З фронту надходили вкрай невтішні вісті. Всезагальний контрнаступ Шостої імперської армії, якою командував герой Брайбінарської битви генерал Байзель, фактично провалився. Навіть спроба вибити королівські війська з півострова Митридата блискавичним ударом спеціяльного з’єднання морських арбалетників, на яку покладали стільки сподівань, завершилася невдачею, і вже в перших числах квітня леґіони імператора хаотично почали відступати по всьому фронті. За якихось кілька тижнів армія короля Рафанаїла окупувала всі головні міста північно-східних провінцій Діямантової імперії — Пури́кіс, Удіна́р, Дізн, Олва́р, а після наполегливого тридобового штурму королівські війська захопили і найбільше портове місто на півночі країни Брайбінар. Тепер воєнні дії перенеслися у північно-західні провінції за ріку Брайбу.
Останнім трагічним повідомленням з фронту, яке надійшло до столиці імперії Седіолана радіограмою, була реляція про загибель двадцять сьомого леґіону Шостої імперської армії на Трансальгарських торфяних болотах. Це сталося після того як двадцять сьомий леґіон під командуванням капітана Ло́рвика зробив відчайдушну спробу зупинити просування ворожих полків до міста Чавна́ра, де була стратегічно важлива залізниця. Леґіон перетяв шлях ударному з’єднанню королівської кінноти і піших кулеметників полковника Бенхаї́ла, які, однак, після восьмиденних жорстоких боїв здолали поступово відтіснити леґіонерів на північ до торфяних боліт і там, відрізавши від баз постачання, врешті повністю їх знищили. У полон згідно з радіоінформацією інформслужби короля Рафанаїла було взято лише девятеро леґіонерів. Серед них на імя було названо тільки одного вояка — Вузципілона. На цих болотах, як бачилося, загинув і сам командувач двадцять сьомого леґіону капітан Лорвик.
Инші, добряче пошарпані леґіони Шостої армії з боями і щоразу новими втратами продовжували відступати на захід, до ріки Ту́ни, де біля міста Селе́на мали з’єднатися (так ухвалило Верховне командування) з Пятою армією генерала Ефалі́да. Складалося враження, що в цій критичній ситуації столицю від ворога захищають лише Драконові гори, могутні хребти яких простягалися через усю імперію з заходу на схід, відділяючи її північні, наполовину вже окуповані провінції, від південних.
Імператора Балтазара Другого настільки пригнічували всі ці невдачі на війні, що йому щораз менше хотілося взагалі кого-небудь бачити чи щось чути. Він тиждень тому повернувся з фронту, де на власні очі спостерігав безщасний відступ своїх леґіонів, а коли у супроводі шістьох охоронців переправлявся човном через ріку Брайбу, його ще й несподівано поранило в ліву руку сліпою кулею. Це зовсім незначне поранення до смерти налякало імператора. Він розцінив його як зловісне знамення для цілої своєї імперії і негайно вернувся до Седіолана. Про загибель двадцять сьомого леґіону Балтазар Другий довідався вже у столиці. І ця вістка особливо приголомшила його, бо знищений леґіон був його найулюбленішою військовою частиною, в якій він знав у лице, чей, кожного леґіонера.
Одержавши трагічне повідомлення, що двадцять сьомий леґіон уже не існує, Балтазар Другий чотири дні ходив залями й довгими коридорами Блакитного палацу сам не свій, а тоді скасував усі свої авдієнції, заборонив подавати йому будь-які донесення і навіть наказав не допускати до себе трьох найближчих радників — канцлера Друїда, начальника Таємної служби Теодора та верховнокомандувача імперських військ маршала Хризосто́ма, які згідно з законом воєнного часу мали право з’являтися до нього без попередження.
Після цього пізно вночі він залишив Блакитний палац, який був його головною резиденцією, і відбув двомісною каретою у північне передмістя столиці до Літнього палацу, де віддався повному усамітненню. Тут Балтазар Другий то цілими днями просиджував у височенній вежі, яку всі називали Кривою, то надовго замикався у якійсь із потаємних кімнат, розташованих під самих дахом палацу, то у задумі зранку до вечора швендяв величезним парком серед ніжної весняної зелени, иноді подовгу застигаючи над потічками, де зграйками плавали кольорові рибки-лева́нтії.
