43. ПРО ОДИН ВІРШ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА (Статті)

Мене віддавна хвилює феномен краси, особливо одна загадка цього дивовижного явища.

Що, властиво,  відбувається з нашою свідомістю, коли ми споглядаємо прекрасне? Що змушує нас застигати в захваті, коли бачимо яку-небудь зличноту  – розквітлу вишню на фронті хати, рожу з краплинами вранішньої роси, відблиски сонця у гладіні озера, самотню хмарку в блакиті неба, альтанку, густо обвиту плющем, біле авто на пустій дорозі, сподобну картину, проникливу мелодію тощо? Чому це так притягує нашу увагу, часто попри нашу волю і чому тої мити нас опановує якась незбагненна, нічим невмотивована радість? Що є цей таємничий спалах, який ніколи не триває надто довго, цей короткий змиг, коли щезає все і є лише краса, неосяжна, потужна, позачасова, краса, яка наповнює ціле наше єство щастям, виразити яке неможливо словами? І чому щоразу, коли все це відходить, і залишається лише память, нас огортає гірке почуття невідкличної втрати, почуття обману, якоїсь прірви між тим, що було, і тим, що невиразно віддзеркалилося у нашій свідомості?

Я вже багато років стежу за цими важковловними процесами сприйняття краси. Зауважив, що в момент її появи, думка наче вмирає, разом з нею зникає і моє «я», усвідомлення себе, натомісць з’являється ця радість. Зазвичай усе відбувається дуже швидко. Змиг і все. Потім думки, усвідомлення повертаються, я даю назву, визначаю те, що вразило мене, дивлюся на нього, намагаюся зрозуміти, що сталося, бачу красу, можу навіть описати її словами, та ба, тої невимовної благословенної радости уже нема, вона відійшла, покинула мене… І мене огортає гнітюче почуття, що я якимись необережними рухами знищив її, погубив.

Що ж я зробив не так? Де схибив? Чому радість покинула мене і тепер у серці моїм лише бездушний попіл, бліда згадка?

Всі мої зусилля зрозуміти цю таємницю раз поза раз завершуються нічим. Тож я як був, так і залишаюся у прикрому невіданні. Втім, щоразу роблю нові спроби. І все повторюється. Краса з’являється неспогадано,  заворожує мене, серце тріпоче від щастя, а потім усе вмах пропадає, розвіюється наче мариво.

Проте в одному не сумніваюся - радість споглядання прекрасного існує доти, доки не з’являється думка. Що ж робить думка? Невже вона вбиває красу? Та й хіба можна не думати? Хіба можна звільнитися від мислення, від цього нескінченного мерехтіння в нашій свідомості, яке супроводжує нас повсякчас як удень, так і вночі? Можна чи ні? Чи ми приречені бути невільниками власної памяти, яка й породжує й живить наші думки? А якщо все-таки можна, то що відбудеться, коли ми раптом звільнимося від цієї запони між нами  і живим світом? Може, тоді відкриється щось воістину велике, та радість, яка не має ні початку, ні кінця, неосяжна, вічна, недоступна для думки?

Мабуть, саме ця благословенна радість колись у дитинстві і навідала нашого великого (такого близького й зрозумілого для української душі і такого цілковито закритого для инших) поета Тараса Шевченка, сила якого полягає не в ґрундзюватих розумових сентеціях, не в мертвущому інтелекті, переобтяженому знаннями, а в надзвичайній проникливості серця, званій ще інтуїцією, завдяки якій він у скліп ока міг побачити істину в найскладнішому і чітко вказати на неї. Тож, не сумніваюся, Шевченко знав про ту радість не з чужих вуст. І про це переконливо свідчить один його вірш, який неабияк вразив мене сорок вісім років тому і який і досі не перестає хвилювати мене.

Ось цей вірш:

 

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога…

Уже прокликали до паю

А я собі у бур’яні

Молюся Богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так радісно було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

 

Так, всі знають цього вірша, але, не певен, чи багато розуміють його глибокий екзистенційний смисл. Адже в ньому говориться про найбільшу проблему людського життя – проблему щастя.

