Роман опубліковано видавництвом "Тріада плюс", 2013, Львів (Упорядник Іван Балух)
Тридцять сьомий розділ
Повітря було свіже, сповнене вологи. Всюди понад канавою зеленіла трава. Дерева та кущі придорожньої лісосмуги вже почали розпускати листя. Штоцький та Адольфіна стояли на київському шосе і пробували зупиняти машини, які їхали зі Львова. На сході далеко за чорнотою зораних полів уставало сонце. Штоцький був одягнений у брезентову куртку і за плечима мав невеликий наплічник. В Адольфіни через ліве плече висіла полотняна торба. Її довге ясне волосся було стягнене ззаду звичайним мотузком. Вона мала на собі джинси з латкою на коліні і сірий светер.
-Піднімай руку, — крикнув Борис, побачивши авторефрижератор. Він саме сидів на траві і завязував шнурівки на кросівках.
Адольфіна підняла руку, але машина не зупинилася.
-Спішить дуже кудись, — мовила вона і присіла біля Штоцького.
Той витяг з кишені пачку «Верховини». Адольфіна подала сірники і взяла собі цигарку.
-Якщо би були машини, то надвечір ми б вже добралися до Києва, — сказала вона.
Вони закурили і сиділи на траві, спустивши ноги в канаву. По шосе машини проносилися щораз частіше.
-Треба пройти трохи вперед. Мені здається, що тут якесь погане місце, — мовив Борис.
-Чому?
-Не знаю. Мені так здається.
Вони встали і пішли вперед по шосе. Борис час від часу піднімав руку, як тільки яка-небудь машина з’являлася на дорозі. Проте ніхто не зупинявся. Водії, здавалося, просто не помічали їх.
-От падлюка! — злився щоразу Штоцький, коли чергова машина проносилася мимо.
І вони продовжували йти. Адольфіна йшла першою, за нею Борис. Минуло, певно, не менше години, поки їм нарешті вдалося зупинити якісь зелені «Жигулі». За кермом сидів молодий майор Військово-Повітряних Сил.
-Підкинете по трасі? — запитав Штоцький.
-Сідайте, — кивнув той.
Борис з Адольфіною сіли на заднє сидіння. Автомобіль рушив. За мить вони вже мчали по шосе, раз-у-раз переганяючи инші машини.
-Далеко зібралися? — запитав майор, не повертаючи голови.
-До Києва, — відповів Борис.
-Ну то вам пощастило. Я до Києва їду.
-А у вас можна курити? — запитала Адольфіна.
-Можна.
Штоцький та Адольфіна закурили. За вікнами пропливали краєвиди весняних полів. Ритмічне гудіння двигуна заколисувало до сну. Штоцький приплющив очі і, повернувшись подумки до Львова, згадав Олега Сопатька і його трагічну смерть два тижні тому. Протягом цих двох тижнів він трохи не щодня згадував Олега, і щоразу його охоплювало гнітюче почуття, що він чимось винен перед ним. Він не вважав себе винним, проте щось у ньому настирливо твердило, що він усе таки винен. Зараз це обтяжливе почуття навалилося на Штоцького з новою силою, і він перебирав у памяті все, що тоді сталося.
Того дня Борис устав з ліжка дуже розбитий. Усе в кімнаті гнітило його. Він відчував, що мусить кудись піти, щоб тільки не бути у цій жахливій пустці чотирьох стін. Одягшись, Штоцький замкнув двері і вийшов на вулицю. Із Підзамча до центру міста він ішов пішки. Поблукавши вулицями старої частини Львова і випивши в барі «Під вежею» кухоль пива, він знову відчув, що все навколо починає гнітити його і вирішив поїхати до Олега Сопатька. Невдовзі він уже стояв біля дверей Олегової квартири. Двері відчинила Олегова мама, огрядна жінка в попелястій спідниці і такого ж кольору жакеті. Лице в неї було насуплене.
-Олег є?
-Ще в ліжку.
