Сніги тут майже не танули. Вони нависали холодними білими віхтями над кожним стрімчаком, бескетом, скелястим урвищем. І лише в деяких місцях, де сонячне проміння затримувалося довше, можна було спостерегти невеличкі смарагдові плямки моху мішма з чорним камінням, поміж яким прозирали крихітні біло́тки, схожі своїми тоненькими блідими пелюсточками на далекі згаслі зірочки. Це були, здається, єдині квіти, які ще могли рости в цих суворих умовах. Ні зеленаві чемерники, ні високогірні рожеві айстри, ні навіть горді холодолюбні ломикамені, звичні жителі відкритих для всіх вітрів захмарних щовбів, не траплялися більше тут. Це була межа, за якою заникало все живе. Далі вгору громадилися лише бездушні, огорнені вічною кригою і снігом скелі, які зачаровували й нестримно манили своїм величавим сріблястим полиском кожного, хто дивився на них з далеких долин. Але зблизька ці обледенілі громаддя бачилися зовсім не такими привабливими. Вони не мали в собі ані найменшої искорки світла. Були темні й понурі. І якщо щось і випромінювали, то лише абсолютну мертвоту, від якої ціпеніло серце і деревянів розум. Проте саме тут, на вузенькій смузі між життям і смертю можна було надибати неске́йф — невеличкий, завбільшки з котяче вухо гриб, який повертає память.
Відлюдник Єфрем уже кілька років блукав у Драконових горах, намагаючись знайти цей чарівний гриб. Він облазив скелясті підгорля чи не кожної вершини у провінціях Ка́да й Робіга́т, побував на О́лі, Па́лі, Ві́хті, Вере́сті, Немезі́ді, Ву́кові, цілими місяцями без спочинку нипаючи серед камянистих закрутів, скутих кригою прямовисних жбирів, ковзких о́блазів, глибоких проваль, омертвілого ялівцю, ослизлого моху й ховзкої мітлиці, то тут, то там натикаючись на орлині гнізда, кістяки загиблих оленів-самітників, лякаючи затаєних у камінні змій, ящірок, а то й здоровенних хамелеонів зі срібними гребенями, але досі так нічого і не знайшов.
Гора Ю́ста була останньою і, здається, найвищою верховиною, куди він забрався. Принаймні у шанованому в цілому світі географічному довіднику доктора Не́хена «Бу́карсі» стверджувалося, що ця гора є другим за висотою шпилем Драконових гір. «Юста сягає близько восьми тисяч трьохсот метрів. Вищою за неї є тільки гора Декліна́т (вісім тисяч пятсот сорок пять метрів), яка розташована у Мальва́нії, північно-східній провінції Діямантової імперії, там де починаються цілковито неприступні й поки що недосліджені Алмазні гори».
Єфрем стояв під височенним бескетом, по нерівній поверхні якого збігали десятки струмочків, і нерухомо дивився поперед себе. На ньому було якесь старе ру́бя - чи то плащ, чи то дране рядно. Глибоко запалі бліді, майже землистого кольору щоки ховалися за куделями сивої бороди. Таке ж саме сиве волосся спутаними пелехами вибивалося з-під шкіряного каптура. Його спухлі, вкриті струпами й кривавими тріщинами ноги здавалися суцільною раною. Проте в його очах, які виблискували з-під червоних загноєних повік, не прозирало ані найменшого страждання. В них можна було прочитати лише одне – безмірну жагу.
У такій застиглій позі Єфрем стояв уже близько години. Сонце, яке світило на бескет, поволі сховалося вгорі за камяний виріжок, і Єфрема покрила тінь. Тепер на тлі чорної камяної стіни його зовсім не було видно. Тільки волосся й борода біліли й иноді ворушилися під подувами вітру. Але їх легко можна було прийняти за жмутки висохлої гірчавки, яка подекуди засівалася тут по камяних шкалу́бинах, щоб, зазеленівши, через день-два згинути від холоду.
З-за каменя висунулася голова гігантського хамелеона, який тримав у пащі орлине яйце. Він сяйнув розкішним срібним гребенем і на мить зупинився, сторожко роздивляючись довкола. Тоді, упевнившись у безпеці, виліз і, скрадливо лупаючи очима, потрюхикав поміж камінням кудись униз, де у зарослому жерепом ізворі була його нора. Єфрем бачив хамелеона, але навіть не ворухнувся. Його очі прикипіли до невеличкої зарослої мохом виямки, побіч якої лежав розтерзаний ке́клик, чи стотніше його залишки -- пошматоване крило, жмутки попелястого пір’я й дзьоб. У самій же виямці виднілося щось округле, якась ледь помітна зеленкувата плямка, що майже зливалася з мохом. І якщо би не легкий полиск на випуклій поверхні, відлюдник ніколи б її не помітив. Не могло бути ані найменшого сумніву. Це був гриб нескейф. Тільки його шапинка могла відсвічувати такими химерними лільовими рисочками, які безперервно то зникали, то виникали. Проте Єфрем не кинувся до виямки. Щось наче стримувало його. Він стільки часу стратив на пошуки, що тепер, коли до омріяної мети залишилося лише простягти руку, його раптом опанувало величезне замішання. «Навіщо мені память? Хіба я знаю, де я зараз, щоб шукати дорогу туди, звідки я прийшов? Що, властиво, я сподіваюся знайти там, і чого – позбутися тут?» Єфрем підвів голову. Перед ним синіли нескінченні гірські пасма, які на далекому небокраї цілковито зливалися з хмарами, так що важко було второпати, де кінчаються гори, і де починається небо. «Від чого я тікаю? Навіть ці гори і це небо не мають чіткої межі! Як же я сподіваюся залишити теперішнє і знайти минуле?»
