Імператор Балтазар Другий уже понад годину сидів з вудкою на березі величезного, зувсібіч зарослого плакучими вербами ставу, і пильно вдивлявся у високий шпичастий з позолотою поплавець, кінчик якого нерушно стримів з води. За весь час поплавець ні разу навіть не похитнувся. І Балтазарові Другому вже починало здаватися, що у водоймі зовсім нема риби. «Мертвий став, мертвий став»,-- шепотів він.
Був тільки-но початок березня, але все довкола цвіло й зеленіло. Весна цього року прийшла до Седіолана напредиво рано. Та й зима була легка. За весь холодний період тільки один-єдиний раз в січні випав мокрий сніг, і струмок, який протікав через парк і живив водою Імператорський став, навіть ні разу не пришерх при березі, не кажучи вже, щоб усуціль покритися льодком, як це иноді бувало взимку.
Балтазар Другий ще ніколи такою ранньою весною не рибалив. Зазвичай він починав риболовлю в квітні, але ніколи – в березні. І не тільки тому, що в березні було холодно. А насамперед тому, що на квітень як на сприятливий для рибальства місяць завжди вказували магічні карти, значеннєві мережива яких він легко розшифровував за довідником ченця Гордіяна «Тлумачення чисел, знаків, фіґур та инших рисованих символів». Проте цього разу імператор знехтував карти. Він навіть не заглядав до них. Піти на рибу його спонукала тепла погода, а ще, може найбільше, – пекуча тривога, яка, невпинно розростаючись, ятрила його серце з того самого злощасного шістнадцятого січня, коли отруїлася сердешна принцеса Ніо́ба. Відтоді, здавалося, до Седіолана стали надходити винятково погані вісті. Особливо з фронту. І найгіршим було захоплення королівськими військами стратегічно важливої залізниці між Ді́зном та Удіна́ром і оточення Пури́кіса.
«Що ж діється на фронті? Чому мої звитяжні леґіони відступають? Як сталося, що взято в кільце Пурикіс?”— такі думки час від часу шибали в імператоровій голові, і тоді він цілковито забував, що ловить рибу. Він раптом зводився на ноги і, дивлячись кудись на ледь видимий у попелястій імлі протилежний берег, говорив: “Я мушу знову вирушити на фронт, мушу сам побачити, що там коїться”.
Поплавець колихнувся, засмикався і ліг на воду. Балтазар Другий стояв з вудкою, але нічого не бачив. “Генерал Байзель явно не справляється,-- шепотів він.-- Треба його негайно замінити… Цікаво, а що на це скаже маршал Хризостом?” Коли імператор повернувся до дійсности, поплавець знову нерухомо стримів з води. На його позолочений кінчик сіла лискуча синя бабка. Її прозорі крильця поблискували дивовижними жовтяво-лільовими лелітками. Здавалося, що це не поплавець, а якоїсь небаченої краси квітка.
“Перевірю наживку”— вирішив Балтазар Другий і спробував підняти вудлище, але його щось тримало. “За корч зачепився чи що!” Він смикнув сильніше. Жилка натяглася. Він схопив вудлище обіруч і знову смикнув. Вудлище зігнулося в дугу, затремтіло і раптом його повело вліво. “Щось є велике!”— Балтазарове серце збуджено забилося. Він став обережно зводити вудлище догори. “Тільки би не обірвалася жилка, тільки би не обірвалася жилка”. Він підіймав вудлище все вище і вище, і щоразу більше впевнювався, що тягне не рибу, а щось схоже на величезну валізу. “Але якщо це не риба, то чому вона сіпається?”— дивувався імператор, коли жилку раптом шарпало, і доводилося послаблювати натяг. “Та ні, я тягну якусь колоду. Риба не може так довго не чинити опору,”— зідхав він, коли жилка без найменшого подриґу піддавалася силі вудлища.
