суботу, 17 грудня 2022 р.

3. АҐНЄШКА ОКНІНСЬКА "ЧОТКИ" (Переклади)

                                       Чотки

 Вранці я розплющувала очі і бачила на стіні о́браз. Матір, яка тримає, притуливши до себе, дитя, огорнуте білою плахтиною. Я запитала в бабці, чи тому дитяті не холодно, бо ж воно ледь прикрите. Вона відповідала, що тато-мама були бідні і не мали на одяганку. Тоді я спитала, чи його тато був пияк, як наш дідо? Вона мене вщипнула й мовила, що гріх таке питати, бо це Свята Родина. Я спитала, що мені робити з питаннями, які сидять в голові? Бабця відрубала, що хай там і залишаться, бо ліпше не питати. Мовляв, цікавість – це зло, яке зводить на манівці. Що таке манівці, я вже не питала.

Праворуч від образу стирчав цвях. На ньому висіли чотки. З великими деревяними намистинами. Вони були там завжди, хіба що бабця брала їх, щоб молитися. Такої мити вона схилялася в шанобі перед образом, ставала на ослін і знімала чотки. Потім знову шанобливо  вклонялася, ставала на ослін і вішала їх назад. Тоді сходила з ослона і знов вклонялася.

Бабця молилася часто. Монотонне харамаркання зависало в повітрі, аж починала свербіти шкіра. Нічого більше не чулося. Хіба що взимі ще потріскували дрова в грубі.

Не знаючи, що робити, я клякала біля неї. Дідо помер, мама втекла, ми були лишень удвох. А ті деревяні намистини мали нас оберігати перед усім. 

 

                                         Сповідь

 Була пізня весна. Різке сонце, що проникало з вікна, осліпляло. Бабця сиділа на стільці повернута боком до стола. Вона перебирала намистини чоток, бурмочучи під ніс молитву «Діво-Маріє, радуйся». Я сиділа на ліжку обабіч шафи. Тхнуло нафталіном, мені було холодно в ноги і хотілося пісяти.

-А як не отримаю відпущення?- тихо спитала я.

-То буде соромота…- кинула різко бабця і продовжила бубоніти.

-То, може, не піду?- ще тихіше спитала я.

-Ще більша соромота…- буркнула вона, майже  не перериваючи молитви.

Вночі в мене була гарячка. Бабця не спала, робила мені компреси з оцтом і поїла малиновим соком. Казала, що зло боїться сповіди, і через те ця гарячка. Від світанку вона сиділа, перебираючи намистини, молилася, щоб ксьондз відпустив мої гріхи і щоб я не зімліла, бо це соромота. Вона соромоти боялася більше за диявола. Через ці молитви пригоріло молоко. Потім по кімнаті взялася літати міль. Перелякана, наче уздріла диявола, бабця стягла мене з ліжка і звеліла клякнути. Сама також впала на підлогу і стала молитися. Бо міль це поганий знак. Після того всього вкинула до шафи нафталінові кульки. Смерділо ними, але це було ліпше, ніж пригоріле молоко.

Я боялася першої сповіди. Хотіла сховатися в лісі. Пізніше подумала, що таки піду. Адже кажуть, що Господь Бог добрий, то мені пробачить. Муситиму, бо ціле село говоритиме. І те, що мама мене не хотіла й до міста втекла. І те, що бабцині коти зі мною сплять, і хай як би я вимивалася, завжди тхне від мене котячим духом. І те, що на другий сніданок маю яйця натвердо. І коли в школі починаю їх лупити, то треба відчиняти вікно, і всі сміються. Може, нарешті перестануть сміятися.

Бабця бубоніла далі, готуючи мені вбрання. І от вже ми готові. До костела було недалеко. Треба було пройти головною вулицею. Ми йшли поволі. У мене запліталися ноги, і я раз за разом спотикалася. Весь час здавалося, що у вікнах з-за фіранок визирають сусіди, і кожен говорить, що «ця байстрючка накінець отримає своє».

У костелі не було багато людей. Більшість лишилася вдома, готуючись до завтрашніх гостин  після причастя. Священників було два. Один для дітей, другий для дорослих. Я зайняла чергу. Чи про всі гріхи розповідати?– подумалося мені. Бо їх стільки, що й до завтра не встану з колін. Настала моя черга, і я відчула як кров ударила в голову. Глибоко вдихнула і почала. Говорила і старалася, щоб не зімліти. Бо й так щоки від тих гріхів пашіли, аж боліло. Все з мене вийшло. І те, що за дровітнею сиджу, замісць полоти грядки, і що чорну підливу до вазона з пальмою виливала, бо до рота не можу взяти. І що часами перед сном маму бачу і бю її кулаками, аж їй кров дзюрить з носа.

Раптом хтось торкнув мене за плече. Ксьондз вийшов із сповідальні і каже, що стільки разів просив закінчити, але я не слухала. Тож маю вже йти, бо инші діти чекають. Я звелася і подибала до вівтаря. Стала там і не знала, що робити, яку спокуту отримала. Тоді повернулася назад, а ксьондз, наче відмахуючись від мухи, буркнув, що три діви-марії вистачить. Проговорила їх швидко і побігла додому, не чекаючи на бабцю. Я була розчарована. Не так це все собі уявляла. Він ані не зденервувався, ані не усміхнувся. Так, мовби йому до всього було байдуже. То, може, та сповідь не має сили?

Наступного дня у вінку із свіжих стокроток я стояла на колінах з розтуленими вустами, чекаючи на перше причастя. Нарешті вкладено мені облатку. Вона була волога і мала смак тіста. А коли розчинилася в роті, то я відчула тепло. Ніколи в житті я не була така щаслива. Тепер усе має змінитися.

У понеділок по дорозі до школи я ні разу не спіткнулася. Пахло скошеною травою і димом з димарів. Побіч крамниці стояв великий бак на сміття. Шпурнула до нього яйця натвердо.

Я відчинила двері кляси, і всі стали сміятися. «Байстрючка!»!- кричали. «Годину на колінах стояла. Нагрішить і спокути не памятає!». Певно, й далі би кричали, але з’явилася вчителька і почався урок.

До кінця уроку я сиділа засмучена і голодна, бо ж викинула сніданок. Нічого не змінилося. То, може, з тим Богом усе неправда?

Удома пахло огірковою зупою. Бабця сиділа на стільці повернута боком до столу. Перебирала пальцями намистини і бубоніла. Я сіла на тапчан, зігнавши котів, і мовчала. Відчувала, що зі мною щось не так, і врешті стала питати. Адже все мало змінитися. Зло викинула, причастя прийняла, але нічого не змінилося. Бабця задумалася на хвилину і каже, що я, як той пирій, який грядки псує. А якщо хтось уродився пирієм, то таким і лишиться. Треба молитися, щоб сталися зміни.

