За кладовищем, яке було розташоване у північно-східному передмісті Седіолана, протікав невеликий струмок, цілковито схований буйними заростями терну. Від гробовищ колись його відділяв цегляний мур, але він давно розвалився, і тепер занедбані, всуціль порослі жабячим зіллям, черемхою та чорною осикою могильні горбики (у цій частині цвинтаря вже багато десятиріч нікого не ховали) плавно переходили у тернові хащі. Починаючи від струмка, тернина тяглася далі і закінчувалася аж на луках. Уся ця місцина була зовсім дика. Ніхто із седіоланців сюди і носа ніколи не потикав. І одною з причин цього було те, що терен у Діямантовій імперії вважали проклятою рослиною, а його плоди — їжею злих духів.
Немилосердно пекло сонце. Над струмком, у тому місці, де він різко повертав праворуч, утворюючи кількаметрову заплаву, стримів темною плямою обгорілий корч. На ньому, на довгому вибіленому сонцем сукові сидів сорокопу́д з рудою, напрочуд гарною на тлі зелених тернових листочків спинкою, повертаючи в ріжні боки попелясту голівку і помахуючи чорнуватим з білими краями хвостом. Він час від часу викрикував уривчасте «чек, чек, чек», після чого голосно й протяжно співав «чжяа-чжяа». Потім на якусь хвильку замовкав, наче прислухався до чогось, а тоді знову починав виводити свою немудру пісеньку.
Раптом сорокопуд урвав спів і, злякано змахнувши крильми, шугнув у кущі. Сук, на якому він сидів, опустився вниз, а сам корч злегка сіпнувся, заворушився, якось дивно витягся і несподівано перетворився на маленького горбатого чоловічка з довгою білою бородою і геть поморщеним, наче всіяним численними шрамами лицем, колір якого не зміг би відтворити жоден художник — таким воно було мінливим у своїх відтінках. Здавалося, що його обличчя щоразу набирає иншого кольору залежно від забарвлення навколишніх предметів. Не менш химерними були і його очі. Темні, наче позбавлені зіниць, вони своїм незворушним спокоєм нагадували воду глибокого колодязя, в який ніколи не проникає сонячне проміння.
Це був горбань Салатиїль, який жив неподалік від кладовища на Могильній вулиці у маленькій похиленій хатині й торгував метеликами та иншими засушеними комахами. Він був такий старий, що ніхто не міг достеменно сказати скільки йому років. Усі старожильці в околиці твердили, що він з давнього давна жив на Могильній вулиці і є чи не єдиною живою людиною в імперії, яка на власні очі бачила коронацію овіяного леґендами імператора Мельхіседе́ка Ситого, прадіда тепер правлячого імператора Балтазара Другого. Таким чином виходило, що йому мало би бути вже не менше ста пятдесяти років.
Горбань відклав убік маленького ясно-зеленого сачка, зняв бляшану торбинку на комах, яка висіла в нього на плечі, і, скинувши сіру кратчасту сорочку, виставив свою плюсклу спину з огидним покрученим горбом під палючі промені сонця. Кілька хвилин він стояв нерухомо. А тоді, зробивши ледь помітний нахил тулубом, блискавично, наче блоха, перескочив на той бік заплави, де при самому березі лежала груба, поросла коричневим мохом колода. Клякнувши біля неї, він занурив руки у воду і, коли через секунду вийняв, у його долонях забився, виблискуючи золотисто-брунатними боками, великий ситий карась, якого він тут же вкинув до полотняного мішечка, привязаного до пояса. Згодом таким же робом він добув з води чималого зеленкувато-бурого лина, трьох рожевих пічкурів завдовшки з долоню, двох раків, черепаху з чорним орнаментом на панцері, з десяток отруйних мякунів, шістьох плямистих жаб, чотирьох и́риць, а також цілі пригоршні пуголовків, да́фній, волохокри́льців, жуків-плавунців і личинок комара-хіроно́муса. Все це також опинилося в полотняному мішечку.
Завершивши свою чудернацьку ловлю, Салатиїль устав, блискавичним блошиним стрибком перелетів заплаву і знову опинився там, де стояв із самого початку. Він одяг сорочку, заткнув за пояса сачок, закинув через плече бляшану торбинку і взявся плигати, несподівано з’являючись у всяких місцях довкола заплави. Спостерігаючи за ним, ніяк не можна було передбачити, куди раптом перенесеться його невелике висохле тіло з тонкими ногами в широченних, наче спідниця, штанах. Иноді він рвучко підстрибував на кілька метрів угору, широко розставивши руки та ноги, і, гучно лопотячи холошами, падав униз. Здавалося, що горбань забавляється якоюсь хитромудрою грою, сенс якої зрозумілий лише йому самому.