Це тривало десь хвилину-дві, аж поки поверхня ставка не захвилювалася і з води не виринула голова гігантської черепахи з гачком в огидній поморщеній пащі. Вона не мала правого ока. На його місці зяяля темно-рудява яма, а ліве око люто зорило на Балтазара Другого, прискаючи цілими міріядами холодних фосфоричних искор, які двоїлися, троїлися й десятерилися в збуреній воді. Імператор стояв наче паралізований, руки його скамяніли. Він відчував повне безсилля перед цим водяним страховиськом і був певен, що зараз таємничим чином вирішується доля як його самого, так і цілої Діямантової імперії. “Поможи мені, Джізейсе!”— простогнав він, будучи готовий на все, навіть на смерть. І в цю хвилину жахливо завирувала вода, і на поверхні з’явився широченний, списаний дивовижними візерунчастими письменами зеленкуватий черепашачий панцер. Та імператор не встиг його роздивитися, бо вже наступної мити і панцер, і голова потвори щезли у хвилях. У цьому шумі через силу можна було почути легкий, схожий на посвист батога тріск. Це обірвалася міцна, потрійно плетена і вимочена в кубе́бовій олії жилка. Балтазар Другий, який ні на секунду не випускав вудлища, бо його руки просто-таки прикипіли до нього, упав догоричерева на мякий мох, і довго лежав нерухомий з розплющеними очима, і далі машинально стискаючи вудлище. Він ніяк не міг повірити, що лихо оминуло його і все вже позаду. “Я ж був на волосинку від смерти, але Господь змилостивився наді мною, якщо, звичайно, це не сон. А може я таки помер? І все це мені лише сниться?”— думав він і боявся поворухнутися, щоб раптом не виявилося, що його справді нема в живих.
У такому стані імператора і застала служниця Солюксія. Вона була певна, що він мертвий. Поклавши кошик із сніданком для Балтазара Другого на траву, вона довго вдивлялася в ошклілі імператорові очі, але не побачила в них навіть тіни життя.“Помер бідачисько... тепер він зовсім инакший, ніж був… За три роки служби при дворі я ніколи не бачила його таким спокійним…” – Солюксія вийняла з кошика фляшку із сорґовим бальзамом і пожадливо припала до неї. “Боже, як я люблю цей напій. А ти,-- вона стрілила очима на розпростертого на землі Балтазара Другого,-- ні разу навіть не запитав, чи хочеться мені скуштувати його. Господи, та це єдине, що я по-справжньому хотіла у цьому житті. Ти ж з дня на день дудлив його сам, а я мусила вдовільнятися мізерними рештками, які залишалися по тобі. Хіба це не жорстоко? Адже я мала від тебе все, крім того, що мені було дійсно потрібне”.
Солюксія пила доти, доки не вижлуктала весь бальзам до краплі. “Отак!-- вона швиргонула порожню фляшку в кущі.-- Я марила про цю хвилину багатьма безсонними ночами. І ось вона настала.” Солюксія зробила два кроки і злегка заточилася. Лице в неї аж пашіло, таке було червоне й гаряче, а все тіло, наче обсипало при́ском. Вона відчувала дивовижний приплив сили. “Мені жарко, я вся горю,-- посміхнулася вона,-- але як мені достобіса добре. Я, здається, можу навіть підстрибнути до неба”. Солюксія зареготала. “Ну, принаймні, пірнути в ставок,-- додала вона і знову зареготала. Її довге чорне волосся, заплетене в десяток кісок, заметлялося і заблискотіло під ранковими променями сонця, яке вставало на заході за секвоєвим гаєм.
Урешті замовкнувши, Солюксія закотила теплу вовняну спідницю і присіла. Її худі порожевілі від випитого трунку сідниці й стегна здавалися навіть знадливими на тлі зеленкувато-бурої висохлої торішньої трави. Коліна вона широко розхилила, і під сонячним промінням на темній волосяній смужці її міжніжжя було виразно видно щілину піхви, з якої голосно дзюрив потужний золотистий струмінь. Солюксія дивилася на нього і, раз поза раз підставляючи долоню під струмінь, посміхалася. На землі під нею вже утворилася чимала калюжа, а з піхви все не переставало хлющати. Бачилося, що Солюксія просто не може перестати. Вона пісяла, пісяла й пісяла безупину. Минуло добрих півтора години, коли струмінь нарешті почав слабнути. І саме тоді, коли він зовсім припинився і сеча вже ледве витікала, падаючи на землю дрібними блискучими перлинками, почувся глухий, наче з могили, голос Балтазара Другого:
-Я все-таки не помер, Солюксіє!
