Єфрем, байдуже, що йому минуло вісімдесят пять і фізичні сили мало-помалу покидали його, не полишав звички щоранку блукати в околицях Сарпедо́ни й иноді забредав довколишніми луками так далеко, що повертався додому сливе надвечір. У цьому невеличкому селі, розташованому обабіч битого шляху за сорок шість кілометрів від надморського містечка Альфі́та, він по завершенню свого тривалого відлюдництва у Драконових горах жив уже понад двадцять років й рідко коли виїжджав звідси більше, ніж на кілька днів. До нього в Сарпедону приїжджало чимало людей, переважно це були жителі Сервійської, Седійської та инших південних провінцій Діямантової імперії, зокрема містяни з Альфі́та, Суо́ма, Рела́на, Кро́тоса, Аме́на, Тія́ра, Са́ра, Жосіла́на, Гізе́ля, Бопла́на, але найбільше, ясна річ, навідувалося гостей із столиці імперії Седіолана. А все тому, що серед народу утвердилася віра, що він, буцімто, запізнався з духами, навіть побував у захмарї в самого Джізейса і повернувся звідти лише для того, аби звільняти людей від страждань.
Єфрем приймав усіх, хто приходив, проте нікому не давав жодних порад. Замісць цього розповідав про загадкову Сутність, до якої нема шляхів. І ці розповіді могли тривати не одну годину. Але найдивніше було те, що всі, хто його слухав, хоч і не звільнялися пізніше від страждань, проте були дуже задоволені спілкуванням з ним і завзято розносили славу про Єфремову мудрість по всіх усюдах.
Учора Єфрема відвідала група одягнених у чудернацьке лахміття студентів із столичного університету, разом з якими також приїхав вовкуватий зовні чоловік у вицвілому офіцерському френчі років під пятдесят з глибоким темним шрамом на скроні. Коли стали знайомитися, то чоловік зі шрамом раптом сказав:
-А я вас знаю.
-Хіба?!-- Єфрем указав рукою гостям сідати на дубові лави попід вікнами, а сам умостився навпроти на високому стільці, вкритому мяким вовняним коцом, спиною до кахльової печи, в якій привітно потріскував вогонь.
-Це було за рік до Великої північної війни. Я зустрів вас у Драконових горах, у Сішуці біля готелю «Соколине перо», а потім ще раз у лісових нетрях над річкою Сі. Невже не памятаєте? Зі мною була дівчина з довгим білявим волоссям,-- чоловік запитливо дивився на Єфрема.
-Це був инший Єфрем, відлюдник. Того Єфрема вже давно нема в живих.
-Але ж я добре памятаю, що це були ви.
-Що ви можете памятати? Та й чого варта та ваша память? – Єфрем незворушно дивився на чоловіка.—А втім, це було так давно. Ви, здається, військовий?
-Так, абшитований чота́р Вузципілон, ветеран багатьох воєн його величности імператора Балтазара Другого.
-Це все не має ніякого значення, як і те, чи перед вами той чи якийсь инший Єфрем.—Єфрем примружив очі і наче усміхнувся.
Студенти (це були четверо хлопців і дівчина) сиділи на лавах і, затамувавши дух, уважно стежили за розмовою. Здавалося, що вони ловлять кожне слово, вимовлене Єфремом.
-Значення має тільки одне -- вміти слухати. Це надзвичайно складне завдання -- слухати.—Єфрем замовк і деякий час дивився на свої долоні, згинаючи й розгинаючи пальці, а тоді мовив далі:
-Сутність, про яку я кажу, не омана -- це дійсність. Вона наділена величезною непросяжною міцністю. Жодна матерія, здається, не може мати такої міцности. Матерія просяжна, може бути зруйнована, розчинена, перетворена в пару. Думка та почуття теж наділені певним значенням. Їх можна виміряти, вони можуть бути змінені та зруйновані, і нічого від них не залишиться. Але ця сутність, ця потуга, яку ніщо не може простромити або розчинити, не є віддзеркаленням думки, і не є, звичайно, матерією. Ця потуга -- не мариво, не витвір мозку, який таємно шукає влади, або тої сили, яка дасть владу. Ніякий мозок не годен сформувати таку величезну потугу з її дивовижно щільною густиною і міцністю. Вона тут, і ніяка думка не може винайти чи розсіяти її.
