Війна тривала вже другий місяць. Морські десантні полки короля Рафанаїла висадилися на півострові Мертвому вдосвіта під час досить сильного шторму і, поступово здолавши у кривавих боях опір четвертого та вісімнадцятого леґіонів Шостої імперської армії, за якийсь час майже впритул наблизилися до головного портового міста на півночі Діямантової імперії Брайбінара. Подекуди лінія фронту проходила так близько, що мешканці високих будинків могли зі своїх вікон бачити королівських вояків і навіть розріжняти колір їхніх одностроїв -- брунатний офіцерський від темно-зеленого солдатського. Вояки, ловлячи на собі цікаві погляди, погрожували містянам кулаками, иноді долучаючи до цього ще й деякі образливі жести.
А одного дня солдати короля здійснили взагалі мерзенну витівку. На найвищому пагорбі, де були розташовані королівські редути зі швидкострільними безколісними кулеметами і монтувалися бомбометальні машини, вони підняли на жердинах зшитий із шести корабельних вітрил плякат, на якому величезними літерами написали непристойного віршика зі зневагою особи імператора Балтазара Першого.
Військовий комендант Брайбінара полковник Ба́йзель негайно видав наказ, згідно з яким усім цивільним особам під страхом смерти заборонялося дивитися на захід, де був фронт. Зразу ж після цього брайбінарці стали ходити вулицями міста з неприродно вивернутими головами і чудернацьки склюбаченими поставами. Про це пізніше писали всі столичні газети, підкреслюючи гідну подиву жертовність жителів Брайбінара, які за весь період боїв жодного разу не порушили комендантового наказу.
Імператор Балтазар Перший, незважаючи на свій похилий вік (адже йому було вже сто два роки), ні на хвилину не випускав державного керма і від самого початку війни не тільки уважно стежив за перебігом воєнних дій, а й, як повідомляла прес-служба імперської канцелярії, особисто віддавав найважливіші бойові накази.
Колись замолоду імператор багато подорожував, відвідуючи навіть найвіддаленіші провінції своєї країни, але тепер уже понад тридцять років нікуди не виїздив із столиці імперії Седіолана. Крім того, кожного наступного року він усе рідше публічно появлявся перед громадянами, а останні три роки взагалі перестав покидати Блакитний палац, свою головну резиденцію, і навіть у найспекотливіші місяці вже не переїжджав до знаменитого Літнього палацу, оточеного густими тінистими парками, де росло безліч екзотичних дерев, кущів, квітів, трав, мохів, а також було багато озер, ставків, водограїв і штучних річок з водоспадами. Отож, обовязкове щорічне послання до підданих на День Коронації, що незмінно протягом трьохсот років відзначався пятого квітня, замісць імператора зачитував перед багатотисячним натовпом на Імперській площі канцлер Друї́д, начальник імперської канцелярії, і, як вважали, найдовіреніша особа Балтазара Першого.
Тепер єдиною продуховиною для натовпу, який пятого квітня збирався на освячений сторіччями ритуал — лицезріння живого імператора, був лише помах імператорової руки, яка на кілька хвилин з’являлася у відчиненому вікні на третьому поверсі палацу. Звичайно, такої мити на площі здіймався шалений рев. Люди, наче навіжені, кричали: «Слава, слава, Балтазарові!». І цей рев міг тривати кілька годин, байдуже, що імператорова рука, зробивши кілька легких порухів, зникала, а вікно зачинялося. Минулого року, наприклад, багатотисячне ревище на площі не вщухало понад чотири години, і спеціяльним загонам ґвардійців у червоних квадратних шапках довелося розганяти народ кістяними прутами, обмотаними повстю. Під час цієї прикрої акції загинуло двоє місцевих пяничок, які з дурної голови спробували було перепинити юрбу, що тікала від ґвардійців, і були затоптані сотнями ніг.