Штоцький пройшов до кімнати й побачив, що Олег спить. Ковдра тільки до половини вкривала його. Він лежав на боці і його довге чорне волосся звисало до підлоги. Зімята подушка з подертою пошивкою лежала під ліжком. Скрізь було брудно, на підлозі виднілися недокурки, порожні фляшки, подерті газети та инше сміття. Стіл, де стояв маґнітофон, був закладений касетами, там же лежали Олегові штани.
-Чого так довго спиш? — гукнув Штоцький і сів на крісло.
Олег розплющив очі.
-А, це ти, котра година?
-Пів до першої.
Олег устав, одяг штани і вийшов з кімнати. За кілька секунд з кухні почулися крики та лайка Олегової мами і, якийсь шум, а потім гуркіт, схожий на падіння табуретки. Тоді все стихло, і з’явився Олег з поліетиленовим пакетиком у руці.
-Вчора купив анашу, а ця стара сука вкрала і хотіла спалити, — розлючено сказав він.
Олег поклав анашу на стіл і вийняв з шуфляди пачку «Беломор-каналу».
-Зараз набю і покуримо.
-А я якусь музику поставлю. — Борис став перебирати касети. — А де в тебе Джон Ленон?
-Та добре, не шукай. Обійдемося без музики.
Олег набив дві папіроси і тримав одну в роті, а другу простяг Борисові. Вони закурили і тихо сиділи, спостерігаючи як химерно змінюється сприйняття навколишнього. Раптом відчинилися двері, і до кімнати влетіла Олегова мати.
-Я не дам вам курити цю гидоту! — закричала вона, хапаючи пакет з анашею.
Олег зірвався з місця і схопив її за руки.
-Пакет, пакет вирви в неї, — гукнув він Борисові.
-Не смій, не смій, забирайся з моєї квартири! — верещала Олегова мати, пручаючись.
Штоцький відібрав пакет і, сховавши його до шуфляди, сів на ліжко. Олег випхнув матір з кімнати і зачинив двері.
-Я колись прибю її, — злісно мовив він.
За дверима чувся плач та прокльони.
-Я все одно не дозволю! Забирайтеся звідси, я зараз же дзвоню в міліцію!
-Вона може справді зателефонувати, — зауважив Штоцький.
-Хай тільки спробує.
Тим часом Олегова мати зняла слухавку і набрала номер міліції.
-Олеже, вона вже дзвонить, — стривожився Штоцький.
-Ну засранка, — вилаявся Олег і рвучко вибіг з кімнати.
Він підскочив до матери і вдарив її кулаком в лице. Вона наче підкошена гупнула на підлогу разом зі слухавкою. Олег оскаженіло став копати матір ногами і рвати телефонний провід. Потім виволік її непритомну на майданчик сходової клітки і замкнув двері квартири на ключ. Усю цю дику сцену Штоцький спостерігав оціпенілий від жаху.
-Ходімо, більше вона не буде заваджати, — сказав Олег.
Борис був настільки наляканий, що не міг видавити з себе жодного слова і покірно пішов за Сопатьком до кімнати. Там вони знову стали курити анашу.
-Я вже її не раз бив, але нічого не помагає, — говорив Олег. Від анаші його весь час розбирало на сміх.
Штоцький слухав і трясся від страху. На нього анаша подіяла зовсім протилежно. Він напружено стежив за кожним Олеговим рухом. Бориса лякав кожен шерех. Він сидів на кріслі блідий, мовчки слухаючи розпатякування Сопатька, і надавав його кожному слову якогось зловісного змісту. Так, до безпамяти обкурюючись анашею, вони просиділи майже дві години.
Раптом задзеленчав дзвоник.
-Дзвонить хтось, — Олег устав з ліжка і пішов до дверей.
-Не відчиняй, — сказав Штоцький і, випередивши його, глянув у вічко. — Міліція, — перелякано прошепотів він.
От стара стерва, привела таки лягавих! — просичав Олег і гукнув:
— Хто там?
