Малесеньке провінційне містечко Сішу́к тіснилося у вузькій долині річки Сі в передгірї Драконових гір. З півночи гори насувалися на містечко велетенськими сивими брилами, окутаними хмарами й туманом, а зі сходу та заходу його обступали звивисті хребти, порослі густими тисовими лісами. І лише з півдня, де простягалася неосяжна Се́дська долина, ніщо не заслоняло Сішук, і південні вітри з Гіяцинтового океану могли вільно доносити до нього вологу й тепло. Саме завдяки цим вітрам містечко буяло зеленню і потопало у садах та виноградниках. І, певно, тільки відсутність залізниці перешкоджала перетворитися йому на розкішний курорт для столичних багатіїв.
Залізничну гілку до Сішука хотів протягти ще покійний імператор Балтазар Перший. За його наказом шість років тому було збудовано камяний міст через ріку Буре́ду і від залізничної маґістралі Седіолан-Машук навіть прокладено на схід перші чотирнадцять кілометрів колії, але з початком Двомісячної війни, яка була хоч і недовга, але дуже кривава, будівництво гілки припинилося і більше не відновлювалося. Тому Леґіонер Вузципілон і його наречена Моавіта, доїхавши поїздом до станції з дивною назвою Цірі́кус, мусили добиратися до Сішука поштовим диліжансом. У містечку вони мали замір закупити продуктів і переночувати, а на світанку з наплічниками податися вверх по річці Сі і, забравшись якомога далі в гори, пожити там в усамітненні два-три тижні.
Диліжанс, яким їхали Вузципілон і Моавіта, був, здається, виготовлений ще за часів імператора Мельхіседека Ситого і, без сумніву, міг би стати справжньою окрасою Імператорського музею старовини у Седіолані. Він був такий старий, такий зїзджений і розбитий, що здавалося справжнім чудом, як він не розсипа́вся від сильних струсів, коли його півтораметрові ковані колеса раптом потрапляли на вибоїни.
У диліжанс було запряжено четверо буланих коней-ваговозів зі стриженими гривами і червоними китицями на головах. Його колеса, хоч аж лисніли від мастила на вісях, все одно час від часу видавали пронизливий скрегіт, і взагалі весь він жахливо скрипів, у всіляких його частинах щось безустанно тріщало й тарахкало. Перехнябляючись у ріжні боки, диліжанс иноді так нахилявся, що, здавалося, ось-ось перевернеться. Від кожного сильнішого струсу з-під його задніх коліс сипалися деревяні тріски й порохно, а деколи навіть відривалися й з грюкотом падали на дорогу дві-три струхлявілі дошки з деревяної обшивки баґажного відділення. І тоді візникові доводилося зупиняти коней, витягати з-під сидіння молоток, кліщики, бляшанку з цвяхами і, неквапливо попахкуючи люлькою, прибивати їх на місце.
До Сішука диліжанс прибув надвечір, коли гаряче липневе сонце вже давно сховалося за гори. На вулицях містечка хутко сутеніло, з навколишніх лісів повівало прохолодою і запахом глиці. Вузципілон і Моавіта, які вчора виїхали поїздом із Седіолана і цілу ніч провели у задушливому ваґоні третьої кляси, а сьогодні ще й весь день товклися в струпещілому від часу диліжансі, були невимовно раді, що нарешті їхня подорож на колесах закінчилася. Вони вилізли з диліжанса, позакидали за спини наплічники і рушили чистою, вимощеною білим каменем площею до двоповерхового будинку, де над входом великими червоними літерами красувався напис: ГОТЕЛЬ «СОКОЛИНЕ ПЕРО» ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО НАС.
-Фу! Не диліжанс, а справжня душогубка! — вигукнув Вузципілон, витираючи спітніле лице. — Таким повозом не людей возити, а небіжчиків доправляти на кладовище.
-Слава Богу, що ми вже на місці, — Моавіта повернула голову до Вузципілона. — Тепер скоріше би в лазничку і під душ.
Її біляве волосся, заплетене в довгу косу, трохи розкуйовдилося і злегка ворушилося під подувами вітру. Вузципілон легенько провів долонею по її волоссі і закохано глянув на свою наречену.
