Філософові Даґеталу було тривожно на серці. Дітклива марко́та (так він називав цей свій дивний невпокі́й) не відпускала його ні вдень, ні вночі. Вона то загасала, чаїлася десь у глибинах, то зрапта виринала назовні, збурювала розум, перетворюючи все в жахітливий хаос.
Цьогоріч Даґеталові добігло сімдесят три. Він обважнів, дошкуляла гризь у суглобах, по ночах мучило безсоння, а зліва, де серце, иноді так пекло, наче там повстромляли розпечені шворні, і груди доводилося розтирати ядучим екстрактом наперсниці, щоб хоч трохи стишити біль.
Філософ і далі безвиїзно мешкав у своєму двоповерховому будинку на Загубленій вулиці, збавляючи час у шестистінній кімнаті, вщерть заповненій книжками, довідниками, енциклопедіями, альбомами з рисунками екзотичних звірів, птахів та риб, стародавніми рукописами, пожовклими морськими мапами й кольоровими літографіями забутих художників минулого. Але тепер Даґетал не тільки нічого не читав, а й навіть перестав стежити за телевізійними новинами, зовсім збайдужівши до всього, що відбувалося у Седіолані, Діямантовій імперії й у світі. Тож телевізор так і припадав порохами в кутку кімнати, аж поки якогось дня філософ не наказав слузі Вафенові (він був на чотири роки старший за свого господаря і під старість перетворився на довкучливого ґдиру) винести непотріб геть.
-Забери це одоробало з покою. Хай не муляє мені очі.
-Скільки років не муляло, а тепер на маєш, замуляло…- Вафен зморщився, щось злісно буркнув по-під ніс і не квапився виконувати «дурної», як йому здавалося, схотінки господаря.
-Забери, бо я зараз сам викину його через вікно,- Даґетал схопився із зеленого фотеля, на якому просиджував цілими днями.
-Та добре вже,… як вам аж так хочеться,- насуплено прогугнив слуга. Тоді підійшов до телевізора, обхопив обіруч й, голосно крекнувши, підняв. Та не встиг ступити й кроку, як його довготелеса постать зігнулася, і ноша з гуркотом бебехнула на підлогу.
-А бодай йому ні дна ні покришки!- вилаявся Вафен, тримаючись за поперек.- Ще й сорочку порвав.- Його новенька червона сорочка роздерлася зверху від лівої кишені аж до пояса.
-Та біс із ним, з тим телевізором,- Даґетал знову сів на фотель і розгублено глядів на слугу.
-Овва, бачиться, то вже не для мене такі тягарі,- скривився Вафен.- Піду, покличу кучера Батрахіма.
Філософ анітрохи не шкодував за телеівізором, був навіть радий, що його позбувся. «Ну що в тих новинах, у тих усіх великих подіях, звершеннях, тих тріюмфах і трагедіях людських таке важливе, що про це конче треба знати?! Нічого, крім пустого мерехтіння, яке лишень заслоняє справжнє, те, що перед очима, живе, що хвилює і бентежить серце?»- думав він.
Минуло тридцять років, як Даґетал опублікував свою головну філософську працю «Структура вищої єдности». За цей час він повністю розчарувався у всіх істинах, які проголошував. Для нього стало цілком очевидно, що хай яким витонченим буде розум, нічого, крім мертвого світу уяви, він не може створити. І цей придуманий світ завсіди дисонуватиме зі світом справжнім. Тому марні будь-які спроби пізнати живе за допомогою мертвого. Втім, як бути тепер, на які покладатися знаряддя, аби розібратися з тою повною безладу, несподіванок і загадок, непередбачуваною і таємничою дійсністю, і чи є взагалі такі знаряддя, філософ не знав. Він намагався знайти їх, але марно. І врешті став почуватися наче заблудлий, який зупинився і не знає, куди йти. Тож серце його опанував невпокі́й, вирватися з якого йому було несила.
Ясна річ, у такому наставленні духу Даґетал не міг нічого більше робити, як тільки безцільно нипати по віллі, підходити до вікон, дивитися на завше безлюдну вулицю, на застиглий у мовчанні сад, підійматися на високу оглядову вежу з жовтавого туфу і там довго в безрусі споглядати убогі хатини на далекому обрії, спускатися вниз, сваритися зі слугою Вафеном, вічно заспаним, понурим, якого ніколи не докличешся при потребі, потім виходити з дому і бродити в здичавілому саду поміж плодових дерев і кущів, заростей лободи, коноплі і дроку, завмирати, внуривши очі в мур, густо повитий диким виноградом, стояти над озерцем, глядіти на воду, визираючи зграйки рибок, зводити голову й зорити в небо, стежити за білими хмарками, чудуватися, як вони безслідно розчиняються в небесній блакиті, і знову бродити по зарослих високими травами стежках серед яблунь, груш, абрикос, вишень, а тоді вертатися до будинку і знову вештатися там по безгомінних коридорах та покоях, потім надовго замлівати, сидячи в зеленому фотелі в шестистінній кімнаті, врешті зводитися на ноги, кудись безцільно іти, рухатися, глядіти то в один, то в другий бік, не розуміючи навіщо, і так з дня на день, з дня на день, без кінця, без надії, без віри в щось, і все-таки продовжуючи жити, не маючи жодного виправдання для життя.
