Ось його і не стало. У Києві вчора ввечері
(26 травня ц.р.) помер Мойсей Фішбейн.
Україна навіть не уявляє собі, кого вона
втратила. Та й не може уявити. Вона не чула його, коли він жив, коли звертався
до неї, коли застерігав її, коли криком кричав, щоб вона прокинутися зі сну, коли
закликав іти за ним, вказуючи шлях, який тільки й може вивести її на широкі
горизонти світового культурного простору.
Марно. Його голос був роздери-душу-крик у
пустелі. Вона нічого не чула, бо спала глибоким летаргійним сном, та й далі
спить. То ж я не маю анінайменших ілюзій, що щось зміниться в найближчому майбутньому.
Непоцінований за життя, оточений стіною
нерозуміння і всезагальної байдужости – ось як жив великий український поет
Мойсей Фішбейн, поет світового рівня, і то найвищої проби, якого обожнював би
ще за життя будь-який инший народ, але тільки не українці.
Мене до найглибших засторонків душі
пропікає така дика й кричуща несправедливість до цього чоловіка, до того, хто
дивовижною потугою своєї поезії підняв українське слово до найвищих світових
вершин, де щезають усякі опори, де забиває дух усякій думці, туди, до тої заповітної
межі, де можна почути голос Бога.
Ніхто в українській літературі до Мойсея
так не писав. Він абсолютно унікальний. У нього нема попередників. І якщо його
не почують, і ніхто не піде шляхом, який
він накреслив, то українська література й далі нидітиме у своєму затхлому загумінні поза світовим культурним процесом.
Я нерідко ставлю собі питання, чому так? Що
за фатум висить над Україною? Чому в нашому народі таке бездушне ставлення до
своїх видатних людей? Чому нікого не хвилює по-справжньому їхня творчість? Чому
вони приречені жити й помирати без шани і в забутті? Звідки врешті в наших
людей ця тотальна невдячність? І звідки в них ця некрофільська жага побивати камінням
своїх пророків? Тож запитую, запитую, запитую себе і не знаходжу жодного
пояснення.
І справді, як так може бути?! Адже Мойсей
Фішбейн стільки років жив і творив серед
нас, виходили (хоч і не часто!) збірки
його поезій і перекладів, всі знали, що він є, живе, існує – і жодного
резонансу в суспільстві, жодного ширшого
розголосу за межами письменницького кола. Та й, по правді, й у межах цього кола
також – тиша мертва. Ніхто ніде ані теленькнув, а якщо і зʼявилася якась
інформація, якась подія, то наче булькнув камінь у болото – жодного продовження, лише
могильне мовчання, твань байдужости.
А де ж численні обговорення, дискусії,
суперечки в ЗМІ про поетичний феномен Фішбейна, які мали би тривати місяцями, а
то й роками? Де поважні дослідження pro і contra літературних інтелектуалів про його творчість? Де
весь цей безкраїй бурхливий потік думок,
поглядів, зауважень, пафосних схвалень, вбивчих заперечень, виклад
взаємозаперечних концепцій, який
свідчить, що в суспільстві відбувається повноцінний літературний процес і він
рівною мірою діє як на елітному, так і
на масовому рівні? Де це все, цей живий, активний, динамічний нурт довкола
літературного явища, такий характерний для инших країн? Де голос хоч би таких
відносно «просунутих» літературних «метрів», як всі ці жадани, забужки,
андруховичі, прохаськи, винничуки тощо?
Я щось не чув від них жодного слова про Мойсея Фішбейна. Вони що́, не вважають
його поезію великою? Мойсеєві вірші не хвилюють їхні серця? Якщо так, то чим
вони ліпші за решту нашого душевно оспалого люду?
Втім, це мертвотне ставлення українського
суспільства стосується не тільки Фішбейна, а й узагалі будь-якої більш-менш виразної
творчої особистости. Українці не помічають, не здатні оцінити, а, отже,
оточивши увагою й шаною, підтримати й винести на верх, будь-кого, хто засвідчив
якусь обдарованість. Фактично талановита творча одиниця в Україні позбавлена
живильного ґрунту і приречена на всихання.
І якщо подекуди талант у нас сяк-так існує, хай зневажений і непоцінований, то
лише у тому випадку, коли природа наділила його колосальною особистою енерґією,
завдяки якій він і може витерпіти задушливу атмосферу українського життя.
Саме таку енерґію і мав Мойсей Фішбейн. І
це єдине, що давало йому сили жити в Україні, яку він ненавидів і водночас
безмірно любив. Дивовижно, він творив для народу, який був не вартий його.
Можна собі уявити, як важко робити добро тому, хто відповідає тобі невдячністю.
А він продовжував робити добро цьому народові
наполегливо і послідовно. Отримував байдужість – відповідав любовю.
Воістину, гірка доля бути українським
поетом!!!
Зізнаюся, мене ця ситуація неабияк вражала.
Я якось запитав:
-Мойсею, поясни. От я український
письменник. Я приречений писати для народу
глухого, неспроможного поцінувати моєї праці. І ця мука моя виправдана,
бо я кість від кости цього народу, тож і
маю нести на собі весь тягар прокляття, яке Бог на нього наклав. Але за що ж
тебе, гебрайського сина Бог прокляв, змусивши служити цьому народові?
-Не знаю. Це не моя воля. Так покладено
мені Звідти,- відказав Фішбейн, вказавши рукою в небо.
Навесні три роки тому Мойсей Фішбейн
прислав мені вірша, якого заборонив показувати будь-кому.
-Оприлюдниш, коли прийде час,-
безапеляційним тоном сказав він.
Я прочитав вірша і страшенно
розхвилювався. Вірш був як прощання. Довго не міг знайти собі місця. Виходив у
сад, знову повертався до хати. Врешті зателефонував Мойсеєві, але не міг
вимовити і слова.
-Що таке?! Та говори вже нарешті, я не
розумію твого белькотіння,- кричав у телефон Мойсей.
-Цей вірш страшний,- ледве видавив я,
душачись слізьми.
-Чому?- сердито буркнув Мойсей.
-Бо він про людину… про всіх… тож і про мене
також,- відказав я.
Настала павза. Важка. Гнітюча.
-Я знаю,- тихо мовив Фішбейн. І додав:
-Я себе дуже кепсько почуваю. Мені вже не довго
лишилося.
--------------------------------------
Ось цей вірш:
… світи
переплелись
над перстю
неземною,
ви лишитесь
колись
між ними не
зі мною,
де тане саме
та
пелюсточка
дитинна,
де плине
самота,
вселенська
самотина,
повільно
плине час,
розломини і
злами,
моя любов до
вас,
моя розлука з
вами…
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
20. Чи не пора над цим замислитися, панове?
https://ua-human.blogspot.com/2020/07/19.html