У Літньому палаці Балтазар Другий зовсім ні з ким не спілкувався, якщо не рахувати його улюбленої служниці Солю́ксії, яка вже кілька років постійно йому прислуговувала. А придворних, хай і найзнатніших, імператор не вшановував увагою навіть при випадкових зустрічах. Він просто проходив мимо із затуманеними очима і не відомо було, чи бачив він кого-небудь узагалі.
Балтазар Другий правив імперією вже вісім років. І хоч йому було під сорок, він все ще залишався неодруженим і бездітним. За все життя йому ні разу не трапилася жінка, яка б зуміла завоювати його прихильність, не зустрівся ніхто, кого б він покохав. Жодна людина в імперії також достеменно не могла сказати, кому з придворних дам вдалося стати імператоровою коханкою і яких наложниць він має. Взагалі, щодо взаємин Балтазара Другого з жінками, то це залишалося для всіх чи не найбільшою загадкою. Проте говорити на цю тему було вкрай небезпечно, бо Таємна служба негайно розцінювала подібні розмови як зловорожу діяльність.
Зовнішність імператор мав досить гарну. Був високий худий з довгим чорним зачесаним назад волоссям і вдягався завжди зі смаком, сам підбирав для себе найвишуканіший, иноді навіть дещо ексцентричний одяг. Вродливих дам усякого віку і походження, які таємно були закохані в нього, ніколи не бракувало. Але біда, що зблизитися з ним практично було неможливо. Він украй хворобливо реаґував на найневинніші вияви жіночої уваги. І якщо якась жінка навіть у дуже прихованій формі показувала йому, що небайдужа до нього, то це раптом могло викликати в імператора приступи справжньої люти. І цілком зрозуміло, що всякі відвертіші вияви симпатії неодмінно завершувалися для кожної сміливиці трагічно.
У Седіолані загальновідомими були імена щонайменше чотирьох жінок, які тяжко поплатилися через своє кохання до Балтазара Другого. Особливо запамятався мешканцям столиці випадок із донькою графині Делюстра́ти, сімнадцятирічною Сабі́ною. Вона під час балю на честь свята Весни несподівано підійшла до імператора, який сидів на кріслі в оточенні слуг, і пристрасно поцілувала його в руку. Це викликало в Балтазара Другого такий шок, що йому відняло ноги і він кілька днів не міг самостійно пересуватися. Сабіну тої ж мити негайно арештували і відправили до вязниці. Згодом її звинуватили у спробі вбити імператора золотою шпилькою, якою вона заколювала волосся, і присудили до страти на вогнищі. Нещасну дівчину привселюдно спалювали на площі Святих отців, і вона, охоплена полумям, безперестану кричала лише одну фразу: «Я кохаю тебе, Балтазаре!»
Коли при імператорському дворі з’явилася нічим непримітна і навіть негарна служниця Солюксія, то ніхто навіть не підозрював, що саме на неї небавом може накинути оком імператор. Несподіване Балтазарове розпорядження, аби Солюксія щоденно прислуговувала його особі, було для придворних як грім з ясного неба. Згодом усі пересвідчилися, що імператорові вона дійсно сподобалася. Він цілими годинами міг розмовляти з новою служницею, часто бував з нею на самоті і ніколи далеко від себе не відпускав. Все це давало придворним підстави думати, що Солюксія, крім инших послуг, ще й виконує для нього ролю наложниці. Але як цій неговіркій простуватій дівчині вдалося прихилити до себе імператорове серце, залишалося для всіх незбагненним.
Балтазар Другий прокинувся. Він лежав у спальні на ліжку і дивився у стелю. Поруч на інкрустованому геометричним орнаментом столику виднілася розгорнута книга із зібранням пророцтв Святого Ма́ркуса, яку імператор читав уночі при свічках. Там же лежала колода карт з магічними знаками і пучок кипарисових паличок на ворожіння. За вікном уже давно сяяло сонце і чулося щебетання пташок.
До спальні тихо ввійшла Солюксія, несучи на срібній таці довгошию фляшку із сорґовим бальзамом, кошичок мускатних горіхів і хурму. Вона була боса, одягнена в тонке ясно-рожеве плаття, яке сягало їй трохи нижче колін, а її довге чорне волосся було заплетене в десятки кісок із срібними ґондзо́льками на кінчиках. При кожному порухові її голови ґондзольки тоненько побрязкували.
Солюксія підійшла до ліжка і, шанобливо ставши на коліна, поклала тацю на столик.
-Мені снився сон, — мовив Балтазар Другий, все ще дивлячись у стелю.