Після цього бабця знову взялася бубоніти діви-марії. Я дивилася на намистини, які вона пересувала поміж пальцями. Деревяні подовгуваті кульки. Пальці в неї були поморщені, за нігтями земля. По тих прополах бур’янів треба була кілька разів щось випрати, щоб земля з-під нігтів вийшла. Очі вона мала заплющені, злегка похитувалася на стільці, а з запечених вуст вилітали одна за другою діви-марії. Я дивилася й думала, скільки ще тих дів-марій мусить вилетіти з її вуст, щоб я перестала бути пирієм і не приносила соромоти.

 

                                         Цвіт папороти

 Я мала в лісі сховок. Часом вибігала зі школи, щоб випередити всіх і не чути дурних дотепів. Тоді завертала до лісу. Треба було піднятися схилом, за ним пролягала глибока улоговина, в кінці якої містився прикритий розлогими кущами ожини вхід до нори. В середині було  темно, відгонило сирою землею і чимось таким пряним, як корінь хрону. Я заплющувала очі і все робилося ясним. Иноді здавалося, що ще хтось є зі мною. Міцніше змикала повіки, намагаючись згадати, яка була на вигляд мама, але це ніколи  мені не вдавалося.

Я любила бувати в лісі. Далі за схилом були дикі  лісові хащі. Повалені вітром дерева були порослі мохом. Кущі утворювали окремі острови, і здавалося, що внутрі кожного щось сховане. Часто пробувала продертися в середину. І щоразу шпичаки впивалися в шкіру, а гусениці падали на спітнілу шию.

Тепер я також сховалася в норі. Повинна була не приносити соромоти і отримувати в школі добрі оцінки. Але знов нічого не вийшло. Я була готова відповідати на тест, коли  під ноги впала записка. Схилилася, щоб її підняти. І тої мити хтось подер мої картки з відповідями. Було замало часу, щоб я змогла все знову написати. Потім розгорнула записку, а в ній було написано «дурепа».

Я не могла сидіти тут надто довго. Мама і так мені не з'явилася. А бабця буде зла через мій тест.

Вона справді розсердилася і заборонила мені виходити. Сказала, що вже кінець тим вештанням. Маю виправитися з оцінками, бо приношу тільки соромоту. Я сиділа за підручниками і нічого до голови не йшло. Роздумувала про соромоту і коли врешті перестану бути пирієм.

Бабця збираласяся на вечірню Cлужбу Божу. Я залишилася сама. Поклала іти до лісу. Встигну вернутися до її повернення, а ще, може, після прохідки мені буде легше вчитися.

Я вже хотіла влізти до теплої пропахлої хроном нори, як раптом мені здалося, що між кущами щось блиснуло. 

Треба було перевірити, що це.

Колючки болісно впивалися в шкіру, а гусениці як зазвичай падали на шию. Я розгортала руками чергові гілки кущів. До обличчя прилипло легеньке павутиння, але я йшла далі до того світла. Наді мною потемніло і, мабуть, дуже дуло, бо чувся скрип стовбурів дерев. Кущі щораз рідшали. Нарешті я вийшла на маленьку галявинку, де росла папороть. Під ж її листям щось сяяло. Відхилила руками, а там цвіт. Цвіт папороти, яка розквітає лише одного дня і тільки раз на рік і приносить щастя. Треба лишень сюди повернутися вночі.

І тут почувся тріск, і на спину впало щось мокре. Вдарилося  сильно, вгризлося гострими пазурями в плече. Я вибралася з чагарника. Лило як з відра. Зірвала з плеча мокре хутерце і сховала під блюзку. До моїх грудей тулилася маленька білочка.

Бабця була вже вдома. Вперше тоді вдарила мене в лице. Уздріла білочку  і стала кричати, що я сказ додому принесла. Схопила її ґудзуватими пальцями за хутро і пожбурила за двері. Почувся тільки писк, який глибоко врізався мені в груди. В очах виступили сльози. Навіть не дозволила мені переодягтися. Такою мокрою за волосся потягла на коліна. Тицьнула в руку чотки і звеліла повторювати за собою діви-марії.

Мене нудило й боліла голова. Я була голодна. Промовляла до Божої Матери, але  не відчувала, що мене взагалі хтось слухає. Намистини між пальцями були холодні. Думала тільки про те, що мушу вночі піти і відшукати той цвіт папороти. Чей, поможе, і я нарешті перестану приносити соромоту…  

 
 

                                                      Цигани

 Літо прийшло стотно з останнім шкільним дзвоником. Першого дня канікул мені всміхнулося сонце. Не буду ходити до школи. Цілих два місяці не буду нервово чухати лікті і викидати яйця у кошик коло крамниці. Не переслідуватимуть мене жодні насмішки.

Бабця поралася коло курей. Я зїла сніданок, що чекав мене в кухні на столі. До полудня мусила полоти. Потім аж до вечері могла робити, що хочеться.

Я любила канікули. Ми нікуди не виїжджали. Лише двічі я була з бабцею в місті. Одного разу ми купували сукню до причастя. Але це було давно, і я майже нічого не памятаю.  Другого разу два роки тому, коли треба було купити нову білизну і бюстгальтери. Це памятаю добре. У місті мені не сподобалося. Пібікання авт і повно людей, які натикаються одне на одного і не кажуть «перепрошую». Инші діти їздили на море або в гори, та я їм не заздрила.   

Вліті бабця не почувала себе добре. Сонце шкодило її серцю. Я мила посуд по обіді. Потім вона лягала подрімати, а я до вечора мала час для себе.

Я пішла на озеро. Любила воду. Дивилася на неї так довго, що аж вимальовувалися в голові всякі видива. І щоразу вони викликали в мене посмішку.

Уже здалека я відчула запах диких рож. Зняла плаття і занурилася у воду. Коли вийшла, він сидів у затінку на схилі. Мав темнішу, ніж я шкіру, і був старший за мене. Спитав чи я з села. Мовив, що його родина буде тут лише кілька днів. Був циган. Ми обидвоє дивилися на лілеї, розквітлі на воді. Запитав, чи подобаються мені. Глянула на підняту над водою чашу квітки і листочки, що віялом огортали її. Відповіла, що так.

Він зайшов у воду. Дно було мулисте. Кілька разів спіткнувся і заледве не впав. Я стояла на березі і дрижала зі страху за нього. Міцно стисла руки, обіцяючи небесам, що як йому вдасться, то закохаюся в нього. Він був перший хлопець, який плюскався в твані, аби мені подарувати лілею. Перший, який хотів щось мені подарувати. Він таки зумів вирвати довге стебло з замуленого дна. Став переді мною, тримаючи в руці квітку. Був весь мокрий. Я подала йому свій рушник.

Потім він розповідав, як добре весь час перебувати в мандрах. Заграв на травинці. Врешті сонце сховалося за узвишшям. Мені стало холодно, і я згадала про вечерю. Вже спізнилася. Зібрала швидкома речі, пообіцяла, що завтра також буду тут і побігла додому.