-А потім зразу до ліжка, так?!
-Так, — Моавіта всміхнулася. — Це буде наша перша ніч в горах. Вони такі чудові, правда?!
-Так, мила!
Коли вони підійшли до готелю, то неподалік побачили дивного старого. Це був якийсь жебрак. Він сидів на бордюрі обіч фонтану — червоної мармурової фіґури мисливця, що стріляє з лука. Старий мав на голові засмальцованого шкіряного каптура, його обличчя з короткою сивою щетиною було бліде й дуже виснажене, а худюще тіло прикривали куртка й штани з брунатної мішковини. Ліва рука старого до ліктя вся страшенно розпухла і була замотана синьою ганчіркою.
-Мене вкусила змія, — тихо сказав він.
Вузципілонові здалося, що в очах старого промайнула зловтішна посмішка. Він здивовано глипнув на жебрака, але лице того було цілком незворушне. Скидалося, що він навіть не помічає нікого. Його порожні сірі очі були унурені кудись у далечінь, де темніли сині обриси гір. Вузципілон на мить навіть засумнівався, чи старий узагалі щось говорив.
-Цей волоцюга щось сказав, чи це мені тільки причулося? — пошепки запитав він Моавіту.
-Я добре не почула. Але щось про змій, — відказала дівчина. — Не звертай на нього уваги. Ходімо до готелю.
До Сішука навіть влітку мало-хто приїжджав, і тому єдиний на все містечко готель тут завжди стояв напівпорожній. Його власники, літнього віку чоловік і жінка, які були подружньою парою, зустріли Вузципілона й Моавіту дуже приязно і зразу запропонували найкращий номер, кімнату на другому поверсі, вікна якої виходили на південний схід з прекрасним гірським краєвидом.
-Ви не знаєте, що це за жебрак там біля фонтану?-- запитав у них Вузципілон, одержуючи ключі від номера.
-Це відлюдник Єфрем, — мило всміхнулася дружина господаря готелю. — Божий чоловік!
-Він із Сішука, — мовив господар. — Чотирнадцять років тому пішов у гори і весь цей час ні разу не показувався до містечка. Всі давно забули про нього, думали, загинув. І ось недавно він знову з’явився тут. Але ви не турбуйтеся, він нікому не чинить зла.
-Єфрема у нас вважають за святого, — додала його дружина. — Він передбачає майбутнє і зцілює недужих.
-Он як, — здивувався Вузципілон, — а ми прийняли його за звичайнісінького волоцюгу.
Номер, у якому розмістилися Вузципілон і Моавіта, був справді чудовий. Все тут сяяло чистотою, постіль була накрохмалена, дубова підлога свіжо вимита, біля ліжка розстелено мякий килим, а на столі, у рожевій вазі яскравіли свіжі пурпурові троянди.
Вузципілон і Моавіта, помившись під душем, відразу лягли до ліжка. Надворі ще не зовсім стемніло, і в кімнаті крізь сутінки було видно всі предмети.
-Милий, я не знаю, що зі мною, але мені страшенно хочеться спати, я така втомлена, я просто засинаю, — прошепотіла Моавіта, коли Вузципілон пригорнув її до себе.
-Дивно, що́ це найшло на тебе. Ти ж хотіла кохатися!-- Вузципілон легенько щипнув губами Моавіту за вухо.
Але дівчина щось невиразне пробурмотіла і повернула голову на бік. Очі в неї заплющилися.
-Ти мене не чуєш? — Вузципілон легенько полоскотав її під підборіддям.
Моавіта не відповідала. Вона вже міцно спала.
-От тобі й на, — розчаровано пробурмотів він.
Тоді перевернувся на спину і деякий час нерухомо лежав, розглядаючи в сутінках квітчастий орнамент, вирізьблений на деревяному свічнику, що на мідних ланцюжках звисав зі стелі. Потім устав з ліжка, підійшов до розчиненого вікна і, спершись ліктями на підвіконня зі шліфованого диориту, закурив цигарку.
