Продершись крізь густі зарості глоду, леґіонер Вузципіло́н, весь обдертий, покалічений, з кривавою раною на шиї, нарешті вийшов на невелику лісову галявину, порослу щойнорозквітлими жовтими кульбабами та великими лопухами. Він був страшенно втомлений по восьмиденних боях на Трансальга́рських торфяних болотах, де кіннота короля Рафанаї́ла повністю знищила його двадцять сьомий леґіон, а надто був виснажений утечею від ворогів через порослі чагарниками долини, які займали майже всю північно-західну частину Діямантової імперії.
Повісивши на сук берези свою велику важку рушницю, Вузципілон повалився на купу сухого гілля і заснув мертвим сном.
Перед самим світанком, збудившись від пронизливого крику дикого индика та почуваючи нестерпучий голод, він несподівано згадав свою вже неживу наречену Моаві́ту, яка першого дня їхнього знайомства частувала його лісковими горіхами у своїй невеличкій з квітами у вазах кімнаті. Він ще хотів був поринути в якісь спогади, але раптом з-за кущів вискочило пятеро величезних єґерів — солдатів королівської армії, які, скрутивши міцним конопляним мотузком йому руки, голосно сміючись, поволочили його до найближчого містечка.
Немає коментарів:
Дописати коментар