Не знаю, як вас, а мене цей вірш наснажує, додає сил, уселяє віру, що і в мене все ще є якісь шанси. І я цілком наповажне иноді думаю, що Шевченко ще за життя зірвав ту запону, яка відділяє нас від реальности. Вірю, що так і було, принаймні хочу вірити.

А позаяк досі ніхто не зрозумів, про що цей вірш, а, отже, ніхто не зміг його по-справжньому прочитати, то подаю його у власній деклямації:

https://soundcloud.com/yaavoor-ukr-net

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

44. Ліпше би вона писала в шуфляду

https://ua-human.blogspot.com/2021/09/44.html

 

Читати далі...

42. ОДНА З НАЙВДАЛІШИХ КНИЖОК ВИННИЧУКА (Статті)

У сучасній українській літературі є таке явище, яке я би охарактеризував як «новітня котляревщина» - стиль прози, всеціло акцентуйований на гумористичному,  хвацькому, повному веселощів, усяких кпинів, насмішок і так званих «стьобів» способі зображення дійсности. Тут тільки й роблять, що корчать дурня і регочуть зі всього і вся. Життя бачиться як суцільна низка кумедних, часто безглуздих подій, і такими ж пришелепуватими й смішними є персонажі, які беруть у цьому всьому участь. Годі шукати за таким зображенням дійсности якогось глибшого сенсу, його нема.

Юрій Винничук, по-моєму, найяскравіший і найталановитіший представник цієї літературної течії. Нема нікого, хто би перевершив його філіґранністю виписаних образів і емоційною силою зображуваних подій. Усі решта авторів, що пишуть у тому ж ключі, починаючи від Андруховича, Жадана, Карпи й закінчуючи такими епігонами, як Любка, істотно поступаються йому. Не побоюся навіть стверджувати, що найкращі зразки Винничукової прози переростають вузькі рамки свого жанру і є справді якісною літературою. І досягається це винятково за рахунок досконалого опрацювання форми, не змісту.

Разом з тим творчість Винничука дуже нерівна, поряд з високоякісними довершеними всіма сторонами текстами у нього є і відверто слабкі, і їх набагато більше. Зізнаюся, це мене вельми сприкрює. І я, щоразу натрапляючи  на невиразні надумані позбавлені внутрішнього вогню місця в його творах або й на цілі від початку до кінця невдалі твори, дивуюся, як такий відмінний стиліст, як Винничук може  продукувати таку мертвонароджену нудотну прозу.  

Вочевидь, річ у тім, що Юрій Винничук майстер винятково малої прози - оповідань, оповідок, мініятюр, того, що не потребує мудрованого сюжету, показу героїв у складному й заплутаному психо-мотиваційному розвиткові, також не вимагає якогось буттєвого смислу, центральної ідеї, ради якої і пишуться великі прозові речі. Його стихія - гумористичні чи фантастичні образи конкретних осіб у живому русі, максимально стотне змалювання їхньої зовнішньости, поведінки, вчинків, і то без заглиблень у хай там які психологічні нетрища. Тож усякий раз, коли письменник відходить від цього органічного для себе принципу, намагається говорити наповажне, без жартів,  переконати читача у якійсь своїй «мудрості», то це вмах позначається на якості тексту – він стає прісним, непереконливим, нецікавим. І це чітко прослідковується на кожному його великому творові. Там можна надибати цілі сторінки пусто-порожніх слів, не кажучи вже про хаотичність невпорядкованість епізодів, невідь для чого введених нових персонажів з їхніми розтягненими історіями, які не відіграють жодної суттєвої ролі для твору, і особливо проблем з сюжетним розвитком - иноді здається, що автор просто не знає, що робити зі своїми героями і які ще придумати для них пригоди. І не дивно, коли великий твір не має центральної ідеї, яка би надавала смислу всім його частинам.  

Збірник коротких оповідок під назвою «Арканум» ( Folio, Харків, 2019) є в сенсі сказаного вище однією з найвдаліших книжок Винничука. І саме тому, що складається з маленьких клаптиків, поєднаних не єдиною сюжетною лінією, а лише місцем подій,  персонажами, які безпосередньо або опосередковано знають одне одного і, головне, абсолютно ориґінальною тональністю, таким собі своєрідним винничуківським стилем розповіди.