На площі було порожньо. Біля фонтану, де раніше сидів відлюдник Єфрем, бездомний собака терзав якесь шмаття. «Старий, певно, забув щось із своїх речей», — подумав Вузципілон. Раптом пес насторожив вуха і повернув голову в бік готелю. В його очах сяйнув і тут же згас холодний, хижий зблиск. Вузципілон збентежено відвернувся від вікна. Коли знову глянув на площу, то собаки коло фонтану вже не було.
Надворі ставало щораз темніше. Розлога срібляста тополя, яка росла на протилежному боці площі, перетворилася на невиразну чорну пляму і вже майже зливалася з обвитими виноградом будинками.
Вузципілон зиркнув на небо. Місяця не було. З південного заходу повільно насувалися сірі хмари.
«Треба лягати», — подумав він і рушив до ліжка, де спала Моавіта. Вмостившись поруч неї, він заплющив очі і поринув у солодкі спогади про звитяжну Брайбінарську битву, в якій він мав щастя брати участь шість років тому під час Двомісячної війни.
Вузципілон уже майже заснув, коли на площі почулося надсадне собаче скавуління. Але воно лише на мить відірвало його від марив про бої із солдатами короля Рафанаїла. Він щось у напівсні прохрипів, кілька разів махнув у повітрі кулаком і, міцніше притулившись до нареченої, знову віддався снам.
Наступного дня Вузципілон і Моавіта збудилися на світанку і, спакувавши наплічники, рушили в гори. Вони цілий день йшли вузькою стежкою по зарослому кущами білої таволги і лимонником лівому березі річки Сі. Сонце пекло. Вузципілон і Моавіта часто зупинялися відпочивати, бо стежка була дуже нерівна, з гострим камінням, часто її перегороджували сухі гілляки, а подекуди геть засновувала довгими колючими пагонами зміїна повитиця. Найбільше втомлювалася Моавіта, яка, народившись і проживши всі свої девятнадцять років у Седіолані, ніколи не бувала далеко від столиці, тим паче в горах та ще й з наплічником. Щоразу, коли вони сідали перепочити, дівчина лягала на спину і мало що не з плачем говорила:
-Любий, зупинімося тут, хіба це не гарне місце?!
-Що ти, мила, нам треба відійти від Сішука хоч на відстань кількох днів, — відповідав Вузципілон, ніжно цілуючи її в губи. Потім він дивився на річку, де щомиті цілими зграйками вистрибували з води летючі рибки і, пролетівши кілька секунд в повітрі, плюскалися в розбурхану бистрину. Бажаючи хоч чимось розрадити сердешну дівчину, Вузципілон докладно описував зовнішній вигляд рибок, вигадуючи найдивовижніші кольори і відтінки, що їх нібито вони мали.
-Ну що ти, я ж знаю, що всі вони сріблясто-бурі, — сміялася із заплющеними очима Моавіта, закинувши ноги на наплічник.
-Не віриш?! А ти встань, подивися! — вигукував Вузципілон і знову цілував її.
Коли сонце зовсім низько схилилося над горами, Вузципілон та Моавіта надумали зупинитися і ставити намет для ночівлі. Берег річки у цьому місці був дуже стрімкий і високий. Тисові зарості подекуди підступали до самої води. Ніде не було навіть найменшої галявинки.
-Мусимо знайти якесь рівне місце для намета, — мовив Вузципілон. — Ти ще можеш триматися на ногах?
-Можу, але не довго, — скривилася Моавіта, яка ледве пересувала ногами.
І вони продовжували йти. По обидва боки стежки синіли блідо-фіолетові квіточки шафрану. Метрів за сто попереду було видно високі камяні брили. Там, серед них поміж терновими кущами майнула якась тінь.
-Ти не бачив, що це? — стривожено запитала Моавіта.
-Ні, люба, — відказав Вузципілон.
Цієї мити у тисових хащах почулося бридке котяче виття.
-Може це дикий кіт? — Моавіта скинула наплічник і зупинилася. — Дивися, там щось є, — вона вказала пальцем на камяну брилу, що дуже нагадувала людську голову.
