Звістка про зникнення принцеси Ніо́би, яка не з’явилася до Великої їдальні на обід, викликала у Блакитному палаці величезний переполох. Імператор Балтазар Другий, який цілих сім хвилин марно прочекав свою сестру за широким, укритим рожевим обрусом столом із розмаїтою садови́ною, напоями, гарячими й холодними наїдками і комплектом, розставлених на дві особи, порцелянових тарелів, горняток, кришталевих келихів, срібних ножів, ложок, видельців, мовчки покинув їдальню, так і не торкнувшись до жодної страви. Залі й коридори палацу зразу ж сповнилися розпачливими зойками придворних, які кинулися шукати за принцесою. А імператорський лікар, академік Базилікс, який був останнім, хто бачив цього дня Ніобу, так перейнявся тим, що сталося, що, здавалося, зовсім хибнувся розумом. Проте навряд чи хто-небудь у палаці здогадувався, що його не так приголомшило зникнення самої принцеси, як заява начальника Таємної служби Теодора про нібито його, Базиліксову причетність до її зникнення.
Академік у розкішному коричневому сурдуті із оксамитовим коміром і срібними ґудзиками раз у раз витирав шовковою хустинкою піт з лисої голови і, цілковито не тямлячи себе, ходив туди-сюди біля навстіж розчинених дверей Ніобиної спальні.
-Я нічого не знаю! Клянуся Джізе́йсом, я лише бачив її, бачив, як вона заходила сюди вранці! — безперестану бурмотів він.
Придворні, які пробігали коридором, здивовано витріщалися на нього, не розуміючи, що він верзе.
А в протилежному кінці, на широких мармурових сходах з брондзовими статуями древніх воїнів усіх, хто біг, перепиняв художник Мельхіор, одягнений у вузькі сукняні штани та білу, розщіплену на грудях сорочку з широченними, наче крила, рукавами. Художник через силу тримався на ногах і, час від часу заточуючись назад, ударявся спиною об яку-небудь із статуй. Цілу ніч він пиячив в імператорській стайні з глухонімим сином конюха Теофілем і тепер ополудні, ще добре не проспавшись і нічого не відаючи про страшну подію, з’явився до палацу, бо мав малювати портрет принцеси на тлі засніженого саду.
Мельхіор простягав руки до кожного, хто пробігав мимо, і захриплим голосом вигукував:
-Де принцеса? Куди вона пішла? Я мушу негайно побачити принцесу!
-Не знаємо, не знаємо, вона десь щезла! — сахалися від нього придворні і бігли далі.
Художник безтямно дивився їм услід, тряс головою і, тереблячи свою чорну фарбовану бороду, кричав знову:
-Мене чекає принцеса! Де вона? Скажіть, де вона?
Мельхіор був улюбленцем Ніоби і належав до кола наближених до неї осіб. Із півтори сотні митців, які жили при імператорському дворі, вона найбільше цінувала саме його, глибоко вірячи, що Мельхіора чекає слава геніяльного художника. Завдяки Ніобиному заступництву Мельхіорові прощалися найдикіші вибрики.
За наказом начальника Таємної служби Теодора Блакитний палац було оточено щільними рядами ґвардійців. Вони перекрили не тільки всі виходи з палацу, а й усі його підземні канали із стічними водами. У кожному каналізаційному колодязеві на Імперській площі та прилеглих навколо палацу вулицях сиділо по двоє ґвардійців. А в сам палац було введено три добірні ґвардійські чоти, які, блискавично розсипавшись у ріжні боки, розпочали масований пошук зниклої принцеси. За якісь дві-три хвилин їхні червоні квадратні шапки вже миготіли на всіх шістьох поверхах палацу, сповнюючи його криві заплутані переходи, довжелезні лункі коридори, широкі сходи, маленькі кімнати, просторі покої й гігантські залі жахливим тупотом важких кованих чобіт. І від цього тупоту ніде було сховатися. Він проникав у найдальші закапелки палацу, у всі його щілини та потаємні сховки, поймаючи серця придворних тривожним очікуванням неминучого лиха.
