Такими величезними, як цьогорічного літа, лопухи ще ніколи не виростали. Подекуди, особливо з південного боку галяви вони сягали майже триметрової висоти. Це були справжні велети. Їхні тверді червонаво-зелені стебла при корені були завтовшки з конячу ногу, а листком одного лопуха можна було накрити двох і навіть трьох людей.
Поет Ахім стояв із сокирою в руці навпроти височенної лопушаної стіни, яка зусебіч насувалася на його невеличкий город. Лопухи були найлютішими Ахімовими ворогами. Щоранку він вирубував їх цілими сотнями, прочищаючи довкола городу вузенький коридор, щоб захистити грядки з капустою, мару́нкою, огірками, цибулею, морквою, селерою, ріпою, бататом, сми́кавцем, бобами, сочевицею, кропом, коля́ндрою, кмином, маґера́ном й ще тьма-тьменною иншої городини, яка росла тут без всякого ладу, часто мішма одне з одним.
Весь город був вельми зарослий бур’янами, особливо вовчим пирієм, бліді квіточки якого нахабно визирали скрізь, хай де тільки спинявся погляд. Через це, певно, всі овочі на Ахімовому городі були якісь хирляві й маленькі. Капуста, скажімо, — не більша за кулак, а каляріпа, бруква, буряки, редька чи ріпа — десь такі, як куряче яйце. Що ж до бобу, квасолі, гороху, чи́ни чи сочевиці, то їхні стручки були ну зовсім-таки манюсінькі. Проте непоказний зовнішній вигляд овочів аж ніяк не позначався на їхніх смакових якостях. Навпаки, все, що тут росло, мало відмінний смак. І особливо гарбузи. Вони були невеличкі, з тонкою жовтаво-білою шкіркою, дуже пахучі й солодкі. Якийсь цілком дивовижний смак мали також острогі́н, гісо́п, портуляк, шпинат, га́нус, кану́пер, ке́рбель, хрін і мак. Маку тут росло аж пять ґатунків, бо це було найулюбленіше Ахімове зе́ло.
Щось шелепнулося на землю. Ахім озирнувся і побачив на даху свого будиночка здоровенного ґо́тура. Він, лопочучи крильми, біг по самому краю даху. Потім, войовничо крикнувши «теке-те-ке-ре», злетів у повітря і через секунду-дві щез за дикою грушкою. Його широкий чорний хвіст і пишні темно-брунатні крила ще довго стояли в Ахімових очах. За десять років свого усамітненого життя у Молібденових горах (а це була чи не найглухіша місцина Вака́хської области) Ахімові жодного разу не траплялося бачити такого великого й гарного ґотура. Він, певно, був збіса важкий, бо під його лапами аж позсувалася черепиця, а одна дахівка взагалі зірвалася додолу. Глухий удар від її падіння, власне, і змусив Ахіма обернутися.
Ахім випустив з рук сокиру і, дивлячись кудись удалину на огорнене туманом пасмо синіх гір, упівголоса продеклямував:
Хто я тут,
серед шуму листя
на цьому здичавілому городі?
Тільки легкі повіви вітру
та імла на далекому узгірї
щось, може, відають про це.
Тоді підняв сокиру і поволі побрів вузенькою стежкою поміж грядками, де росла капуста, огірки, копрі́й, материнка, мелі́са, червоний паслі́н і мак. Фіолетові, пурпурові, білі, рожеві, блакитні квіти маку яскраво палахкотіли оба́поли. За їхніми розкішними барвами не було видно иншої городини, яка випиналася то тут, то там поміж маковими бадилинами. Ахім ішов і долонею легенько торкався маків. Здавалося, що після його доторків, вони вдячно похитуються, і в повітрі бринить тонюсінький, майже ефемерний по́дзвін мачиного сміху.
«Веселіться, веселіться, чудові мої. Вам так недовго тішити моє серце», — шепотів Ахім, знову і знову ніжно голублячи долонею широко розкриті горняточка маків.
Коли Ахім дійшов до будиночка, то на траві побачив горностая. Дахівка, яка впала згори, перебила йому хребта, і бідолашне звірятко, волочачи за собою задні лапи та хвіст, повзло до аґрусових заростей, де була його нора.
