Розкішний сріблястий кадилак уже стояв біля масивних чавунних воріт, пофарбованих натемно-сіро. На його вимитому лискучому капоті пострибував молоденький щиглик, виспівуючи своє уривчасте «фрліу-фрліу» і «піть-пілі-піть». Начальник Таємної служби Теодор вийшов із свого будинку в напрочуд хорошому настрої, бо сьогодні йому приснився сон, що він здолав нарешті розкрити велику змову офіцерів-артилеристів трьох південних надморських міст: Ґуліпе́кса, Гізе́ля і Жосіла́на, і за це йому імператор Балтазар Другий пообіцяв надати омріяне звання Імперського кавалера першого ступеня.
Теодор пройшовся асфальтованою доріжкою до воріт і, зауваживши щиглика на авті, спохмурнів. Це міг бути поганий знак. Адже після того, як померла принцеса Ніоба і особливо після останньої великої війни з Королівством Північної Землі, яка заледве не закінчилася крахом імперії, імператор Балтазар Другий перетворився мало що не на божевільного. Його почуття й настрій мінялися кожної хвилини, і абсолютно не було змоги передбачити жоден його новий крок.
Теодор різким помахом руки прогнав щиглика, який тут же злетів на розлогу ката́льпу, продовжуючи там ще голосніше виспівувати «ці-пі-піціпі, по-піть», і сів у машину. Шофер, червонопикий молодик на імя Парфено́н, завів мотор, і кадилак рушив Викривленою вулицею, обсадженою катальпами. На серці Теодора було неспокійно. Коли вони минули тимчасово перекриту у звязку з ремонтом вулицю Порядку і виїхали до собору Святої Єлизавети, де була похована принцеса Ніоба, Теодор наказав шоферові повертати не ліворуч, як було зазвичай, а праворуч на вулицю Конґреґації.
-До Літнього палацу? — запитав шофер Парфенон.
-Ні, ми їдемо до Блакитного палацу, але иншим шляхом,-- відказав Теодор, не повертаючи голови.
Він дивився крізь шибу на високу жінку з чималенькими стегнами, які звабливо випиналися під чорною спідницею. Жінка хутко йшла пішоходом, поцокуючи високими підборами. Вона вся була в чорному, і її коротке біляве волосся дуже контрастувало з одягом. «Гм, така собі кралечка»,-- подумав Теодор і згадав Ріоде́ту, пухкий мовчазний пампушок з рудою косою і невеличкими персами, яка щопятниці пізно ввечері реґулярно навідувала його вже на протязі девяти років.
На Західній площі кадилак потрапив в автомобільний за́шерет. Проїзд забльокувала довжелезна колона автобусів, які везли до шпиталю останню партію поранених леґіонерів, привезених залізницею з північних провінцій імперії, де зовсім недавно закінчилася війна.
Поки шофер Парфенон самовдоволено перелічував сині автобуси зі срібними імперськими емблемами на дверях, Теодор вийшов з машини і, приєднавшись до натовпу седіоланців, які захопленими вигуками вітали колону, закурив ароматну цигарку. Повільно випускаючи з рота дим, він намагався позбутися тривоги, яка засіла в його серці з самого ранку. Цигарка, в якій було трошки мевового зілля, дещо збила його тривожний стан, але, звісно, це не могло тривати довго.
Коли колона нарешті проїхала, Теодор сів до кадилака. Шофер з місця набрав швидкість, і автомобіль помчав вулицею Гібо́нів, потім широченною вулицею Весни, аж поки різко не загальмував на Імперській площі перед величним, орамленим важкими ґранітними колонами Блакитним палацом, головній резиденції імператора Балтазара Другого.
Спочатку Теодор заглянув до своого відомства, Таємної служби. Тут усі працівники були на місці, і йшла звична робота. Перевіривши аґентурні донесення за минулу ніч і зробивши кілька дрібних зауважень щодо форми подачі матеріялів під ґрифом «секретно», він вийшов у внутрішній двір палацу, де росли тінисті каштани і стояли лавочки.