Цього теплого літнього ранку (саме кінчався червень і нарешті припинилися дощі, які йшли заледве не два тижні) Даґетал вибрався на оглядову вежу і довго сидів там, споглядаючи схід сонця, такого немилосердно сліпучого і байдужого до всього. Йому пересохло в горлі і страшенно хотілося пити, але він ніяк не міг змусити себе злізти з високого деревяного стільця зі зручним мяким опертям і спуститися ґвинтовими сходами вниз на другий поверх, де в коридорі в маленькому холоднику зберігалося кілька фляшок прохолодної сити́, вистояної на білих порічках. А гукнути Вафенові, щоб той приніс нагору фляшку цього освіжущого напою, годі було й думати – не принесе́, та й не почує, хай скільки дери горло. Тож філософ продовжував дивитися на далекий обрій, мружачи очі від ятряних променів сонця, і стоїчно терпів спрагу. «Так, певно, мучиться святий відлюдник у безводній пустелі. Але відлюдник принаймні має мету - побачити Бога. Чого ж страждаю я? Ради чого? І що́ паралізує мене, робить безрадним перед кожною дрібною потребою?»
Утім, у скорім часі Даґетал таки встав і, тримаючись за иржаві поруччя, поклигав униз. Але це сталося якось ніби випадково, без втручання Даґеталової волі, немовби тіло само зрушилося з місця. Наче був він і було його тіло, і вони існували окремо одне від одного. І те, що прагло його тіло, не збігалося з тим, що праг він. Та він відчував, що підпорядкований саме тілу, а не навпаки. «Воно веде мене, а не я його. Тож виходить, я не один, а двоє? І є два мої єства, два «я», які в конфлікті? Чи, може, одне з цих «я» лише видимість, мана? Тоді яке з них справжнє, перше чи друге?»
Спускаючись сходами, філософ відчував, що від спраги йому аж паморочиться в голові. Він ледве переставляв ноги зі сходинки на сходинку. Лице пашіло, таке було гаряче. В скронях бухкало.
-Вафене, де ти идолів сину! Подай напитися, батькові твоєму ковінька!- час від часу розпачливо желіпа́в Даґетал.
Але Вафен не відзивався. Не чулося надолі ані найменшого звуку, шереху, ледь чутного човгання ніг, не кажучи вже про характерне посапування чи старече крехтіння, після чого зазвичай доносилися гугняві з сердитими нотками фрази «Та що, горить вам!» «Ото знавісніли!» «Та йду, йду вже, вгомоніться!» тощо.
«Досі спить, бісівський вилупок, чи що!»- пробурмотів Даґетал, який уже йшов коридором верхнього поверху. Щоб не впасти, він тримався за стіну. Всього його аж розпирало від люти. «Все, гаплик, вижену плюгавця втришия́.»
-Вафене, та відізвися ж нарешті, куди тебе лиха година запропастила?!- знову зажеліпав філософ, але тут же замовк, судомно хапаючи ротом повітря.
Проте в будинку стояла мертва тиша. Лише знадвору долинали співи чикотнів, які аж захлиналися, намагаючись перекричати один одного. Даґетал трохи постояв, а тоді рушив до мармурових сходів, щоб спуститися на перший поверх. Він був у сумятті. Його серце щеміло від передчуття недоброго.
Унизу філософ, нічого не помічаючи, наче в тумані попрямував просто до тісної з невеличким круглим віконцем комірчини Вафена. Йому не треба було його шукати. Він знав – старий слуга, який прослужив у нього понад сорок років, там і ніде більше. Взявшись за мідну клямку, Даґетал ніяк не зважувався відчинити двері. А коли відчинив, то побачив те, що малювалося в його уяві не раз і щоразу неабияк жахало особливо останніми роками. Побачив реальність, жорстоку і невблаганну, в якій нема ні печали, ні радости, яка без кольору, без форми, без початку й кінця, яка не має ні минулого, ні майбутнього, лише вічне тепер, і яка єдина не має назви. Вафен лежав горілиць на залізному ліжку, випростаний, в темно-червоній сорочці, замизґаній смугастій камізельці і вузьких сукняних штанах. Його коричневі шпичасті мешти, в які був узутий, стирчали вгору, наче вказуючи навіщось на довгу криву тріщину в стелі. Очі у Вафена були широко розплющені, застиглі й дивилися також на ту тріщину. Даґетал підійшов до небіжчика, зупинився на хвилину-дві і прошепотів:
-Прости мені, ти жив поруч так довго, а я навіть не бачив, що ти є.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
146. Секвоя
https://ua-human.blogspot.com/2022/05/146.html
Читати далі...