У палаці наростали сумяття й паніка. Безладна біганина ґвардійців, які гасали по всіх приміщеннях імператорської резиденції, безперервно заглядаючи в одні й ті самі закутки, щодалі ставала напруженішою. Зовні навіть могло скластися кумедне враження, що вони зовсім і не шукають принцеси, а просто без всякої причини бігають за придворними. Страхітливий тупіт чобіт, гупання дверей, скрегіт завісів, замків, тарахкання клямок, бряжчання шибок, вигуки, зідхання, здушені прокльони, лайка, вереск дам, запах поту і пилюка до самої стелі — все це перетворювало палац у справжнє пекло. Деякі з придворних, не витримавши напруги, падали непритомними на підлогу. На їхні скорчені тіла, які лежали то тут, то там під стінами, часто посеред коридору чи перед уходом до якої-небудь залі, ніхто не зважав. Через них переступали й бігли далі. Пошуки принцеси не тільки ні на мить не затухали, а, навпаки, набирали щораз більших обертів.
Керував усією цією веремією начальник Таємної служби Теодор. Він стояв біля дверей свого відомства на другому поверсі палацу і, бачачи, що пошуки не приносять ніяких результатів, скаженів з люти.
-Швидше, ви, бевзі, швидше, недоумки, чого так плентаєтеся, прокляті вишкребки! — кричав він велетням-ґвардійцям, які один за одним, а иноді по двоє і навіть по троє з оглушливим тупотом пробігали мимо нього, з такою силою вдаряючи ногами по підлозі, що аж у деяких місцях дубовий паркет виламувався з-під їхніх чобіт.
Теодор був невисокий і худий як тріска. Його бліде обличчя з довгим гострим носом і маленькими темними очима мало в собі щось пташине. А чорний мундир з перехрещеними на грудях ременями надавав його постаті злого, похмурого вигляду.
Начальник Таємної служби не обмежувався самими лише прокльонами. Він ще й щосили ко́пав вояків ногами, намагаючись влучати у найболючіші місця. Й особливо радів, коли вдавалося зацідити якого-небудь ґвардійця шпіцом черевика у коліно, бо був переконаний, що ці телепні вкрай тупі й мало чим ріжняться від тварин. У руці Теодор тримав молібденового пістолета зі скорпіоном на руківї і, коли підстрибував, щоб у черговий раз угамселити когось ногою, стрясав цим пістолетом, наче випускаючи смертельну кулю в якогось невидимого лиходія. Ґвардійці, одержавши від начальника Таємної служби міцного копняка в коліно, гомілку чи сідницю бігли щоразу жвавіше, і моторошний гугіт від тупотіння їхніх важких чобіт ставав ще сильнішим і нестерпнішим.
Пошуки принцеси тривали так довго, що навіть імператор змушений був кілька разів вийти з Білої залі до коридору, аби подивитися, що відбувається в палаці. Голова в нього була сповита зеленим рушником, щоб якось захиститися від ненависної гуркотняви, яка зчинилася в палаці, а в руках він тримав свою улюблену книгу — зібрання пророцтв Святого Маркуса.
-Уже коропи у мармуровому басейні одуріли від цього проклятого тупоту, — роздратовано крикнув він, шукаючи очима в біготняві кого-небудь з придворних.
Але в загальному хаосі та шумі марно було до когось звертатися. Всі в палаці, наче їх хтось зачарував, ошаліло носилися по коридорах та залях, нічого не помічаючи перед собою. Балтазар Другий, зрозумівши, що цілковито безсилий привернути до себе хоч чию-небудь увагу, безпорадно розвів руками, кинув сердитий погляд услід двом ґвардійцям, які вихором промчалися повз нього, і повернувся до Білої залі, де, принаймні, мав хоч якийсь спокій, бо сюди ніхто з підданих не насмілювався заглядати. Спершись на широкий край мармурового басейну, де схарапуджено металися півметрові коропи, імператор утупився у розхвильовану скаламучену воду. Йому нічого не лишалося, як тільки чекати, коли весь цей ре́йвах скінчиться.
Проте пошуки принцеси не припинялися ще довго. Підвечір уже мало що не половина придворних, зовсім вибившись із сил, валялася на долівці. Решта сяк-так продовжувала ще метушитися, бігати, тулячись попід стінами. А ґвардійці здавалися невтомними і ні на мить не припиняли своєї безумної гонитви. Вони гасали з такою несамовитою швидкістю, що начальник Таємної служби Теодор не встигав до ладу́ навіть роздивитися вояків, а не те, щоб зуміти когось стусонути ногою. Бачилося, що ґвардійців опанувала якась темна сила, і ніхто тепер не зможе зупинити їх. Вони рухалися самі собою і не потребували жодного керівництва. Ця сила захопила і самого Теодора. Він стояв під масивними сталевими дверима, на яких була намальована біла пятикутна звізда — символ Таємної служби, і кумедно підтанцьовував, метляючи туди-сюди головою вслід за вояками, які проносилися мимо, здіймаючи за собою куряву.