-Так, ваша величносте, — Солюксія звела голову. Її зеленкуваті очі не відображали жодної емоції, вони були холодні, наче очі риби.
-Я йшов сам, довго-довго. Це був ніби якийсь ліс. Може, навіть зачарований ліс.
Імператор сів на ліжку і повернувся лицем до Солюксії.
-І раптом мене обпекло, наче вогнем.
Солюксія мовчала. Вона взагалі рідко коли говорила, а ще рідше висловлювала які-небудь власні судження чи бажання. За два роки служби при дворі вона не тільки жодного разу ні з ким не поділилася своїми болями й радощами, але навіть не переповіла найбезневиннішої побрехеньки про когось із слуг і (що особливо викликало у всіх зачудування) ні першого, ні другого року не звернулася до Балтазара Другого з особистим проханням на свято Великих Дарів — єдиний день у році, коли кожен придворний мав право щось просити імператора. Вона здавалася абсолютно щаслива і всім задоволена.
Така її аскетична скромність виразно контрастувала з поведінкою инших мешканців палацу, які без кінця набридали імператорові випрошуванням грошей та привілеїв, заледве не щодня допікали нескінченними інтриґами, плітками та доносами. Це, звичайно, не могло не привернути імператорову увагу до Солюксії. Але головна причина його особливої приязни до неї полягала все ж таки в иншому. Ця служниця надзвичайно тонко відчувала найменші коливання Балтазарового настрою і миттєво реаґувала на будь-яку його вимогу, часто навіть до кінця не висловлену, тому невдовзі стала для нього просто незамінимою, перетворившись у його другу тінь.
-Але це був не той звичайний вогонь, — продовжував імператор, — а зовсім инший. Це було полумя любовної пристрасти, про яке так багато написано в еротичних романах. Воно обсмалило мене, і я досі відчуваю його жар.
-Так, ваша величносте, — знову повторила Солюксія і в пошані схилила голову.
-Скажи, Солюксіє, невже ти ніколи не відчувала цього навіть у сні? — запитав Балтазар Другий, легенько взявши її за підборіддя.
-Ні, ніколи, ваша величносте.
-Що ж вони, чоловік і жінка, відчувають, коли входять одне в одного? — замислено мовив імператор і, відкинувши покривало, спустив свої білі, з синіми лініями жил ноги на килим.
Солюксія налила сорґового бальзаму до кришталевої шклянки і подала імператорові. Він випив і віддав шклянку.
-Нахилися ближче.
Вона підсунулася, і Балтазар Другий оголив їй ліве плече. Воно мало гарну круглу форму.
-Зніми плаття.
Солюксія звелася на ноги і, розщіпивши верхні ґудзики, тихо спустила плаття на підлогу і тепер стояла перед ним у нижній лляній сорочці.
-Сорочку теж, — хитнув головою імператор.
Солюксія зняла сорочку. Її тіло було худе, кістляве, груди зовсім маленькі. На недавно поголеному горбку міжніжжя вже відростало чорне волосся.
-Що то за парфуми, якими ти натираєшся? — запитав Балтазар Другий, глибоко втягуючи носом повітря. — Мені такі не траплялися. Якийсь особливий запах.
-Це екстракт гірського цикляме́ну, ваша величносте,-- посміхнулася Солюксія, сяйнувши біло-сніжними зубами.
-А де ти його береш?
-Купую в одного горбаня, що продає метеликів на Нічній вулиці.
Імператор устав з ліжка, скинув із себе піжаму і, наказаши дівчині повернутися до нього спиною, поклав руку їй на перса. Вона мовчки дивилася у вікно. Там, перелітаючи з гілки на гілку, скрекотіли сороки.
-Що ти відчуваєш?
-Нічого, ваша величносте, — тихо відказала Солюксія.
Його долоня ковзнула нижче, пройшла по животі і занурилася в піхву. Дівчина продовжувала незворушно дивитися у вікно, спостерігаючи за сороками.
-Ти нічого не відчуваєш? — запитав Балтазар Другий.
-Нічого, — знову глянула на імператора Солюксія і посміхнулася.
-І я нічого, — сумно пробурмотів імператор, лягаючи на ліжко горічерева.
Солюксія сіла поруч і стала гладити його по голих грудях та животі, а потім поклала долоню йому між ногами. Імператор деякий час тримав очі заплющеними. Тоді розплющив їх і прошепотів:
-Нічого не вийде, Солюксіє. Це я можу робити тільки сам.