Уся інформація про бойові дії під Брайбінаром стікалася до Блакитного палацу і опрацьовувалася там у Таємній службі. Двічі на добу, перед світанком і заходом сонця канцлер Друїд доповідав імператорові про воєнну ситуацію і одержував від нього відповідні накази та розпорядження. Взагалі все життя в палаці було строго реґляментоване і протікало за чітко визначеним порядком, який ніхто не міг порушити. Сто́тно за певними годинами починали працювати всі служби, начальники читали інструкції і давали вказівки підлеглим, у визначений час був обід, мінялися вартові, оголошувалися екстрені новини, навіть прибирання й инші суто господарські справи (у тому числі й прогулянки по внутріпалацовому дворі та відвідини кльозетів) були розписані до хвилини. Здавалося, що палац і всі його мешканці на чолі з імператором — це не живі істоти, а якийсь єдиний велетенський механізм, що працює за заданою програмою і ні на пі́лочку не може збочити від неї.
Імператор Балтазар Перший ніколи не мав схильности до багатослівя, а також не відзначався ні веселістю, ні товариськістю. Навіть у дитинстві він рідко коли посміхався і часом за цілий день міг не вимовити жодного слова. Дружби з однолітками він уникав, а коли до нього і приводили якогось хлопчика зі знатного роду, то це здебільшого завершувалося дикою бійкою. Тому зранку до вечора він бавився іграшками, переважно деревяними розмальованими солдатиками, яких мав у всяких скринях до кільканадцяти тисяч. З роками ці його дитячі риси характеру ще більше утвердилися. Він став страшенно похмурим, мовчазним, не любив, коли до нього зверталися з дрібницями, терпіти не міг жартів, веселої музики, ліричної поезії і картин з любовними сценами, а особливо впадав у гнів, коли комусь з придворних не вдавалося достатньо лаконічно викласти свою думку. «Речення має складатися з пяти слів, і не більше!» — кричав він, і того, хто провинився, відразу карали — били по щоках підручником зі скла́дні, який був написаний під особистим наглядом імператора. Сам Балтазар Перший розмовляв дуже рідко, а якщо і розмовляв, то винятково короткими фразами, часто замінюючи слова жестами, порухами голови, очей, губ тощо, і то тільки тоді, коли цього вимагали невідкладні державні справи.
У нього не було жодного друга, якому б він звіряв свої таємниці. І ніхто не знав, що робиться в його серці. Імператор жив сам у своїх думках і почуттях, тримаючи навіть найближче оточення придворних на відстані від себе. Імперією він правив твердою рукою, безжалісно розправляючись зі справжніми й уявними ворогами, робив усе із залізною послідовністю, без сахань, неухильно просуваючись крок за кроком до визначеної мети, наче будував гігантський храм. Його насуплене, з вічно злою ґримасою обличчя і застиглі, наче шкляні, очі, які, здавалося, заглядали кудись у потойбіччя, лякали придворних і вони старалися у міру можливости уникати зустрічей з ним, коли це, звісно, не було службовою конечністю. А всяка випадкова зустріч з імператором розцінювалася у палаці як недобрий знак. Балтазар Перший і сам не праг нічийого товариства і більшість часу проводив на самоті, сховавшись в одній із своїх численних кімнат, де віддавався читанню книг з описами давніх історичних подій або вирізьблював витіюваті орнаменти на дощечках з червоного дерева.
Старість наклала на нього ще одну рису. Він став малорухливим і вже не ховався, як раніше, в кімнатах і не з’являвся несподівано із потаємних ходів у всяких місцях палацу, до смерти лякаючи придворних, особливо молодих дам, а цілими днями просиджував у якійсь одній залі, де і провадив усі державні справи -- слухав доповіді канцлера Друїда, керував нарадами міністрів, підписував накази, давав розпорядження своїм намісникам у провінціях, яких з усяких причин викликав до Седіолана. Крім того, останні три роки імператор майже перестав розмовляти. У спілкуванні він удавався лише до окремих слів, переважно «так» або «ні», послуговуючись також ще деякими жестами. Тепер порозумітися з Балтазаром Першим міг лише канцлер Друїд, який добре вивчив усі його звички, розумів значення його жестів, міміки, відчував найменші зміни в інтонації його голосу. Це надало Друїдові величезної ваги в палаці і збільшило його владу, адже він перетворився у єдиного передавача імператорової волі.