Єфрем усміхнувся. Вперше за багато років свого відлюдництва він відчув якесь незвичайне полегшення. Наче важкі иржаві ланцюги спали з його ніг, і тепер він міг вільно йти, куди заманеться. Він обернувся до скелі, широко розкинув руки і так, ніби пригортаючи, припав до неї всім тілом. Водяні струмені, які хлюскотіли згори, миттю огорнули його крижаним холодом. Єфрем увесь зіщулився і, проразливо пискнувши голосом пташки-пищухи: «Тсі-і-і-і, тсі-і-і-і!», відступив від скелі. Тоді якось по-собачи швидко-швидко замайталав головою й затріпав руками, розбризкуючи довкола себе цілу хмару крапель, за якою вмить сховалася вся його постать. І це було таким дивогляддям, що навіть старезний двохсотрічний крук, який прилетів до холодного омлілого підгорля Юсти помирати і вже три дні недвижно сидів на ма́ківці сусіднього бескета, раптом роззявив дзьоба і глухо прохрипів: «Кру-у-у!»
Єфрем зупинився і глипнув на крука. Той ворухнувся й знеможено опустив голову. Пір’я на ньому було брудне хирляве й стирчало врізнобіч. Він здавався не птахом, а зібганим чорним ганчір’ям, яке невідь-чому опинилося на вершку камяного стрімчака. «Ти ба, і мертве иноді може бути живим?»-- мовив відлюдник. Тоді вийняв з кишені три засушені суниці, вкинув їх до рота і, неквапливо жуючи, рушив геть.
Коли він спустився з Юсти і йшов уздовж гірського потоку, то в одній улоговині, порослій модринами, натрапив на трупи імператорських леґіонерів. Троє з них лежали скулившись, а двоє сиділи, оперті спинами до стовбурів дерев. Зброя їхня, далекобійні рушниці, поиржавілі даґи без піхов і гроно ґранат-репанок -- висіла обабіч на дереві. Неподалік чорнів попіл давно погаслого вогнища. Судячи з видзьобаних очей і страшенно понівечених, погризених, очевидно, гірськими котами-ману́лами тіл, леґіонери лежали тут ще з зими, замерзши від холоду. Зараз їхні розкладені тіла нестерпно смерділи. По них лазила несосвітенна кількість мух -- чорних, зелених, жовтих, зовсім малесеньких і величезних. Зрідка, чимось налякана, вся ця мушва зривалася хмарою в повітря, і тоді все навкруги сповнювалося жахливим гулом, який нагадував шум далекого водоспаду.
Саме цей гул і привернув Єфремову увагу, коли він ішов берегом потоку, змусивши його звернути до модринової улоговини. Він спочатку підійшов до гілляки, де висіла зброя, обережно торкнувся пальцем однієї з ре́панок. Прохолодний метал струмував зачаєною смертоносною енерґією. В репанці містилися життя і смерть одночасно. Єфрем похитав головою і нахилився над леґіонером, який сидів спиною до стовбура і в закляклих руках стискав мідну флягу. Це був справжній велетень із широченними плечима й ногами в чоботиськах якогось нечувано великого розміру. Його колись блакитно-сіра, а тепер майже чорна від бруду шинеля була на грудях розірвана, і там з-під пошматованого френча виднілися кості і гниле мясо. А трохи ближче до шиї на ланцюжку виблискувала вояцька нейзильберова пластинка. «Герой Брайбінарської битви хорунжий Лу́каш О́сташ, 27 леґіон, 6 армія Його Величности імператора Балтазара Другого»,-- прочитав Єфрем виритуваний на ній напис. «Ось і все, що залишилося по ньому!»— прошепотів відлюдник.
Увечері, коли сонце сховалося за вершинами гір, Єфрем був уже далеко від цих місць. Він і далі йшов униз по течії річок, спускаючись щораз нижче і нижче з гір. Куди він ішов і навіщо, він не знав. Та й це більше не хвилювало його. Забувши минуле, зрікшись майбутнього, для нього тепер залишалося тільки теперішнє.
Немає коментарів:
Дописати коментар