Тут нерідко можна було зустріти багатьох придворних, але зараз, як на диво, двір був цілком порожній. Теодор неквапно пройшовся по широких камяних плитах, якими була вимощена земля, обвів поглядом лавочки, каштани, вікна палацу і рушив назад. Коли він уже підходив до дверей, то збоку на невеличкій клюмбі з блакитними цента́ріями зауважив якийсь незвичний предмет. Теодорове серце швидко забилося у відчутті чогось поганого. Він нагнувся і підняв чоловічу пантофлю. Це була стара затоптана пантофля з потрісканим шкіряним верхом і напіввідірваним ремінцем із кістяною пряжкою. У такому взутті в імперії давно вже ніхто не ходив, бо воно вийшло з моди ще років тридцять тому.
-Що це може означати? — збентежено пробурмотів Теодор, витираючи краплі поту з чола. — Не инакше як нові підступи цього королівського поплентача Йора́ма.
Він загорнув пантофлю у чисту газету і ще не встиг сховати згорток до напівпрозорої ґипюрової торбинки, як з відчиненого вікна найвищого поверху почувся нестямний жіночий крик. Теодор зблід і від несподіванки мало не випустив пантофлю. Опамятавшись, він вихопив з-за пояса свого молібденового пістолета зі скорпіоном на руківї, з яким не розлучався навіть у ліжку, і задер голову догори. Вікно, з якого долинув крик, виходило з помешкання композитора Авесалома. «Коханку свою душить старий маразматик чи що?! — спантеличено подумав Теодор.
Коли Теодор увійшов до палацу і піднявся на другий поверх, де містилася Таємна служба, то в коридорі зіткнувся з художником Мельхіором. Від нього несло таким смердючим винним перегаром, що одна з придворних дам, яка саме проходила мимо, знепритомніла і слугам довелося її виносити на руках.
Художник був одягнений у новенький модний сурду́т, роздертий на спині, а на ногах мав до блиску начищені чоботи. Він трохи похитувався, але, побачивши Теодора, негайно кинувся його обіймати, наче зустрів найріднішу людину на світі.
-Боже! Ви чули, пане Теодоре, помер Авесалом. Уже немає Авесалома! Немає генія нашої музики! О, Боже! Після смерти богорівної принцеси Ніоби я жив лише завдяки його музиці! Боже, Боже! Вже немає великого Авесалома!
-Коли це сталося? — обірвав його Теодор.
-Півгодини тому. Поетеса Ляура знайшла композитора мертвим у його помешканні. Він лежав на підлозі біля рояля. Довкола скрізь порозкидані картки списаного нотного паперу. Все в страшному безладі. Знаєте, Ляура переконана, що Авесалома вбили. Всі в палаці так вважають. Вже й імператору доповіли.
Теодор відштовхнув Мельхіора і мерщій кинувся до Таємної служби давати термінові розпорядження у звязку з наглою смертю композитора Авесалома. Згідно з його наказом усі входи й виходи до палацу було забльоковано. Взято під строгий поліційний контроль столичний двірець, порт і летовище. На вулицях і площах Седіолана з’явилися сотні аґентів Таємної служби, які мали інструкцію хапати кожну, хоч трохи підозрілу людину і негайно відвозити на допити до центральної вязниці, гігантської за розмірами бетонної споруди на взірець літери Г, розташованої на розі вулиць Щастя і Гібонів.
Рівно о дванадцятій годині начальника Таємної служби Теодора викликав до себе імператор Балтазар Другий доповідати про внутрішню ситуацію в державі. Імператор прийняв його у Білій залі, сидячи на низенькій отоманці, оббитій левячою шкурою. Він тримав у руці порожню шклянку з мудровано ви́ритуваними на стінках сценами зими й тупо дивився на овальної форми басейн, виложений білим мармуром, в якому плавали два дзеркальні коропи, кожен завдовжки з пів метра. З легкого тремтіння його руки Теодор зразу визначив, що Балтазар Другий щойно пережив важкий гістеричний приступ люти і зараз перебуває в дуже хисткому стані між новим спалахом шалу і глибоким пригніченням. За спиною імператора стояла його улюблена служниця Солю́ксія, худюща плоскогруда дівчина з зеленими очима, яка тримала на срібній таці довгошию фляшку зі сорґовим бальзамом. Вона бездумно посміхалася, виблискуючи білими зубами.
