Імператор Балтазар Другий гарячково ходив туди-сюди по Білій залі Блакитного палацу. Иноді він зупинявся біля викладеного сніжно-білим мармуром басейну і хвилину-дві застигав, удивляючись у воду, де байдикувато, ледь ворушачи плавниками, плавали здоровенні гладкі коропи.
-Авесалом помер так невчасно,-- прошепотів він, легенько проводячи долонею по поверхні води. – А втім, хто помирає вчасно? І все-таки, чому серцевий напад? Щось же його спричинило? Чи хтось? Де ж запропастився Теодор? – Балтазар Другий різко повернувся до дверей. Йому здалося, що посріблена клямка ворухнулася. Але двері залишалися зачиненими. – Мені вже привиджується,-- імператор пригладив волосся, що зсунулося на чоло.-- Розтин показав, що був справді серцевий напад. Принаймні, я не можу не вірити запевненням академіка Базилікса.
Балтазар сів на широкий мармуровий край басейну. Довгі фалди його бузкового чемлі́та сповзли у воду. Проте імператор, здається, анітрохи цим не переймався. Він дивився у сад, де росли, рясно всіяні золотистими плодами, морелі й инші плодові дерева.
-Які гарні,-- прошепотів. Тоді мізинцем торкнувся персня з жовто-чорним діямантом, так званими «Оком безодні», який мав властивість застерігати від біди. Проте цього разу камінь мовчав. Жодної искорки чи зблиску неможливо було побачити на його чистих ґранях. Діямант здавався цілковито погаслим і холодним.
-Мовчиш?—імператор знову перевів погляд на морелі. Його напрочуд гарні чоколядові очі вкрила ледь помітна поволока суму.
-Ваша величносте, прибув начальник Таємної служби Теодор,-- повідомила служниця Солюксія, яка безшумно зайшла до залі.
На Балтазара Другого війнуло цикляменовими парфумами. Він зауважив, що служниця тримає долоню на боці, де на її мякій тафтовій сукні розійшлося шво.
«Якоюсь вона стала останнім часом недбалою чи що»,-- подумав він невдоволено.
-Хай заходить,-- імператор устав і ступив кілька кроків по залі. З мокрих фалдів крапотіло, лишаючи на долівці із білого шліфованого диориту невеличкі калюжки.
До залі увійшов начальник Таємної служби Теодор у новенькому чорному однострої, який бахма́то висів на його маленькій худющій фіґурі. В руці він тримав чорну лискучу те́чку з витисненою на ній білою пятикутною звіздою – символом Таємної служби. Це була строго секретна течка, торкатися якої мав право лише начальник Таємної служби.
-Ваша величносте,-- Теодор хвацько ступив кілька кроків від дверей і зупинився, схиливши голову.—Розслідування смерти Авесалома завершено. Композитор помер від розриву серця. Очевидно, старого доконала його музика.
-Я хочу знати про цю справу докладніше.-- Імператор сів на отоманку. Його лице спохмурніло.—Що з тою пантофлею, яку ти показував мені три дні тому, твердячи, що вийшов на слід убивці?
-Ваша величносте, я не помилився, ця пантофля справді належить у певному сенсі убивці – самому Авесаломові. Композитор своєю непогамовною жагою до музики сам себе і вбив,-- на гостроносому пташиному обличчі Теодора майнула і миттю зникла лукава посмішка.—Лікар академік Базилікс ретельно оглянув тіло сердеги і не виявив жодних ознак насильства. А розтин показав, що смерть настала від розриву серця.
-А праву пантофлю знайшов? Ти, як памятаю, показував тоді ліву.—Імператор глипнув у вікно. Морелі аж сяяли під сонячним промінням.
-Аякже,-- Теодор розкрив течку і поклав на підлогу обидві пантофлі – заходжені, безформні, з тріщинами на шкірі.—Поетеса Ляура і художник Мельхіор, які часто бували в Авесалома, письмово засвідчили, що пантофлі належать покійному композиторові.
-Фу, як від них нестерпучо смердить,-- імператор затулив носа шовковою хусточкою.- Прибери їх негайно, бо мене знудить,- гаркнув він. Його плечі й коліна нервово засіпалися.
Теодор поквапно сховав пантофлі до течки.
