Композитор Авесалом пробудився від дивної тиші, яка чи не з самого ранку запала в світлиці. Шия вночі затерпла і дошкульно боліла. Він через силу повернув голову до вікна. Верхівки височенних каштанів, які росли у внутрішньому дворі Блакитного палацу, шпарко палахкотіли під сонячним промінням, відсвічуючи пишною зеленню, в якій не прозирало і натяку на бляклі осінні барви. У Седіолані все ще панувало літо.
Авесалом опустив босі ноги на підлогу, шукаючи пантофлі. Ліва валялася десь під ліжком, і її довелося діставати поламаною парасолькою, яка, власне, вже рік у рік слугувала винятково для цієї мети. Одягши вкрай зношені, зі стертими ремінцями, які теліпалися долі, пантофлі, композитор підійшов до великого, потемнілого з країв дзеркала на фіґурних ніжках з аґа́тисового дерева і кілька секунд удивлявся у своє відображення.
-Ну, ось, пятдесят девять. Боже, Боже, ще трохи і я застолітній дід,-- зідхнув він, розчісуючи мацюпусіньким гребінцем, виготовленим з рідкісного бразолійного коралю, своє довге сиве волосся, що збилося під час спання кумедними пелехами. Тоді зиркнув на позолочену клітку, яка стояла опості́нь на штудерній підставці з бирючи́нового пруття, і заціпенів на місці. В клітці, задерши догори тоненькі лапки, лежав бездиханний лільовий канарок, якого понад рік тому подарувала принцеса Ніоба. Це був своєрідний вияв удячности за написану ним баркаролю для лютні, пройняту, як висловилася принцеса, «зличним, ніжно-проникливим мотивом». Композитор прискочив до вікна і обережно вийняв мертву пташку з клітки.
-Ось звідки ця пустельна тиша,-- прожебонів він, тримаючи канарка на долоні. Тоді, сумно внурившись у його темні ошклілі оченята, додав:
-Це була тиша смерти.
Він поклав канарка на мармурове підвіконня поруч зі старовинним клярнетом напрочуд гарного дублени́стого кольору, якого брав до рук хіба що в хвилини найглибшої скорботи, і прошепотів:
-Аж тепер мені утямки́, що таке небуття.—Тоді легенько торкнувся клярнета пальцями і йому здалося, що з інструмента злинув низький, зникомий у своїй ефемерності звук «ре».— Небуття -- це повна відсутність звуків. Але чи випливає з цього, що створити музику про смерть неможливо? А, може, це страшне безгоміння смерти є попросту музикою зовсім иншої якости?
Композитор сів на стілець із лискучими гма́таними бильцями, який стояв на самій середині кімнати, і внезабарі його голову почали поволі заполоняти химерні звуки, вкрай хиткі, непевні, просочені невимовним смутком. Найдивовижніше було те, що всі вони виникали з образу принцеси Ніоби. Такого ніколи не було раніше. Звукова тема, повязана з Ніобою, незмінно приносила йому лише радість і душевне піднесення. Адже принцеса була для нього уособленням незмірного щастя, яким він марив уже багато років, єдиним джерелом його життєвих сил та наснаги. Вся потуга й багатство його почуттів, всі найкращі й найшляхетніші його пориви так чи инакше були викликані образом принцеси. Але що ж сталося сьогодні? Звідки ці гіркі нотки в її божистій подобі?
Та не довго довелося Авесаломові роздумувати над цією загадкою. Несподівано до кімнати вдерлися инші звуки. Різкі, злі і разом з тим розпачливі. Вони були наче важке гупання вояцького барабана мі́шма зі смальким вищанням вальторні, фаґота та брязкотом мідних тарілок. І все це на тлі жахливого виття і скреготу, немов би хтось рвав струни контрабаса, тріслого на обидві деки. Врешті перед композиторовими очима виникла постать художника Мельхіора.
Здоровенний, з нестямними искрами в очах, він увалився до кімнати з диким риком, погрозливо вимахаючи пястуками і стрясаючи головою. Його довга чорна борода була забацькана якоюсь фарбою, здається, каліє́ю. І при кожному струсові з неї злітали десятки крапель, які залишали синяві плямки на покощеному паркеті, срібляво-блакитних стінах, кіша́стих гобеленах з вигадливими орнаментами, полірованих шафах, кре́денсах, комодах, бюрках з лаї́стим верхом, фотелях, оббитих мушко́вою калама́йкою й инших меблях і навіть на стелі, звідки звисала спижова жирандо́ля на десять свічок.