Вдома було темно. Коло груби накрита тарілкою чекала на мене вечеря. Бабця сиділа на стільці боком до столу, перебираючи пальцями деревяні намистини чоток,  і бурмотіла діви-марії. Уздрівши мене в дверях, перервалася і мовила, що я приношу соромоту. Ціле село про це язики гострить. Що я такого зробила?- запитала. Вона на те, що з циганами валандаюся, з безбожниками. Навіть не зчуюся, як цигани поїдуть, а я з черевом лишуся. Така соромота! Тільки я і той Новак з-під лісу з ними знається. Але ж для нього  вони працюють. Я намагалася їй щось пояснити, але вона не слухала. Ліпше знала. Ціле село ліпше знало.  Вона  так стискала ті свої намистини, що аж здавалося, їх розчавить. Із її потрісканих губ вилітали щораз голосніші діви-марії. Вся тремтячи, я пішла на кухню, але їсти не могла. Цілу ніч мені снилися лілеї і сонце, яке відбивалося в темному волоссі.

Наступного дня він на мене вже чекав. Години з ним пропливали хутко. Майже весь час я сміялася. Він розповідав про ватри, запалені в лісі. Показував ріжні фокуси. Діставав у мене з-за коміра монети, які невідомо звідки там узялися. Спитав, чи бачила коли-небудь лебедя. Відповідала, що бачила колись на світлині. А він сказав, що бачив і що моя шия так само вигнута. Така ж лебедина, а ще нагадує арфу.

Протягом кількох днів я не могла ні на чому зосередитися. Робила все, що було треба, але тільки й чекала, щоб вийти. Бабця зі мною не розмовляла. Похитувалася на стільці, вишіптуючи ті свої діви-марії. Коли я пробувала умкнутися з дому, вона падала ниць на підлогу.  Я перелякана питалася, що діється, а вона – що соромота дієтьтся, і ше голосніше молилася. 

У неділю ми пішли до костелу. Перед фірткою чекала на нас сусідка. Мене це трохи здивувало, бо вона ніколи з нами не ходила, лишень з бабцею через пліт розмовляла. Також вони разом намистини чоток перебирали пальцями  і діви-марії вишіптували. Але до костелу ми завсіди йшли самі.

Спочатку ми мовчали, пізніше сусідка стала про циганів оповідати. Що Бога не бояться, що Новака стільки разів обікрали. Я подумала, що коли обікрали, то чому ж він і далі їм працювати дозволяє, але вголос нічого не сказала. Потім вона просторікувала, що вони дівчатам голови баламутять. І хто знає, може, і моїй мамі також цигани голову закрутили, тому й до міста втекла.

Ми ввійшли до костелу. Я йду за ними вперед, а бабця мене затримує і мовить, що ззаду маю лишитися. А в неї попросила вибачення. Я стала сама, а всі озиралися, щоб на мене подивитися. На ту, яка з безбожниками лигається. Не витримала. Вийшла з костелу і до води похіпко побігла.

Він чекав на мене, і час знову хутко минав. Мені було все одно, що вже сонце сідає. Не хотіла вечеряти. Байдуже, адже все, що робила, це соромота. А тут над водою мені було добре. Він дав мені свою куртку. Вона пахла малиною. Потім притулив до себе і почастував ягодами малини. Торкнувся грудей, і мене пройняло жаром, ніби я опинилася на вогнищі в лісі. Він мовив, що стає щораз холодніше, а там трохи далі стіжок сіна стоїть. Можемо загребтися в сіно, і буде нам тепло. Я думала про лісові ватри, сонце, що витанцьовує в темному волоссі, лебеді, арфи… І що люблю малину. Хотіла тут же йти в те сіно, аби тільки не переставав мене ласкати.

Раптом спалахнули світла ліхтариків. Нас стали лупцювати по обличчях. Бабця взяла зі собою двох сусідок. Кричали, що я з безбожником вяжуся. Що зараз до ксьондза відведуть і в свяченій воді викупають. Він перелякався, не знаю, чи ксьондза, чи того вереску. Зірвався, як опарений і зник між деревами. Його куртка з запахом малини лишилася на мені.

Жінки взяли мене попід пахви і відвели додому. У хаті всю вишурували сіллю, аж шкіра пекла. Потім звеліли лягати до ліжка. Тицьнули мені в руки чотки. Самі ж поклякали довколв ліжка  і, перебираючи намистини, бубоніли діви-марії. Під це бубоніння я заснула.  

 

                                        Сестра Данієля

 Я тішилася, що житиму в інтернаті. Помогла сестра Данієля. Якби не вона, бабця ніколи б не згодилася. Я любила її. Вона мала з нами раз на тиждень реліґію. І була в селі єдиною особою, яка посміхалася до мене. Мені подобалося з нею розмовляти, бо тоді забувала, що я пирій, байстрючка і соромота. Вона завсіди ставала на мій захист. Якось під час уроку з катехизису вона вивела нас у сад. Була осінь. Віяв легкий вітер. Делікатно здував листочки, які кружеляли в піруетах і косо падали на землю. Я голосно зауважила, що листочки танцюють на вітрі. Діти стали сміятися. Казали, що я знову вигадала. Як та байстрючка. Тоді сестра Данієля  обійняла мене, цитьнула на всіх і мовила, що не годиться сміятися з того, хто бачить більше, ніж ми. 

Одного разу я прийшла на реліґію раніше. Хотіла назбирати в саду каштанів. Сестра сиділа під деревом. Перебирала пальцями білі намистини чоток і посміхалася, внурившись в небо. Я тихо підійшла й затамувала дух. Вочевидь, вона відчула мою присутність, бо повернулася й хитнула головою, щоб я сіла поруч.   

Сестра перебирала намистини пальцями і далі усміхалася. Але перебирала делікатно і не бубоніла під носом. Якусь хвилю ми сиділи мовчки. Врешті я зважилася спитати, як це сталося, що вона пішла в черниці. Відповіла, що не знає, як. Це просто сталося. Була звичайною дівчиною. Ходила на дискотеки і пропускала уроки. Курила цигарки і взагалі не любила костелу, бо там нудно. Була закохана і навіть заручена. Одного разу вулицею йшла черниця і в її серці щось тенькнуло. Підійшла і спиталася, що треба, щоб стати черницею. А потім усе просто сталося. Ніхто цього не міг зрозуміти. Наречений їй так і не пробачив. Батько-матір довгий час узагалі з нею не розмовляли, вважаючи, що вона приносить родині соромоту. Вона розірвала заручини, і тато з мамою перестали чекати на внука.

Я сиділа й мовчала. Дивилася, як білі намистини переливаються між її пальцями, нагадуючи піщинки. Инакші були ті намистнни, ніж у бабці. Данієлині пальці також були инакші. Довгі, тонкі і зграбні. Бабця терла пальцями свої деревинки нервово, ніби хотіла їх до чогось змусити. Сестра Данієля робила це по-иншому. Коли козеня в сусідів уродилося, то теж ніжно голубили його, щоб не скривдити. Я подумала, що хотіла би також щось таке почути, як Данієля. Щоб знати, як мені бути далі. Байдуже, що скажуть про це инші.