Раптом десь далеко, з боку кладовища почувся шум. Виразно можна було розріжнити тріск зламаних гілок, ніби хтось продирається крізь колючі зарості. Салатиїль перестав стрибати й прислухався. Тоді, повернувшись спиною до води, присів, підібрав під себе коліна, виставив у боки лікті, сховав голову і у такій позі застиг нерухомий, знову ставши схожим на старий обгорілий корч.
За півгодини з тернових хащів виразно долинули людські голоси. Незнайомці все ближче підходили до струмка, раз у раз перемовляючись між собою.
-Це десь тут, за розваленим муром. Мапа не може помилятися, — чувся голос одного незнайомця.
-Дурниці, помилка можлива у всьому. Лише смерть є безпомильною, — долинав голос иншого.
На якийсь час незнайомці замовкли, і було чути тільки хрускіт хмизу під їхніми ногами, посапування і прокльони, коли тернові колючки комусь із них упивалися в стегно, плече чи руку. Врешті до струмка, де була заплава, вийшло двоє бородатих чоловіків з невеликими наплічниками. Один із них був старший віком, другий — молодший.
-Ну ось, цей потічок, — радісно вигукнув молодший чоловік з рудою бородою і, скинувши наплічник, сів на траву.
-Слава Богу, нарешті! Я вже думав, що не дійдемо, — мовив його старший супутник, протираючи окуляри. У нього була чорна, як смола, борода і глибока повздовжна зморшка на лобі.
Він вийняв з кишені мапу і, розгорнувши її, сів поруч з рудобородим.
-Так, це справді хороше місце. Зовсім дике. Кращого сховку для нас у Седіолані не знайти.
-Ти гадаєш, комісар Йорам схвалив би наш вибір? — запитав чоловік з рудою бородою, який устиг роззутися і бовтав ногами у воді.
-Я в цьому нітрохи не сумніваюся. Ми тут сховаємо короткохвильовий радіопересилач і всі инші речі. У Седіолані нам доведеться зупинитися довше.
-І ми сидітимем тут ціле літо? — рудобородий зробив кислу міну.
-Иншого виходу нема. Нам треба втертися до них у довіру, — відповів чоловік з чорною бородою.
-А якщо піти на ризик і спробувати підкупити когось у провінції, наприклад, у Меволані?
-Нічого не вийде. Секрет вирощування меви охороняє спеціяльна структура, яка підпорядковується тільки начальникові Таємної служби Теодорові. Тому проникнути на мевові плянтації можна лише через імператорський двір.
-А проникнути в імператорський двір можна тільки одним способом — через серця придворних дам, — захихотів чоловік з рудою бородою, закурюючи цигарку.
-Немає значення, яким способом. Але наказ короля Рафанаїла мусить бути виконаний, — похмуро відказав чорнобородий.
-Ще б пак! Невиконання — це для нас рівною мірою смерть чи тут, чи в королівстві.
Чорнобородий звівся на ноги.
-Менше базікай, а краще подумай, де сховати речі.
Його молодший супутник викинув цигарку й теж устав.
-Та ось під цим корчем!
Він підняв камінець і шпурнув у корч. У тернових заростях щось голосно заскавуліло. І це скавуління було дуже дивне. У ньому одночасно вчувалися голоси собаки, кота і цапа.
-А тут, виявляється, живуть шакали, — здивувався рудобородий.
-Це добра прикмета, — мовив чоловік з чорною бородою. — Де є шакали, там нема людей.
Вони підійшли до корча, вирили під ним невелику ямку і поклали туди просмолену деревяну скриньку з радіопересилачем, якісь пуделка, чорні бляшанки, фляшечки, згортки й инші такого ши́бу речі. Після цього переодяглися в новенькі літні костюми з тонкого полотна, поголили бороди і, старанно заклавши камінням та мохом усе складене під корчем, пішли берегом струмка до міста.
Це були найдосвідченіші шпигуни короля Рафанаїла — рудий Шпі́цер і його старший віком кумпа́н Гель, які одержали завдання за всяку ціну вивідати секрет вирощування меви, особливого наркотичного зілля, культивованого на закритих плянтаціях за Веселим озером у Меве́ї, південно-східній провінції Діямантової імперії. Всю здобуту інформацію вони мали переслати радіошифром комісарові Йораму до Рафаґедона, столиці Королівства Північної Землі.
Коли кроки за королівськими шпигунами зовсім стихли, горбань Салатиїль звівся на ноги і, потираючи долонею ґулю на лобі, побрів ледь помітною стежкою в тернових заростях.
Сонце вже схилялося до обрію, коли він підійшов до дверей своєї хатини і на хвилину зупинився, щоб помилуватися кущем червоних стріпчастих маків, які пишно розквітли на городі серед моркви, цибулі, буряків і картоплі. Маки сяяли, наче палали вогнем. Від них неможливо було відірвати очей.
-Нема людині спокою на цім світі, — скрушно пробурмотів горбань Салатиїль і, помацавши ґулю на лобі, зайшов до хатини.
36. Сонце імператора Балтазара Другого
Немає коментарів:
Дописати коментар