-Я вбю його, клянуся, я вбю цього виродка, -- желіпа́в Мельхіор.— О, Ніобо, о, життя моє, невже ти не бачиш підступів цього плюгавця! Нічим иншим, а тільки обманом, чарами заволодів він твоїм серцем!
Зовсім не помічаючи Авесалома, який з вибалушеними очима і далі сидів на стільці, художник пройшовся через світлицю, наче підкошений, бебехнувся горічерева на шкіряну канапу біля дзеркала, вкриту ка́пою із рудявого штру́ксу, і за якусь хвилю-дві захропів, широко розкинувши оба́поли руки. З кишені його помятої ката́нки вивалилася пузата фляшка, яка скотилася з канапи і талапнулася на долівку. Від удару корок вилетів з неї і на підлогу задзюрив спінений жовтявий трунок, сповнивши кімнату їдким запахом міцнющого руму «Амок», який зазвичай споживали лише бувалі, просолені холодними вітрами матроси північних портів Діямантової імперії, а ще, може, рафіновані седіоланські пияки, іменовані залива́хами, брагунами, пиворізами, яри́жниками й неминайкорчмами. Композитор, який був непитущий з молодих літ і ненавидів будь-які алькогольні запахи, а особливо румовий чи коньячний сопух, змушений був заткати носа пальцями і мерщій тікати геть, щоб його не знудило.
-От кру́чий син, спасу нема від нього! І навіщо тільки Ніоба тримає тебе при дворі!-- бурчав він, ходячи взад-уперед перед дверима свого помешкання, поки дві сухоребрі служниці у попелястих фартухах прибирали розлитий трунок і провітрювали покій, повідчинявши навстіж усі вікна та двері й завзято майталаючи широкими льняними рушниками.
Тут Авесалома і застала поетеса Ляура, яка прийшла, щоб прочитати композиторові цикл своїх нових сонетів.
-Що з вами, Авесаломе? Ви, здається, аж не тямитеся від люти!—мовила вона з легкою посмішкою.
-Ще б пак!—Авесалом зупинився.—Ви лишень гляньте на цього му́дя там на канапі.
-Ну, велика біда,-- Ляура зазирнула до кімнати.— Так і знала, це Мельхіор. Але ж він, сердега, не один рік до вас приходить, щоб поспати на цьому чудовому мякому ложі.
-Так, але сьогодні він учинив таку страшну бучу, що я аж мусив утікати з власного помешкання.
-Простіть бідоласі,-- Ляура змовницьки примружила око,-- це все через кохання.
-Яке кохання?! Хіба його шалапутна душа здатна на такі шляхетні почуття?!—зневажливо скривився композитор.
-Зрозумійте ж його.—Ляура ображено надула густо наквацяні шарла́хом губи.—По тому, як позаминулого тижня Ніоба провела з Мельхіором ніч у його робі́тні в Літньому палаці, сердега був певен, що знову повернув принцесину прихильність. Аж зовсім ні!—поетеса на мить замовкла, поправляючи своє темне волосся, аби приховати хвилю розчулення, яка накотилася на неї. -- Виявилося, що Ніоба і далі впадає за цим своїм секретарем Трувілієм, цим, прости Господи, прохі́рою та душогубом, як тепер ми знаємо з реляції пентарха Се́рвії Корне́ля.
-Що ви таке говорите!—зи́кнув Авесалом, мало що не трусячись з обурення. -- Принцеса була у Мельхіоровій робітні, бо він мав малювати її портрет, і не більше.
-Ну, що ви, що ви,-- вдавано знітилася Ляура.—Я нічого такого не мала на думці. Я просто кажу, що бідолашний ма́ляр повірив, що принцесине серце знову відкрите для нього, а виявилося, що ні.
-Хай він не сміє і мріяти про це. Божиста Ніоба не для таких розтлівущих істот, як цей гультяй.