-Міліція. Відчиняйте, — почулося з-за дверей.
-Ну так, я зразу й відчиню, — вїдливо засміявся Олег.
-Негайно відчиняйте, — знову почулося за дверима.
-Я нікого не пускаю. До мене не можна, — реготав Олег.
-Зараз же відчиняйте, а то двері ламати будемо!
-Хто це там нявкає? — Олег не переставав сміятися.
-Відчиняйте, відчиняйте! — кричали міліціонери й тарабанили по дверях кулаками, а Олег тільки сміявся і сипав жартами у відповідь.
Штоцький визирнув через вікно і побачив біля підїзду міліційну машину і ще одного міліціонера. «Не треба було сьогодні сюди приходити», — зідхнув він.
Тим часом у двері били вже ногами. З боків облітав тиньк.
-Ламають двері, — скрикнув Штоцький.
-Ха-ха-ха, — надсадно реготав Олег.
Він сміявся і підстрибував на одній нозі. Це був якийсь нездоровий спазматичний сміх божевільного.
Двері почали тріщати. Міліціонери виважували їх ломом. Штоцький сховався до кімнати, а Олег все ще продовжував сміятися і стрибати на одній нозі.
-На, викусіть, на, викусіть! — ошаліло кричав він і тицяв дулею до дверей.
Потім він замовк і вийшов на балькон. Коли двері врешті з гуркотом відчинилися і міліціонери вдерлися до помешкання, Олег спокійно перекинув ноги через поруччя і кинувся вниз. Він упав на хідник просто коло міліційної машини. Смерть настала миттєво, бо Олег як упав, так і залишився лежати з вивернутими ногами і розтрощеною потилицею. Незабаром біля тіла утворилася темно-червона калюжа, від якої відділилися два струмки і побігли по хіднику до заднього колеса машини. Штоцький бачив усе крізь вікно. З виряченими очима, окамянілий він стояв, спершись ліктями на підвіконня, і дивився вниз.
-Що задумався? Ходімо, — мовив до нього один з міліціонерів.
Він вивів Штоцького з квартири, і вони рушили сходами вниз. «Сідати в тюрму? Ну ні, — пройняла Бориса злість, — я так легко не дамся!» І коли вони виходили з брами, він різко відскочив убік і кинувся тікати. Легко перестрибнувши деревяний парканчик, Борис пробіг по клюмбах і зник в кущах. Міліціонери, які погналися за ним, повернулися до міліційної машини з нічим.
Тепер, сидячи в «Жигулях» і заново згадуючи все, що сталося того страшного дня, Штоцький знову і знову ставив собі питання, на яке не знаходив відповіди: «Чому він, будучи переконаним, що не винен у смерті Олега, не може позбутися затаєного почуття, що він усе-таки винен? Виходить, у людині є щось, що непідвладне здоровому глуздові? Щось таке, що діє за якимись иншими законами, і керувати цим неможливо? Що ж це таке? Виходить, у мені є щось, про що я раніше не знав? Щось дуже важливе? Але що це?»
Борис повернув голову і побачив, що Адольфіна спить. Автомобіль иноді стрясало і тоді її голова вдарялася об шибу. «Жигулі» на великій швидкості неслися автострадою, і зустрічні машини з шумом проскакували за вікнами. Штоцький поклав лікті на переднє сидіння і став дивитися на чорну стрічку дороги. Небо хмарилося. З обох боків шосе тяглися нескінченні поля. Відкинувшись назад, він прихилився до Адольфіни і заплющив очі. Дівчина щось спросоння пробурмотіла і обняла його рукою.
-Спи, Адю, все добре, — Борис погладив Адольфіну.
До Києва вони прибули надвечір. Майор висадив їх біля найближчої станції метро. За кілька хвилин вони вже їхали в одному з ваґонів електропоїзда. Ваґон був переповнений. Борис з Адольфіною стояли, тісно притулившись одне до одного, і дивилися на свої відображення у вікні. З них була непогана пара. Обоє довговолосі, обоє в обдертому одязі. Вони навіть по-своєму були гарні. Проте пасажири дивилися на них явно недоброзичливо. Худа, висохла жінка з позолоченими зубами говорила своїй сусідці:
-Ви тільки подивіться на неї. Вся разтрьопана..., а світер який!