-До ваших послуг, ваша величносте! — вклонився Теодор, відчуваючи, що в нього пересихає в горлі.
Імператор не відповідав і навіть не повернув голови. Настала гнітюча мовчанка, яка тривала близько десяти хвилин. Врешті Балтазар Другий віддав шклянку Солюксії і, все ще не повертаючи голови, простогнав:
-Убивають у самому палаці! Всі коридори кишать найманими вбивцями короля Рафанаїла! Сьогодні ранком мали вбити мене, а не Авесалома! Мене! Ви розумієте? Де ваші аґенти? Де таємна охорона палацу? Я вже нікому не вірю. Всі обманюють, всі! Але затямте, я встигну відправити вас на той світ раніше, ніж ви гадаєте!
-Ваша величносте, — забелькотав Теодор, — убивця не вислизне з наших рук. Мої аґенти вже напали на слід. Ось речовий доказ.
Він розгорнув згорток і подав імператорові знайдену сьогодні ранком пантофлю. Балтазар Другий бридливо взяв пантофлю, покрутив її туди й сюди й мовив:
-У такому взутті дійсно може ходити лише звір у людській подобі. Хіба порядна людина взує на ногу таку гидоту!
Він кинув пантофлю і, ніби спускає останній дух, розпластався на отоманці. Його права нога в білій шовковій шкарпетці зсунулася на килим і злегка подриґувалася. Якісь кілька секунд імператор не ворушився, а тоді, затуливши обличчя долонями, з розпачем прошепотів:
-Усі проти мене! Довкола саме гадюччя! Чигаєте на мою душу?! Знайте ж, що я, імператор Балтазар Другий, не боюся смерти!
Солюксія налила в шклянку сорґового бальзаму і подала імператору. Він двічі надпив і повернув шклянку. Тоді підвівся, пройшовся по залі і, зупинившись біля мармурового басейну з дзеркальними коропами, сказав:
-Даю тобі три доби на пошуки вбивці. Йди геть.
Теодор уклонився земно і тихо вийшов з залі.
Приїхавши пізно вночі додому, Теодор до самого ранку так і не склепив очей. У саду за вікном навіжено сюрчали цвіркуни, заворожливі промені посилав до кімнати місяць-повня, а він усе ходив туди-сюди по спальні і безперестанно роздумував над тим, яку форму страти вибрати для себе, коли за три доби вбивцю композитора Авесалома так і не буде виявлено. Згідно з законами Діямантової імперії урядовці найвищої ранґи мали право вибирати для себе будь-який спосіб позбавлення життя за винятком повішення. Вирок про страту, час і місце його виконання виносив лише імператор.
Уранці наступного дня, їдучи кадилаком до Блакитного палацу, якраз, коли автомобіль повертав на вулицю Вічного життя, Теодор несподівано згадав, що вчора була пятниця, а його Ріодета чомусь не з’явилася і навіть не зателефонувала до нього. Це було вкрай дивним, бо вона за девять років жодного разу не дозволила собі такого.
-Що за біс! — голосно вилаявся він.
-Вибачте, не дочув, — повернув до нього голову шофер Парфенон.
-Їдь у південно-західне передмістя на вулицю Синіх помаранчів. І попере́джую, не розпитуй багато, коли не хочеш мене розсердити.
На вулиці Синіх помаранчів, де у старовинній віллі з горорізьбою чудернацьких морських риб жила Ріодета, Теодор був лише двічі. Перший раз, коли купував віллу, а другий раз, коли поселяв туди Ріодету, яка, згодившись стати Теодоровою утриманкою, втекла від батька-матери з далекого містечка Машук у Драконових горах. Тепер Теодор їхав туди втретє. Погроза імператора Балтазара Другого зовсім вилетіла йому з голови.
Немає коментарів:
Дописати коментар