-Зараз побачимо, — Вузципілон вийняв з-за пояса зі шкіряних піхов стилет з майстерно оздобленою білим опалем руківям, і рушив до брили. Через кілька кроків він виразно розпізнав між кущами рудувато-сіру спину й котячу голову з гострими вухами. Це був дикий кіт, але якихось велетенських розмірів.
«Чого він зачаївся, невже збирається стрибати?» — подумав Вузципілон і відчув, як за спиною пробігли мурашки.
-Шкода, що я послухав тебе і не взяв свого пятнадцятизарядного карабіна, — гукнув він до Моавіти, не повертаючи голови.
-Краще не йди, повертайся назад, — зарепетувала вона, перелякано озираючись у всі боки.
Тільки вона це вигукнула, як знову почулося котяче виття. Але тепер воно долинуло зовсім з иншого боку, від річки.
-Не бійся, кохана, це дикі коти, вони не нападають на людей, — гукнув Вузципілон, повільно наближаючись до брили і міцніше стискаючи в руці стилета.
Моавіта щось хотіла відповісти, але її слова заглушив цілий хор котячого лементу, який раптом вибухнув зувсібіч. Ревище здійнялося таке сильне, що гукати до Вузципілона було марною справою. Здавалося, що тут, у заростях зібралися не десятки, а сотні котів зі всіх навколишніх гір. І що ближче підходив Вузципілон до брили, то голоснішими і бридкішими ставали їхні крики.
Слухати це жахливе котяче гала́йкання було так нестерпно, що Моавіта затулила вуха долонями і у жасі впала на землю, а Вузципілон, скупчивши всі сили, крок за кроком підступав до місця, де заліг кіт. Яке ж було його здивування, коли він, підійшовши зовсім близько, замісць кота, побачив під брилою відлюдника Єфрема. Він сидів навпочіпки і тримав на долоні згорненого в клубок їжака. На землі поруч з ним ніяких більше речей не було. Єфрем мав на собі той самий шкіряний каптур і був одягнений у те саме лахміття, що і вчора біля фонтану. Тільки рука в нього була вже цілком здорова. Як тільки Вузципілон побачив Єфрема, шалені котячі крики стихли.
-Звідки ти тут узявся? — через силу гамуючи лють і ховаючи стилета до піхов, запитав Вузципілон.
-Хіба можна у вітру запитувати, звідки він? — Єфрем переклав їжака на другу долоню і підвів голову. Його сірі очі заблищали червоним, віддзеркалюючи призахіднє сонце.
-Твоє щастя, що я не взяв карабіна, — сердито буркнув Вузципілон, — а то б я застрілив тебе, прийнявши за дикого кота.
-Це не ти не взяв, а Бог не дав тобі його, — Єфрем змінив нахил голови і його очі потьмяніли, ставши темно-зеленими, наче морська вода.
-У Сішуці тебе вважають за святого. Ти справді зцілюєш недужих? — запитав Вузципілон, відчуваючи, що в його серці більше немає злости на відлюдника.
-Навіщо тобі це знати, коли навіть очі твої можуть обманювати тебе?, — Єфрем опустив їжака на землю і той швидко побіг у кущі.
-То це неправда? — спитав Вузципілон.
-Що є правда і що неправда? Чи не краще мертве залишити мерцям? — Єфремове обличчя спотворила зла ґримаса. Але очі його сміялися.
Вузципілонові здалося, що відлюдник просто корчить дурня.
- Я не розумію, що ти верзеш. Про яких мерців ти говориш?
Єфрем не відповідав. Він сидів на місці і нерухомо дивився поперед себе, наче хотів пригадати щось дуже важливе. На його праве вухо сів зелений блискучий жук-листоїд, але Єфрем навіть не хитнув головою, щоб зігнати його. Здавалося, що він спить з розплющеними очима.
Поволі смеркалося. На заході, за пасмом гір, де зайшло сонце, багряніла світляна смуга. З кожною хвилиною вона ставала темнішою і ширшою.