Светер у Адольфіни у кількох місцях був пропалений цигаркою.
-Ані пазорят наш строй! — сказав, підтримуючи її, чоловік у фетровому капелюсі.
-Не звертай на цих падлюк уваги, — шепнув Борис.
-Я не звертаю, — жалібно посміхнулася Адольфіна.
Висіли вони на Хрещатику. Широким, вимощеним плиткою пішоходом сунули юрби перехожих. Всюди світилося безліч вогнів. У сутінках люди здавалися привітними та гарними. Вечір був теплий, напоєний ароматом першої зелени.
-А тут тепліше, ніж у Львові, — зауважив Борис.
-І листя на каштанах вже розпустилося, — вигукнула Адольфіна.
Вони купили в маґазині хліба, голяндського сиру і фляшку кріпленого вина «Портвейн-72».
-Один мій львівський знайомий це вино просто обожнює,-- сказав Штоцький, ховаючи фляшку до наплічника.
-А хто це?
-Скалозуб. Він поет.
Неподалік під каштаном лежав якийсь пяний. Він обгидився блювотиною, і кожен подув вітру ніс з його боку нестерпний сморід.
-Фу, ходімо звідси, — зморщила ніс Адольфіна.
Борис зиркнув на пяного. Той перевернувся на бік, щось прохрипів схоже на погрозу і, очевидно, помочився, бо штани його змокріли.
-Обісцявся, — хихотнув Штоцький.
Вони спустилися до підземного переходу і вийшли по той бік Хрещатика навпроти Головної пошти.
-Треба десь пошукати місце для ночівлі, — сказала Адольфіна.
-Спочатку зайдімо в «Хрещатий Яр», може когось побачимо,-- мовив Борис.
-Ти гадаєш, Бізон у Києві? — Адольфіна глянула на Штоцького.
-Має бути... Врешті, якщо й нема, то Галя буде обовязково. Вона ж вагітна.
-Як вона не боїться родити? — тихо мовила Адольфіна. Вона ж уся колена й переколена.
-Дитина народиться калікою. Краще б зробила аборт, але вже пізно.
-Можна ще штучні пологи.
-Можна, але це майже вбивство дитини, — заперечив Штоцький.
-Ох, як вам, чоловікам, добре! Кохайся собі і ні про що не думай. За все мусить розплачуватися жінка, — зідхнула Адольфіна.
-А між иншим, говорять, що Галя вагітна не від Бізона,-- зауважив Борис.
-А яке це має значення? Все одно вона мусить родити.
«Хрещатий Яр» був звичайною дешевою кавярнею зі столами-стояками, де можна було зустріти дуже розмаїту публіку: від людей мистецтва, до сповідників гіпі-свободи, пяниць і наркоманів. Штоцький у Києві мав деяких знайомих і сподівався когось із них зустріти в «Хрещатому Ярі». Біля входу вони побачили групу гіпстерів, серед яких було троє хлопців і дві дівчини. Вони щойно викурили папіросу з анашею. Штоцький відразу вловив специфічний запах анаші, коли одна з дівчат випустила з рота дим і викинула недокурок в кущі.
-Травою не почастуєте? — звернувся до них Борис.
Ніхто не відповів. Усі з байдужими виразами на обличчях дивилися на Штоцького.
«От ідіоти, не можуть без своєї гри»,-- подумав він і знову запитав:
-Де тут можна дістати траву?
-Можна десь, — протягло відповів довговолосий хлопець у круглих окулярах.
-А ви звідки? — запитала дівчина у джинсовій спідниці.
-Зі Львова. Щойно з траси, — відповів Штоцький.
-Стопом приїхали? — дівчина посміхнулася.
-Так, зі Львова до Києва на одних «Жигулях».