Над дверима тричі задзвонив мідний дзвоник, і до спальні ввійшов камердинер у шовкових панчохах і довгополому синьому сурду́ті. Він зробив два кроки вперед і вклонився.
-Ваша величносте, надзвичайне повідомлення з фронту. Негайної авдієнції просить маршал Хризостом.
-Я заборонив будь-які авдієнції, — зірвавшись на ноги, несамовито вереснув Балтазар Другий. Він аж задихався від раптового нападу гніву. — Жени в тришия́! Хто смів пустити його в палац?!
Камердинера наче вітром здуло, а імператор зовсім голий бігав по спальні і, вигукуючи прокльони, раз у раз потрясав кулаками. Від нервового збудження на його тілі аж виступили червоні плями.
-Це змова, змова! Вони всі заповзялися мене погубити,-- кричав він у якомусь шалі, а потім упав на ліжко і став голосно ридати, забившись лицем у по́душку.
Солюксія терпеливо чекала, поки він заспокоїться, і гладила його шию. Балтазара Другого охопив справжній розпач, і він десь з чверть години весь аж здриґався від схлипувань. Коли нарешті прийшов до тями і перевернувся на спину, вона подала йому шклянку з бальзамом, потім поклала біля нього кошичок з мускатними горіхами та хурмою і, нахилившись до його вуха, прошепотіла:
-Ваша величносте, вам треба підживитися.
Після цього Солюксія одягла плаття і, нечутно ступаючи босими ногами по мякому килимі, залишила спальню.
Імператор, поснідавши горіхами та хурмою, ще довго не вставав з ліжка. Він ворожив на кипарисових паличках, а потім розкладав пасьянс, маючи затаєну надію, що раптом станеться якесь чудо і з магічних знаків на картах складеться щаслива лінія озіо́тіс.
Обідав Балтазар Другий теж у спальні, наказавши поставити на підвіконні клітку зі смугастим червоно-чорним соловєм. Цей рідкісного виду соловей з острова Святого Йова вмів виспівувати одну простеньку мелодію з трьох-чотирьох звуків, яка завжди розчулювала імператора до сліз.
Пополудні, коли надворі стало зовсім тепло, Балтазар Другий відчув, що не може більше сидіти в чотирьох стінах. Він двічі задзвонив у зелений глиняний дзвоник, який звисав серед десятка инших дзвоників над бильцем ліжка, і до спальні ввійшло двоє носатих з голеними головами карликів. Вони притягли довжелезну, на ґумових колесах шафу на одяг. За їхньою допомогою Балтазар Другий помився у блакитній керамічній балії, де постійно подавалася підігріта джерельна вода, зачесав своє довге чорне волосся, змастив його пахучим товщем рака-пекілоґама́руса, напудрив лице і став підшукувати для себе одежу.
Він довго перебирав ріжнокольорові шовкові сорочки, яких було безліку, передивився кілька сотень штанів, камізельок, фраків, жакетів, попробував на ноги кількадесят пар ме́штів, черевиків, легких чобіт, приміряв півсотні всяких плащів і не менше сотні капелюхів, аж поки вибрав те, що хотів. Одягшись, він наказав карликам відвезти шафу назад, а тоді ще цілих пів години ворожив на кипарисових паличках і, як тільки одержав сприятливий вислід, залишив спальню.
За кілька хвилин імператор вийшов із палацу в сад, де біля дверей йому хвацько відсалютували двоє кремезних ґвардійців із шаблями. Він був у легкому сукняному плащі, на голові мав капелюха з пером чорного флямінґо, а в руці — бамбукову палицю. Його обличчя не виражало найменшої цікавости до навколишнього світу. Він на кілька секунд затримався на лискучих ґранітних сходах, розглядаючи недавно встановленого за його розпорядженням пятиметрового мідного дракона, а тоді неквапливими кроками рушив бетонованою доріжкою до парку і невзабарі зник серед стовбурів старезних секвой.
