-Я і в голові не покладав, що все буде так просто,-- імператор Балтазар Другий перевернувся на спину і легенько попестив пальцем округле Ляурине плече, на якому було з неабиякою мисли́вістю витатуйовано три фіялки. Поетеса сиділа на ліжку, і її великі пукаті перса ледь похитувалися.
-Ви задоволені, ваша величносте?— Ляура ніжно поклала долоню на Балтазарові груди.
-Так, нарешті я знаю, що це таке,-- Балтазар накрив Ляурину долоню своєю долонею.— І все завдяки тобі.
-Я така щаслива, ваша величносте, що догодила вам. І клянуся, що кохаю вас так, як нікого ще не кохала,-- вона повернулася до імператора і припала губами до його грудей, одночасно пестячи правою рукою його ніс, брови, чоло, перебираючи пальцями його лискуче чорне волосся, а лівою погладжуючи живіт, стегна і ноги, списані синіми жилами. При тому її густі брунатні коси розсипалися увсебіч і при кожному порухові також ласкали його тіло.
-Я не знаю, що приносить мені зараз більше насолоди, твої губи, руки чи волосся,-- прошепотів імператор.
-Не думайте про це, ваша величносте,-- тихо відказала поетеса, відчуваючи, як імператора поволі опановує хіть,-- кохання не потребує жодних думок, воно ходить своїми власними стежками.
-Ти вся така солодка… Від твоїх пестощів мені паморочиться голова,-- Балтазар обхопив Ляуру руками, притис до себе і за мить їхні тіла знову злилися в єдине пульсуюче ціле.
Втім, наплив пристрасти тривав не довго. Глибоко зідхнувши, Балтазар Другий випустив поетесу з обіймів, і вмах заснув, підклавши під голову праву руку, на якій тут же радісно заряхтів перстень, раз у раз міняючи барви -- жовті, червонаві, багрецеві, бордові, темні, майже лаї́сті. Це на вказівному імператоровому пальці засяяв знаменитий діямант «Око безодні», який мав властивість провіщати майбутнє. Зараз коштовний камінь, здавалося, просто таки тріюмфував. Такого багатства відтінків, якими цієї мити вибухали його ґрані, ніхто ніколи більше не бачив.
«Велика Північна війна скінчилася нашою перемогою, а діямант не перестає подавати добрих знаків. І ніхто навіть не здогадується, що це знаки Балтазарові і мені, Ляурі, нашому коханню»,-- думала поетеса і відчувала, як всю її охоплює невимовне почуття щастя.
Побачивши, що імператор спить, вона, опираючись руками на різьблені по́бічниці ліжка, обережно перелізла через заснулого і стала босими ногами на розкішний білий килим, орнаментований великими й маленькими сніжинками найпречудніших форм. Цей усіяний сніжинками килим дуже гармоніював із краєвидом зимового саду за вікном, де пишніли в скупому сонячному промінні притрушені снігом морелі, маґнолії і райські яблуні.
-Заплети мені косу,-- поетеса повернула голову до імператорової служниці Солюксії. Та сиділа на дзи́ґлику коло великої золотої ба́лії з водою, непорушна як статуя, втелющивши очі в картину зі сценою полювання на величезного рудого ведмедя.
-Так, пані,-- служниця повільно, наче сновида звелася на ноги і підійшла до Ляури.
-Розчеши спочатку,-- нахмурилася Ляура.-- Сподіваюся, ти при тямі?!
Солюксія вийняла з нагрудної кишені свого попелястого плаття, яке тісно облягало її сухоребру фіґуру, нефритовий гребінець зі штуде́рною ручкою у формі риби і стала мовчки розчісувати Ляурине скуйовджене волосся. Цієї мити Балтазар Другий щось пробурмотів спросоння, задриґав ногою і почухав рукою у міжніжжі. Було видно, що його пру́тень злегка набубнявів.
-Швидше ти порайся,-- просичала поетеса і штурхонула служницю під бік.—Ти що́, не бачиш, що його величність може знову захотіти мене?!
-Так, пані,-- вуста Солюксії страдницьки скривилися, втім, її зеленаві очі не виражали жодного почуття, здавалися нечутенні, майже мертві.
-І як тільки імператор тебе терпить? Таку мару́ду, таку туму́ несосвітенну?!— вїдливо проказала Ляура, нахиляючи голову, щоб служниці зручніше було завязувати кінець коси шовковою би́ндочкою.