Коли розпочалася війна, Балтазар Перший негайно перейшов до Багряної залі, звідки завжди керував імперією під час воєнних дій, бо там були скупчені всі найважливіші засоби комунікації, і не покидав її вже другий місяць. Він сидів на великому деревяному, оббитому коричневою шкірою кріслі з високою спинкою у формі концентричних кіл, спершись ліктями на широченний стіл, заставлений телефонними апаратами, мікрофонами, всякого розміру дзвониками зі спижу. На столі також лежали кільканадцять шовкових мотузків, потягши за які можна було викликати начальника будь-якої служби.
Заля була дуже велика. Вузькі, у кілька метрів заввишки вікна до половини заслоняли важкі штори з темно-червоного оксамиту. На облицьованих червоним мармуром стінах висіли портрети найвидатніших імперських воєначальників, військові прапори й хоругви, найріжноманітніша холодна і вогнепальна зброя. Стіл і крісло, де сидів імператор, містилися в самому центрі залі. А вгорі над столом на довгому ланцюгу звисав золотий, завбільшки з млинове колесо канделябр. Він був зроблений у формі розлючених змій, які звивалися з роззявленими пащами. У кожну пащу була встромлена товста свічка з пахучого рожевого воску.
Балтазар Перший сидів за цим столом уже другий місяць. Він не вставав з крісла навіть уночі. Так і дрімав, сидячи до ранку, аж поки слуга Зоїл не приносив йому сніданок — незмінні горнятко какао, два банани і желе із мандраґори.
Минулої ночи з фронту прийшло тривожне повідомлення, що королівська армія завтра має розпочати тотальний наступ на Брайбінар. Розвідка не могла лише визначити, на якій ділянці буде зосереджено головний удар -- на саме місто чи на містечко Олва́р за рікою Бра́йбою, щоб перетяти залізницю і тим самим позбавити цілу Шосту імперську армію, яка зосередилася довкола Брайбінара, можливости одержувати стріливо і провіянт залізничними ешелонами. Рішення з цього питання мусив ухвалити сам імператор.
Канцлер Друїд, як тільки блиснули перші промені сонця, увійшов до Багряної залі, і, зупинившись за чотири метри від столу імператора, сказав:
-Ваша величносте, наступ буде завтра. Одне невідомо, куди спрямує Рафанаїл головний удар -- на Брайбінар чи на Олвар?
Балтазар Перший нерухомо сидів за столом і незворушно дивився своїми шкляними очима десь попід ноги канцлерові. Імператор, вочевидь, мусив обдумати ситуацію, перш ніж ухвалювати рішення. Поруч на столі стояла срібна таця з порожнім горнятком з-під какао і кришталевий тарільчик з-під желе.
Друїд стояв і чекав відповіди. Він перебував у вкрай складному становищі, адже з того часу, коли король Рафанаїл ущент розбив четвертий, а потім і вісімнадцятий леґіони, і його солдати впритул підійшли до Брайбінара, імператор узагалі перестав спілкуватися словами і давав розпорядження лише жестами та мімікою. А в останні два тижні він відмовився і від жестів, незмінно тримаючи лікті на столі, а кулаками підпираючи підборіддя. Кожне імператорове рішення Друїдові доводилося вловлювати лише в його обличчі, насамперед в очах.
Канцлер стояв уже десь з півгодини, а Балтазар Перший залишався нерухомим. На його обличчі не прозирало жодної ухвали, він продовжував думати.
Ноги в Друїда зовсім затерпли, і він зважився звернутися до імператора вдруге.