У палаці всі звикли до імператорових химер і знали, що в парку він самотньо блукатиме до пізнього вечора і що краще в цей час не потрапляти йому на очі. Але серед придворних була одна людина, яка саме тепер вирішила будь-що зустрітися з Балтазаром Другим. Це була поетеса Ляура, тридцятидворічна пухкенька красуня із замріяними очима, яка вже багато років марно шукала стежки до імператорового серця. Вона всім своїм єством відчувала, що імператор не байдужий до її жіночих принад, але зблизитися з ним попри всі її старання ніяк не могла. Щоразу в рішучі хвилини він, ніби лякаючись чогось, раптом відсторонював її від себе, після чого завжди впадав у глибоку апатію, яка могла не відпускати його місяцями. І тільки куріння люльки з мевовим листям приносило йому тимчасове полегшення.
У такі періоди Ляура зовсім відчаювалася, часто цілими днями плакала або йшла самотньо блукати набережною Седи і там виливала свої почуття у віршовані рядки, створюючи сонети найдовершенішої форми. Иноді її охоплювало крайнє нервове збудження, і вона кидалася у вир найрозгнузданішої розпусти, віддаючись без розбору десяткам мужчин. А одного разу в розпачі Ляура зовсім утратила обережність і через принцесу Ніо́бу відважилася вручити імператорові свою чималеньку за розміром поему під назвою «Печальний аконі́т», у якій містилися недвозначні любовні натяки. Балтазарові Другому, якому ще з дитинства за наказом батька втовкмачили нелюбов до поезії, кров бухнула в голову, коли він пробіг очима вже перші рядки поеми. З обуренням він шпурнув на підлогу грубезний рожевий зшиток з каліграфічно виведеними літерами і негайно звелів покликати поетесу до себе. І лише втручання принцеси Ніоби врятувало Ляуру від загибели.
Пізніше, коли принцеса Ніоба трагічно померла й імператор вирішив прогнати з двору більшість митців, яких вона колись пригріла під своїм крилом, усі були певні, що Ляурі вже більше не проживати в палаці. Але на превелике здивування придворних імператор залишив біля себе разом з композитором Авесаломом, художником Мельхіором і сімома музикантами імператорської Золотої оркестри не кого иншого, а саме її. Це для Ляури було неспростовним доказом, що Балтазар другий дійсно почуває до неї таємну прихильність. Але чому він не бажає зблизитися з нею, залишалося для поетеси загадкою. «Причина, певно, криється в якихось особливих химерах його вдачі», — думала вона.
Поява Солюксії, яка стала втішатися винятковою ласкою імператора, не особливо турбувала Ляуру. Вона анітрохи не вірила пліткам, що ця худюща плоскогруда служниця з тупуватим виразом обличчя спроможна завоювати імператорове серце. Ляура була переконана, що Балтазар Другий має десятки вродливих наложниць і лише через якісь свої примхи наблизив до себе цю негарну дівчину. Ні Солюксія, ні инші жінки цього шибу, яких вона у вузькому колі називала не инакше, як «палацовими хво́йдами», не хвилювали її, бо вона виразно бачила, що до жодної з них імператор не запалився коханням. Він, як і раніше, залишався неприкаяним, необласканим жіночим почуттям.
Самоусунення Балтазара Другого від державних справ і повне усамітнення у Літньому палаці свідчили, що в його душі відбуваються великі потрясіння. Деякі придворні починали навіть підозрювати, що імператор збожеволів. Ясна річ, що говорити про це вголос ніхто не наважувався.
Ляура інтуїтивно відчувала, що у її довготривалих взаєминах з Балтазаром Другим тепер настає вирішальна хвилина. І вона мусить її використати, щоб переломити ситуацію на свою користь, бо инакше над її коханням (вона була певна) можна буде поставити хреста. І от, прокинувшись на світанку, коли перші сонячні промені освітили порцеляновий каламар, десяток гусячих пер і списані аркуші паперу на її письмовому столику, Ляура встала з ліжка, підійшла до дзеркала і, пильно дивлячись собі в очі, сказала: «Сьогодні, хай там що, я мушу побачитися з Балтазаром».
Тільки-но імператор зник серед стовбурів секвой, як покощені дубові двері палацу відчинилися, і на ґранітних сходах з’явилася поетеса Ляура. Вона весь час уважно стежила за імператором з вікна другого поверху і бачила, як він виходив і прямував бетонованою доріжкою до парку.
Ляура збігла сходами і, пройшовши кілька метрів, на деревяній лавочці під кипарисами уздріла композитора Авесалома. Він нерухомо сидів, витягши довгі худі ноги, і, як бачилося, весь був поглинутий слуханням ріжноголосого співу пташок. Його очі були напівзаплющені, а долоні, кінчики пальців яких злегка тремтіли, лежали на колінах. Авесалом ніби перебирав ними, граючи на уявному роялі.
