Острівна війна розпочалася, як і всі попередні війни з Королівством Північної Землі, несподівано. Вісім фреґатів королівської фльотилії під командуванням адмірала Дрі́кулі вночі другого травня непомітно підплили до островів Дикого та Злого і гураґанним вогнем з гармат-конкві́стів (ці гармати стріляли на дуже далеку відстань) знищили всі чотири імперські сторожові кораблі, які патрулювали морський кордон. Після цього адмірал Дрікуля дав наказ негайно висадити десант. Частина королівських вояків висадилася на острів Злий, де не було ніякої військової залоги, а основні сили — на острів Дикий. Тут, як тільки стало розвиднятися, відбувся короткий бій із спеціяльною чото́ю леґіонерів-ґранатометальників, сформованою із залишків двадцять сьомого леґіону Шостої імперської армії. Звичайно, що чота не могла протистояти цілому ворожому військові і, зазнавши втрат, змушена була залишити острів. Леґіонери, підібравши поранених та вбитих, переправилися двома моторними баркасами на острів Святого Йо́ва, де стояли другий, одинадцятий і тринадцятий леґіони Пятої імперської армії і була споруджена надійна система берегової оборони.
Острови Святого Йова, Дикий і Злий були розташовані на північному заході Діямантової імперії десь за триста пятдесят кілометрів від приморського міста Сізре́к, що неподалік від Дощової затоки. Острів Святого Йова за територією був найбільший. На його рівнинному західному узбережжі розкинулося містечко Люсци́нія, що на мові місцевих жителів означало соловей. Таку назву воно одержало тому, що острів був єдиним місцем, де в природніх умовах жили рідкісні червоно-чорні соловї, співом яких дуже захоплювався імператор Балтазар Другий.
Закріпившись на островах Дикому і Злому, королівська армія через кілька днів ринула на острів Святого Йова. Розпочалися важкі бої з імперськими леґіонами в лісистій північно-східній частині острова. Одночасно адмірал Дрікуля вислав три фреґати бомбардувати Люсцинію, а инші три мали десантувати королівських вояків на південне узбережжя. Проте взяти острів з півдня і заходу було неможливо, бо там по всій прибережній лінії тяглися бетонні редути з потужними гарматами.
Отож, уся ударна сила королівського війська була зосереджена з північного сходу. Непрохідні лісові хащі, озера і невеликі скелясті пагорби унеможливлювали ведення масштабних, більш-менш скоординованих бойових дій і перетворювали війну на виснажливі сутички розріжнених груп вояків з обох ворожих сторін. У цих боях, ясна річ, великої ваги набирали воєнна вправність і відвага кожного окремого вояка́. Особливо цінувалися снайпери і взагалі всякі цілкі стрільці з будь-якого виду зброї, вдатні до блискавичної реакції.
Леґіонер Вузципілон був у складі чоти ґранатометальників. За останні пять років він зазнав неймовірних поневірянь. Після знищення його рідного двадцять сьомого леґіону на Трансальгарських торфяних болотах Вузципілон потрапив до рук королівських солдатів і цілий рік промучився на каторзі для військовополонених на далекому острові Амо́сі. З каторги йому вдалося втекти, але, коли він на однощоглій фелюзі добився до берегів Діямантової імперії, то з жахом довідався, що вся північна половина держави вже захоплена королем Рафанаїлом, леґіони імператора розгромлені, а королівські війська наблизилися до ріки А́йси і готові штурмувати головне місто західних провінцій Голія́ф, за яким відкривався вільний шлях на Седіолан. Але найгіршим було повідомлення у столичній газеті «Звізда імперії», яка випадково потрапила до Вузципілонових рук. Там писалося, що імператор Балтазар Другий, усунувся від усіх справ і, охоплений глибоким пригніченням, відбув до Літнього палацу, де проводить дні на самоті, цілковито ізолювавшись від зовнішнього світу.
Вузципілон сприйняв усе це вкрай болісно. Він дійшов висновку, що доля імперії вирішена. І життя втратило для нього сенс. Тому, замісць того, щоб іти на захід, пробиватися до деморалізованих леґіонів імператора, він пішов колючими чагарниками на схід, за ріку Оне́лу, яка у гирлі більше скидалася на величезне болото, і врешті дійшов до похмурих Алмазних гір, які нікому з людей ще не вдавалося перейти, бо ці гори стриміли суцільним громаддям височенних мертвих скель, окутих вічними льодами та снігом.