Безмежна густина приходить, коли нема потреби ні в чому. Їжа, одяг і дах над головою – конечність, але вони не потреба. Потреба – приховане бажання, яке припинає вас до чогось. Потреба в коханні, в славі, поклонінні з їхніми украй подекуди ускладненими причинами; потреба в самоутвердженні з її гонористими прагненнями й розбиттями надій; потреба у вищих силах, у безсмерті. Всі ці форми потреб неуникненно породжують припнятість, яка викликає скорботу, страх і біль самоти. Сутність, про яку я кажу, не є потреба. Вона з‘являється тільки тоді, коли щезає будь-яка потреба.
-Якщо не буде потреб, людина просто помре, перетвориться на нечутенну колоду. Життя неможливе без потреб!-- вигукнув Вузципілон, весь почервонівши.
Студенти зніяковіло перезирнулися.
-Добре вже те, що ви заперечуєте, пане чотар,-- Єфрем підібрав під себе ноги, які чогось обважніли.—Принаймні це свідчить, що оповідач не є для вас аж таким авторитетом, а, отже, й образом для наслідування.
-Я попросту намагаюся зрозуміти, до чого ви ведете,-- пробурмотів Вузципілон. Йому явно було соромно за свою нестриманість.
-Те, що я стверджую, аж ніяк не потребує прийняття або заперечення.—Єфрем з чималим зусиллям повернув голову до дверей, де мав сидіти служник. Але там нікого не було.-- Це не важливо.
-Що ж тоді важливо?— запитав Вузципілон.
-Важливо, щоб ви з’ясували для себе, чому заперечуєте або приймаєте мої слова,-- відказав Єфрем тихо, через силу розтуляючи вуста.
-Чому саме це важливо?
-Бо тільки так ви зможете навчитися по-справжньому слухати.
Останню фразу Єфрем ледве з себе вичавив, виразно відчуваючи, що його тіло щораз більше й більше слабне.
-Я подумаю над цим, — мовив Вузципілон.
-Усі потреби,-- вів далі Єфрем, який уже ледве тримався на стільці,-- мають бути відкинуті безоглядно. Це дуже важливо – відкинути.— Він на кілька секунд замовк, збираючись із силами. Руки його безвладно сповзли вниз, наче шукаючи опори. Проте він знову почав говорити:
-Відкинути без зусилля, без гірких переживань, без надії на знання. Відкинути й лишитися самому, без завтра, без майбутнього. Такий вибух відречення – це оголеність. Залишитися самому, без відданости якомусь способові дії, якійсь поведінці або якомусь переживанню надзвичайно важливо, бо…-- він знову зупинився. Вуста його завмерли. Проте по тривалій павзі знову ожили, але голос його став таким тихим, звуки вилітали з його горла такі непевні й кволі, що майже нічого не можна було розібрати. Однак Єфрем з останніх сил уперто ворушив язиком, зимуючи чи не на кожній другій фразі:
-…лише це… звільняє свідомість… від пут часу. Якщо… всяка форма впливу зрозуміла… і відкинута, то це… не дає думці пробитися в час. Відмова від часу – суть… позачасовости. Зректися знання, досвіду, відомого – означає… запрошувати невідоме. Відречення – це… вибух, який… знімає… всі покрови… і тоді… з‘являється… Сутність.*
Єфрем стулив губи й мовчки дивився на присутніх. У його темних, як нічне захмарене небо, очах не прозирало жодного почуття. Ні радости, ні смутку. Але разом з тим це були не мертві, а надзвичайно живі очі. Моторошно було дивитися на ці лискучі темні цятки, які зорили з несподівано осунутого, поблідлого, без жодної кровинки, жодної рухливої риски обличчя.
Вузципілон і студенти, збентежені, пройняті непояснимим страхом, тихо повставали з лав і хутко без будь-яких слів вийшли з хати.
Невзабарі по тому з’явився служник, рудий хлопчина в засмальцованому сіряку і постолах на голу ногу. Він допоміг Єфремові дістатися до шкіряного тапчана, який стояв під стіною обіч колись покритої жовтим ґуміґу́том, а тепер майже брунатної, потьмянілої від часу шафи. На цьому ложі (воно було тверде, з неструганих тисових дощок) він зазвичай спав, укриваючись облізлим ліжником.