-Ваша величносте, на мою думку, головні сили належить зосередити на оборону Олвара.
Вимовивши це, він став напружено вдивлятися в імператорове обличчя. З-за штори сяйнуло ранкове сонце і освітило стіл. Заблискотіли на канделябрі золоті змії, кидаючи десятки малесеньких промінчиків на імператора. Поступово його лице проясніло і права повіка ледь кліпнула. Це було безумовне схвалення. Друїд уклонився і вийшов. Коли він виходив, йому навіть здалося, що імператор кивнув головою, наче ще раз підтверджуючи своє рішення. Але він не був упевнений, що це було дійсно так, бо не посмів у цю мить звести очей.
Рішення імператора виявилося прозірливим. Королівська армія справді спрямувала головну силу свого удару на Олвар, і вчасно перекинуті на цю ділянку фронту додаткові леґіони дали можливість витримати наступ і навіть у деяких місцях відвоювати у ворога територію. Це вже був великий успіх. У Седіолані у звязку з цим прокотилося кілька патріотичних маніфестацій на підтримку армії.
Через кілька днів з фронту прийшов новий запит. Бойовий штаб Шостої армії у Брайбінарі розділився. Частина офіцерів підтримувала полковника Байзеля, який закликав до негайного контрнаступу на ворога, а инша частина згоджувалася з головнокомандувачем армії генералом Опанасом, який говорив, що контрнаступ передчасний. Вирішувати знову мав імператор.
Канцлер Друїд з’явився до Балтазара Першого пополудні. Він увійшов до Багряної залі, як тільки слуга Зоїл вийшов звідти з тацею, на якій був білий порцеляновий таріль із залишками вівсяної каші. Імператор на обід уживав лише ріжноманітні каші, зварені без щіпки соли. Щодо вечері, то обовязково мав бути сорґовий бальзам і так званий залізний коржик — спеціяльно печений для нього за особливим рецептом хлібець, який містив розчинене в остео́мовій рідині залізо, попсоване грибком житнє борошно і ще з десяток якихось домішок, як от корінці меви, товчена морська мушля, кажанові вуха, лапки павука-відлюдника, скунсовий жир тощо. Цей коржик, який для нього був чи не найбільшими ласощами, мав такий різкий і неприємний запах, що у непризвичаєної людини легко могла викликатися блювота. Як не дивно, але вже понад два тижні імператор перестав вечеряти. Фляшка із сорґовим бальзамом і коржик залишалися щовечора неторканими. Проте від імператора не було жодних указівок щодо иншої їжі, і йому продовжували пекти залізного коржика і подавати сорґовий бальзам.
Друїд застав Балтазара Першого у звичній позі. Він сидів, підперши голову кулаками і застиглим поглядом дивився вперед, але вже не під ноги канцлерові, а кудись вище над його головою, де на стіні висів важкий арбалет із сталевими стрілами, з якого він колись у молодості вполював тигра у Драконових горах. Його завжди бліде, з глибокими зморшками лице сьогодні мало зовсім незвичний зеленкувато-трупний відтінок, а стиснуті губи і навислі над очима брови робили його ще більше похмурим, ніж звичайно.
На лівій щоці імператора канцлер зауважив невелику подряпину, якої вчора, він добре памятав, не було. «Можливо вночі після укусу комара роздряпав нігтем», — подумав Друїд і уявив собі кумедну сценку, як імператор раптом сіпається і ляскає себе долонею по щоці. Але часу, щоб довше віддаватися уяві у нього не було, і він мовив:
-Ваша величносте, зі штабу фронту просять вашої ухвали -- починати чи не починати контрнаступ?
Цього разу Друїдові довелося чекати на відповідь кілька годин. Як він не вдивлявся в імператорове обличчя, нічого там не міг прочитати. Балтазар Перший утупився очима в арбалет на стіні і, як бачилося, був занурений у спогади молодости, анітрохи не бажаючи думати про реальні події, повязані з війною. Проте Друїд удався напрочуд терпеливою і наполегливою людиною, та й не мав він иншого виходу, як тільки чекати рішення імператора. І він уперто хвилина за хвилиною, напружуючи всі свої сили, стежив за виразом імператорового обличчя, шукаючи там найменших змін, які б могли виявити його волю.