-Нас один військовий льотчик підвіз, майор, — докинула Адольфіна.
-Візьміть, — дівчина вийняла з торбинки невеличку папіросу і дала Штоцькому.
-Дякую.
-Про Бізона спитайся, — шепнула Адольфіна.
-А Бізона тут хто-небудь знає?
-Знаємо, — відовів хлопець у круглих окулярах, чванливо посміхаючись.
-Бізон тільки недавно був тут, — втрутився в розмову другий хлопець, що мав на голові коричневого берета і теж мав довге волосся.
-То він у Києві? — зрадів Борис. — Бачиш, а ти думала, що Бізона нема.
-Він має зараз прийти. Ми всі його ждемо, — сказав хлопець у береті.
-Да вот он, ідьот уже, — вигукнув третій хлопець, що сидів навпочіпки. Він єдиний мав коротке волосся.
До кавярні наближався невисокий бородатий чоловік під сорок років у помятому чорному костюмі, давно непраній сорочці і обчухраній краватці. Це був Бізон. З ним Штоцький колись познайомився у Львові в Скалозуба. Його справжнє імя було Петро Полян. Він був художником і малював невеличкі, завбільшки у дві долоні, картини, в основному натюрморти.
-Бізоне, здоров, — привітався Борис.
Бізон кивнув головою. Тоді мовчки обвів каламутними очима всіх присутніх і знову глянув на Штоцького й Адольфіну.
-Давно приїхали?
-Сьогодні, — відповів Борис.
-Якщо не маєте де ночувати, то можу запропонувати одне чудесне місце. — Бізон посміхнувся. Тоді склав дві долоні докупи і вигукнув ні в тин ні у ворота:
-За мною не стояти! — Після цього протяжно засміявся. Сміх його був недоречний і безглуздий.
-Він же цілком задовбаний, — тихо сказала Адольфіна.
-Напевно.
Запала ніякова мовчанака. Її перервав хлопець в круглих окулярах.
-Бізоне, ти приніс?
-Приніс. — Бізон з міною дебіла сіпнув головою і додав:
-Ходімо в скверик.
Вся компанія рушила за ним. Вибравши лавку в найдальшому кутку, Бізон сів. Всі з’юрмилися довкола нього.
-Ну що? — засміявся він глухим, неприємним сміхом. Гроші на бочку!
-Папробовать сначала нада, — сердито сказав короткопідстрижений хлопець.
-Ти що, Іскаріоте, не віриш мені? Отцеві небесному не віриш?-- грізно з блазеньською інтонацією вигукнув Бізон і захихотів.
-Ладна, давай пробу снімать, — сказала дівчина у джинсовій спідниці.
Вона вийняла з торбинки пачку папіросів і дала Бізонові. Той натоптав одну папіросу анашею, прикурив і пустив по колу. Анаша усім сподобалася.
-А ви думали... Я ж знаю, що продаю, — сміявся Бізон, ховаючи до кишені гроші. Анашу, темно-сіру грудку завбільшки з кулак, він віддав хлопцеві за кличкою Іскаріот.
На вулиці тим часом зовсім стемніло, і в небі з’явився місяць. Штоцький та Адольфіна стояли і заворожено дивилися на нього.
-Чому він такий гарний? Дивишся, дивишся і не можеж надивитися, — тихо мовила Адольфіна.
-Певно, тому, що у його світлі є щось таємниче. Таємниче завжди притягує.
-Ні, це не таємничість, це щось инше, навіть не знаю як сказати.
-Що ж це таке? — прошепотів Борис і обняв Адольфіну.
Вона притулилася до нього.
-Я не знаю, що це, але це щось таке прекрасне, дуже чисте... — Адольфіна не доказала, бо Борис поцілував її в губи.
Дивися, вже всі пішли, — підвівши голову, здивувався Штоцький.
Справді, на лавці сидів лише Бізон. Здавалося, що він спить. Очі в нього були розплющені, але нерухомі і дивилися кудись в темінь кущів. З рота по бороді текла слина.