-Годі вам, Авесаломе, я не для того прийшла, щоб боронити Мельхіора,—мовила примирливо поетеса.— Ось радше послухайте нові сонети. Адже кращого поцінувача моєї поезії, ніж ви, не знайти в цілій імперії, чи не так?
-Ну, ви перебільшуєте,-- кисло посміхнувся Авесалом.— Не такий уже я до́йда у віршуванні. А втім, ходімо до покою. Там уже, здається, прибрали.
І вони ввійшли до світлиці, звідки, кланяючись, щойно вийшли служниці.
-Сідайте на козе́тку, а я стану коло вікна,-- Ляура вийняла з торбинки трандахи́льовий записничок завбільшки з дві долоні, розгорнула його і, глипнувши на мармурове підвіконня, зойкнула:
-А що це з вашим канарком?!
-Він здох,-- Авесалом похмуро глядів у вікно, де вітер ворушив великими розсіченими листками каштанових верховіть.
-А принцеса вже знає про це?
-Ще ні, -- відказав композитор зі сумом.—Навіть не уявляю собі, як їй про це повідомити.
-Справді, в сердешної і так вистачає прикрощів через того пройдисвіта Трувілія,-- зідхнула поетеса.
-Добре, читайте свої сонети,-- Авесалом повернув голову до Ляури. Йому більше не хотілося думати про неприємне.
Поетеса зняла білий обру́с з круглого стола, який стояв зліва від дверей до так званої музичної кімнати, куди композитор нікого не пускав, і накинула його на Мельхіора. Тепер голова й усе тіло художника були закриті, і з-під обруса виднілися тільки його ноги в ґабелко́вих черевиках, які, так само як і художникова борода, були забризкані калією.
-Щоб не заваджав,-- захихотіла вона і знову підійшла до вікна. Тоді поклала ногу на стілець, сперлася ліктем на коліно, яке звабно окреслилося під сукнею, і почала тихо деклямувати:
Це тіло – плід важкий у лябіринті життьовому,
Блакить прозористих садів. Звивається, проте,
Химерна міць руки і криця сну у ньому,
Искріє голови обіддя золоте.
Постав він озером краси. О, райський квіте
Нарцизу білого! Жаданний навіть біль –
Пянкий дует вогнів, що рветься долетіти
До серця повного зідханням ніжних хвиль.
Його нога ступила в забуття сяйнисте,
Аби ранкову тінь узріти задарма,
І майже в напівсні занурюється в чисте
Джерело. А друга мармурову твердь лама,
Щоб білі пелюстки останні промені вловили,
Спадаючи в сталеву сіть холодної могили.
Ляура замовкла, ніжно провела долонею по стегні, грайливо попестила округлість коліна, а тоді сягла рукою до литки, невидимої під бордовою сукнею з тонюсінького фуля́ру, який від найменшого дотику весь струменів і хвилювався, наче морська вода, мінячись численними відтінками -- фіолетовим, червоним, жовтим.
-У цьому сонеті, в деяких рядках порушена ритміка,-- Авесалом розплющив очі, які весь час, поки поетеса читала, тримав заплющеними.-- Чи так мені лише здалося?
-Можливо. Я з якогось часу на це не дуже зважаю,-- Ляура невдоволено зиркнула на композитора і зняла ногу зі стільця.— Для мене головне – внутрішній ритм і насамперед зміст.
-Я відчув його. І зізнаюся, що вражений суголоссям теперішнього стану моєї душі і з почуттями, які ви виразили в сонеті.– Авесалом, притуливши долоні до щік, деякий час мовчки дивився на поетесу.-- Особливо ця вражаюча супро́ть між поривом до вічної краси і минущістю буття.
-Рада, що ви це помітили,-- Ляурине лице просто сяяло від щастя.— Втім, слухайте наступного сонета.— І вона знову почала деклямувати, спочатку ледь чутно, потім щораз голосніше, з тривалими павзами, роблячи особливі інтонаційні наголоси на окремих словах. Її голос, переповнений розмаїттям високих і низьких тонів, бринів, наче прекрасна пісня, стримувана лише строгістю сонетної форми.