«Цей старий явно вижив з розуму! Навіщо я слухаю його теревені?» — подумав Вузципілон, спостерігаючи як жук-листоїд сповзає з Єфремового вуха на його шию.
-Я хочу повернутися додому, — раптом збудився зі сну Єфрем. Він глянув на захід і очі його знову сяйнули червоним блиском. — Але я забув дорогу назад.
-Ти повертаєшся знову в гори? — перепитав Вузципілон.
-Переді мною далека путь, — наче не чуючи запитання, тихо мовив Єфрем.
Тоді підвівся і, розсуваючи руками кущі, мовчки попрямував до стежки. Його босі ноги нечутно ступали по камянистій землі. Жодна суха гілочка не захрустіла під ним. Невдовзі Єфремова постать щезла в зелених хащах.
Вузципілон повернувся до Моавіти, яка вся дрижала від страху.
-Все гаразд, мила, там, під брилою, виявляється, сидів відлюдник Єфрем. На нас найшла якась мана.
-Я так боялася за тебе, коханий, — Моавіта притулилася до нього і поклала голову на його плече.
-Він повертається назад у гори, — прошепотів Вузципілон, пригортаючи до себе Моавіту і витираючи їй сльози хустинкою.
Уже добряче стемніло, коли вони нарешті знайшли галявину і напнули намета. Часу розкладати вогнище не було, тому вечеряти їм довелося хлібом і сушеною рибою. Запивали виноградним вином, яке купили в Сішуці. Обоє були такі втомлені, що, як тільки опинилися в наметі, відразу поснули.
Наступного дня небо було захмарене. Вузципілон і Моавіта продовжували йти вздовж річки Сі. Гори ставали щораз стрімкіші, річка вужчала, у деяких місцях, де течія не була така бурхлива, її навіть можна було перейти вбрід. Стежка вилася над самим берегом і часто зовсім зникала, поглинута обвалом каміння і стовбурів дерев, переважно столітніх кедрів, які зсунулися з крутосхилу. Всюди, де було хоч якесь вільне місце, буяли приземкуваті кущі ломиносу. Їхнє довжелезне лозувате віття, обсипане яскравим блакитно-білим цвітом, звисало над водою цілими жмутами. А поміж віттям літали гарні, з довгими дзьобами, зеленувато-сині рибалочки, які час від часу пірнали у воду, полюючи за рибою.
-Що це таке біліє там? — запитала Моавіта. Вона сіла на порослий червоним мохом камінь, щоб завязати шнурівку на лівому черевику.
-Здається, це водоспад, — Вузципілон став удивлятися, туди де показувала дівчина.
Це був справді водоспад. Височенні гори з рваними гостряками на вершинах з обох боків насунулися на річку, утворюючи дуже вузьку ущелину. Вирвавшись з неї на волю, вода з шумом, бризками та піною спадала вниз. Над водоспадом висів густий туман, але щоразу, коли вітер трохи його розвіював, можна було побачити живе двигтіння води, яка, виблискуючи тисячами ріжнобарвних искор, звергалася додолу. За водоспадом річка знову ставала широкою і нестримно несла свої води поміж камінням далі на південь.
-Ми вже півдня йдемо. Я втомилася і хочу їсти, — Моавіта глянула на Вузципілона. У її гарних синіх очах прозирав смуток.
-Добре, мила, дійдемо до водоспаду і там зупинимося.
Вузципілон бачив, що Моавіті важко йти і йому було її шкода. Але він страшенно хотів, щоб вони обоє зайшли якомога далі в гори, в найдикіші лісові нетрища, де ще не ступала нога людини. Пожити вдвох серед первозданної природи, подалі від столичної метушні, людської заздрости і марнославства, було їхньою золотою мрією ще з вересня минулого року, коли вони випадково познайомилися у фанерній крамничці горбаня Салатиїля у Седіолані.
-Чудово, — зраділа Моавіта, — і обовязково покупаємося. Від мене, певно, вже добряче відгонить потом.
-Ну, ти перебільшуєш. Я щось нічого не чую, — сказав Вузципілон.
-Любий, — засміялася Моавіта, — це просто кохання позбавило тебе нюху.
