Що штовхає письменника, художника, музиканта, кінорежисера до творчости? Що є тою спонукальною пружиною, яка змушує людину творити? Природня потреба самовираження? Спонуки криються винятково внутрі людини чи це якісь зовнішні впливи, на які людина мусить реаґувати? Що є визначальним для успіху або неуспіху творчости: внутрішні чи зовнішні чинники?
Це питання не таке схоластичне, як може здаватися на перший погляд. Адже йдеться про вкрай поважні речі для людини, яка творить. Питання стосується того, наскільки важливим для творчої особистости є середовище, себто наскільки успіх її творчости залежить від середовища, в якому вона перебуває. Чи може творча особистість повноцінно працювати у всіх середовищах? І чи є середовища сприятливі, менш сприятливі і цілковито несприятливі?
Отож розгляньмо спочатку, що розуміється під терміном «середовище». Під ним розуміємо таке людське оточення, яке покликане поціновувати роботу митця. Не треба, гадаю, спеціяльно доводити, що існують усякі людські групи, прошарки і навіть цілі суспільства, які наділені ріжною якістю щодо здатности поцінувати ті чи инші результати творчости. Серед них є дуже чутливі спільноти, які миттєво реаґують на появу певного культурного явища і схвалюють його, засвідчуючи тим самим своє поціно́вання, а є й инші, які реаґують мляво або й зовсім байдуже, показуючи иноді свою повну нездатність поцінувати художній витвір.
Так от, наскільки важливим для розвитку творчої особистости є це поціновання, а відповідно і чи означає це, що умовою належного розвитку митця є його перебування саме в чутливому, а не в байдужому середовищі? Иншими словами: можна повновартісно творити без будь-якого поціновання чи таке поціновання конче потрібне?
Є всякі погляди на цю проблему. Одні вважають, що майстер є цілком самодостатній, і він у своїй творчості не потребує жодного схвалення зовні, инші твердять, що все-таки оцінка середовища вкрай важлива, вона стимулює творчість і є подібна до ґрунту, від якости якого залежить, виросте квітка пишною чи всохне.
Спробуймо проаналізувати докладніше, що за процеси відбуваються в контексті відносин майстра та середовища і як вони протікають.
Припустімо, що майстер, спонукуваний винятково внутрішніми причинами, створює якусь річ. Створивши її, вклавши в роботу багато енерґії і серця, він безумовно почуває задоволення від зробленого, створена річ подобається йому. Що ж відбувається потім? Йому хочеться показати цю річ иншим людям, поділитися з ними своєю радістю. Але чому? Навіщо? Що це йому дає? Відповідь отримаємо, коли підемо далі.
Ось він показав створене. І що тоді відбувається? Коли люди схвалюють, захоплюються створеною річчю, майстер радіє, почуває себе окриленим, йому хочеться знову творити, а коли не схвалюють або виявляють байдужість, його охоплює гіркота і роздратовання, він може навіть на якийсь час узагалі втратити наснагу до творчости. Про що це свідчить? Гадаю, що лише про одне - в майстра були певні очікування від людей. Він сподівався і хотів отримати від них схвалення, поціновання своєї роботи. У першому випадку його очікування збулися і його охоплює радість, а в другому – не збулися і його опановує гіркота.
Отже, виходить, що майстер, демонструючи свої твори людям, прагне отримати від них схвалення, підтримку? Але навіщо? Можливо для того, аби мати більшу наснагу до роботи? А без такої підтримки він що́, не може творити? Ну, скажімо, підтримки людей нема, середовище байдуже. Що тоді відбувається? Чи може майстер творити без підтримки, без схвалення збоку?