Горностай оселився тут ще три роки тому, і Ахім часто бачив його вечорами, коли той виходив на полювання або вертався зі здобиччю. Це переважно були круглі, наче кулі, жаби з чорними цятками на спинах чи здоровенні однорогі слимаки, яких у лопухах водилася сила-силенна. Иноді, правда, горностай полюбляв призволятися і городніми ягодами — буяха́ми, полуницею, малиною або байбарисом. Але Ахім не брав йому це за зле. «Адже скільки він там зїсть. Та й треба ж ділитися, коли живеш з кимось на одній галяві».
За три роки горностай став таким же рідним Ахімові, як і все инше, що було на його городі. Иноді, коли горностай по кілька днів не показувався на очі, Ахім починав неабияк тривожитися. І щоразу, коли в сутінках десь з лопухів або з-за байбарисового куща вигулькував украдливий писок з чорними меткими очицями, він невимовно радів і, киваючи горностаєві головою, говорив: «Добрий вечір, добрий вечір, приятелю! Щось довгенько я тебе не бачив!» А горностай, недовірливо зиркнувши на Ахіма, тут же зникав у капусті, помідорах чи в зелені якої-небудь иншої городини.
Тепер же горностай, через силу спинаючись на передні лапки, волік своє паралізоване тіло по траві. Його очі в несказанній тузі дивилися на Ахіма. Здавалося, що вмируще звірятко намагається повідати йому щось дуже-дуже важливе і ніяк не може.
«Відходиш, приятелю, ось і ти відходиш від мене», — сумно похитав головою Ахім. Він мовчки дивився на горностая, аж поки той не доліз до аґрусових кущів і не сховався у своїй норі. Звідти ще десь з годину долинали глухі уривчасті похрипування. І весь цей час Ахім, блідий, з безвольно обвислими руками нерухомо стояв, унуривши очі в аґрусові зарості. А коли хрипи припинилися, він затулив обличчя долонями. І так стояв кілька хвилин. Тоді опустив руки і поклигав знову на город.
Зближалося полудне. Сонце стояло високо і починало щораз сильніше припікати. Над лопухами здіймалася пара. Вона повільно тяглася по галяві до грабового лісу і там розсіювалася, зливаючись з ледь помітною імлою, яка огортала всі навколишні гори.
Ахім підійшов до буйної де́йції, віття якої широко розрослося в усі боки. Вона щойно відцвіла, і тепер земля довкола неї була всіяна зівялими рожевувато-білими пелюсточками. Він підняв одну з них і притулив до губів. «Прощавай», — прошепотів він. Війнув легенький вітерець і здув пелюсточку. Вона полетіла, закружляла в повітрі і щезла.
Тут, біля дейції було улюблене Ахімове місце, де він проводив більшість часу, сидячи на глинцевому лежаку й услухаючись в таємничу тишу трав, дерев, гір і неба. Колись, десять років тому вона була зовсім маленьким кущиком. А тепер дейція розрослася у здоровенний кущ, в тіні якого можна було знайти прихисток навіть у найбільшу спеку.
Ахім узяв лежак за потемнілі бильця й повернув його на північний захід, так щоб можна було споглядати західну частину гір і одночасно бачити черепичний дах будиночка. На потерте вибілене на сонці лляне полотно лежака теж нападали пелюстки. Він зібрав їх і висипав до невеликого кошика, який стояв збоку, накритий серветкою з вишитим на ній срібними й золотими нитками мудрованим орнаментом. Тоді добув з кошика шкляну темно-жовту фляшку з червоним вином і сів на лежак.
На заході найвищі вершини гір були засніжені і сріблилися під променями сонця. Ахім дивився на них і відчував, як всього його проймає нестримне хвилювання. Адже вони були такими ж прекрасними, такими ж свіжими і величними, як і десять років тому, коли він тільки поселився тут, на цій галяві. «Ви, єдині, ніколи не покинете мене», — прошепотів він.
