У повітрі шаленів такий гураґан кулеметних куль та сталевих друзків від безустанних вибухів авіяційних бомб, що леґіонер Вузципілон разом зі своїм другом капралом Фіра́ном не наважувалися висунути й носа з шанців, не те щоб думати про якісь спроби полагодити свою невелику переносну гармату, від якої відпав задній клинок, що кріпив ляфет із жерлом. Звязок з командуванням фронту був перерваний, бо капрал, намагаючись уранці перенести телефонний апарат у надійніше місце, ненароком щось у ньому пошкодив. Тепер їм не залишалося нічого иншого, як чекати, коли кулеметники короля Рафанаїла й авіяція його кульгавого генерала Ле́она припинять свій скажений обстріл.
-Вони гадають, що нас уже давно нема вживих,-- самовдоволено процідив крізь зуби Фіран, пускаючи з саморобної глиняної люльки клубок синього диму.
-Навряд чи вони такі дурні, - буркнув Вузципілон і подивився на свого кишенькового годинника з позолоченим циферблятом.
Стрілки показували полудне. «Обстріл триває вже дві з половиною години», — подумки визначив леґіонер і сказав:
-Треба, щоб хтось пішов у штаб до капітана Ло́рвика за розпорядженнями.
Вони кинули жереб і йти випало Вузципілонові. Леґіонер зідхнув, тричі сплюнув на щастя і, накинувши на спину маскоплащ, швидко виповз із шанців.
Коли він повертався назад, була вже ніч. Фосфоричне світло місяця-повні освітлювало все навкруги, і в мертвій тиші лунали лише співи цвіркунів, для яких, здавалося, зовсім не існує цієї кривавої бійні. Плазуючи, наче вуж, по розритій вибухами землі, леґіонер пригнічено роздумував, чому все життя йому не пайди́ло в кожній хоч трохи важливій справі. «Очевидно, це якісь вади моєї душі, чи, можливо, просто приреченість долі», — міркував він.
Раптом з ворожих позицій заторохтіли кулемети, і звідусіль почулися пронизливі свисти куль. Вузципілон усім тілом припав до вологої землі і затремтів мов осиковий листок, бо йому на мить здалося, що кулеметники ціляться просто в нього. Коли постріли стихли, він поволі поповз далі і, діставшись до шанців, з жахом побачив, що капрал Фіран нерухомо лежить у калюжі крови з наскрізь простріленою головою. Вузципілон витер з лоба холодний піт і, опустившись на коліна, тихо накрив мертве обличчя друга мішком з-під сухарів.
Смерть Фірана приголомшила його. Він перевів погляд на гармату -- вона була відремонтована, гарм́атні акуратно лежали у деревяному ящику. Леґіонер підібрав Фіранову рушницю і збентежено знову глянув на труп капрала.
-Сердега, він завжди щось приховував від мене, — замислено пробурмотів Вузципілон.
Пізніше леґіонер ще багато разів роздумував про загадкову смерть свого друга, схиляючись до думки, що той зумисно виставив себе під кулі.
Немає коментарів:
Дописати коментар