-Підклади під голову червоного я́ська і йди геть,-- безсило махнув рукою Єфрем, лягаючи на тапчан. Він спочатку ліг на бік, а потім, важко стогнучи, перевернувся на спину.
Служник, який був певен, що надійшла Єфремова смертна година, недбало запхав йому під голову ясьок і квапливо вийшов з хати, щоб повідомити про цю новину старості Сарпедони. А бідолашний Єфрем як перевернувся на спину, так і, не змінюючи пози, горілиць, унуривши очі в стелю, пролежав до світанку. За цей час до хати ввечері і протягом ночи щодвігодини навідувався викликаний з Альфіта лікар. Він прикладав до грудей умирущого геба́нову трубку на кшталт лійки і довго слухав, морщачи чоло, потім брав його отяжілу руку й прискіпливо лічив поштовхи бю́чки, звіряючи із кишеньковим годинником, маленьким титановим пінцетом, схожим на дві злютовані чайні ложечки, добував з його рота язика, заглядав у очі, наближаючи й віддаляючи запалену свічку, намагався опустити йому повіки, які тут же піднімалися, й щоразу йдучи геть, похитував головою й бурмотів одну й ту саму фразу: «Ти ба, ні живий, ні мертвий».
Весь цей час, пильнуючи недужого, у хаті перебував служник, який сидів на ослінчику під печею й, щоб не заснути, бавився бризястою опу́кою із волячого міхура, иноді підкидаючи її заледве не до повали. Проте надранок, украй утомлений, він не витримав і таки дав хропака. Коли ж почало розвиднятися і перші сонячні промені зачервонилися у вікнах, Єфрем здриґнувся, протяжно зідхнув і звівся на ноги. Дивна неміч, яка так неочікувано навалилася на нього вчора, щезла, наче її ніколи й не було. Він пройшовся по хаті і глянув у вікно. Земля в саду була притрушена снігом, небо на сході поволі прояснялося. «Потягає зимою!»-- сказав Єфрем навмисне голосно, щоб розбудити служника. Проте той і далі хропів, прихилившись до вистиглої печи. «Що ж, спи собі на здоровя, хлопче»,-- мовив Єфрем і сів за стіл, де у поливя́ній мисці, накритій вишиваним чорними й червоними нитками рушником, був приготований для нього ще звечора сніданок. Зївши два вівсяні обарі́нки із сушеними сливами й випивши горнятко води, настояної на коренях стеблохи́льника, він устав з-за столу, узяв з кутка коло дверей ліщинового ціпка, й рушив на прогулянку в луки, як робив це щоранку продовж багатьох років.
Здаля луки мали вигляд нескінченної темно-сіро-жовтавої плями. Попелясті, подекуди зовсім чорні без найменшої жовтини трави й такі ж самі сіро-чорні тамариксові кущі, які поодиноко чи невеликими групами росли на неосяжних лучних просторах, робили доволі невеселе враження. І його не могло пожвавити навіть сонце, яке де-не-де визирало з-за клоччастих хмар.
Єфрем перейшов хистким деревяним містком через обмілілу з буруватою каламутною водою річку Лоті́ду, яка в деяких ширших місцях при березі пришерхла льодком, і неквапливою ходою попростував стежкою по вкритому сухим осотом-стелюхом пасовиську, де вліті сарпедонські селяни випасали свої численні стада кіз та овець.
Луки починалися зразу за пасовиськом. Вони тяглися неосяжними просторами Се́рвії та Се́дії між рікою Гілі́єю та Рожевою затокою далеко на південь аж до узбережжя Гіяцинтового океану. І що ближче до моря, то ставали дикішими, а тамариксові чагарі, які росли тут, чергуючись з буйним ріжнотравям, вищими й непролазнішими. Подекуди, крім тамариксів, на луках можна було надибати переплетене довгими колючками й безладно простелене по землі держиде́рево та хирляві, до півметра заввишки кущі ефе́дри, суцільні зарості яких траплялися лише на пологих камянистих схилах океанічного узбережжя.