Під дейцією Ахім просидів до самого полудня, малесенькими ковтками попивав вино і раз за разом поглядав то на гори, то на дах свого будиночка, де на димарі стриміла почорніла від часу дубова жердина. До неї колись був прикріплений бляшаний о́дуд. Він був так майстерно вирізаний і розфарбований, що всі одуди з довколишніх лісів зліталися до нього, беручи його за живого. Деякими днями одудів збиралося так багато, що на даху аж кишіло від їхніх барвистих гребінчиків, і тоді вся галява сповнювалася суцільним удудканням.
Ахім страшенно любив слухати цей дивовижний одудячий хор. І йому завжди було невимовно гірко, коли птахи раптом переставали співати і всі, наче змовившись, відлітали геть, залишаючи бляшаного одуда самого на його жердині.
Бляшиний одуд не міг ні літати, ні співати. Але який же він був гарний, який в нього був пишний гребінець, які він мав барвисті крила і хвіст. Це був найгарніший одуд, якого тільки можна було собі уявити. І ось він залишався сам-один на даху, покинутий иншими одудами тільки тому, що був бляшаний.
У цьому була якась велика несправедливість. І Ахім намагався, як міг, втішати свого бляшаного птаха. Часто промовляв до нього, розповідав про своє дитинство, про далекий острів Амос, на якому народився, про безкраї простори Північного океану, про кораблі і біло-сніжних чайок. Намагався хоч чимось розрадити бідолаху. Та й як же можна було инакше, коли одуд виявляв себе таким вірним другом. Погожий день чи негода, літо чи зима він завжди був тут, на даху Ахімового будиночка. Ахім просто не міг не жаліти його.
Але тепер жердина була гола. Пройшов час, фарба на бляшаному одудові облізла, а сама бляха поржавіла, поступово струпещіла і обсипалася. І одуда не стало. Він зник, розтав, як хмарина в небі, на яку зараз дивися Ахім. «Невже ця хмарина і мій бляшаний одуд — одне і те ж?» Ахім відчував, як душа його стискається від невисловного болю. «Невже мій бляшаний одуд був звичайнісінькою маною? Що ж тоді любило моє серце? І за чим же тужить воно тепер, коли те, що воно любило, ніколи не існувало насправді?»
Ахім відвів очі від даху і знову став дивитися на гори. Їхні гострі що́вби блищали вдалині спокійно і гідно. «Засніжені осяйні вершини. Прекрасні і вічні. Так, ви єдині, ніколи не залишите мене!» — прошепотів він. Тоді підніс до вуст фляшку, відпив трохи вина і раптом побачив на шклі своє обличчя. Воно було порізане зморшками, очі вже не були такими живими, не мали такого блиску, як раніше, а вуса і борода майже зовсім стали білими. І він не впізнав себе. Ніби на нього дивилося лице якоїсь зовсім иншої людини.
«Ці гори залишилися такими ж прекрасними, як і були. Але що сталося зі мною, де подівся я?» І в його лівому оці зблисла сльоза. Вона затремтіла, але так і не викотилася з ока. Сонячний промінь заломився на ній і відбився на малесенькій рожевій квіточці, яка загубилася серед листочків щавлю. Квітка зразу заяскріла. В ній немовби прокинулося якесь приховане життя. Але це тривало лише одну мить. Ахім повернув голову. І промінь щез. А разом з ним щезла і квітка. Ахім устав з лежака, ще раз глянув на засніжені вершини і побрів до будиночка.
Десь надвечір, коли сонце стояло вже досить низько і на південному заході, на далекій горі Узі́ї виразно можна було побачити чорний кратер вулкану, Ахім устав з-за столу і, тримаючи в правій руці гусяче перо й тьмяно-зелений туркусовий каламар, а в лівій — аркуш паперу, підійшов до вікна. Це була єдина пора дня (вона тривала не більше двадцяти хвилин), коли кратер не затуляла широка тінь одного з найвищих зубців гори і вулкан поставав у всій своїй грізній красі.