Іти в цю скелясту пустелю не було ніякого сенсу. Довкола й так на сотні кілометрів не існувало жодної людської оселі. Вся величезна територія на захід і схід від Онели була дика й безлюдна. Тому Вузципілон не пішов далі у гори, а зупинився в передгірї серед невисоких узвиш, порослих віковічними буками та кедрами. Тут, у покинутій вовчій норі, над струмком, біля підніжжя пологої гори він прожив на самоті три роки, аж поки раптом на нього не натрапив божевільний мисливець Садуке́й, який забрів у цю місцевість у пошуках лисиці з людським серцем (про неї у північних провінціях було складено безліч леґенд). Садукей і повідав йому, що королівські війська розбито і вигнано з Діямантової імперії ще понад два роки тому.
Ця радісна звістка змусила Вузципілона негайно покинути свою нору і відправитися до столиці імперії Седіолана. Там, при сприянні генерала Байзеля, він добився авдієнції імператора Балтазара Другого і переконав його, аби з уцілілих леґіонерів двадцять сьомого леґіону було сформовано спеціяльну чоту ґранатометальників. Ця чота безпосередньо підпорядковувалася головнокомандувачу імперських військ маршалові Хризосто́мові і мала використовуватися в особливо відповідальних операціях у ворожому запіллі. З якої причини чота була послана як військова залога на острів Дикий, ніхто не знав. Подейкували, що це рішення імператор ухвалив у стані розумового потьмарення, коли якось уранці (після читання продовж цілої ночи книги пророцтв Святого Ма́ркуса) почув від свого лікаря, академіка Базилі́кса фразу про екзотичну природу острова Дикого. Цим словам імператор зразу надав пророчого значення, бо слово дикий з десяток разів повторювалося в останньому Маркусовому пророцтві, яке прочитав надранок Балтазар Другий. «Так, саме острів Дикий — місце для цієї чоти», — з надхненним блиском в очах вигукнув імператор, глянувши на Базилікса. Пізніші кволі спроби маршала Хризостома щось заперечити ні до чого не привели, і чоту відправили на охорону острова.
Війна на острові Святого Йова тривала вже понад місяць. І що далі королівські солдати просувалися вглиб лісу, то важче і одній, і другій стороні ставало керувати боями чи навіть просто розібратися у воєнній обстановці, визначити, де свої, а де чужі, з’ясувати хоч приблизну лінію фронту. Ліс кишів королівськими солдатами і леґіонерами імператора, які запекло й безжалісно вбивали один одного. Стрілянина і вибухи лунали по всьому острові, і не можливо було зрозуміти, хто стріляє, кого вбито і де перебуваєш -- в оточенні ворогів чи своїх. Після місяця безупинних боїв ніхто не знав, де і чия територія лісу. Все перемішалося. Війна перетворилася в суцільні засідки, де смерть підстерігала з-за кожного куща, старого пня, дерева чи скелі, і вороги могли з’явитися з будь-якого боку. Команди, накази, донесення, розробка бойових операцій — все це цілковито втратило сенс. Ніхто нікому не давав ні команд, ні наказів. Кожен знав лише одне, що треба вистежити і знищити ворога.
Леґіонер Вузципілон у сірому френчі, весь обвішаний ґранатами, з короткою рушницею в руках, обережно пробирався серед здоровенних дубів, між якими досить густо росли молоді берези. Кілька годин тому він утратив двох своїх товаришів, які біля солончакового озера потрапили в засідку цілого се́дрону королівських солдатів і були убиті пострілами з рушниць. Якщо б Вузципілон не йшов кілька метрів позаду, то і його б спіткала така ж смерть. На щастя, він устиг шпурнути у ворогів ґранату і кинутися в очеретяні зарості. Коли пролунав вибух і зачулися зойки поранених, Вузципілон уже перебував далеко. Він не переставав бігти ще цілу годину, аж поки повністю не переконався, що гонитви немає.