Було свято Божого Тіла. Я завжди мріяла кидати квіти, але мала завеликий зріст, і мене не брали до тієї групи дітей.

 На Боже Тіло ціле село ходило за ксьондзом від вівтаря до вівтаря. Бабця теж йшла, тримаючи в руках деревяні чотки.

Юзека прозивали Недо́мірком. Він був низький, мав полатані штани і завсіди пахнув вуджениною. Його мати померла, як був ще зовсім дитиною, а тато вудив рибу. Юзек йому помагав.  Він був инакший, тож також поза нормою. Я не приятелювала з ним, бо він заледве сягав мені до грудей. А ще він був глупий. Весь час сміявся невідомо з чого. Тільки й усього, що ми між собою були доброзичливі, нічого поганого не говорили одне на одного. Обидвоє инакші, я байстрючка, він смердюх. Я ховалася в тінь, а він завжди мусив ставати поперед людські очі.  

Цього разу на свято він, перечіпаючись ногами, підтримував ксьондзові сутану. Всі йшли: ксьондз-пробощ, вікарій, обидві сестри-черниці і ціле село. Всі рухалися рівною ходою, тільки Юзек мотиляв ногами з дурнуватим усміхом на лиці. Раптом він різко зупинився, очі йому закотилися, на обличчі з’явилися червоні плями. Потім став пухнути. Бачилося, що задихається. Ксьондз упав на коліна з гостією над ним, баби також поклякали, діви-марії стали всі  бубоніти. Я дивилася і гадала, що Юзек помре. Він на лиці весь посинів. Очі йому вилізли, наче зараз випадуть. У школі вчили, що треба викликати швидку, коли хтось має такий вигляд. А тут всі на коліна стали і моляться, а з Юзека душа тікає. Аж тут  сестра Данієля отямилася. Всіх повідпихала, щоб до Юзека доступитися. Розшморгнула торбинку, яку він на шиї носив, вийняла шприц і зробила заштрик у живіт. Дихання почало заспокоюватися. Потім вона дістала якусь флящинку і, коли він уже спокійно дихав, дала йому попити, а вікарію сказала, щоб викликав швидку. Ніхто, крім  сестри Данієлі, не відав, що Юзек має алерґію на ос.  Усе добре скінчилося. Швидка забрала його в лікарню. Два тижні його не було в школі. Повернувшись, він і далі перепинався ногами і пахнув вудженою рибою.

Я запитала в бабці, чому зразу ніхто на плебанію не побіг телефонувати? А вона, що на все воля Божа, коли янгола в небі треба, то і швидка не поможе.   

Після тої події сестра Данієля поклала перейти до иншої парафії. Перед відїздом вона разом з учителькою польської переконала бабцю, що мені треба переїхати до міста в школу-інтернат. Бабця бурмотіла під носом, що я задурна до міста їхати і хто знає, яку ще соромоту з того міста в село принесу. Але вголос вона боялася це сказати. А коли вчителька польської  мовила, що я найкраще зі всіх пишу історії і що марнувати талант це гріх, а сестра підтакнула, то в неї не лишилося вибору. Мусила згодитися. Потім бабця ще довго марудила, що вигадування історій ще нікого до добра не довели, і хай мене Бог береже.   

Сестра Данієля дала мені в подарунок свої білі чотки. Їхні намистини були теплі. Пересувалися між пальцями, як жменька піску. Вона покидаючи село, сказала, що перебирається до міста. І я також внезабарі мала виїхати.    

 
   

                                         Ґося

 Інтернат був у самому середмісті. Досить було кілька кроків, щоб вийти на головну вулицю й алеї. У верхньому кінці стриміла вежа костелу. Обаполи росли високі дерева. Я ніколи не бачила стільки черниць на вулицях. Думала, що зустріну сестру Данієлю. Хотіла почути щось таке, як тоді вона, і знайти свою дорогу. Щоразу, коли проходила якась черниця, я прислухалася, чи не відбувається щось зі мною, та, на жаль, нічого не відчувала. Сестри Данієлі також не зустріла. 

У кімнаті нас було дві. Ґося казала, що від мене відгонить селом. Мабуть, мала на увазі котів. Ґося також була із села, та на вигляд здавалася міською. З мене вона теж поклала зробити міську. Плаття порадила повернути бабці, блюзки і штани могли бути на перших порах. Ми мали однакові фіґури, тож вона обіцяла, що позичатиме мені вбрання. Ґося вже бувала на забавах у пожежному домі, я ні. Вона сказала, що в місті ходитимемо на дискотеки. Я не уявляла, які це забави в пожежному домі. Часами хлопці з сусіднього села підїжджали в суботу ввечері на моторах під наш пліт, але бабця їх відганяла. На тих забавах в основному танцювали й пили вино. Спитала, чому? А Ґося пояснила, що для приємности. Я не розуміла, проте кивнула головою, аби вона не подумала, що має справу з дурепою. Ми виходили з інтернату разом, але Ґося завсіди мала якісь справи і казала, щоб на неї не ждати. Потім приходила на другий, третій урок, а то й узагалі не з'являлася. Тільки раз я запитала, де вона була. Відповідала, що в кожної є своє життя, і на цій підставі тримається дружба. Перша річ, яку відкрило мені доросле життя, це нічого не питати. Ну та й вперше у мене була подруга. Я писала для неї шкільні твори. Вона позичала мені туш на вії.   

Прийшла нарешті та субота. Ґося заявила, що підемо на дискотеку. Вона підібрала для мене сукню і поголила мені ноги. Такого ніколи я не робила. Тепер вони стали гладенькі. У тоненьких колготах, сукні, з новенькою зачіскою і макіяжем я стала перед дзеркалом і не впізнала себе. Вперше в житті сама собі сподобалася.

Того дня чергувала пані Ядзя, яка зазвичай не перевіряла кімнат. На всякий випадок ми виложили одежу під ковдрами, щоб здавалося, наче спимо. А крім того, викрутили лямпу на стелі, якщо би вона все-таки захотіла заглянути. Ґося звеліла мені взути її  мешти на підборах. Вони були не високі, але мешти тисли і в пальцях боліло. На щастя, кімната містилася на першому поверсі, тож можна було вийти через вікно. Зі страху я на підвіконні спіткнулася і заледве не вивихнула ногу. Дорогою, Ґося зізналася, що надурила мене. Що це не дискотека, а вечірка на квартирі. Я почувалася ошуканою.

Ми пройшли половину дороги. Сама я ніколи не змогла би вернутися до інтернату. Врешті без допомоги не видерлася б і на підвіконня. Тож ледве чуючи ноги пішла за подругою.

У помешканні було повно диму. Звернула увагу, що кілька осіб знаю з вигляду із старших клясів. Був один хлопчина, якого зустрічала кілька разів на вулиці. Він подобався мені.

Бачилося, що Ґося знала всіх. Хутко щезла в натовпі. Я лишилася сама, мене боліли ступні, і я не знала, де подітися. Схопила зі стола шклянку з вином і випила до дна. Відчула, як по ногах пішла хвиля тепла.