Вона встала з каменя, і Вузципілон завдав їй на спину наплічник.
-Ходімо, — мовив він і рушив стежкою.
Їм довелося йти ще цілих півтори години. Моавіта не один раз шпурляла наплічник і лягала на траву, заявляючи, що більше не ступить ані кроку, поки вони нарешті дісталися до водоспаду. Зблизька водоспад вражав ще більшою красою, ніж здалека. Вгорі, над розколинами скель, крізь які виливалася вода, все було заросле темно-зеленими, майже чорними олеандровими чагарями. Зразу за ними стіною стояли кедри, а далі вверх по схилі гори крізь густу зелень прозирали стовбури тисів. Було враження, що ріка випливає просто із лісових хащів. Сам водоспад ділився на чотири рукави, які десь на середині своєї висоти зливалися в суцільний потік. Його час від часу повністю затуляли туман і хмари дрібнесеньких водяних бризків. У всіляких місцях над водоспадом то тут, то там витанцьовувала веселка.
Вузципілон і Моавіта за кількасот метрів від водоспаду знайшли на березі річки серед тернових заростей невелику галявинку і поставили там намет. Звідси вони могли досхочу милуватися водоспадом і купатися в річці, вдихаючи пахощі гірської півонії. Невисокі кущики цієї гарної червоної квітки рясно вкривали берег.
-Я йду купатися, — сказала Моавіта.
-Іди, я потім теж скупаюся, — кивнув Вузципілон, який порався біля намета.
Моавіта роззулася, скинула штани, зняла сорочку. Тоді заколола кістяними шпильками на голові волосся і рушила до води. І тієї ж мити небо, яке з самого ранку весь час було захмарене, прояснилося і згори засяяло сліпуче сонце. Все довкола відразу ожило, засюрчали пільні коники, замерехтіли крильцями зграйки метеликів, почулося дзижчання диких бджіл, голосніше защебетали пташки.
-Знімай усе, — гукнув Вузципілон, — тут тебе ніхто не побачить.
-А якщо побачить, то що?! — засміялася Моавіта, пробуючи ногою, чи холодна вода.
Тоді скинула білу майку із золотистим мереживом і блаватові пантальоники. Вузципілон із захопленням дивився на її округлі плечі, гладку білу спину, гарні кулясті сідниці, які плавно переходили в ідеальної товщини стегна і рівні пещені ноги. Він уже не раз бачив свою наречену голою, але кожного разу, коли споглядав її тіло, не міг стримати хвилювання і весь аж тремтів. У такі хвилини Вузципілон єдине, на що був здатен, це лише із захватом дивитися на неї.
Моавіта зайшла в річку. Вода в найглибшому місці не сягала їй навіть до сідниць. Дівчина кілька разів присіла, занурившись у воду, і стала виходити на берег.
-Вода така холоднюща, що довше не побудеш, — гукнула вона.
«Треба їй дати рушника», — подумав Вузципілон і сягнув рукою до наплічника. І тут раптом відчув, що щось наче запекло його в шию. Він повернув голову і нічого особливого не зауважив. Моавіта із щасливою усмішкою на лиці виходила з води. Водяні краплі блищали на її тугих з настовбурченими пиптиками персах, тоненькі струмочки води стікали по звабливих випуклостях її живота, стегон, порослому ріденьким волоссям горбку між ногами. Раптом збоку щось сяйнуло, змусивши Вузципілона відвести очі від Моавіти і глянути трохи праворуч. Удалині, на виступі скелі біля водоспаду раз у раз виникали якісь спалахи. Вузципілон деякий час зачудувано дивився в той бік, аж поки не зрозумів, що це блискає далековид. Він устав, зробив кілька кроків уперед і чітко побачив, що на скелі сидить, спершись на одне коліно, чоловік з величезним, наче телескоп, далековидом. Він розглядав Моавіту.
-От погань! — вилаявся Вузципілон, — я зараз піду й натовчу йому пику.