Тепер Вузципілон просувався дуже повільно, прислухаючись до кожного шереху. В лісі було тихо, якщо не рахувати далекої стрілянини з півночи і поодиноких глухих вибухів з заходу. Правда, з чверть години тому десь зовсім поруч коротко проторохкотів кулемет. Вузципілон зразу визначив, що це швидкострільний безколісний мар’я́ж, якими озброєні кулеметні бриґади у королівській армії. Але кулемет більше не подавав голосу і можна було насолоджуватися шелестом листя і співами птахів, що було дуже нечастою і, певно, єдиною розрадою вояків на цій війні.
Вузципілон продовжував іти лісом, простуючи на південь. Напрямок він визначав за компасом, бо сонце було високо та ще й заслонене хмарами. Коли він переходив галявину, на якій буяв га́нус і аж рябіло від червоних стиглих суниць, то за порохнявим стовбуром зваленого дуба раптом побачив умирущого королівського солдата. Його очі зі спухлими гнійними повіками були приплющені, а потріскані губи ледь ворушилися. Солдат просив добити його. У нього був прострілений живіт і поранені обидві ноги. По ранах, з яких сочилася кров, і брудно-рудих плямах його зеленого мундира лазили десятки мух.
-Убий мене, — ледь чутно благав він, з мукою розтуляючи вуста.
-Я леґіонер, а не вбивця! — похмуро відказав Вузципілон і, відвернувши лице, рушив геть.
-О-о-о! Будь ти проклятий! — розпачливо застогнав солдат, піднявши на мить закривавлену руку, яка зразу ж безсило впала на траву.
Вузципілон відчув, як його серце стислося, але він боявся навіть на секунду зупинитися і продовжував іти далі, прагнучи якнайскоріше покинути галявину. Він згоряв від почуття власної нікчемности та безсилля. Це прикре почуття довго не покидало його. Галявина залишилася вже далеко позаду, дубовий ліс змінився на зарості горіху, а леґіонер ніяк не міг позбутися гіркоти в серці. Продираючись горіховими хащами, він з жахом усвідомлював, що його воля зараз цілковито паралізована. «Прокляття, як же я буду воювати у такому стані?!- казав він сам до себе. — Мене ж убють у першій же сутичці!»
Проте, скупчивши всю свою енерґію, Вузципілон продовжував іти на південь. Він хотів дістатися до узбережжя, де стояла девятнадцята реду́та берегової артилерії, щоб там звязатися телефоном з командуванням чоти. І що далі він просувався лісом, то слабшав гу́гіт пострілів з півночи. Иноді звуки стрілянини зовсім затухали і треба було добряче прислухатися, щоб щось почути. Здавалося, що цю частину острова війна оминула.
Вузципілон не зупинявся ні на мить і все йшов, і йшов. Врешті стали з’являтися цитринові дерева, мо́рва і цілі зарості оливи. Це була явна ознака, що узбережжя вже недалеко. Леґіонер сів перепочити. Він поклав рушницю на траву, зняв ранець, роззувся і раптом в оливових заростях щось наче хруснуло. Вузципілон миттю впав на землю і, затисши у правій руці ґранату, затамував дух. Так він пролежав майже годину. Проте ніяких підозрілих звуків більше не чулося. Було тихо, безвітряно, небо прояснилося і з-за хмар виглянуло сонце. У повітрі зразу стали літати жовті й сині метелики, всілякі инші комахи, гудіти джмелі, сюрчати пільні коники. Потім в оливових заростях, звідки долинув підозрілий хрускіт, заспівала якась пташка. Це був дуже гарний проникливо-сумний спів, який, проте, складався зовсім з небагатьох тонів. Але пташка так управно, з неймовірними тремтливими призвуками і змінами ритму поєднувала ці тони в простеньку мелодію, що неможливо було не заслухатися її співом.
«Якщо б у заростях хтось був, то навряд чи пташка співала би», — подумав Вузципілон і обережно став підповзати до заростей, тримаючи напоготові рушницю та ґранату. Незабаром він став навколішки і розсунув кущі. На оливовій гілці сиділа невелика, завбільшки з горобця пташка з вузькими червоними та чорними поперечними смужками і, закинувши назад голівку, співала. Це був знаменитий червоно-чорний соловейко, якого рідко кому вдавалося побачити на волі.