Авесалом, який, затамувавши дух, слухав цей розгонистий потік поетичних образів, які то викликали в його серці щемкий біль, то сповнювали нечуваним піднесенням, невдовзі цілком утратив здатність розуміти значення слів і віддався в полон чудесній мелодії звуків, які родили Ляурині вуста, звуків, цілковито очищених та вільних від будь-яких словесних значень. Це була абсолютна стихія музики, неприпняті ні до чого почуття, емоції, які ніде не починалися і ніде не закінчувалися. Авесалом уже багато років жив у цій могутній стихії і все, до чого він торкався, байдуже, були це предмети, кольори, слова, живі істоти, люди, дерева, поля, ріки, моря чи гори, перетворювалося для нього у безкраю звукову симфонію.
Композитор із приплющеними повіками сидів на козетці, рівномірно похитуючись і помахуючи руками. З його горла зринало щось подібне на підспівування. Коліна раз-у-раз тремтіли, здриґалися, пантофлі давно злетіли з його ніг і валялися невідь-де. Усім своїм виглядом Авесалом цілком скидався на божевільного.
А Ляура рядок за рядком надхненно деклямувала нові й нові вірші, нанизуючи їх один на одного, наче феєричне намисто. Початкова строфа кожного наступного сонета була тематично повязана з прикінцевою строфою попереднього, і таким чином виникав достатньо великий і цілісний твір – сонета́ріон, глибинна ідея якого розкривалася лише в кінцевій строфі останнього сонета. Поетеса бачила, з яким виром почуттів слухає Авесалом її поезію, і вся пашіла від задоволення.
Врешті Ляура прочитала останнього сонета і застигла на місці, унуривши очі в квітучий кущ білої жоржини, що ріс у кулястому вазоні коло дверей у коридор. А Авесалом, як тільки вона замовкла, схопився з козетки і в нестямі щось почав говорити, але замісць цього з його вуст виривалися не слова, а якесь незрозуміле джерґотіння, схоже на кипіння й булькання зу́пи, вареної на сильному вогні.
Поетеса здивовано лупала на нього очима і ніяк не могла втямити, що він верзе. Композитор деякий час стояв нерухомий, а тоді махнув рукою і з розтуленими вустами, які чи то посіпувалися, чи то й далі намагалися щось говорити, рушив до музичної кімнати.
-Ви нічого не скажете мені?—спантеличино гукнула йому навздогін Ляура.
Проте Авесалом навіть не повернув голови. Увійшов до музичної кімнати і зачинив за собою двері. За мить зсередини клацнув замок, що означало, що двері він замкнув на ключ.
-Старий маразматик!-- вилаялася поетеса.-- Не инакше, як зовсім зїхав з глузду.
Тоді, сховавши записничка із сонетами до торбинки, підійшла до канапи, де хропів Мельхіор.
-Уставай, телепню, годі спати!—гукнула вона і щосили штурхонула художника ногою під бік, після чого зірвала з нього обрус й зі злістю жбурнула на підлогу.
Мельхіор стрепенувся і роплющив очі.
-Це вечір чи ранок?—прохрипів він.
-Вже скоро полудне, а ти все ще спиш та спиш, пяндиґо,-- глузливо скривила губи Ляура і, повернувшись, попрямувала до виходу. За мить її постать зникла в просторому палацовому коридорі. Двері Авесаломового помешкання залишилися розчахнутими навстіж.
Тим часом Авесалом, як тільки-но опинився у музичній кімнаті, відразу сів за рояль.
-Ну де ти, де ти ховаєшся?—шепотів він, перебігаючи очима по вибілених вапном, голих стінах. —Я ж знаю, що ти тут.
Авесалом глянув на розчинене вікно, на запилюжене підвіконня, тоді глипнув на столик, де лежав чималий стос нотного паперу, а також гусячі пера, олівці в пуделках, лінійка, мосяжевий каламар з чорнилом, і йому здалося, що щось наче майнуло внизу під роялем.
-Ага, ти там!— радісно скрикнув він і звівся було на ноги, проте зараз же знову сів на дзи́ґлик, бо це всього-на-всього колихнувся сонячний промінь.
-Здалося мені,-- композитор важко зідхнув і, обхопивши голову руками, сперся ліктями на клявіятуру, внаслідок чого рояль ображено заскавчав багатьма струнами.
-Пробач мені, дорогенький,-- промимрив Авесалом, не прибираючи, проте, ліктів з клявіятури.