-Можеш іти,-- Балтазар поблід, важко дихав, і, здавалося, ось-ось почне блювати.
До залі при́тьмом убігла Солюксія із рушником та невеликою срібною ми́дницею.
Теодор уклонився і стрімголов вилетів із залі.
-Вічно якісь прикрощі,-- зідхнув імператор.—Лише місяць тому закінчилася Велика північна війна, і, а на маєш, знову… смерть Авесалома, та ще й ці смердючі пантофлі... Забери мидницю, мені вже легше,- втомлено мовив Балтазар Другий.
-Я чекатиму за дверима, ваша величносте.
-Добре, Солюксіє,- імператор приліг на отоманці. Тоді повернувся на бік і став дивитися у вікно, в сад, де сяяли на сонці морелі.
Минуло щонайменше півгодини. І весь цей час Балтазар Другий перебував немов у напівсні. Йому марилися реальні й уявні події його життя, які чудернацько перепліталися. Він не міг надовго зупинитися на жодній, був не годен проаналізувати чи зрозуміти до кінця значення того, що виникало в його свідомості. Спогади, уривки картин минулого, нічим не звязані образи й думки знай спалахували й щезали, і єдине, що він міг робити, це безрадно споглядати за ними.
За якийсь час імператор зауважив, що у всьому цьому хаосі є якесь незмінне усталене тло, щось таке, що, не будучи ні образом, ні думкою, не маючи видимих конкретних обрисів, разом з тим було незмінним і дуже реальним. Придивившись уважніше, він виявив, що це була тривога, непояснимий страх чогось, що мало чи могло статися. Ця тривога крилася за кожною думкою, образом, випадком, що справді був, чи уявним трапунком, якого ніколи не було.
«А й справді, якщо замислитися, то всі ці роки, відколи я сів на трон, моє життя пойняте тривогою. Вона завжди тут, ніколи й ніде не покидає мене, і якщо і відступає на якусь хвильку, то лише ховається, але ніколи не щезає повністю».
Балтазар Другий устав з отоманки, підійшов до вікна і довго розглядав рівні, з акуратно сформованими кронами ряди морель, маґнолій, райських яблунь, відчуваючи, як його щораз дужче вабить туди, до них, у насичений пахощами сад, де все ще буяла залень, палахкотіли на квітниках жоржини, хризантеми, айстри, майорці, стокротки, чорнобривці і тільки рясні плоди на деревах нагадували, що вже осінь.
«Що ж це за тривога, що за страх, що мучить мене вже багато років?,-- шепотів він, притуливши чоло до холодної шиби.—І чи була хоч якась мить, коли я повністю звільнявся від неї?»
Імператор відступив від вікна.
«Як я забув? А мої зустрічі з поетесою Ляурою?!—Він ляснув себе по лобі.-- Здається, саме під час бесід з нею тривога моя повністю щезала».
Балтазар Другий уже вісім місяців мало не щотижня бачився з поетесою. Починаючи з січня, коли він уперше викликав її до себе, Ляура стала реґулярно бувати в нього й читати свої сонети, ронделі й поеми, а також вірші (переважно любовну лірику) инших авторів. У Блакитному палаці ці спіткання відбувалися у Рожевій залі, а, коли імператор, рятуючись від спекоти, перебирався до Літнього палацу, то найчастіше приймав Ляуру у якомусь затишному кутку свого величезного, засадженого екзотичними деревами й кущами парку, скажімо, біля Кипарисового озера чи фонтану «Весняна радість», а то й у далекому, загубленому в хащах, тінистому гайку тюльпанових дерев, до якого можна було дістатися ледь помітною, порослою барвінком стежечкою, пробиваючись серед ліян лимонника, званого ще шиза́ндрою.