-Ти заснув, Бізоне! — окликнула його Адольфіна.
-Чого б це я спав? — поворухнув головою Бізон, і його лице розплилося у глузливій посмішці. — Я просто думаю.
-Про що? — запитав Штоцький.
-Та ні про що. Як позбутися Галі.
-А вона ще не родила? — спитала Адольфіна.
-Ні. А ти що, хотіла би, щоб вже родила? — Бізон встав з лавки. — Тоді мені довелося би позбуватися вже двох.
-Невже ти її так ненавидиш? — Адольфіна здивовано глянула на Бізона.
Той витяг з кишені брудну носову хустинку і витер з бороди слину. Потім повернувся до Адольфіни і зробив дурнувату міну.
-Я ненавиджу? Це вона мене ненавидить. Вона і взувалася з ким тільки не хочеш, і завігітніла тільки, аби досолити мені. Инший давно повісив би її, зарізав би, а я, бачиш, терплю. — Бізон підстрибнув і, зробивши випад уперед, розсік долонею повітря. — Х-у-у-у-у-х! — крикнув він і засміявся неприємним, штучним сміхом.
-Ти говорив, що знаєш якесь «чудесне місце», де можна переночувати, — мовив Штоцький.
-Так, це на Подолі, — відповів Бізон. Він витяг цигарку і закурив.
-Ну то ходімо туди.
-Ходімо.
Вони вийшли зі скверу і попрямували догори вулицею. Бізон безугаву щось базікав. Голова його явно була потьмарена. Коли вони спустилися Андріївським узвозом, він став плутатися і ніяк не міг пригадати дороги до місця, куди вів. Вони довго блукали нічними вулицями, перелізали через огорожі, переходили пустирі аж поки врешті не опинилися в якомусь провулку, де стояли обшарпані будинки, призначені на злам.
-Це десь тут, — пробурмотів Бізон.
-Справді тут, чи у твоїй макітрі вже все перемішалося?-- роздратовано кинув Борис.
-Тут, ясно, що тут.
Пройшовши ще трохи, вони зупинилися біля двоповерхового цегляного будинку з порозбиваними шибами.
-Ну от, прийшли вже, — сказав Бізон.
Вони влізли в пролом у стіні і, піднявшись сходами, увійшли до досить просторої кімнати. На деревяній підлозі тут лежали уламки цегли та тиньку, якесь шмаття, старі газети, фляшки, діряве відро та инше сміття. У кутку на настилові із дощок лежав дерматиновий матрац. Було вже запівніч, але з вікна так ясно світив місяць, що в кімнаті не треба було світла.
-Справжній готель, — бундючно мовив Бізон. — Я тут жив цілий тиждень.
Штоцький поклав на підлогу наплічникк і сів на матрац. Адольфіна вмостилася біля нього й поклала голову йому на плече.
-Ну все, я йду, — процідив крізь зуби Бізон і рушив до дверей.
Він вийшов з кімнати і зачинив за собою двері. На сходах він, певно, спіткнувся і впав, бо почувся гуркіт, а тоді прокляття з лайкою. Потім усе стихло. А за хвилину вже з вулиці донісся спів Бізона, який затяг на все горло:
-"За туманом нічого не видно"!...
Тим часом Борис та Адольфіна розстелили газету і стали їсти хліб зі сиром. Запивали вони «Портвейном-72», передаючи один одному фляшку. Коли поїли, Адольфіна загорнула залишки сиру та хліба в газету і сіла біля Штоцького.
-На, випий, — Борис дав Адольфіні фляшку.
Дівчина зробила кілька ковтків і поставила фляшку на підлогу. Тоді притулилася до Бориса. Обнявшись, вони сиділи зовсім нерухомі і тихо дивилися крізь вікно на місяць, огорнуті його фосфоричним сяєвом.
-Нас троє: я, ти і місяць, — ледь чутно прошепотіла Адольфіна.