А тим часом довкола двиготіла якась огидна какофонія – шум, глухі посвистування, якась шамотня́, наче бігало з кілька десятків мишей, здушене завивання, високі й низькі звуки й призвуки, нічим не звязані між собою, шастанина дрібних ударів, торохтіння, пронизливе явкотіння, далекий сту́гін. І як Авесалом не старався, як не скупчував своєї уваги, проте серед усього громаддя цих химерних звуків не міг виділити навіть найпримітивнішого мотиву. Це завдавало йому нестерпного болю. Адже його серце так прагло звуків живих, наділених сенсом, які б виражали справжні почуття.
-Ну, що це таке!-- заледве не плакав він,-- я ж достеменно знаю, що тут розлягалися звуки щонайменше симфонічної оркестри вкупі з чималим хором, присягаюся, я чув їх, ще відчиняючи двері. Такої величної музики неможливо забути, вона не може наснитися, її не можливо придумати. Де ж усе зникло? Як вона перетворилася на цей гидезний гармидер?
І цієї мити серед шкаворіжного звукового шарварку його вуха уловили ледь чутну тремтливу мелодію, яка повільно посилювалася. Авесалом весь перетворився в слух. Він боявся навіть поворухнутися, не те щоб звести голову, й сидів, утелющивши очі в каламар. Небавом мелодія стала звучати зовсім виразно. Це були ніжні переливи гласів якоїсь забутої рапсодії, корені якої губилися в сивій давнині. Композитор краєм ока зиркнув на рояль. На лискучій кришці сидів маленький усміхнений ангелик. Прозорий, наче світло. Авесалом відчув, як у груди вдарила невидима велетенська хвиля й понесла його у світовий безмір. І зразу все довкола вибухло мільярдами суголосних звуків. Це була потужна гармонія радости й тріюмфу, музика дивовижної сили й краси, музика, яка прославляла Джізейса.
-Та це ж маґнифікат!—сяйнуло в Авесаломовій голові.—Той самий, про який я мріяв усе своє життя.
І тут композитором зателіпало наче в судомах. Він зірвався на ноги, схопив перо та аркуш паперу і почав записувати музику, яка лунала звідусіль і якою було сповнено все навколо. Різьблений дзиґлик, на якому він сидів, упав і покотився кудись по підлозі. Та Авесалом на це не зважав, в нестямі він черкав і черкав на папері ноту за нотою. Чорнило розбризкувалося, великі й малі крапочки, ляпки й кружальця падали на стіл, плямили руки, одяг. Списані аркуші один за одним летіли на долівку, там же опинялися й зужиті пера, а композитор невтомно хапав щоразу нові аркуші і нові пера. І це тривало доти, доки він не дописав останнього акорду. Тоді, зовсім знесилений, кинув перо на стіл і звів голову. За вікном уже блискотіли промені призахіднього сонця. День закінчувався.
-Я написав його!—прошепотів Авесалом, весь переповнений щастям.
А коли він покинув музичну кімнату і повернувся до житлової, то побачив не дуже приємну картину. Канапа була загиджена блювотиною, на долівці лежав зібганий і теж забруднений блювотиною білий обрус. Та це Авесалома анітрохи не засмутило. Адже хіба такі дрібниці могли щось важити, коли він сьогодні створив свій чи не найбільший музичний шедевр – Маґнифікат на славу Джізейса, музику, в якій життя і смерть існували як єдина сутність.
Правда, пізніше, по смерті Авесалома (він помер десь через два з половиною роки по тому) з Маґнифікатом виникло багато проблем, бо упорядники ніяк не могли дійти згоди, що́ в рукописі вважати автентичним нотами. Адже сливе на всіх його аркушах рясніло надто багато хаотично розкиданих нотних кружалець. Вони були наявні не тільки в межах ліній музичного поля, а й далеко поза ним і навіть на берегах чи не кожного рукописного аркуша. З цієї причини жоден дириґент не міг Маґнифікат повністю й до ладу розшифрувати, а тому жодна оркестра не годна була його виконати. Тим паче, що Маґнифікат на славу Джізейса ні разу не грали і за життя автора. Таким чином найкращий твір Авесалома навіки залишився незнаним і став найбільшою загадкою його творчости.
Немає коментарів:
Дописати коментар