Якщо аналізувати цей стиль, то я виділив би два його типи: гумористично-карикатурний і екзотико-парадоксально-поетичний. Обидва органічно переплітаються і, будучи вправно посаджені на реалістичне тло, справляють неабиякий емоційний уплив на  читача. Адже героїв і події описано дуже  виразно, живо, гострими як бритва мазками,  кожне слово на своєму місці, щільно припасоване, має внутрішню вагу. І це стосується як діялогів, так і просто загального опису того, що діється.

Звичайно, ця проза не містить у собі якогось глибокого буттєвого сенсу, вона просто зображає життя у його наочних проявах, часто навмисне гіперболлізованих засобами гумору, фантазії, екзотики, парадоксу, і то без будь-яких оцінок від автора,  що і надає їй належної потуги, та й врешті фантастико-гумористичний жанр не обовязково мусить мати той сенс.  

На жаль, у книжці вміщено ще й чималу добірку верліброваних віршів, доволі слабких, дещо сентиментальних, з претенсією на романтичну витонченість, позбавлених і натяку на винничуківський парадоксиально-екзотичний поетизм. Вони і псують усю картину. Шкода, без них «Арканум» був би бездоганним. 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

43. Про один вірш Тараса Шевченка

https://ua-human.blogspot.com/2021/08/43.html

 

Читати далі...

41. ОБЛУДНА ПОВЕРХОВІСТЬ ОДНОГО РОМАНУ (Статті)

Коли я цьогоріч читав у перекладі Сергія Борщевського роман іспанського письменника-нобеліянта Каміло Хосе  Сели «Вулик» (КМ, Київ, 2011), опублікований автором у далекому 1951 році, то весь час думав про українську літературу  з її припнятістю до описовости, скрупульозного виписування всяких деталей побуту і манер поведінки героїв. Ця описовість, звана ще побутописом й далі  процвітає  серед  сучасних українських  письменників.

За зовнішньою формою роман Сели також цілком можна би назвати побутописом – текст усуціль складається зі змальованих з фотографічною стотністю численних персонажів, які тою чи иншою мірою  знаються між собою, подибуючись у ріжних місцях, а найчастіше зустрічаючись в одному і тому ж мадридському кафе. Письменник просто описує їх, такими як є, не додаючи від себе жодних емоційних оцінок. І то описує як їхню зовнішність, так і їхні думки, сподівання і вчинки.

Здавало би ся звичайний описовий текст, без інтриґи, карколомного сюжету, таке собі смакування суто зовнішньої сторони життя. І годі знайти в ньому якісь глибші узагальнення, зрозуміти, що є це головне, ради чого автор з такою дивовижною ретельністю і любовю розповідає про своїх нічим особливо непримітних героїв, яких в романі щонайменше три десятки.

І попри це все книжку читати надзвичайно цікаво, розповідь на диво динамічна, рухлива, жвава, змушує співпереживати разом з героями, думати над їхніми проблемами, сміятися над їхньою глупотою, радіти їхнім перемогам, ціпеніти з ними в  ситуаціях, з яких нема виходу…

Чому? Як суто зовнішня, здавало би ся, картина життя людей може викликати такі емоції?

У тім то й річ, що роман Сели поверховий лише формально, а насправді письменник глибоко занурюється в дійсність. Герої його твору яскраві, виразні, їхні характери змальовано досконало, їхня поведінка, міміка, реакції, думки і вчинки дають змогу читачеві проникнути в те, що сховане в їхніх душах, невидиме, в істинне їхнє єство, повне суперечливих поривів, бажань, страхів, надій, радощів і гіркот. І саме завдяки цьому читання книжки є таким захопливим. 

Мені здається, що цей роман міг би бути дороговказом для українських письменників, тим ключем, завдяки якому вони нарешті збагнули би велику правду – для художнього твору замало вправно описувати зовнішні форми життя, треба ще вміти розкривати  його затаєні глибинні спонуки, які все визначають і від яких усе залежить. І лише тоді твір сягне справжньої досконалости. 

 СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

42. Одна з найвдаліших книжок Винничука

https://ua-human.blogspot.com/2021/08/42.html

Читати далі...