Він повернувся до скелі, де сидів чоловік з далековидом, і погрозливо помахав йому кулаком. Але той вперто продовжував робити своє. Чоловік не опустив далековида навіть тоді, коли Моавіта вже одяглася. Широке кругле шкельце його довжелезного апарата і далі виблискувало, віддзеркалюючи сонячне проміння.
-Та він, здається, глузує з нас! — скрикнув Вузципілон.
-Та не зважай ти на нього, — Моавіта сиділа й узувала черевики.
-Мила, ну хіба це приємно, коли за тобою стежать. Я мушу піти туди й провчити його.
Вузципілон устав і, незважаючи на протести Моавіти, рушив до скелі. Але не встиг він пройти і кількох десятків метрів, як під березою зі зламаним вершком побачив відлюдника Єфрема. Він стояв, спершись плечима до стовбура, і спокійно дивився на Вузципілона. У руці Єфрем тримав гриба з гарною зеленавою шапинкою, яка поблискувала веселими фіолетовими искорками. Це був безшеле́т або примарний нескейф, двійник смертельно отруйного і дуже рідкісного гриба-нескейфа. Знайти справжній нескейф можна було лише на гірських вершинах у найвіддаленіших і найважкодоступніших районах Драконових гір. У Діямантовій імперії ходили леґенди, що з нескейфа можна виготовляти ліки на повернення памяти.
-Знову ти, Єфреме? Я й не сподівався, що ці гори такі тісні, — зі щирим здивуванням вигукнув Вузципілон. — Ти не знаєш, що за негідник там на скелі з далековидом?
-Де? — Єфрем утелющився очима в далечінь. — Там нічого немає.
Вузципілон подивився туди, де мала бути скеля, і на превелике своє здивування не зміг її знайти. Він бачив водоспад, бачив гори, ліси, а скелі, на виступі якої сидів чоловік з далековидом, ніде не було.
-Що за мара! — вигукнув він спантеличено. — Невже все це мені привиділося?!
-Це можеш знати тільки ти, — Єфрем засміявся. Його сміх був скрипучий і неприємний і чимось нагадував уривчастий, глухий крик старого півня.
-Якщо очі обманюють, то як тоді можна взагалі відріжнити правду від омани?! — знічено прошепотів Вузципілон.
-Правда жива, омана мертва, — відповів Єфрем. Він продовжував сміятися. Ліва його щока сіпалася, а губи розтяглися широким овалом і тремтіли.
-Що є живе, а що мертве? — радше подумав, ніж запитав Вузципілон.
-Це може знати тільки твоє серце, — Єфрем аж душився сміхом. З його горла виривався клекіт і харчання. Голова дриґалася. На лиці одна за одною з’являлися жахливі ґримаси. А очі, проте, залишалися застиглими і мали мертвий шкляний полиск.
Вузципілон почував себе цілковито спустошеним. На якусь мить йому здалося, що весь світ під ним летить шкереберть, і якщо він зараз щось не вчинить, то збожеволіє.
-Я не вірю тобі, старий чаклуне, — раптом вереснув він і кинувся на Єфрема, але якась сила зупинила його, і він застиг на місці. — Я мірявся зі смертю і знаю, що таке життя, — важко прохрипів він, відчуваючи як дивна слабкість охоплює все його тіло.
Єфрем не звертав на Вузципілона жодної уваги і щораз більше, і більше захлинався гидким кукурікаючим сміхом. Здавалося, що його тілом тіпає злий дух. Потім Єфрем, якось чудернацьки підстрибуючи і підтанцьовуючи, відійшов від стовбура і вже був повернувся спиною, щоб іти геть, коли з’явилася Моавіта.
-Будь ласка, затримайся ще на хвильку, Єфреме,-- гукнула вона. — Я знаю, що ти маєш дар провидця. Скажи мені про мого нареченого.
-Попереду дві війни. І ні в одній, ні в другій він не загине, — крикнув Єфрем і, вибухши гучним реготом, щез за пишним кущем шипшини. Його жахливий сміх, що нагадував гихкання півня, якому перерізали горло, ще довго долинав з чагарів, бентежачи Вузципілона і Моавіту, які оціпеніло стояли біля берези зі зламаним вершком.