-Його величність любить мене… за вірність,-- з камяним лицем пролепетала Солюксія. Її чорне волосся, заплетене в десяток тоненьких кісок, заворушилося, наче це були не кіски, а живі змійки.
-Авжеж, пса також люблять,-- поетеса зневажливо пхикнула.-- Давно хотіла тебе спитати,-- вона поторсала руками свою косу,-- що це за гидотним запахом постійно від тебе відгонить?
-Це екстракт гірського циклямена,-- здушено мовила служниця, ховаючи до кишені гребінця.— Імператорові цей запах завжди подобався.
-Ти ба?— скривила губи Ляура.— Більше не буде подобатися.
Солюксія схилила покірно голову. Її лице, безживні очі, вся уповільнена постава тіла, здавалося, виражали цілковиту згоду зі всім. Жодного найменшого заперечення, не кажучи вже про якийсь там протест, неможливо було прочитати ні в її лиці, ні в жодному рухові. Вона без ремства приймала все. Так, наче зовсім була позбавлена людських почуттів, бажань, потреб. З плоскими грудьми, негарними довгими пальцями, нігті на яких були обрізані під сам корінь, вона й на жінку не дуже скидалася, а радше на щось середнє між жінкою та чоловіком. І ніхто навіть не здогадувався, які пристрасті вирували в її серці, якою ненавистю була сповнена її душа до Ляури! Ще б пак, поетеса відібрала в неї все, ради чого тільки й жила сердешна служниця, забрала в неї найбільший її здобуток за всі пять років служби, на який вона витратила чи не всі свої здібності й сили – Балтазара, його прихильність, а, отже, і вплив при імператорському дворі. Це не означало, що для Солюксії влада була аж такою вже важливою, а лише означало, що Балтазар і влада було для неї єдиним нерозривним цілим. Адже вона була переконана, що кохає імператора чистою, безкорисливою, непоплямленою плотськими пристрастями чи жагою багатства любовю і тому є єдиною, хто по-справжньому заслуговує на його приязнь. Зараз же вона почувала себе окраденою, і була певна, що єдиною винуватицею цього є Ляура, ця «палацова хво́йда» (так вона тайкома називала поетесу), яка підло умкну́ла її кохання.
-Ого, таж скоро має завітати маестро Консо́ль зі своїми музи́ками, а ми ще навіть не купані!-- Балтазар Другий глипнув на великий мельхіоровий, рясно саджений смарагдами по краях цифербляту годинник на стіні і сів на ліжку, схрестивши ноги.— Купіль готова, Солюксіє?
-Так, ваша величносте, вода сам раз, як ви любите,-- служниця підійшла до ба́лії і занурила руку у воду.
-Тоді хутчій купатися,-- імператор схопився з ліжка.-- Ходімо,-- він пестливо ляснув Ляуру долонею по седні́.
До широкої зі штудерно вигнутими високими краями золотої балії, виготовленої спеціяльно для імператорської купели, підігріта вода подавалася мося́жевими трубами і текла постійно. Вона була напахчена розмарином і на поверхні вся аж червоніла від трояндових пелюсток. Балтазар і Ляура мовчки стояли одне навпроти одного. Вода сягала їм до колін. Їхні тіла були так близько, що мало не торкалися випуклостями. «Вона така гарна, така го́жа у своїй безоглядно відвертій наготі!!!»,-- думав імператор, відчуваючи невиразні, радше уявні, ніж реальні доторки амара́нтових пиптиків Ляури. «Боже, невже це все відбувається зі мною? Невже це не сон?»,-- запитувала себе поетеса, не відриваючи закоханого погляду від великих чоколя́дових очей Балтазара Другого. Ці очі вже багато років заворожували її, манили, хвилювали, збуджуючи у ній одночасно і пристрасть, і оба́ву. Вона не розуміла цих очей. Вони вражали її жаскою бездонною глибінню, застиглістю, безрухом і разом з тим якоюсь непевністю, хисткістю, непередбачуваністю змін. Вона божествила їх і боялася. Втім, відчувала, що задля них готова піти навіть на страту.
Солюксія взяла мило із ароматом ясми́ну, намилила мачу́лку з тоненькими як волосина волокнами (її виготовляли з особливого, так званого білого сорту люфи́) і стала ніжно, короткими повздовжними рухами натирати спину Балтазарові.
-Спочатку її,-- імператор стис служницю за запястя.