Ніхто достеменно не міг сказати, коли і як все припинилося. Тиша настала так несподівано, що ні придворні, ні сам імператор довго не могли усвідомити, що пошуки закінчено. Блакитний палац наче запався у прірву безгоміння. Всі, хто де стояв, застигли на своїх місцях. Стало тихо-тихо, не чулося ні найслабшого шереху. І тільки багряне сонце повільно ховалося за засніженими дахами будинків.
Принцесу Ніобу знайшли мертвою на шостому поверсі біля дверей помешкання композитора Авесалома. Вона була переодягнена в темно-синє плаття служниці і сиділа навпочіпки під стіною, припавши лицем до колін. Її чудове золотаве волосся закривала велика попеляста хустка, а в кулаці принцеса тримала малесеньку флящинку з отрутою (пізніше виявилося, що це був смертоносний яд хвощевої змії з острова Амоса) і записку, в якій говорилося: «Коханий, ти пішов і забрав зі собою моє життя!»
Коли кремезний ґвардієць зносив на руках Ніобу з шостого на перший поверх, весь палац схлипував з жалю. А коли її було занесено до Білої залі і покладено перед імператором Балтазаром Другим, з помешкання Авесалома раптом долинула сумна мелодія із Авесаломового Концерту ре мінор для флейти з оркестрою.
-Скажіть, хай старий телепень негайно припинить грати, якщо не хоче бути викиненим через вікно разом зі своїм гидким роялем, — сказав Балтазар Другий, клякаючи перед тілом сестри, щоб помолитися за упокій її душі.
Його повеління негайно було виконано. Мелодія раптово урвалася. Зразу після цього почувся гуркіт важкої деревяної кришки рояля, що впала, а потім якесь довге уривчасте скимління зі свистом і гахканням, наче завив старий простуджений собака. Це один з ґвардійців, який побіг до кімнати Авесалома виконувати волю імператора, надто різко відштовхнув композитора від інструмента і той, звалившись із дзиґлика, розпачливо залементував на підлозі. Але цей лемент був дуже дивний. З Авесаломового горла виривалося клекотіння, булькання, писк, сичання, що мало нагадувало людський плач і більше скидалося на завивання хворого пса. Ніхто в цілому світі не знав, що композитор був таємно закоханий у принцесу.
Помолившись, імператор звівся на ноги. Поряд стояла служниця Солюксія, тримаючи на таці фляшку із сорґовим бальзамом і шклянку. Її зелені очі не виражали ні найменших почуттів. Кілька метрів за нею стояли згорблений в дугу канцлер Друїд, блідий як смерть академік Базилікс, маршал Хризостом, начальник Таємної служби Теодор, художник Мельхіор з червоними від сліз очима, поетеса Ляура та инші придворні. Всі вони сумно дивилися на сердешну принцесу, яка нерухомо лежала на мякому червоному килимі.
-Я відчував, що станеться якесь нещастя, — імператор провів рукою по голові. Його чорне, зачесане назад волосся аж лисніло від жиру рака-пекілоґама́руса. Тоді глянув на Теодора:
-Це все через того негідника Трувілія?
-Ваша величносте, я ніколи не довіряв йому. Ви знаєте з моїх щотижневих реляцій, як я ставився до принцесиного секретаря, — відказав Теодор, уклонившись імператорові.
-Що нового на фронті? — імператор повернув голову до головнокомандувача імперських військ маршала Хризостома.
Хризостом, величезний, наче гора, у розкішному блакитному мундирі ступив півкроку вперед і хрипким голосом доповів:
-Відтоді, коли наприкінці липня армії короля Рафанаїла вдалося окупувати наше північно-східне узбережжя, на фронті вже пять місяців триває повне затишшя. Припинилися навіть найменші сутички. Ситуацію там контролює командувач Шостої армії генерал Байзель.
Балтазар Другий слухав Хризостома без цікавости. Його очі, виказуючи жахливу втому, мляво блукали по залі, ковзали по стінах з картинами у срібних рамах, по білих шторах, вікнах і врешті спинилися на канцлерові Друїдові.
-Друїде, перенесіть принцесу до Кришталевої каплиці. Вона часто любила там молитися, — тихо мовив він і, повернувшись до всіх спиною, повільно рушив до невеликих бічних дверей із позолоченою клямкою в образі котячої лапи, де містилася його спальня. Солюксія з тацею попрямувала за ним.
Немає коментарів:
Дописати коментар