Зараз, на самому початку зими, яка цьогоріч несподівано рано припорошила землю
снігом, тамарикси нічим примітним не виділялися. Вони стояли голі, безлисті з довгими тоненькими й випнутими догори гілочками і скидалися на нікому непотрібні примарні хмарини. І мало хто з мешканців сервійських міст, ба, навіть найближчого до цих країв містечка Альфі́та, не кажучи вже прибульців з инших провінцій, міг уявити, якими пречудовими ті ж самі тамарикси були навесні, коли зацвітали, й коли вся просторінь луків вибухала могутніми рожевими загравами, змушуючи навіть найзачу́чверіліших сарпедонських селян, байдуже, що на полях їх чекала сила-силенна роботи, лишати все і йти милуватися цвітінням тамариксових корчів.
Проте для Єфрема, який дибав луками, коли-не-коли спотикаючись об побілені снігом купини, безлисті тамарикси здавалися такими ж чудовими, як і під час цвітіння. Він був щасливий бачити все, що виникало перед його очима. Кожна гілочка, суха зілина, зівялий листочок мару́нки чи мяти, кожен кротячий горбик, пірїна, залишена дро́хвою, степовим журавлем, куріпкою чи якимсь иншим птахом світилися й вітали його.
Ось з нори, з-під куща беґонії виліз яно́т. Єфрем цмокнув язиком і тваринка вмах сховалася зу́спіт. «Слухай, чи хтось не йде, перш ніж вилізати!»-- насварив на нього пальцем Єфрем, збиваючи ціпком посохлі чорні віхті, які ще донедавна були прегарним беґонієвим цвітом.
Він проминув кущ беґонії і тихо чвалав собі далі. Зараз його увагу привернули червоні кульки, які ряхтіли вдалині й наче закликали підійти до них. Їх було доволі багато. І вони так знадливо променіли пурпуровою барвою! Невелике деревце, здається, дика грушка, аж угиналося віттям під їхньою вагою. Місце, де воно росло, було цілком відкрите. Жодного, навіть малесенького кущика не було поруч. А далі за деревцем аж до самого обрію землю вкривали високі трави, переважно вибілений сонцем полин і стрепехаті сторчаки конячого щавлю. Єфремові довелося довгенько брести, продираючись крізь жорстке би́лля й удихаючи терпкий полиновий запах, заки він дістався до деревця. Та як тільки він наблизився, червоні кульки з шумом і криками полетіли геть. Це виявилася зграя чечеви́ць -- малесеньких пташок з майже всуціль червоним, за винятком крил та кінчика хвоста, оперенням. Єфрем довго стояв і дивився в той бік, куди вони полетіли. А тоді знову почвалав бездоріжжям, ретельно оминаючи корчі й шукаючи рівніших місць.
Так він ішов щораз далі й далі на південь. А вполудне, коли небо зовсім прояснилося і сонце стало навіть трохи пригрівати, зупинився, роззираючись довкола себе. Місцевість навкруги була незнайома й майже нічим не нагадувала околиці Сарпедони. То тут, то там, куди не поведи око, усюди здіймалися пологі піщані узвишшя й згірки, на яких нічого не росло, крім кулястих, подібних на їжачків, жмутків трави. Та й ті були здебільшого припорошені снігом, який поволі танув під сонячним промінням, перетворюючись на водянисті искорки. Довжелезне й переплутане між собою химерними орнаментами тамариксове пруття виднілося лише у видолинках і було майже непомітним.
Видершись на один з найближчих пагорбів, Єфрем повернувся лицем на північ, звідки прийшов, і застиг на місці. Так, майже не змінюючи пози, він простояв щонайменше кілька годин. Абсолютно нерухомий, спершись правою рукою на ціпок, а ліву запхавши до кишені пальта, Єфрем здаля скидався на стовбур дерева з обламаним гіллям. Одного разу з різким пронизливим криком «кеек-кеек-кеек» йому на плече навіть сів великий білий кречет. Птах, зграбно переступаючи з ноги на ногу й крутячи головою, пильно, з гідністю вдивлявся у ріжні боки чи то вистежуючи здобич, чи то просто щось обмірковуючи. І тільки тоді, коли Єфрем легенько свиснув, кречет стрепенувся, різко вдарив крильми й знявся в небо.