Вузципілон забув про все на світі, про війну, про ворогів, забув навіть про імператора і про всі свої поневіряння і зачудувано дивився на соловя, слухав його витончену пісню, в якій, здавалося, відобразилося все Вузципілонове химерне життя, сповнене одночасно і болю, і насолоди.
Коли соловей на мить замовк, леґіонер глянув на землю і під стовбуром оливового дерева уздрів гніздечко. Воно було заховане в траві серед малесеньких білих квіток зірочника і побачити його було дуже важко. У гніздечку лежали чотири яєчка з червоно-чорними смужками. Вузципілонове серце радісно забилося. Адже імператор Балтазар Другий уже два роки як пообіцяв виплатити величезну суму грошей тому, хто знайде яєчка червоно-чорного соловя. Але досі нікому так і не пощастило натрапити на них. Ходили навіть чутки, що цей соловей вилуплюється не з яєць, а утворюється з якоїсь особливої чорної гусени, яка живе на дні лісових водойм. Однак академік Базилікс, особистий лікар імператора, був переконаний, що яйця червоно-чорного соловя існують і мають чудодійну властивість зцілювати безліч хворіб, зокрема лікувати статеву слабкість у чоловіків.
Вузципілон швидко поліз у зарості, щоб узяти яєчка. Він навіть не звернув уваги, що прилетів ще один соловей. І тепер обидві пташки, самиця й самець, з розпачливими криками літають над оливовими заростями, будучи неспроможні захистити свої яєчка від непроханого гостя. Леґіонер від хвилювання весь зіпрів. Піт градом котився з його чола. Він простяг руки, щоб узяти яєчка разом з гніздом, і цієї мити пролунав глухий постріл королівського солдата-снайпера, який засів на височезному волоському горісі за півкілометра звідси і давно чекав, коли леґіонер вийде у поле його зору.
Куля прошила праве Вузципілонове плече, і він, голосно зойкнувши, впав лицем на гніздечко. У розчавлених яйцях виявилися недосиджені пташенята. Але леґіонер того вже не бачив, бо лежав непритомним. Не чув він і страшенної стрілянини, яка зчинилася за кілька секунд. Вся навколишня територія лісу перетворилася у криваве бойовисько, яке тривало до самого вечора. Кілька десятків убитих вояків залишилося лежати після нього у всяких місцях. То тут, то там під деревами, в кущах, на траві виднілися тіла в сірих імперських френчах чи в зелених королівських кітелях. Неможливо було ніде ткнутися, щоб не побачити на землі, гілках, стовбурах дерев бризки крови.
Непритомного Вузципілона підібрали двоє леґіонерів з одинадцятого леґіону і віднесли на узбережжя до гарматної редути, звідки його морем переправили до Люсцинії, а потім на материк до Седіолана. Там, у столичному шпиталі перебування Вузципілона затяглося надовго, бо йому, незважаючи на інтенсивне лікування, щораз гіршало, і врешті одного дня його розбив загальний параліч. Причина виявилася в тому, що королівський снайпер стріляв отруєною кулею. І лікарі не були певні тепер, чи взагалі зможе Вузципілон вижити.
Тим часом війна за острови тривала і завершилася аж через рік. Перемогу здобув король Рафанаїл. Він вислав з королівства ще чотири фреґати, що допомогло адміралові Дрікулі надійно бльокувати всі підступи до островів з півдня. І як не намагався маршал Хризостом прорвати бльокаду за допомогою імперської бойової фльотилії, все було марно. Кожен морський бій, як на зло, завершувався перемогою адмірала Дрікулі. Врешті, десь на початку квітня опір ізольованих від баз постачання і вкрай виснажених леґіонів, які цілий рік захищали острів Святого Йова було зламано. Імперські війська залишили лісисту частину острова, у паніці відступили на південний захід до Люсцинії і невзабарі припинили боротьбу. Королівська армія повністю окупувала всі три острови і негайно було оголошено про кінець війни. Наступного дня король Рафанаїл у радіозверненні до підданих заявив, що «у ворога відвойовано споконвічні королівські землі -- острови Святого Йова, Дикий і Злий».
Немає коментарів:
Дописати коментар