Тоді з'явився він і запросив до танцю. Мило було, як він вів мене через покій і притискав до себе. Тільки смердів цигарками. Мене замлоїло, тож я йому сказала про ці цигарки. Мовив, щоб хвильку почекала. Відійшов, а потім вернувся і знову притулив до себе. Тепер пахнув цигарками мішма з квашеними огірками.  Мене це зворушило. Зїв огірка, щоб від нього не тхнуло. Ради мене. Це було так романтично, що я дозволила йому притуляти себе міцніше.

Він торкався моїх гладеньких ніг і мене поймало жаром. Сказав, що тут зашумно, щоб розмовляти, і забрав мене до однієї з порожніх   кімнат. Там було тихо, але ще гарячіше. Він зняв з мене  сорочку і став цілувати. Поцілунки мали смак не малини, а якихось трав. Жар дрібушив тисячею мурашиних ніжок аж до піднебіння. Забивав гортань і спливав тілом додолу, як отрута. Викликав нестерпний дріж, розсував стегна і вкривав вологою. Я була нага і зовсім не почувала стиду. Мені було так жарко, що в одязі просто не витримала б. Він засунув в мене, і заболіло. Запитав, чи припинити, я заперечливо крутнула головою. Відчувала, що за тим болем щось є. Хрестик, що звисав з його шиї, рівномірно і щораз швидше торкався мого носа. Врешті біль минув. Ніби хтось якісь двері відчинив, і дряпучий жар пішов униз. І це був кінець. Він ще прошепотів, що кохає, і спітнілий впав на мене, втискаючи той срібний хрестик мені в груди. Ми лежали досить довго. А я в цій тиші думала про те, що вперше хтось сказав, що кохає мене. І, певно, це вже на ціле життя.  

Він раптово звівся на ноги, погладив по щоці і взявся надягати штани. З кишені випали чотки. Подібні до бабциних, тільки намистини не були такі кантисті. Теж деревяні і блискучі. Похіпко підняв їх, поцілував і сховав до кишені. Я лежала, не знаючи, що казати. Врешті спитала, що буде з нами далі. Він хвилину мовчав, накінець мовив, що нас нема. Я запитала, про «кохаю». Відповів, що так лишень говориться. Він же любить Бога. Вчиться в семінарії. За кілька років буде ксьондзом. Я перелякалася, мовляв, що як це не кохання, тоді гріх. А він на те, що тільки не з ним.  

Я тут же відчула стид, що гола. Прикрилася ковдрою і спитала, що мені тепер робити. Він відказав, що я повинна молитися, і вийшов.

Мені стало дуже холодно. Я швидко одяглася. Мешти тисли. Я випила одну шклянку вина, потім ще одну. Тоді сіла в кутку побіч кальорифера і заснула.

Збудила мене Ґося. Вона заледве не волочила мене назад  до інтернату. Я була напівпритомна. На підвіконні послизнулася. Впала, наробивши шуму. Поки здолала звестися на ноги, з будинку вибігла пані Ядзя. Я мала жахливий вигляд. Розірвані колготи і блюзка, чого раніше не зауважила. Ну й не була твереза. Порушила правила. Пані Ядзя почувалася розчарована мною. До бабці було вислано листа. Я навіть не хотіла думати, що буде діятися, як повернуся додому.

 

                                        Кохання

 Я любила уроки польської. Особливо писати твори і деклямувати вірші. Говорила, і перед очима поставали всякі розмаїті о́брази. Відчувала запахи, смалькі вітри, палюче сонце. Коли писала, завжди почувала тепло. Гнів пробігав серцем, туга випливала слізьми, надія розгортала невидимі крила і я не чула землі під собою. Це були моменти, коли я забувала, що байстрючка.

У місті я вперше побувала в театрі. На ранковій виставі для учнів. Коли згасло світло, то забула, що це день, і я тут зі школи. Це був инший світ, і щось в мені підказувало, що це  мій світ.

Учителька просила, щоб я писала на дозвіллі, а потім давала їй прочитати.

Поки що я не мала вільного часу. Після нічної вечірки не могла ні на чому зосередитися. Почувалася шпетною і самотньою. Розповіла про це Ґосі, але вона не розуміла. Казала, що я стала жінкою і маю бути задоволена, що так все легко пішло. Її ж боліло і довго не давала нікому до себе доторкнутися. Я спитала, чи це «кохаю» була правда? Вона відказала, що може і так. Але якщо він хоче бути ксьондзом, то нема вибору. Адже в них на першому місці Бог. Вночі я не могла спати. Раз за разом чула це «кохаю». Воно мимоволі входило у вухо, подразнювало шкіру, змушувало ковтати слину. І пропікало нутро тугою. І врешті затихало. Холод тоді  проникав у легені. Я плакала в подушку, казала собі, що мушу боротися за нього з Богом. Навіть, якщо і не виграю, то хай хоч поділиться  зі мною.

У школі я не могла скупчити уваги і хапала щораз більше поганих оцінок. Врешті перестала ходити на уроки. Ґося переконала мене піти до лікаря і взяти звільнення.

В інтернаті я не могла сидіти цілий день. Здавалося, що на мене валяться стіни. Гнітило в грудях і важко було дихати. Театр був недалеко. Перший раз на ранкову виставу я пішла зі школою. Пізніше вже мені дозволяли і пускали без квитка.

Якоїсь пятниці Ґося повідомила, що підемо на вечірку. Буде мій ксьондз. Пора з ним усе з’ясувати, бо я  вже стала схожа на тінь.

Мене кинуло в жар, аж в голові запаморочилося. Я побігла до лазнички, щоб поголити ноги. За хвилину прийшла Ґося, забрала в мене жилетку й мовила, що так не можна, бо кривавлю, як недорізане порося, і сама поголила

В суботу стрілки годинника наче застигли. Я не могла їсти, весь час заглядала в дзеркало. Серце виривалося з грудей, втім, відчувала, що гарна. От тільки мешти тисли.

Ми виложили одежу під ковдрами і викрутили лямпу. Добре, що тепер не треба було виходити через вікно. Мали ключа до дверей у чоловічій убиральні.

Почало сніжити. Білі лапаті плато́чки відбивали світла ліхтарів і, повільно спадаючи згори, холодили ніс. Я мала певність, що все буде добре. Ноги на каблуках ковзалися на мокрому хіднику, але я не падала.

У помешканні панував присмерк, від цигаркового диму виїдало очі. Неможливо було когось упізнати. Нарешті уздріла знайомий срібний хрестик, що вилискував у сутінках. Зразу відчула, як той хрестик ритмічно торкається мого носа. Підійшла ближче. Він усміхнувся, обняв і повів до покою.