Тим часом стало сутеніти. Небо знову захмарилося й пішов сніг. Він летів і летів. Малесенькі сніжинки падали Єфремові на плечі, голову, шию, застрягали на його бровах, віях, сліпили очі, холодними цівками стікали по лиці. Невдовзі трава під його ногами зробилася цілком білою. Єфрем поворухнувся, ступив крок і відчув нестерпний тупий біль у мязах і кістках – усе його тіло від голови до ніг було охоплене жахливою втомою. Воно наче збунтувалося проти нього. Руки, ноги, суглоби, хребет, пальці стали наче чужі. Проте він, пересилюючи себе, ступив ще один крок і, важко спираючись на ціпок, почав спускатися з пагорба. З кожним рухом з його горла виривався здавлений стогін. Йому важко було йти, але він ішов. Ішов не на північ, де була Сарпедона, а далі на південь. Перед ним простелялися неосяжні простори згірків та видолинків, які знай засипав і засипав сніг. Ще трохи і все навкруги вкрила біла габа́, яка, здавалося, не мала ні кінця, ні краю. Єфрем з благоговінням дивився на величний краєвид, що відкрився перед його очима, і, переборюючи опір перевтомленого тіла, брів далі.
Коли зовсім споночіло, Єфрем уже ледве клигав. У глибокому й довгому, наче яр видолинку, яким він зараз рухався, було так багато снігу, що йому вже несила було пересувати ногами, і він зупинився. Ціпок випав йому з рук. Та Єфрем не годен був підняти його. Він глянув уперед. Майже перед ним у теміні стриміли густі тамариксові чагарі. Здавалося, достатньо простягти руку і він торкнеться їх. Знагла десь у глибині тамариксів на мить сяйнули й згасли холодні фосфоричні вогники. Вони так скидалися на світляків. Але які там світляки в грудні?! Єфрем з останніх сил ступив ще один крок. Вогники знову зблисли, і згасли, потім знову і знову зблисли і згасли. Врешті він побачив, що такі ж самі вогники з‘явилися справа і зліва від нього. Вони були чудові, і так манили до себе. Єфрем обернувся. Позаду світилося з півтора десятка таких же вогників. Єфрем, не відриваючи очей, дивився на них. А вогники все наближалися й наближалися. І тоді Єфрем побачив тіні. Вони ставали рельєфнішими, виразнішими. Ще, ще трохи і він чітко уздрів гострі вуха, вискалені морди, настовбурчену шерсть, лапи, опущені хвости. Їх було багато. І вони насувалися на нього зувсібіч. Це була величезна вовча зграя. Щонайменше з два десятки воків.
Єфрем на якусь мить завмер. Стояв і просто дивився. Вовки теж не рухалися, наче чогось боялися. Єфрем бачив перед собою Сутність, яка мала поглинути його. Він дивився на неї. Вона була прекрасна у своїй невідворотній правді. Єфрем, скупчивши останні сили, обернувся до тамариксових чагарів і повалився на землю. Вовки з лютим гарчанням кинулися на нього, і невдовзі з його тіла залишилося лише закривавлене шмаття. Сніг, який не переставав падати і наступного дня, вщерть засипав видолинок, і на місці, де вовки роздерли Єфрема, не лишилося навіть знаку. А навесні і ті останки, переважно з одягу, які ще лишалися, хутко покрили трави.
У Сарпедоні селяни кілька днів шукали за Єфремом, обійшли всі околиці, всі довколишні поля й луки. Проте так і не знайшли по ньому жодних слідів. Єфрем щез, наче в воду канув. Ніхто того злощасного ранку не помітив, коли він вийшов з хати, ніхто не бачив його того дня ні в селі, ні в околицях. Служник знай повторював, що цілу ніч пильнував і заснув лише надранок. Це підтверджував і лікар. Врешті всі зійшлися на думці, що Єфрема забрав до себе в захмар’я Джізейс, і якогось дня він знову повернеться до Сарпедони.
* Єфремову розповідь про сутність узято із анонімного самвидавчого зшитку 80-х років минулого сторіччя. Автор – здогадно один з індуських містиків новітнього часу.
http://ua-human.blogspot.com/2015/03/77.html
Немає коментарів:
Дописати коментар