Коли знадвору долинув шум дощу і шиби вікон задрижали від поривів вітру, а в залі стало темніше, Друїд побачив в очах Балтазара Першого знайомі шкляні відблиски. У них він відчув якесь лукавство, яке раніше ніколи не було притаманне імператорові. Це вразило канцлера, бо він зрозумів, що душа імператора залишається для нього не меншою таємницею, ніж для решти придворних. І цієї мити імператорова голова ледь-ледь кивнула. Він знову став дивитися вниз на канцлерові ноги.
-Отже, контрнаступ, ваша величносте? — тихо перепитав Друїд.
Імператор, наче згоджуючись, трошки примружив ліве око. Це око, як здалося канцлерові, так і залишилося примруженим.
Друїд схилився у поклоні і тихо вийшов із залі.
За чверть години до Брайбінара у штаб Шостої армії було вислано шифрограму з наказом імператора Балтазара Першого негайно розпочинати контрнаступ на позиції королівських військ. У шифрограмі також повідомлялося про усунення з посади командувача Шостої армії генерала Опанаса і призначення на його місце полковника Байзеля.
Одержавши шифрограму, генерал Опанас упав у страшну лють. Він у штабі порубав шаблею телефонні апарати, руківям пістолета розчерепив голову своєму значково́му, публічно облаяв штабних офіцерів, назвавши їх безмозкими ідіотами, зірвав із себе погони, і, покинувши фронт, пішов до найдорожчого брайбінарського борделю „Райський закуток” і застрілився там на очах десятка переляканих повій.
А вранці наступного дня всі тридцять леґіонів Шостої армії під командуванням полковника Байзеля пішли на штурм укріплених ліній королівських військ. Найтяжчим виявився перший день бою, коли на підступах до редут з блюзнірським плякатом полягло тисячі леґіонерів. Але під вечір оборону солдатів короля Рафанаїла було прорвано і вся його армія змушена була відступити на десятки кілометрів від Брайбінара. У наступні кілька днів відбулася вирішальна битва двох армій на неозорій піщаній рівнині між узбережжям Червоної затоки і Трансальга́рськими болотами, під час якої королівське військо зазнало нищівної поразки. Багато ворожих вояків наклало там головами, а ще більше потрапило в полон. І тільки кілька сотень солдатів та офіцерів зуміло дістатися до Мертвого півостріва, де їх чекала королівська фльотилія.
Перемога під Брайбінаром викликала бурю радости в Седіолані й инших містах та містечках Діямантової імперії. Весь Блакитний палац гудів, наче вулик. Всюди тільки й чулися захоплені слова про звитягу імперських леґіонів, про ясний розум Балтазара Першого, про велике майбутнє, яке чекає імперію. За цю перемогу полковник Байзель одержав від імператора звання генерала і розкішну віллу в Седіолані на вулиці Тріюмфу. Своїм наказом імператор утвердив золоту медалю Брайбінарської битви, якою було нагороджено всіх найвідважніших вояків. У столиці також плянувалося провести великий тріюмфальний парад імперських леґіонів з нагоди перемоги і низку инших урочистих заходів.