-Ні, ні, ви мертві, ваша величносте,-- злякано замахала Солюксія руками, ніби намагаючись прогнати кошмарний сон.
-Тоді чому мені хочеться їсти?—застогнав імператор.-- Мертві не почувають голоду, Солюксіє.
-А ви справді хочете їсти?—Солюксія витерла піхву краєм спідниці і звелася на ноги. Вона ніяк не могла повірити, що імператор живий.
-Я не памятаю иншого такого дня, щоб я так хотів їсти.
-Тоді ви поза всяким сумнівом живі, ваша величносте,-- зідхнула Солюксія.
Вона вийняла з кошика канапку з шинкою і подала імператорові.
-Посади мене,-- попросив Балтазар Другий.
Солюксія допомогла імператорові сісти. Він сперся на її коліно і взяв канапку.
-Вперше в житті я відчуваю, яке це щастя їсти.
-Невже ви раніше цього не відчували?-- Солюксія лукаво посміхнулася, сяйнувши білими зубами.
-Так, як сьогодні, ніколи.
-А що ж особливого сталося сьогодні?
-Я побачив свою долю.
-І що?
-Вона дала мені ще один шанс, -- імператор відкусив шматок канапки і повернув голову до ставу, туди, де вставало сонце. --Розумієш, Солюксіє, це дивовижне відчуття, коли ти на самому краю прірви, коли ти наче балянсуєш на нашпанованій линві, і вже падаєш, уже виразно бачиш крижані очі смерти, і ось в цю хвилю…-- Балтазар Другий раптом затряс головою і голосно пчихнув,-- Що за чорт, кухар Яфет знову замісць гірчиці намастив шинку паприкою? Це неможливо їсти! – сердито скривився імператор і пожбурив канапку в став.
-Ну, що ви, ваша величносте, я сама припильнувала, аби Яфет заправив канапку вашою улюбленою цинамоновою гірчицею,-- з гіркотою в голосі мовила Солюксія.
-Дай мені запити… Мене пече в роті!— раптом завищав, наче його різали, імператор.-- Дай мені бальзаму…
Солюксія вся пополотніла.
-Його нема,-- вона впала перед Балтазаром Другим навколішки.
-А де він?!—імператор впявся очима в служницю.—Говори, де ти поділа бальзам.
-Я випила його,-- заплакала Солюксія, закривши лице долонями.—Я гадала, що ви мертві і випила його.
-Так, я дійсно був мертвий, чи майже мертвий,-- у задумі мовив Балтазар Другий.— Але як тобі вдалося це відчути? Адже ти справді бачила мене в обіймах смерти. Инакше б не насмілилася торкатися мого бальзаму, чи не так?
-Так, ваша величносте,-- Солюксія ледь ворушила губами.
-Скажи, що ти відчувала, коли бачила мене мертвим?
-Спокій, ваша величносте.
-І більше нічого?—імператор весь перетворився на увагу.
-Більше нічого,-- Солюксія вся тремтіла.
-А де був я? Скажи мені, де був я, коли ти мене побачила?
-Вас не було, ваша величносте,-- прошепотіла Солюксія.
-Мене не було тут. Це правда. Мене тут не було, -- кілька разів замислено повторив Балтазар Другий.— Але де, де я був тоді? Ось що цікавить мене. І хто скаже мені про це?
Він звівся на ноги і глянув у небо. Воно було блакитне й чисте. Ні на сході, ні на заході не пропливало навіть найменшої хмаринки.
http://ua-human.blogspot.com/2015/03/63-1.html
Немає коментарів:
Дописати коментар