-Так, ваша величносте,-- Солюксія зблідла. Балтазар Другий ще ніколи так грубо з нею не поводився.
-Заново намили мачулку,-- блиснула очима Ляура.
-Так, пані,-- служниця розпачливо глипнула на імператора. Руки в неї тремтіли. Втім, на лиці вона залишалася незворушною.
Намиливши мачулку милом з резеди́, яке призначалося спеціяльно для молодих пань, Солюксія боязко взялася терти спочатку стегна, а потім і сідниці Ляури.
-Сильніше три! Що ти гладиш мене, наче два дні не їла,-- зи́кнула поетеса.
Служниця стала терти з більшою силою. Вона вже вся тремтіла. Губи її стислися у вузеньку смужечку. Зеленаві очі потьмяніли, втратили будь-який живий полиск.
-Ой!— голосно зойкнула Ляура і відштовхнула служницю від себе.— Вона мало не здерла мені родимку!
-Що з тобою, Солюксіє?— Балтазар Другий витріщився на служницю.— Ти наче сама не своя. Може, ти занедужала?— він невдоволено зміряв її очима.
-Я сама не знаю, що зі мною, ваша величносте,-- Солюксія заплакала.— Не карайте мене, ваша величносте,-- вона впала перед імператором на коліна.
Служниця мала вигляд такої нещасної, такою розчавленої… вся в милі, плаття на грудях мокре, лице, розпухле від сліз... Утім, у Балтазара Другого вона викликала більше почуття огиди, аніж жалю. Здається, щось подібне ми почуваємо, коли, бува, побачимо на дорозі роздавленого під колесами авта пса. Імператор деякий час мовчки дивився на Солюксію, вагаючись. І що довше він дивився, то сильніший його огортав гнів. Адже він був сьогодні такий щасливий! А ця недолуга дівка посміла все зіпсувати!
-Іди геть!— несамовито вереснув імператор, не витримавши. Його руки нервово засіпалися. Він зблід на виду, дихання стало перехоплювати. Здавалося, що він ось-ось упаде.
-Лікаря!— в жасі закричала Ляура і вслід за Солюксією вибігла з покою.
Через дві години по тому Балтазар Другий та Ляура, обидвоє закутані в теплі кашемірові халати сиділи в імператорській ліжни́ці на дивані, вкритому тигровою шкурою, і слухали виступ музичного октету під керівництвом Консоля, прозвавного Карликом-дударем. Октет, який складався з флейти, ка́насдуди, басетго́рна, двох скрипок, альта, віольончелі та збільшеної версії верджине́лі виконував напрочуд милозвучну, повну романтичного піднесення канцонету «Засніжені алеї», написану колись молодим композитором Авесаломом для імператора Балтазара Першого, батька теперішнього імператора. Музиканти грали надхненно і з великим завзяттям. І щоразу, коли вони замовкали і Консоль починав грати на басетгорні сольо, Балтазар Другий розчулено повертав голову до Ляури й шепотів:
-Як чудово! Як витончено! Яке відчуття такту! Які проникливі тони! Кожна нота, наче сто́тно припасована цеглина, чи не так, моя дорога?
Ляура у відповідь ніжно цілувала імператора в губи і манірно закочувала очі, щоразу по тому відчуваючи, як по цілому тілі вусебіч пробігають хвильки солодкої млости. Усе її жіноче єство раділо, кожна її клітина веселилася. Поетеса була справді щаслива. І це щастя, здавалося, триватиме вічно.
А що ж Солюксія? Її життя завершилося трагічно. Служницю було звинувачено в умисній недбалості і запроторено на місяць до вязниці, де вона від ганьби й розпуки на восьмий день повісилася, сплівши на диво міцну шворку з власного волосся. При дворі її смерть не викликала жодного співчуття. Навпаки, більшість придворних сприйняли це як належне, вважаючи, що Солюксія зазнала справедливої кари за свою буцімто непогамовну пиху. Втім, ніхто до пуття не міг сказати, за що саме її покарано. Адже вона ні з ким не була близька, нікому не розкривала свого серця, ні з ким не ділилася своїми ні радощами, ні печалями. Жила серед придворних білою вороною, незрозумілою, чужою, замкненою в собі. Вона не мала жодної подруги, навіть просто приятельки. Ніхто її не любив. В тому числі й Балтазар Другий. І це, певно, і був її єдиний гріх.
Немає коментарів:
Дописати коментар