Зазвичай зустрічалися вони надвечір, перед заходом сонця і не розходилися, допоки повністю не сутеніло. Поетеса сідала перед імператором так, щоб він міг зріти її всю з ніг до голови, розгортала яку-небудь поетичну збірку і починала читати. Її гарний оксамитний голос заворожував Балтазара Другого, і він, майже не тямлячи себе, слухав заколисливий дзюркіт філіґранно дібраних слів, рим, вишуканих епітетів, сто́тно припасованих фраз, виразів, які викликали в його серці цілі каскади емоцій, і рідко-коли перебивав Ляуру, щоб щось запитати чи устотнити. Але разом з тим імператор чи не в більшій мірі розкошував спогляданням самої поетеси. Брунатне, майже чорне волосся, яке хвилями спадало на її оголені плечі, великі підведені багрянцем губи, блискучі виразні очі, що раптово то спалахували, то гасли, відповідно до смислових павз у віршах, які вона читала, чоло зі знадливими ледь помітними зморшечками біля брів, вигин шиї, що губився, плавно переходячи в повні пукаті перса, уярмлені тугим стаником,-- усе це викликало в Балтазара Другого навіть більші емоції, ніж віртуозне Ляурине деклямування. Хай би там як, але і перше, і друге неабияк ворохобило імператорову душу. Що ж до його несподіваної пристрасти до віршів, то це бачилося особливо дивним, коли зважити, що імператор (і це знав у Седіолані кожен) чи не з дитинства ненавидів поетичне слово, і лише Ляура неждано-негадано цьогоріч зуміла прокинути в ньому цікавість до поезії.
Останні їхні сходини відбулися майже два тижні тому, здається, двадцять девятого серпня. Поетеса прибула до Рожевої залі у білій з ясно-лільовими переливами шовковій сукні-воляні, такій тонкій та легенькій, що численні оборки на ній весь час тремтіли й ворушилися від найменшого поруху. Волосся поетеси було зібране золотистими й сріблястими уплі́тками й пустотливо звисало, збігаючи ззаду по білій шиї до спини, коли-не-коли кокетливо пестячи її гарненькі вуха, на яких виблискували сережки, оздоблені темно-помаранчевою шпінеллю. Ляура ще ніколи не здавалася такою свіжою, молодою і знадливою. Вона усвідомлювала це і від утіхи вся світилася.
Балтазар Другий сидів посеред залі на широкому масивному стільці з поруччями у формі рисячих лап. Він був одягнений у просторі каніфа́сові штани і білу муслі́нову сорочку з квітчастими білими ли́штвами на рукавах. Збоку на мармуровому столику з однією ніжкою виблискував ясно-зеленавий штоф із сорґовим бальзамом. Там-таки лежала грубезна книга -- довідник ченця Гордіяна «Тлумачення чисел, знаків, фіґур та инших рисованих символів». Книга була розгорнута. Поруч з нею виднілися розкладені карти з магічними знаками і кипарисові палички на ворожіння.
Імператор тримав у руці невеличкого кришталевого келиха з бальзамом і дивився на Ляуру. Його очі блищали від захвату.
-Я чекав тебе з нетерпінням,-- він пригубив келиха, який тут же заряхтів червоними відблисками. Сонце щораз більше хилилося до заходу.
-Дякую, ваша величносте. Я теж щаслива знову бачити вас,-- уклонилася поетеса, притискаючи до грудей кілька книжечок з лискучими палітурками.
-Нові вірші, чи не так?— кивнув Балтазар другий і поклав келиха на столик.—Сідай сюди, на тахту. Сьогодні я хочу, щоб ти була ближче до мене.
-Як побажаєте, ваша величносте,-- мовила Ляура, відчуваючи, як шалено заколотилося її серце в передчутті великих подій.
«Тільки би не злякати його, Господи!»-- мовила вона подумки.
-То що, ваша величносте, можемо починати?
-Так, я готовий,-- імператор долив до келиха сорґового бальзаму і зручніше вмостився на стільці.
Поетеса розгорнула одну з книжечок (це була її поема «Печальний аконіт», таємно присвячена Балтазарові Другому) і почала читати. Її голос поперва́х був дуже тихий, майже як шепіт, і розібрати можна було лише поодинокі слова. Але імператор зовсім і не прагнув щось розуміти. Він сприймав ритмічний потік слів, який ронили Ляурині вуста, як живу цілість. І важливо для нього було те, що ця цілість пробуджувала з дна його душі дивовижні збурюючі почуття, які згодом розросталися і врешті заполонювали його всього.