Врешті Вузципілон і Моавіта прийшли до тями і, вернувшись до намета, невдовзі зовсім забули про зустріч з відлюдником. Вони розпалили вогнище, зготували обід і, добре попоївши, до самого вечора байдикували -- вигрівалися на сонці, купалися в річці і гуляли внизу біля водоспаду, де ріка широко розлилася і де на березі серед тернових кущів височіли стрункі гвоздичні дерева, обвиті ліянами чорного перцю, а у воді в малесеньких тихих заплавах, порослих верболистим плакуном, ясніли прекрасні червоні лотоси. А коли споночіло і на небі засяяв місяць, вони, безмежно щасливі і задоволені собою, допили вино, яке ще залишилося від учора, і вклалися у наметі спати.
Три наступні дні Вузципілон і Моавіта вперто продовжували йти понад річкою Сі. А дійшовши до річки Упи́р, що впадала до Сі, звернули праворуч і ще два з половиною дні підіймалися крутим гірським хребтом, порослим буками та кедрами, на гору Ві́хту, яка була найвищою горою в околиці. Її засніжену, сяючу на сонці вершину, що гордо підносилася до неба, в добру погоду иноді було видно навіть із Сішука. Забираючись щораз вище і вище, долаючи камянисті урвища, продираючись крізь колючі зарості блідої ялиці і покривленого високогірного дуба, Вузципілон та Моавіта вийшли врешті на широкі полонини, де росли пахучі соковиті трави і куди влітку приходили пастися олені-самітники, а також серед каміння можна було побачити хижих, із сріблястими гребенями хамелеонів, які пожирали змій, ящірок і навіть крали яйця з орлиних гнізд. Тут, у невеликій улоговині, порослій косодеревом, вони вирішили зупинитися і більше не йти нікуди. Дертися далі вгору не було ніякого сенсу, бо там стриміли лише скелі, покриті вічною кригою.
-Ось чудова місцина, — сказав Вузципілон, знімаючи наплічник і сідаючи на траву.
-Справді чудова, — мовила Моавіта. — Онде і джерело бє під скелею. А який краєвид! — Вона з захватом дивилася на захід, де зеленіли, покриті лісами гірські пасма, виблискували в імлі засніжені вершини, поступово віддаляючись і гублячись у безкраїй далечіні.
-Гадаю, що тут нам ніхто вже не заваджатиме,-- Вузципілон розкрив наплічник і вийняв намет. — Навряд чи комусь схочеться пертися в таку глушінь.
-Ще б пак, хіба знайдуться ще такі божевільні, як ми з тобою! — зідхнула Моавіта і, скинувши черевики, сіла на траву.
-Так, мила, нарешті ми на місці, — Мовив Вузципілон.
-Нарешті, любий, ми здійснили свою мрію! — Моавіта лягла горілиць і стала дивитися в небо.
-Так, моя найсолодша, — Вузципілон ліг на спину біля Моавіти і теж став дивитися в небо. Воно було чисте, без жодної хмаринки.
Увечері, коли Вузципілон з мідним дзбаном спустився до джерела набрати води, до його вуха раптом долинув дивний звук, подібний на легке зідхання. Він звів голову і глянув униз, куди по камянистому схилові серед лопухів збігала з дзюркотом джерельна вода. Там, метрів за двіста була невелика галявина, поросла конячим щавлем. На ній виднілася нерухома, притулена до калинового куща чоловіча постать. Це був відлюдник Єфрем. Вузципілонові перехопило дух. Він оціпеніло дивився на Єфрема. Тим часом на галявину швидко спадав туман. Невдовзі біла густа поволока закрила Єфрема, потім калиновий кущ і всю галявину. Вузципілон узяв дзбан з водою і рушив до намета, але тільки він ступив крок, як внизу щось легенько трісло. Вузципілон обернувся й побачив, як на краю улоговини з туману виринули роги, голова, а потім і могутнє тіло прекрасного оленя. Рогатий красень на мить зупинився, повернув голову до Вузципілона, а тоді, зробивши кілька зграбних стрибків на своїх довгих струнких ногах, щез у зеленій гущавині косодерев.