Тут мусимо уважніше придивитися до того, що є самим процесом творчости. Що це таке творчість у своїй суті? Це рух до чогось незнаного, низка зусиль у безвість. А всякий рух, як ми, начебто, знаємо, поглинає енерґію. Отже, виходить, що процес творчости потребує багато енерґії. Її треба звідкись черпати. Тому можемо припустити, що схвальна оцінка твору з боку людської спільноти насичує майстра енерґією, надихає його й далі працювати, несхвальна ж, навпаки – забирає в нього і ту енерґію, яка ще залишилася. Це, судячи зі всього, і викликає в митця прагнення, щоб його твір поцінували, адже таким чином він черпає енерґію для себе. Можливо, саме з цієї причини так важко творити митцям, які перебувають у байдужих середовищах, адже вони задихаються там від нестачі енерґії. І саме тому багато з них і стараються покинути ці середовища, шукаючи чутливіші спільноти, де більше було би шансів реалізуватися. Тому також і всихають, гинуть таланти, які з тих чи инших причин не змогли з цих байдужих середовищ вибратися.
Якщо все це так, то що ж, властиво, є спонукальною причиною творчости і її головним джерелом, коли творча енерґія так узалежнена від середовища? Тут звернімо увагу на те, що майстер усе-таки творить до схвалення людей, а не по схваленні, принаймні спочатку. Значить, він черпає енерґію не ззовні, а в чомусь иншому? В чому? В самому собі? Бачиться, що так. Він сам є енерґія. То яка ж тоді з цих енерґій визначальна: та, що у самому завязку є в єстві митця, чи та, що приносить середовище? Иншими словами, що є важливішим для розвитку творчої особистости, зосередження уваги на внутрішніх поривах власної душі чи на прагненні отримати визнання зовні? Попросту сказавши, для кого він творить? Для себе чи для людей? Що має бути пріоритетом: перше чи друге?
Уважно спостерігаючи за творчим процесом, ми неодмінно відкриємо, що майстер, який перебуває в екстазі творчости, найменше думає в цю мить про людей і як сприйматимуть його твір, якщо він справжній мистець, ясна річ. Уся його активність у цей період спрямована лише на втілення задуманого. Коли ж твір готовий, тоді з’являється радість від зробленого, а вже тільки потім виникає думка про людей і бажання отримати від них схвалення. В процесі творення жага визнання відсутня.
Отже, на мій погляд, головний рушій творчости залягає винятково в душі майстра, і саме звідти йдуть усі спонукальні стимули творити. Жага визнання є явищем побічним, яке не має прямого відношення до творчости і містить у собі конфлікт, який цю творчість може хіба що спотворити, а зчаста і зруйнувати. Адже творчість – це вільний саморух внутрішнього єства людини, в якому не може бути ніяких обмежень. Якщо ж є якісь обмеження, то це або не творчість узагалі, або якась покалічена, неповноцінна творчість. Головною ознакою творчости є наснага, піднесення, порив до нового, у невідоме, де нема конфліктів, адже рух у невідоме – це рух без бар’єрів і обмежень. Конфлікт же завжди повязаний з обмеженнями, з відомим, з тим, що ми знаємо. Це царина розуму, інструментом якого є думка. А думка за своєю природою обмежена. Вона мертва і тому завжди в минулому (або в майбутньому, яке є переконструйованою формою минулого). В ній криється поділ на бажане і дійсне, який, власне, і є суттю будь-якого конфлікту. Нове, невідоме, те, чого ще не було, себто царина творчости недосяжна для думки, а тому ця царина і позбавлена конфлікту. Ось саме цей пункт є, здається, суперважливим для розуміння того, що має бути вагомішим для митця - енерґія внутрішнього чи енерґія зовнішнього?
Енерґія зовнішнього повязана зі створеним думкою бажанням - хочу, щоб було так, а не инакше. В цьому бажанні невідхильно закладається конфлікт, який більшою чи меншою мірою обмежує рух енерґії. Доступ до неї таким чином стає дуже узалежненим від якости середовища і всяких инших випадкових обставин. І навіть, коли трапиться середовище максимально чутливе, то й тоді рух енерґії буде частково обмежуватися, бо ніколи те, що породжує думка (бажання) не збігатиметься з дійсністю. Саме з цієї причини у митців радість визнання так часто потьмарюється присмаком гіркоти. А що як середовище трапиться цілковито байдуже? То рух енерґії взагалі буде забльоковано. Ось які небезпеки криє в собі енерґетичне джерело зовнішнього середовища, визнання якого так несамовито і з такою запеклістю домагаються всі.