-Чудовий сьогодні день, — привіталася поетеса.
Композитор пробуркотів щось невиразне у відповідь. Потім сіпнув головою і замахав руками.
-Не заваджай нам слухати музику буття, — почувся чийсь грубий голос з-за лавки.
Ляура нахилилася й побачила на траві художника Мельхіора, який лежав на боці, підклавши під голову чоботи. Він був пяний. По його скуйовдженому довгому волоссі і чорній бороді повзали жужелиці. Збоку лежали дві порожні фляшки і пачка дорогих цигарок.
-Слухайте собі, скільки влізе, — сердито відказала Ляура і, повернувши на вязову алею, рушила до фонтану «Весняна радість», за яким починався секвоєвий гай. Невдовзі її постать зникла за миґдалевим кущем.
Сонце вже хилилося до обрію, а Балтазар Другий все ще гуляв парком, навіть не думаючи вертатися до палацу. Він забрів у найдикіші місця, де були справжні хащі, де гнили під мохом старі повалені стовбури, де колючі ліянуваті рослини робили важким кожен крок, де від галявин віяло мудрою тишею, а голоси птахів були сумні і затаєні.
По кількох годинах блукань імператор зовсім утратив відчуття реальности. У якомусь напівпритомному стані він ходив поміж дерев, кружляв довкола озер, пив воду із струмків, задивлявся у небо, торкався руками старих пнів, вилізав на камені-валуни, притулявся лицем до малесенької квітки, яка (йому здавалося) кликала його до себе, обнімав кущ папороти, заворожено стежив за копишінням мурах у мурашнику або довго-довго розглядав на своїй долоні модринову шишку, в якій запеклася краплина пахучої смоли.
Балтазар Другий, блукаючи, повністю здався на волю власної душі. Куди вона показувала, туди й слухняно ступали його ноги. Він перетворився у сновиду, розум якого спить і тіло якого геть цілком перебуває під владою духу.
Імператор весь час ішов на сонце. Тепле сонячне проміння нестримно вабило його до себе. Сонце могло бути чи прямо, чи праворуч, чи ліворуч, але він мав нездоланну потребу відчувати на своєму обличчі його ласкаві доторки. Иноді Балтазар Другий потрапляв у таку гущавину широколистих дерев, у яку не пробивався жоден сонячний промінчик. І тоді він безладно крутився на місці, кидаючись то в один, то в другий бік, ударявся об стовбури, зачіплявся за довгі сучки, спотикався об камені, падав комі́ть головою, провалювався у лисячі й борсучі нори, аж поки знову не натрапляв на жадане сонячне тепло.
Під вечір, коли сонце опустилося зовсім низько і, побагровівши, подекуди вже торкалося верхівок найвищих дерев, Балтазарові Другому щораз важче ставало іти за ним. Усе частіше воно зникало за густими кронами буків чи темно-зелених кедрів, і йому доводилося щораз довше і довше ходити, зупинятися, уважно прислухаючись, щоб уловити хоч якийсь промінець.
Поступово він вийшов на рідколісся, де було багато маленьких озер. Сонце вже лягло на обрій. Балтазар Другий бачив його сліпучий диск, відчував його лицем і всім своїм тілом. Але з кожним його кроком сонце то щезало за громаддям плакучих верб, евкаліптів, шпичастих рододе́ндронів, то знову з’являлося в проміжках між зеленими заростями. Імператор уже добряче втомився, хотів зупинитися, але не міг, бо сонце нестримно опускалося щораз нижче і доводилося шукати все нові й нові відкриті для променів місця. Деколи, піднявшись на купину, Балтазар Другий відчував, як паморочиться в нього голова від червоних сонячних відблисків, які віддзеркалювалися навколо у десятках озер. У такі хвилини йому починало здаватися, що перед ним не одне, а багато сонць, і він не розумів, яке серед них справжнє, а яке є лише віддзеркаленням.
У скорім часі сонце сливе́ наполовину сховалося за горизонтом, і небо на заході щораз ширше заливала червоно-гаряча смуга. Балтазар Другий ледве пересував ноги. Він ішов, вловлюючи останні сонячні промені.