Та поки що Балтазар Другий не відчував у своєму серці ніяких особливих відгуків на Ляурине деклямування і просто слухав, слухав, слухав. Та в міру того, як голос поетеси ставав сильнішим, насиченішим, а деклямовані рядки дедалі виразнішими, в ньому почали теплитися перші искорки того солодкого й бентежного полумя, яке розгорялося при кожній новій зустрічі з цією дивовижною жінкою.
«Ось воно, я чую його палахкотіння»,-- імператор випрямився на стільці. Дихання його почастішало.
А поетеса продовжувала надхненно читати. Вона скинула легенькі бежеві черевички з золотими китицями й, наче незумисне, поклала ногу ногу, оголивши з-під сукні майже до півлитки праву ногу в чорній панчосі з напівпрозорої ґа́зи. Її пещена стопа злегка рухалася вгору-вниз відповідно до посилення чи послаблення Ляуриного голосу.
Балтазар Другий весь аж тремтів, споглядаючи цю знадливу картину. Полумя, яке нещодавно тільки-но почало розгорятися, вже палало в ньому на повну силу. Здавалося, ніхто і ніщо не могло його згасити. За вісім місяців спілкування з поетесою він уперше зазнав емоцій такої сили.
«Я мушу її торкнутися»,-- імператор відчував, що задихається від напливу почуттів і має щось учинити, щоб не збожеволіти.
Він нахилився вперед і простяг тремтячу руку до Ляури, зовсім не зауважуючи, що діямант на його пальці загрозливо замерехтів тисячами рудявих искорок. В його горлі застрягали слова. Він нічого не міг вимовити і лише не́тямки дивився на жінку.
Поетеса перестала читати, повільно зсунулася з тахти і, притримуючи сукню руками, навколішки наблизилася до імператора.
-Ви бажаєте, ваша величносте, щоб я…-- вона не докінчила фрази. У поставі Балтазара Другого, у виразі його лиця було щось таке, чого доси вона ніколи не помічала. У ньому світилася наївна дитяча чистота і одночасно нема-нема та й прозирало щось жахливе, по-диявольськи жорстоке.
На імператоровому чолі виступили крапельки поту. Тіло його злегка здриґалося. Він дихав якось нервово, уривчасто, проте ні на мить не відводив від Ляури божевільного погляду.
Поетеса легенько зсунула бретельку і оголила праве плече. На ньому було витатуйовано три крихітні фіялки.
Балтазар Другий торкнувся рукою знадливої округлости і зі стогоном відсахнувся. Пожежа почуттів, яка буквально аж душила його зсередини, враз згасла, і його серце перетворилося на величезне вихололе попелище.
Імператор все ще сидів і дивився на Ляуру. Але його очі вже нікого не бачили. Вони були цілковито байдужі.
-Що з вами, ваша величносте? Вам погано?— зойкнула поетеса, охоплена жахом.
Балтазар Другий не відповідав.
-Вам, пані, краще піти,-- мовила до Ляури Солюксія, яка увійшла до залі із зеленаво-плямистою яшмовою скринькою на ліки.
Поетеса мовчки кивнула головою і, ледь стримуючи схлипування, тихо вийшла. Одну з книжечок вона забула на тахті. Це була її поема «Печальний аконіт».
Зараз, стоячи коло вікна у Білій залі і згадуючи цю останню зустріч з Ляурою два тижні тому, імператор раптом усвідомив, що почуває перед поетесою якусь невиразну вину.
«Але чим я завинив перед нею?— гризся він думкою.—Тим, що зважився торкнутися її оголеного плеча?»
Балтазар Другий підійшов до басейну. Коропи ледь ворушили плавниками.
«Що ж сталося після цього? Чому все так раптово омертвіло?»- він нахилився до води, майже торкаючись обличчям її поверхні.
Наступного ранку імператор викликав до себе в спальню лікаря академіка Базилікса.
-До ваших послуг, ваша величносте, -- лікар увійшов трохи засапаний і з погано прихованим хвилюванням. Він мав на собі попелястий сурдут і тримав у руці добряче зашмугляний з боків, брунатний саквояж.
-Мені треба дещо з’ясувати,-- Балтазар Другий сидів на ліжку в мякому зеленому шляфроку і чухав праву ногу, всіяну синявими жилами. Він був босий. Мякі, оздоблені мацюпусенькими перлинками чо́вганці визирали з-під ліжка. Поруч на килимі виднівся потьмянілий від часу блакитний нічний горщик, яким користувався ще імператоро Балтазар Перший.