Канцлер Друїд, який повідомляв про всі згадані накази й рішення імператора, ніяк не міг зрозуміти одного — чому Балтазар Перший нічим не виявляє своєї радости з приводу перемоги. Це здавалося йому страшенно дивним. Адже імператор, наче якась мумія, продовжував незворушно сидіти за столом у Багряній залі у незмінній протягом уже кількох тижнів позі, якщо не рахувати того, що його шкляні очі иноді дивилися то вгору на стіну, де висів арбалет, то вниз, на пурпуровий хідник, по якому приходив і відходив Друїд. Крім того, яка була потреба в імператора і далі залишатися у Багряній залі, коли війна вже закінчилася. У мирний час він ніколи навіть не заглядав сюди, бо вважав, що пербування в цій залі викликає духів війни. Що ж сталося тепер з імператором? Відповісти на це питання Друїд не міг, а поділитися своїми думками з кимось иншим було вкрай небезпечно, бо за це можна було легко поплатитися головою. Адже будь-які сумніви щодо правильности дій імператора миттю розцінювалися як ворожі заміри до його особи. Отож, тим часом все продовжувало йти, як і йшло.
І ось одного дня на світанку, коли Друїд з’явився до імператора для утвердження наказу про збільшення мита на ввіз до імперії сукняних виробів, він раптом звернув увагу, що на таці, де стояли горнятко з-під какао і тарільчик з-під желе бракує ще чогось. Чого? Він напружив память і раптом в уяві виринуло лушпиння бананів. Правильно! Бракує бананового лушпиння. При чому воно перестало з’являтися на таці не менше як кілька тижнів тому. «Куди ж дівається бананове лушпиння? Невже імператор з якогось часу став їсти банани необлупленими?» — зачудувано подумав Друїд. Він ступив кілька кроків до столу, зовсім забувши де і перед ким стоїть, і раптом з жахом побачив, що лице Балтазара Першого заслане павутиною, а під його ліктями темніє волога пляма. Перед ним був труп. Імператор був мертвий. У Друїда підкосилися ноги, і він упав непритомний на пурпуровий хідник.
Звістка про смерть імператора Балтазара Першого була наче удар грому серед ясного неба. Всі придворні, міністри і посадовці у Блакитному палаці кілька днів ходили зовсім приголомшені, не знаючи що чинити. Вони в одну мить відчули себе беззахисними сиротами, яких чекає непевне майбутнє. Паніка в Блакитному палаці паралізовала роботу державних служб і поступово передавалася на народ. Жителі Седіолана відмовлялися вірити, що імператор дійсно помер, і починали бунтуватися. Поповзли чутки, що й армія готова виступити в підтримку громадян. Це непевне становище тривало, аж поки до столиці з міста Мевола́на, що над озером Веселим, не прибув син покійного імператора Балтазара Першого принц Балтазар. Він негайно закликав усіх до порядку, покарав кількох чиновників, які потрапили йому під гарячу руку, і щонайперше організував похорон померлого імператора, якого зі всіма почестями поховали в соборі Святої Єлизавети. Після цього по всій Діямантовій імперії було оголошено, що віднині на імператорському троні сидітиме Балтазар Другий — спадкоємець покійного імператора Балтазара Першого. А коронація молодого імператора згідно із законом відбудеться через рік, себто 5 квітня 7249 року. Все це відразу втихомирило народ і життя в імперії потекло своїм звичаєм.
Тим часом канцлер Друїд провів таємне розслідування смерти Балтазара Першого і з жахом виявив, що той помер задовго до Брайбінарської битви. Отже, виходило, що цілих кілька тижнів Діямантовою імперією правив мрець. Попри всі старання визначити стеменну дату смерти імператора Друїдові так і не вдалося. Що ж до їжі, яку нібито реґулярно споживав до останнього часу покійний імператор, то вся причина була у звичайних щурах. Це вони поглинали його сніданок -- какао, желе і два банани разом з лушпинням, а також пожирали його каші на обід. Проте сорґовий бальзам і особливо залізний коржик видалися для цих хвостатих гризунів надто вже специфічною їжею, тому-то і лишалася імператорова вечеря неторкана. Подряпина на щоці імператора теж була наслідком щурячих витівок.
Канцлер Друїд нікому не повідомив про всі ці факти, узявши на думку, що для блага імперії краще поховати таємницю смерти імператора Балтазара Першого у своєму серці.
Немає коментарів:
Дописати коментар