А сонце заходило все далі. Тепер над небокраєм виднілася лише невелика сліпуча плямка. Імператор неухильно йшов за нею. Врешті сонце сховалося цілком, і він, утративши орієнтацію, не знав, куди рухатися. Понад чверть години Балтазар Другий безладно сахався у ріжні боки, намагаючись знайти хоч які-небудь сонячні відблиски, але все було марно.
І ось, продираючись крізь зарослі зміїного вересу, який подекуди сягав грудей, імператор раптом відчув, як зліва на нього війнуло теплим промінням. Його серце стрепенулося, і він, негайно повернувши ліворуч, пішов на тепло. І що далі просувався, то проміння ставало гарячішим. Але тепло від цього проміння було якесь незвичайне. Воно не огортало спокоєм, не прояснювало найтемніші закапелки свідомости, не заворожувало своєю величчю, як це робило сонце, а діяло якось зовсім инакше. Воно просочувалося в кров і, розтікаючись по жилах, хвилювало серце, огортало дивною млостю, сповнювало наснагою і одночасно затьмарювало розум каламутним туманом.
Імператор неухильно йшов уперед. Він важко дихав, почуваючи дивне збудження у всьому тілі. Джерело загадкового тепла шалено вабило його до себе. Він геть пообдирав руки, ламаючи гілки темно-червоної вейґе́ли, на кущі якої иноді наштовхувався, і був весь у подряпинах. Його плащ зовсім подерся і звисав клаптями, а капелюх з пером чорного флямінґо давно злетів з його голови і загубився. Пропала також і бамбукова палиця.
Нарешті Балтазар Другий вийшов із вересових заростей до великого озера, берег якого був порослий гігантськими півтораметровими ґлядіолюсами. Він зупинився, бо проміння стало гарячим, наче вогонь, і він більше не міг іти. Кров пульсувала в скронях. Імператор весь горів. Він ніколи не почував нічого подібного.
Тремтячими руками він розхилив стебла ґлядіолюсів, рожеві китиці яких запаморочливо пахли, і побачив в озері поетесу Ляуру. Вона стояла по коліна у воді і була зовсім гола. На її гарному, в міру повному тілі виблискували червоні водяні краплі, які віддзеркалювали залиту пурпуровим сяйвом всю західну частину неба. Довге темне Ляурине волосся було зібране ззаду перлямутровою заколкою в образі морської звізди.
Ляура час від часу поливала себе зі срібного ковшика. Вода спливала по її великих персах із твердими цятками пиптиків, спадала на звабливу округлість живота і текла вниз, до чорного трикутника, з якого плюскотіла назад до озера. Иноді поетеса проводила рукою по високих випуклих стегнах, ніби пестячи ніжну білину своєї шкіри, і щоразу при цьому від задоволення закочувала очі. На її правому плечі виразно виднілися витатуйовані три сині фіялки. Довкола було тихо й безвітряно. Вода в озері відсвічувала червоним кольором так само, як і небо на заході.
Імператор кілька хвилин оціпеніло, наче у сні, спостерігав за Ляурою, а тоді, ступивши крок, похитнувся і непритомний упав на землю. Поетеса пронизливо зойкнула і, не випускаючи срібного ковшика, кинулася до нього. Із ґлядіолусових заростей злякано визирнула і тут же сховалася руда чапля. За озером ухнула сова-сплюха.
Балтазара Другого до палацу принесли на ношах. Коли його поклали на ліжко, він на мить прийшов до тями і вигукнув:
-О, Боже, тепер я знаю, знаю, що це таке!
По цьому в імператора почалися тяжкі марення, які тривали девять днів. Лікар, знаменитий академік Базилі́кс, наказав весь цей час тримати Балтазара Другого привязаним до ліжка і щоночи накривати мокрим простиралом. Крім того, напівпритомного імператора тричі на день перевертали на живіт, щоб здійснити процедуру іглотерапії. Цю тонку справу Базилікс нікому не довіряв і сам заганяв у хребет Балтазара Другого вісімдесят сім маґнієвих голок. Це завдавало пацієнтові страшенних мук, і він деколи так голосно стогнав, що у багатьох придворних волосся ставало сторч. Проте всі ці заходи, на думку Базилікса, були доконче потрібні, щоб урятувати імператора від жахливої хвороби — пада́чки.
-Людина часто непритомніє, прагне усамітнення, є розсіяною і неуважною. Це найвиразніші епілептичні симптоми початкової стадії, — пояснював він начальникові Таємної служби Теодорові, який мовчки слухав його і скрушно похитував головою.
Немає коментарів:
Дописати коментар