Було жарко. Він шепнув, що стужився за мною, впявся в мої вуста, і зразу гаряча хвиля розійшлася тілом. Потім мовив, що кохає і став пестити перса. «Кохаю» приспішило дихання, змусило набубнявіти пиптики і сповнило дрожем. Знову срібний хрестик ударяв ритмічно по носі.  Він увійшов у мене і сповнив безміром, аж заперло дух. «Кохаю» вирувало в голові, затуманювало очі, кликало припасти до нього тілом зі всіх сил. Це було дивно, що цей безмір душив горло. Чи, може, я просто втратила тяму. Коли очуняла, він вже сидів одягнений на краю ліжка, курив цигарку і дивився на мене.

-Що це було?- спитала я, через силу вимовляючи слова.

-Було чудово…- відказав він, мружачи очі і випускаючи з рота кільце диму.

-Ти кохаєш мене?- запитала.

Він став сміятися. Тоді загасив цигарку і, кинувши «забавляйся добре», вийшов з кімнати.

Я тихо лежала, нічого не розуміючи. Була сама в кімнаті, а здавалося, що зі всіх кутків долинає шепіт «байстрючка». Сльози текли по щоках, заливали шию і пекли сіллю.

Що ж, «кохаю» мовиться ради забави. З Богом не маю шансів. А в житті все болить, навіть стопи.

Мені хотілося бути в селі. Побігти до лісу, залізти до свого сховку, стулити очі і побачити нарешті маму. Потім мене охопила  злість. Я їй не потрібна. Вона ніколи мені не з’являлася. Я взагалі нікому не потрібна. «Ти дурна курко»,- крикнула.- «Дам собі раду і без тебе!» Тоді одяглася й пішла до покою. Випила дві шклянки вина і зробилося мені ліпше. Сягла рукою по третю, та якась жилава долоня затримала її напівдорозі.

Він був високий і худий. Шкіряна куртка на ньому висіла, був з вигляду, як городнє опудало на горобців у Новака. На шиї в нього висіли чотки. З великими чорними намистинами. Здавалося, що вони тягнуть його додолу. Я скривилася з несмаку. Він зауважив це і запитливо звів брови.

-Не вірю чоткам. Також хочеш бути ксьондзом?

-Це знак протесту. Ніхто не має права вказувати, що мені робити. А особливо ті в чорних сукенках,- відповів він спокійно.

Я придивилася до нього уважно і потайки усміхнулася. Цікаво, що би баби в селі сказали, коли б такий ксьондз приїхав. З татуйо́ванням на шиї і кільцем на вустах.

-Болить?- спитав він.

-Так, тому хочу вина…

-Не поможе. Виблюєш і далі болітиме.

-То що мені робити?

-Зажий щось проти болю,- мовивши це, він вийняв плястинку білих таблеток.

Я знала їх. Бабця заживала такі ж. Він дав мені чотири чи, може, шість, а тоді подав шклянку вина.

Не памятаю, що було потім. Тільки весь біль минув, навіть у стопах. 

Ґося розповідала, що я танцювала з тим шкіряним худорлявцем. Потім розмовляла з кріслом, ніби це була моя мама. Невідь-чому впавши у шаленство, поламала його і при  тому покалічила палець. Не дала подивитися на рану. І за мить заснула, й тільки тоді вдалося затамувати кров. А коли прокинулася, то позривала всі квітки з азалії й кричала, що це чисте кохання, після чого зблювала на килим. Додому мене буквально принесли, а вся пригода скінчилася в чоловічій вбиральні, де я звалилася на пісуар і розбила його, розбудивши весь інтернат. Принаймні ніхто не втямив, що я вночі була не в інтернаті, подумали, що просто напилася.  

Цього разу отримала догану, а до бабці вислали чергового листа.

Наближалися святкові феєрії. Всі виїжджали додому, інтернат закрили. Я їхала на село…

  

                                                    Еґзорцизми

 Автобус доїжджав до села. Вдалині виднівся дим, що здіймався з димарів, за ними стриміла вежа костела. Безлисте гілля впивалося гострими кінчиками у низько завислі над землею сірі хмари. Змішана зі снігом грязюка обаполи дороги була огидна. Тільки поля ген під лісом сяяли білиною. 

Вдома було темно. Прибрано, напалено в грубі, навіть ялинку прикрашено. У фіолетових кольорах, як завше. Бо треба мати жаль, що Христос життя стратив, а ми й далі грішимо, не каємося. Бабці не було.  

Обіду також не було. Я знайшла шматок хліба й чекала. Врешті втомлена заснула. Коли прокинулася, то побачила, що мої руки й ноги привязано до поруччів ліжка. Бабця стояла наді мною. Її темні очі нагадували латки руберойду, свіжо наліплені на дах. Намащені пальці перебирали намистини чоток, наче прагли їх почавити. Сухі, сині вуста беззвучно вишіптували діви-марії.  

Коли вона зауважила, що я прокинулася, то замовкла. Не кажучи ні слова, вийшла до кухні. За мить вернулася разом із Скшипковою.

Скшипкова жила під лісом. Усі її боялися. Казали, що відьма. Втім, була для багатьох останнім порятунком. Якщо ні лікар, ні ксьондз не могли допомогти, то йшли до Скшипкової. Вона була така сама стара, як бабця, а то й старша. Мала зарослі, як у чоловіка руки і сповнений погорди погляд. Бачачи, що я вже не сплю, закотила рукави і сказала бабці, щоб тримала мене за стегна. 

Бабця впала на мої ноги, впиваючись нігтями в шкіру, що я аж зойкнула з болю. Скшипкова нахилилася і запхала в мене руку. Я не могла дихати, сльози стікали по щоках, змочуючи пошерхлі вуста. Я мала таке відчуття, ніби хтось заклав мені в нутро птахів, і вони там безупину дзобають. Огида і біль душили горло. Тривало це цілу вічність. Врешті Скшипкова вийняла лаписько й мовила, що я не вагітна, але й не дівчина. І тут в бабцю ніби диявол вселився. Сіла на мене окаряч і стала бити по лиці, кричучи, що я байстрючка й безбожниця. Що навіть пан Бог не може помогти. Але вона таки дасть раду, і зло з мене вийде. Слина текла з її рота і спадала на моє обличчя. Я не мала сили тримати рівно голову. Вона відбивалася як мяч від її долонь. Я  бачила лишень то зарослі волоссям руки Скшипкової, то фіолетові бамбульки на ялинці. Врешті все це стало розчинятися в тумані. Мабуть, я зімліла.   

Прокинулася наступного дня вранці. Затерплі руки і ноги все ще були привязані до поруччів. Мені хотілося пісяти. Я закричала, і бабця разом із Скшипковою ввійшли до покою з тліючим віхтям. Стали ним махати, обкурюючи мене димом і бурмочучи кожна щось своє. Бабця ті свої діви-марії, а Скшипкова незрозуміло що. Тривало це десь з годину. Я хотіла до вбиральні, почувала голод, мені пересохло в горлі, а ще треба було помитися, бо після тої вечірньої процедури з мене кривавило. Накінець Скшипкова пішла. Я залишилася з бабцею сама.

Глянувши на бабцю, відчула, що ненавиджу її. Але не могла нічого сказати. Слова застрягали в горлі. І тут мене так затрусило,  що, може, і добре, що була звязана, бо якби мала вільні руки, то не знаю, що би з нею зробила.