Ахім рідко коли пропускав нагоду помилуватися цим величним видовищем. Ось і зараз він перервав роботу над своєю поемою «Останнє пристановисько», яку писав уже три роки, і став удивлятися в далечінь, шукаючи гору Узію. Проте побачити її він так і не зміг -- весь горизонт заслоняли велетенські білі хмари.
«Сьогодні так і не побачу кратера, — мовив Ахім засмучено.—Може, завтра». Він прихилив чоло до шибки і раптом почув наче чиєсь зідхання. «Що це?! — здриґнувся Ахім і став прислухатися. «Може, причулося мені?» Але за мить дивний звук знову повторився. Тільки він уже був більше схожий на стогін. Так могла стогнати лише людина. «Боже, хтось поранений прибився сюди до мене, — з жахом подумав Ахім. І цієї мити надворі хтось знову голосно застогнав. «Чого ж я жду?! Це ж явно людина вмирає під моїм порогом!» — вигукнув він і кинувся на двір.
Але яке ж було його здивування, коли біля ґанку Ахім побачив молодих чоловіка й жінку. І ні він, ні вона навіть не думали помирати. Жінка стояла рачки, спершись ліктями на деревяні сходи, і бавилася своєю довгою чорною косою, лоскочучи собі то одну, то другу щоку. Плаття на ній було задерте і чоловік, стискаючи її масивні смагляві сідниці, неквапливо, якось майже ліниво, товк її ззаду. Від цього вона час від часу постогнувала, а чоловік щоразу з якоюсь дурнуватою міною казав до неї: «Та замовкни ж ти, пришелепкувата!»
Ахім стояв на ґанку і здумілими очима дивився на чоловіка й жінку. Він був босий і все ще тримав у руках гусяче перо, туркусовий каламар та аркуш паперу. А тим часом сонце яскраво освітлювало затемнене, невидиме в инші години дня камяне підгорля гори Узії, і можна було побачити, що вулкан на ній починає пробуджуватися. З кратера вже виривалися перші куделі чорного попелу. Але Ахім цього не бачив, його увага була повністю прикута до прибульців.
-Вибачте, що потривожили ваш спокій, — з удаваною поштивістю скривив вуста чоловік, не припиняючи поштовхів. Його легкий дірчастий капелюх зсунувся аж на потилицю і готовий був от-от упасти на землю.
-Ялдаба́ф такий нестриманий, — наче просячи вибачення, посміхнулася жінка. Вона мала напрочуд гарні блискучі очі.
-Наш автомобіль поламався там у лісі. Щось з двигуном,-- чоловік сіпнувся, притисся до жінки і з його грудей вирвався здавлений стогін.
-Ми мусили сюди йти пішки. Мало не заблудилися. — Чи не так, любий? — жінка намацала позаду себе чоловікову руку і погладила її.
-Тут майже не видно стежки. Все так заросло…-- чоловік випростався, підтяг штани і став защіпати ґудзики. Капелюх таки злетів з нього і зараз валявся долі.
-Як ви тільки можете жити в такій глушині? — жінка теж звелася на ноги. Вона опустила плаття і стояла, поправляючи на голові розкуйовджене волосся.
Ахім зійшов з ґанку.
-Я десь вас бачив, — він затуманеним поглядом глянув на чоловіка і, склавши аркуш вдвоє, поклав його на колоду. Туди ж поклав і гусяче перо та каламар. — Здається, в королівському палаці.
-Цілком можливо. Моє імя Ялдабаф. Зізнаюся, що я належу до затятих шанувальників вашої поезії.
-То ви син фельдмаршала графа О́роса Бельведе́рського?
-Так, — кивнув головою Ялдабаф, — а це О́здра. — Він підійшов до жінки і обняв її за стан. — Вона з Вазіка. І дуже хоче побачити Рафаґедон.
-Я просто щаслива, що Ялдабаф вирвав мене з цієї діри,-- Оздра закохано глянула на свого супутника. — Адже там тільки й розмовляють що про вовну, бриндзу, ціни на ліс, нові поклади кварциту та ще про ці жахливі труханячі бої, по яких на землі валяються жмутки чорного закривавленого пір’я.