Вона почувала себе щасливою. Її голова лежала на Борисових грудях, і вона чула биття його серця. Адольфіні хотілося, щоб ця мить тривала вічно. Штоцький гладив долонею її ясне волосся, яке сріблилося місячним промінням, і відчував, як його серце огортає спокій та тиша.
-Ходімо спати, — прошепотів Борис, коли місяць сховався за розлогим ясеном.
Адольфіна розстелила на матрасі вовняний коц.
-Лягаймо, — тихо мовила вона.
Вони притулилися одне до одного і незабаром заснули. Спали і зовсім не чули, як уся кімната сповнилася дивним шарудінням й попискуванням. Це з’явилися щурі. Гасаючи по підлозі, вони знайшли хліб та сир і за мить зжерли все, так що від згортка лишилися тільки клапті паперу.
Ранком Борис та Адольфіна прокинулися, коли крізь вікно вже світило сонце. На ясені бадьоро цвірінькали горобці. Була прекрасна погода.
-Адю, я піду, куплю щось поїсти. — Борис звівся на ноги.
-Добре, а я тут трохи приберу. — Дівчина вийняла гребінець і стала розчісувати своє ясно-золотаве волосся.
Штоцький закурив цигарку і вийшов з кімнати. За півгодини він повернувся з фляшкою молока і двома булками.
-Так швидко вернувся? — здивувалася Адольфіна.
-Маґазин тут недалеко. А ти вже порядок, бачу, навела.
Підлога була заметена, все сміття знесене в куток.
-Треба ж прибрати. Це ж наше київське помешкання,-- Адольфіна ніжно глянула на Штоцького. Вона була без светра і сиділа на матраці боса, підібгавши під себе ноги. Її волосся було стягнуте чорно-білою стрічкою. — Скільки заплатив за булки?
-Ніскільки. Я їх просто вкрав, — засміявся Штоцький.
-А молоко?
-А молоко просто взяв, — знову засміявся Штоцький. —Гроші треба економити. У нас же всього пятнадцять рублів.
Не встигли вони поїсти, як знизу долинув шум.
-Слухай, там хтось іде, — насторожилася Адольфіна.
Штоцький прислухався. Справді, на сходах чулися чиїсь важкі кроки. Хтось піднімався догори. Борис та Адольфіна напружено чекали. Кроки все наближалися. Врешті двері відчинилися, і до кімнати увійшли двоє незнайомців.
-О, квартіранти є, — холодно посміхнувся один з них, що був лисий і одягнений у новенький шкіряний плащ.
-Дань нада з них взяти за ночлєг, правда, Додік?-- хихотнув його супутник, показавши чорні гнилі зуби. Він мав на собі синю куфайку і тримав у руці великого портфеля.
Вони підійшли до Бориса та Адольфіни, які насторожені мовчки сиділи на матраці.
-Не бойтеся, ми не кусаємся, — знову неприємно всміхнувся лисий.
-А ми не боїмося, — буркнув Штоцький.
-Ладна, ладна, — глузливо мовив лисий. Тоді повернув голову до свого кумпана:
-Діставай, Марафет, банку.
Гнилозубий розкрив портфеля і вийняв фляшку коньяку. Хильнувши трохи, він простяг фляшку лисому.
-На, Додік.
Лисий випив більше половини і поставив фляшку на підлогу коло ноги Штоцького.
-Бери, угощаю.
-Я не хочу, — насуплено відповів Борис.
-Що ви там шукаєте? — закричала Адольфіна, побачивши, що гнилозубий риється в Борисовому наплічнику.
-Я так, по прівичке, — скривив рот гнилозубий і вийняв з наплічника записник Штоцького.
-Віддай! — Борис кинувся виривати записник.