Мусило пройти трохи часу, щоб я сяк-так заспокоїлася. Я попросила бабцю, щоб мене відвязала, бо маю піти до лазнички. Вона не відзивалася. Я почекала трохи, тоді пригрозила, що якщо не відвяже, то обісцю її улюблені перини, які ксьондз два роки тому по колядках освятив. Це її переконало. Відвязала мене і пішла за мною до лазнички, метляючи тими своїми деревяними коралями. Мені стало погано. І тільки коли замкнула на гачок за собою двері і сіла у вбиральні, напруга дещо спала. Я заплакала. Завдавала болю кожна думка. Байдуже, де я була і що робила, все було погано. Кожен крок вертався до мене каменем в обличчя. Мати мене не хотіла. Для бабці я також була тягарем, і вона тільки й чекала, щоб мене згнітити. Як вона могла дозволити якійсь бабі пхати в мене руки, обмацувати й ранити? Заслоняється тими чотками, святою водою кропить, а з цього тільки борозденки на її ґудзуватих пальцях ще глибшими і бридкішими робляться.

Сльози перестали текти, лишився тільки гнітючий смуток. Я почувала себе шпетною, нечистою. Взялася мити й шурувати себе зі всіх сил, аж шкіра побагровіла. Вода змивала засохлу кров й  иржаві патьоки збігала по стегнах.

Бабця стала шарпати двері. Я гукнула, що вже виходжу. Одяглася, зціпила зуби і поклала собі протриматися до кінця свят. А там поїду до міста і ніколи сюди не повернуся.

Наступні кілька днів так стискала зуби, що аж щелепи боліли.  Бабця, певно, повірила, що віхтя Скшипкової помогло, бо більше мене не привязувала. Скшипкову також не запрошувала. Навіть пробувала до мене заговорити. Що я в селі маю лишитися, бо місто мене псує.  Що все село мене обмовляє. Що я пю, ночами шльондраюся і соромоту приношу. Я подумала, що, мабуть, листоноша листа зі школи відкрив. Поки бабці його приніс, то вже ціле село знало. Віддавна всі знали, що з мене нічого доброго не  вийде. Я стискала пястуки, щоб стримати обурення.

Щоранку розплющувала очі й чекала, коли закінчиться день. Увечері тішилася, що вже  день відійшов.

На Віґілію вранці бабця постановила йти на сповідь, бо будемо ділитися оплатками. Я відповіла, що не піду, бо перестала в це вірити. А вона на те, що Христове тіло я мушу прийняти, щоб стати на правильну дорогу. Я спитала, яка дорога для мене правильна? Вона нічого не відповіла. Чотки схопила і стала бубоніти діви-марії. Я відчула, що задихаюся і хотіла вийти, тоді вона почала казати, що я просякла злом, ноги розставляю перед будь-ким і порядного чоловіка не знайду. Прокляття наді мною й далі висітиме. Схотінки кожен має, але Бог дає розум, щоб їм не піддатися. І що піду вслід за дідом.

Я перервала її, бо в мені все починало палати. Запитала, що їй та цнота і бубоніння дали. Дідо напрацьовані гектари пропив і помер. Донька із села втекла і залишила її з байстрючкою, з якої й так нічого не буде. То навіщо й далі місить ті намистини й бубонить?

Вона вся почервоніла, цілком як моя шкіра після шурування. Я бачила, що її заболіло від почутого. Подумала: і добре їй так. І вийшла з хати. 

Я рушила полями до води. Сніг сягав литок. Потрапляв до чобіт і холодив ноги. Це дозволило мені трохи заспокоїтися. Починало смеркатися. Перші звізди віддзеркалювалися у водяній гладі. Вода була спокійна і смутна так само, як і я. Мені подумалося, що, може, вона також тужить за малиновим пахотом. Заплющила очі й побачила сонце, що витанцьовує в темнім волоссі, і лебедя. Мої вуста були повні малини, а жар розривав перса. 

Було пізно, тож я мусила вертатися додому. Зі страхом думала, що́ цього разу застану в хаті. Скшипкову з димлячим віхтям? А, може, ксьондза?

Поклала собі, що спочатку піду в дровітню. Там була схована куртка, що пахла малиною. 

Я шукала всюди. Під  стосами дров, за купою вугілля, навіть на полицях із зимовими запасами. Ніде не було. Невже бабця знайшла? Забрала те, що було тільки моє. Знову огорнув мене гнів.

Я зайшла до хати. Бабця, була сама. Сиділа за столом, унурившись у запалену свічку. Її вогник відбивався у фіолетових бамбульках на ялинці. Побачивши мене, вона тяжко зідхнула і мовила, що треба поділитися оплатком, бо вже пізно. Я запитала, де куртка?

-Що, маєш її за святий образ?! Може, через це і всі біди…- відказала вона, хапаючись за чотки.

-Вона моя, віддай…- вицідила я, заледве опановуючи себе.

-Не твоя, а того безбожника,- скривила губи.

-Він дав мені більше, ніж ти за ціле життя…- якусь хвилину я не почувала себе пирієм - і зовсім не панувала над собою.   

У неї знов ніби диявол вселився. Стала кричати, що все для мого добра робила. Що я невдячна байстрючка. Що життя на мене змарнувала. Вона була така бридка, вивергаючи з себе це все.

І тут бабця підняла руку з чотками і замахнулася. Перший раз втрапила в живіт і руки. Я так оціпеніла, що не могла захищатися. Бачила темні, як руберойд  очі, а за ними образ Матери Божої з загорненим в білу плахтину дитям, шо висів на стіні.

Потім вона стала бити по лиці. Коралики з брязкотом впивалися в щоки. Коли ж хрестик влучив у  вуста, мені потемніло в очах. Потім ще раз, і ще раз. А вкінці вона (Бог відає, звідки взяла стільки сили) замахнулася так сильно, що розтяла мені губу. Я впала на коліна, з рота бризнула кров. Вона ж гатила далі. По плечах, по голові і знову по обличчю. Срібний хрестик різанув по щоці. Я не відчувала вже болю. Напівпритомна дивилася на її оскаженілу пику, а мої сльози горохами капали на бабцині огидні ґудзуваті руки.  

Невідомо, як би це все скінчилося, коли б не з’явилася Скшипкова. Певно, вони знову мали в плянах якісь еґзорцизми. Вона вдарила бабцю кілька разів по пиці і та заспокоїлася. Тоді викликала швидку. Мені зашили губу, і решту феєрій я провела в ксьондза на плебанії, сливе не встаючи з ліжка. Потім поїхала до інтернату, навіть з бабцею не попрощавшись. 

 

                                         Сонце

 У місті світило сонце і лежав свіжий сніг. Я з насолодою вдихала смальке морозне повітря. З утіхою думала про інтернат, про зустріч з Ґосею, про уроки польської.