-Всюди розмовляють про одне і те ж, в тому числі і в Рафаґедоні, — Ахім повернув голову й побачив, що вершина гори Узії вся покрита завісою чорного попелу. — Ось, вона прокинулася нарешті, — прошепотів він, і очі його радісно заблищали.
-Ну, не скажіть, — заперечив Ялдабаф. — Життя в столиці і в цьому задрипаному гірському містечку, де більша частина мешканців ще ходить в домотканих свитах і дивачних маґе́рках та яломка́х на головах, — це велика ріжниця.
-То чого ж вам не сидиться в Рафаґедоні, якщо там так добре? — якось трохи печально запитав Ахім, не повертаючи голови.
Хмара попелу на горі Узії поволі осідала, і на її підгорлі починали вирисовуватися дерті краї кратера, який зовсім змінив свій вигляд і тепер дуже нагадував рану від кулі.
-Я мусив дати тягу звідти, щоб мене не заграбастали на війну, — зареготав Ялдабаф. — Мій татусь ніяк не хоче розлучитися з мрією зробити з мене офіцера. Він, бачите, переконаний, що тільки армія спроможна спасти мене від остаточного морального розкладу.
-А що, знову йде війна? — Ахім на мить оживився, глипнув на Ялдабафа і знову втелющив очі вдалину.
Кратера на Узії вже не було видно. Сонце знизилося і підгорля гори покрила тінь. Лише поодинокі зблиски і жмутки чорного попелу, які иноді виривалися з кратера, свідчили, що на Узії пробудився вулкан.
-Та вона вже триває майже місяць! — вигукнув Ялдабаф.-- Про це знають навіть у найглухіших гірських селах! — Його рука ковзнула вниз по Оздриній спині й стала нишпорити під її спідницею. Жінка примружила очі й мовчала. — Війна йде за острови Святого Йова, Дикий і Злий, — вів далі Ялдабаф.-- Останні два вже в наших руках. Зараз бої точаться в лісах на острові Святого Йова. Про це повідомили всі сьогоднішні газети. Ти не знаєш, де я подів свіжу газету? — запитав він Оздру.
-Вона, в моїй торбинці, — жінка підняла з трави невелику шкіряну торбинку й вийняла газету.
-Ось, почитайте, — Ялдабаф простяг газету Ахімові.
Той стояв і задумливо дивився вдалину. Здавалося, що гора Узія, це було єдине, що зараз цікавило його.
-Що ви там таке виглядаєте? — запитав Ялдабаф.
-Вулкан. Він пробудився сьогодні. Це не так часто буває, — відказав Ахім.
-Де він? Я щось його не бачу? — Ялдабаф став удивлятися в далечінь.
-Можете не старатися, його зараз не видно, — Ахім повернувся до Ялдабафа. — Краще скажіть, чи прояснилося щось про долю принца Осіяна? Адже ви, здається, були його приятелем.
Ялдабаф зразу спохмурнів.
-Я нічого не знаю і не хочу знати про цього негідника. Я мало не позбувся голови через його вибрики. Комісар Служби безпеки Йорам й досі переконаний, що я теж буцімто причетний до цього злощасного пограбування королівської скарбниці, яке вчинив Осіян.
-Ой, уже вечоріє, — втрутилася в розмову Оздра. — Нам же треба подумати про нічліг, Ялдабафе.
-Переночуємо в машині, велике діло, — засміявся Ялдабаф, обнімаючи Оздру.
-Зараз я принесу вам полуниць. Таких смачних ягід ви ще в житті не куштували, — мовив Ахім. Він витяг з-за колоди сплетений з лика кошичок і рушив на город.
Коли Ахім повернувся, Ялдабафа й Оздри біля ґанку не було. На тому місці, де вони стояли, лише валялася помята газета. Він поклав кошичок з пахучими яскраво-червоними полуницями (вони були не більші за звичайні лісові суниці) на газету і пішов до будиночка. На ґанку він зупинився і глянув на захід. Удалині з-за темного пасма гір ще визирав малесенький сліпучий краєчок сонця. Ахім стояв і дивився на нього доти, доки він не щез.
Немає коментарів:
Дописати коментар