Гнилозубий відскочив убік, Борис кинувся за ним. Він спіймав гнилозубого однією рукою за полу куфайки, а другою за ліву руку і в цю мить почувся надсадний крик Адольфіни. Штоцький повернув голову і побачив, що лисий обхопив дівчину руками і намагається повалити на підлогу. Борис хотів було бігти до неї, але сильний удар у потилицю збив його з ніг. Гнилозубий тут же стрибнув на нього зверху і загилив його кастетом в голову. Штоцький утратив притомність. Гнилозубий звязав електропроводом, що лежав на підвіконні, Борисові руки й ноги і пішов допомагати Додікові ґвалтувати Адольфіну.
Дівчина відбивалася як могла, але Додікові та Марафетові, які були звичайними київськими кримінальниками, що промишляли обкраданням квартир, це тільки ще більше додавало охоти знущатися з неї. Вони стягли з Адольфіни джинси, потім здерли пантальоники і заткнули ними їй рота. Вона стала відчайдушно вириватися, бючи колінами. Тоді лисий вдарив її кулаком в лице і вона відразу обмякла.
— Нє дьоргайся більше, — просичав він, скидаючи штани.
Марафет знайшов у Адольфіниній торбі тюбик крему для рук.
-Во, замісць вазєліна буде, — сказав він і подав тюбик лисому.
Той узяв тюбик і видавив його дівчині в піхву. Тоді, стисши її за стегна, поліз на неї. Адольфіна вже не опиралася. Вона лежала на спині з розкиненими в боки ногами і байдуже дивилася в стелю. Гнилозубий тримав її за руки, хоч це вже було непотрібно. Додік довго мучив Адольфіну, довго мяв руками її безживне тіло, поки врешті зліз з неї.
-Давай, твоя очерідь, — важко дихаючи, сказав він Марафетові.
-Счас вона в мене проснеться, — процідив гнилозубий.
Він сів на Адольфіну і, розчепіривши пальці, впявся руками їй в перса. Дівчина, викручуючись усім тілом, виплюнула пантальоники і несамовито закричала. Марафет підсунувся вище. Його одутлувате обличчя розплилося в гидкій ґримасі садистичної насолоди. Дівчина розпачливо волала, здриґаючись тілом і метляючи головою, а гнилозубий продовжував свої катування.
-Нада їй пасть заткнути, — лисий підібрав пантальоники, що їх виплюнула Адольфіна.
-Додік, руки, руки держи! — закричав Марафет, притискаючи руки Адольфіни до матраца, бо вона відчайдушно замолотила кулаками по його обличчю.
Цієї мити зад Марафета трохи піднявся, і Адольфіна, вивільнивши праву ногу, щосили хвицьнула йому по калитці. Гнилозубий заревів з болю і, тримаючись за калитку, почав катулятися по підлозі. Адольфіна зірвалася на ноги і кинулася до дверей, але лисий догнав її, схопивши за волосся.
-Я тобі убегу, — просичав він.
-А-а-а! — хрипіла Адольфіна, дряпаючись нігтями.
Додік кинув її на матрац, і Марафет став оскаженіло бити її кулаками. Він бив по обличчю, по грудях, по животі, по руках і ногах. Дівчина звивалася, ошаліло кричала, потім уже тільки хрипіла, а гнилозубий сипав удар за ударом.
-На, убю, на, на! — гугняво викрикував він з побагровілим від люти лицем і безперестану гупав і гупав кулаками по тілі Адольфіни, яка вже давно лежала непритомна.
-Ну, хватить уже! — гаркнув урешті Додік і, схопивши гнилозубого за голову, відтяг від Адольфіни.
Марафет спробував було відштовхнути Додіка, але той сильно здавив його за горло і просичавв:
-Я же сказав, хватіт!
На обличчі гнилозубого набрякли жили і він, бризкаючи слиною, захарчав:
-Пусти, пусти, Додік!
Лисий відкинув Марафета і той гепнувся на підлогу.
-Одівайся, смативатця нада, — знову гаркнув Додік.
Марафет одяг штани і мовчки стояв біля вікна. Очі в нього були ніби заслані поволокою.
-Пашлі! — крикнув Додік і рушив до дверей.
Марафет схопив портфеля і пішов за ним.
Розділи 38-40