-Скажи, чи є якісь справді дієві засоби від чоловічої немочи?—запитав імператор і вперся в Базилікса колючим поглядом.—Тільки не патякай мені знову про корінь живоко́сту, листя нетре́би, цвіт анемо́ни, суга́йника чи воронячого ока. Все це анітрохи не помагає. Так само як і твої чудо-порошки, зокрема той з беладо́ни, завдяки якому я мало не осліп. Я хочу знати від тебе правду.
Лікар низенько вклонився, сяйнувши рожевою лисиною.
-Ваша величносте, ліки є, але їх надзвичайно важко добути.— Він на мить замовк, навіщось дістаючи з нагрудної кишені окуляри й ховаючи їх назад.-- Це яєчка червоно-чорного соловя, який, як твердить Онисифо́р у книзі «Співочі птахи імперії», надзвичайно рідкісний і живе в неприступних для людини Алмазних горах (досьогодні, як ви знаєте, жодна наша експедиція не повернулася з цього дикого краю). Проте иноді червоно-чорні соловї полишають Алмазні гори й летять через усю імперію на захід, до острова святого Йо́ва, де начебто висиджують яйця. Принаймні я особисто знаю двох мисливців, які бачили в південній частині острова цих соловїв.
-А чи не є це звичайнісінькими побрехеньками?—мовив Балтазар Другий і втелющив очі в картину на стіні, де був намальований гігантський червоношерстий ведмідь, в якого пускають стріли четверо мисливців-лучників у зелених каптурах.—Яєчок цієї пташки доси ніхто не бачив. Я чи не єдиний у світі вже півроку маю в клітці самичку червоно-чорного соловя. І за цей час вона не знесла жодного яєчка, хоча ми ретельно парували її з десятком найріжноманітніших соловїв инших порід. Цілком може бути, що червоно-чорні соловї вилуплюються не з яєць, а, як багато хто вважає, утворюються з личинок чорної гусениці-кінетохо́ри, яка живе в пересохлих водоймах.
-Не вірте, ваша величносте, чуткам. Жоден науковець, який себе поважає, не підтвердить гіпотези про кінетохору. Адже вона виникла лише на тій нікчемній підставі, що личинки згадагої гусениці зовні нагадують яєчка і мають біло-чорні смужки. Зверніть увагу, не червоно-чорні, а біло-чорні. Хіба це про щось не свідчить, ваша величносте?!—Базилікс аж почервонів від обурення, що імператор так легко бере на віру вигадки простолюдців, і продовжив після короткої павзи,--Переконливо запевняю вас, ваша величносте. Про яйця червоно-чорного соловя недвозначно згадує Онисифор, який є найбільшим авторитетом у цій царині. А щодо вашого сердешного соловейка, то цілком може бути, що він у неволі не розмножується.
-Гаразд,-- імператор замовк, довго про щось думаючи. Тоді, пильно вдивляючись у лікареві очі, мовив:
-Навіть якщо й існують яєчка, то де ґарантія, що з них буде пуття?
-Згідно з Онисифором яєчка червоно-чорного соловя найефективніші ліки. І я свято переконаний у цьому,-- з запалом відказав Базилікс, і тут його мозок прошила, наче блискавка, думка: «Але ж в Онисифора ніде не зазначено, про які, власне, яєчка йдеться -- про ті, з яких вилуплюються пташенята, чи про ті, якими наділений природою соловей-самець, себто про муда, як висловлюється простий люд».
Ця думка так вразила лікаря, що він на якийсь час зовсім утратив тяму і не чув жодного слова, яке далі говорив Балтазар Другий. А коли отямився, то побачив, що імператор стоїть спиною до вікна і, спершись ліктем на підвіконня з горіхового дерева, вже вкотре роздратовано запитує:
-То ти згідний з цим? Чому мовчиш, не відповідаєш?
-Згідний, ваша величносте,-- злякано прохарамаркав академік Базилікс.
-Тоді лишається найскладніше, добути ці чудо-яєчка, чи не так?
-Так, ваша величносте.
Немає коментарів:
Дописати коментар