Пані Ядзя привіталася зі мною й повідомила, що нам надали нову кімнату. Будемо мешкати на другому поверсі, побіч покою вихователів. Це можна було  передбачити - після моїх ескапад постановили посилити контроль. Я подумала, що все, кінець нічним походенькам, та Ґося мене заспокоїла, мовляв, треба перечекати. Попервах будуть перевіряти, тож мусимо бути пильні. Пізніше перестануть, і ми щось придумаємо.

Усе було, як і раніше, але насправді ніщо не було, як раніше.

У школі час тягнувся. Наближався кінець півріччя. Я мала виправити оцінки і закрити заборгованості. Сніг уже не здавався таким гарним і свіжим. Довгі вервечки автомобілів, які щодня проїжджали вулицями, накрили місто темно-брунатним смогом.

Уранці, коли я йшла до школи, було ще темно, а повітря пахло паленими дровами, як на селі. В очах постала бабця. Її темні, сповнені гніву сліпаки. Сухі, ґудзуваті, поморщені пальці, які впиваються нігтями в стегна. Слина, що з зажерливої цікавости капає на мої коліна. Якби могла, то сама би втеребила в мене лаписька. Сиве, масне волосся, що прилипло до кутиків вуст. А позаду неї над о́бразом чотки, що мали оберігати…

Ночами я не могла спати. Боліло внизу. Мені марилося, що волосся на руках Скшипкової дряпає стегна, а її пальчища, наче глисти повзають вусебіч, залишаючи на мені слиз.  А коли засинала, привиджувалися мені ялинкові бамбульки, що віддзеркалювали світло свічок.

Учителька польської хворіла. Також не було багатьох инших учителів, тому двері кляси залишалися відчинені, а нам видавали заповнювати тести. Я ходила, ледве пересуваючи ноги. Весь час шукала способу, аби підняти собі настрій. Згадалися білі таблетки і той худорлявець у шкірянці. Ні, не те, щоб знову хотілося мати таке потьмарення, але хоч би могла заснути.

Тим часом закінчилося півріччя і настали канікули. Це мене жахало. Я не знала, де подітися.

Запитала в Ґосі про худорлявця. Вона останнім часом мала на диво добрий насттрій і не бажала на цю тему розмовляти. Він називався Яґуар, і його можна було зустріти в кавярні коло театру. Впізнав мене, спитав, чи знову болить. Я кивнула головою у відповідь. Він дав мені дві пластинки таблеток, застерігши, щоб не перебрала міри.

Я сховала таблетки до тумбочки. Поки що боялася їх заживати.

Грязь на вулицях спливала до каналів. Піднялася привяла торішня трава, і знов з’явилося сонце.

Цього ранку Ґося пішла до школи раніше, щось мала там уладнати. Я подумала, що погано, коли хтось знайде таблетки в шуфляді, тож укинула їх до торби і також пішла до школи.

Повітря пахло кавунами, павітер пестив щоки. Нині вже мала бути вчителька польської. У мене було трохи часу, тож я пішла дорогою через парк. Раптом між деревами заманячила чиясь знайома постать. Я підійшла ближче, бо мені здалося, що це Ґося. Не помилилася, це була вона, але не сама. З моїм ксьондзом. Якраз скінчили - вона поправляла спідницю, а він защіпав ширіньку.

Я відчула, як кров ударила в голову. Похіпко рушила в бік школи, не реаґуючи на окрики. Він догнав мене, схопив за плечі й мовив, щоб заспокоїлася. Що не можна трактувати все так серйозно, і що в житті треба забавлятися. Потім прибігла Ґося, питаючи, що діється. Я дивилася на неї, як на мучительку. Ми ж були подруги. А для неї це тільки забава.

Мені стало погано. Чому я не можу так забавлятися? Вирвалася з його рук і щодуху побігла до школи. Мало не втрапила під авто, бо сльози заливали очі.

Перший урок був польської, але я не могла в такому стані йти до клясу. Пішла до вбиральні. Сіла в кутку найдальшої кабіни і стала плакати. Вся зіщулювалася щораз більше, ніби прагла щось у собі стиснути, затримати, не дати вийти назовні. Не вдалося. Відчула страх, не знала, чого триматися. Йшла тою дорогою, про яку зовсім не відала, чи добра. На ній не було жодних дороговказів. Жодних указівок. Перелякана я хапала все на шляху, тулила до себе зі всіх сил, а пізніше приходив біль.

Стало справді боліти, кожен мяз, кожне сухожилля. Серце билося аритмічно, наче не могло щось здолати. Я шукала в собі запах темного волосся, голос, що повідав про арфу, доторк, що розпалював жар і смак малини. Але не знайшла. Той, кому це належало, був у дорозі. Якщо перебуваєш у дорозі, то все і вся - це ніжні доторки, які залишаються лише спогадами. Яби ж тоді ми загреблися у свіже сіно…

Мені затерпли руки й ноги. Спробувала встати, і тоді з торби випали білі таблетки. Подумала, може зажити кілька, щоб хоч на мить перестало так боліти.

Двері кабіни відчинилися. Переді мною стояла учителька польської. Нічого не говорила. Тільки притулила до себе. Потім сказала, що підемо прогулятися. Підняла мою торбу, побачила таблетки і міцно стисла рукою моє плече. Ми вийшли зі школи.

Вона повела мене на шкільний стадіон. Ми сіли на суддівській лавці. Я стала почувати себе спокійніше. Якийсь час ми мовчали. Стадіон був вкритий снігом, змішаним з болотом. Він був не такий брудний, як на вулицях, та проте.

Вона запитала, що я бачу. Я відповіла, що сніг. Усміхнулася, кажучи, що неправда. Я придивилася. Сказала, що розтоплений сніг з болотом. Це теж її не задовольнило. Чекала.

Аж тоді я помітила. Неподалік крізь сіру мокру масу що було сили пробивася крокус. Першої мити я здриґнулася, уздрівши фіолетові пелюстки. Але потім виріжнила на них жовті смужки. Наче проміння ніжно пестило квітку, бажаючи додати їй відваги. Квітка була втомлена. Похилилася на болото. Але вигнуте биліє не давало їй упасти. Чекало, поки вона набере сили, щоб піднятися вище.  

Я розказала вчительці це все. Здається, на це й чекала. Тоді вона встала з лавки, і з кишені її плаща випали чотки. Теплі білі коралики заблищали на сірому болоті. Я здивовано глянула на неї.

Вона знову посміхнулася й сказала, що це подарунок сестри Данієлі. Вони з нею знаються ще з початкової школи. Сестра Данієля просила заопікуватися мною. До цього часу я добре давала собі раду. Але нині вона відчула, що я потребую сильнішого плеча.

Ми пішли в бік школи. Не боліло вже так сильно. Навіть у стопах. Учителька розповіла, що під час хвороби перечитала ще раз всі мої твори і подала мене на олімпіяду.

Коли ми вже підходили до шкільних дверей, вона сказала:

-Багато людей чекають на оповіді тих, які бачать і чують більше…

 

                          Переклав з польської Володимир Яворський-Волдмур 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

 

Читати далі...