А тепер подивімося на внутрішню енерґію, ту, яка криється в глибинах душі майстра. Вона безумовно є першоджерело і основа його творчости. Для її урухомлення ніякі зовнішні стимули не потрібні. Концетруючи увагу на ній, майстер пробуджує свій творчий дух. В енерґії цього духу відсутні конфлікти і обмеження, адже вона, будучи спрямована в безвість і не припнята до думки (бажання), не має жодної мети. Будучи нічим не обмежена, не містячи в собі конфліктів, ця творча енерґія не потребує і ніяких зусиль для свого руху. А це означає, що поринувши у творче начало свого духу, майстер не витрачає жодної енерґії і тому не потребує її нізвідки поповнювати. Адже причина (себто думка-бажання), через яку відбувається трата енерґії, відсутня у творчому процесі. Це засвідчує, що внутрішня енерґія митця, його творчий дух становить собою невичерпне і цілком самодостатнє джерело сили та наснаги.
Тоді, виходячи зі всього сказаного вище, мусимо визнати, що енерґія внутрішнього незрівнянно важливіша для митця, аніж енерґія зовнішнього, бо:
а) є першопричиною творчости;
б) є невичерпним і самодостатнім джерелом енерґії;
в) не містить в собі жодних бар’єрів для руху цієї енерґії.
І ось тепер постає цілком слушне питання, а чи можна обійтися без цієї руйнівної жаги визнання людського середовища, якщо ця жага не має безпосереднього відношення до творчости і фактично тільки заваджає майстрові тішитися своєю працею? Адже наскільки простіше і легше було би жити митцеві, коли б він не залежав від того, цінує його хтось чи ні. Може, тоді і не було би потреби митцям, які живуть у байдужих спільнотах, шукати визнання в инших середовищах? Вони би самі собі творили й самі би насолоджувалися своєю творчістю. А люди захоплювалися би їхніми витворами, коли би побачили, а коли ні, то й так не біда. Та й справді, в чому вже така цінність визнання? Що воно дає, щоб його так домагатися? Енерґію для творчости? Але ж ми вже, начебто, знаємо, що є справжнім її джерелом і з якими небезпеками і прикрощами повязано зосередження уваги на енерґії зовнішнього середовища. Отож якщо ми достатньо глибоко усвідомимо, що всі наші радощі і страждання від схвалення чи несхвалення людей, породжені ілюзіями нашого власного розуму, то хіба тоді зможе існувати ця безглузда жага визнання? Гадаю, що вона розвіється, як цей далекий туман за опустілими картопляними полями, який я зараз споглядаю з вікна своєї хати.
І що буде тоді? Нічого. Майстер матиме змогу повністю віддаватися тому тріпотливому рухові, який вирує в його нутрі, який не має цілей і якого не умертвити бажанням щось здобути, бо він живий і завжди є, його не знайти ні в минулому, ні в майбутньому, і там, де він перебуває, кожна, навіть найвитонченіша думка змушена завмерти і врешті щезнути. Бо там нема ні перешкод, ні зупинок, ні початку, ні кінця, ні втрат, ні здобутків, також там немає місця, де б можна було знайти прихисток, туди нема шляхів, і щоб бути там, не треба докладати жодних зусиль, не треба нічого шукати й нікого долати, там у відполірованому дзеркалі душі, що є там? – жовтавий серпик місяця в темному нічному небі, гавкіт псів десь в далекому кінці села, зрідка скрип старезного дубового сволоку хати і ще, може, обважнілі повіки, тиша, і ще…, ще щось, ... чому важко придумати назву. Отож хіба для того, аби бути там, не варто полишити всі ці смішні дитячі фрашки, повязані з визнанням? І хіба тим паче варто задля цих фрашок страждати, марнуючи своє життя?
-То що ж це виходить, для кого ж тоді майстер творить? Не для людей, а винятково для себе?- зпитається не без рації такий собі хтось один допитливий.
-Ні для кого,- відповім я,- він просто творить…! Без усякої мети.
Немає коментарів:
Дописати коментар