52. ОЛЕНА ШУЛЬГА (1946-2004). ЩЕ ОДНА НЕПОЦІНОВАНА ПОЕТКА (Статті)

 У віршах Олени Шульги з Прилук (ймення й творчість поетки зовсім були для мене незнані, аж поки я не прочитав статтю О.Шугая в Українській літературній газеті №3 2022) міститься те надважливе, що робить її слова живими, а відтак невідхильно спонукає живе серце кожного відгукнутися, зрезонувати.

Я відразу зачепився за ці поетичні рядки. Спочатку пробіг очима, а потім повернувся і прочитав уважно кілька разів. Вразила ориґінальність, свіжість і якась дивна негучна тональність, наче голос десь схований, невидимий, глибоко затінений... І разом з тим такий неповторний, особливий, своєрідний голос! А це якраз і є та головна ознака, за якою тільки й можна відріжнити істинну творчість від наслідування, підробки.

Задумався, в чому ж чар цих віршів, чому вони такі, здавалося, прості, немудровані, навіть традиційні на перший погляд, так привертають увагу й хвилюють, і то не прямо, а якось ніби непомітно, напівшепотом?

Здається, секрет полягає в тому, що між словами і реальністю тут є надзвичайно тісна повязаність, така тісна, що слова стають майже самою реальністю. А раз так, то і почуття, викликані такими словами, мають неабияку силу. Певен, Олена Шульга писала самою дійсністю, і саме в цьому потуга її віршів. Вона нічого не вигадувала, нічого не добувала з уяви, просто брала живе і перетворювала його в поезію. Її життя, і її вірші - єдине ціле, між ними нема найменшої прогалини.

І життя поетки Олени Шульги, якій не судилося зазнати суто людського щастя (такого важливого для багатьох, але насправді ілюзорного), її трагічне життя зі всіма численними надіями, розчаруваннями, маленькими втіхами, великими гіркотами, радощами й болями -  це не тільки її доля, ні, це ваша, і моя доля, бо кожен з нас так чи инакше випє "чашу сію" до дна.

*****

 Синичка щосили вчепилася в раму

І дзьобиком дріб вибива:

Дві крапки, тире…  –  телеграма від мами  –

Я чую, тому  що жива.

 

Розкрилась від щастя в офірній нестямі

В руці, що їй вік обрива,

Найперша фіалка  –  листівка від мами, –

Я бачу, тому що жива.

 

Міждушні артерії ромбами втрати

Цей світ, мов труну, забива.

Та мати зуміє дочку привітати  –

Я вірю,  тому що жива.

 

А що,  як  незрушна межа між світами  –

Лиш  гутна крижинка литва,

Об котру і б’ється тривогою мами

Пташина  –  тому що жива!

 

*****

 

НА КЛУМБІ ТА  ОБІЧ НЕЇ

Сіра  злитість базальтова  –

Ні горбочка, ні зморщечки,

Лиш в відведених закутках  –

Обмуровані горщики.

 

В них  –  троянди шеренгами,

Пересичені барвами.

Обпололи так ревно їх  –

Навіть фону позбавлені.

 

Не пояснюйте шаною

Чистоту між коріннями:

Станеш тут незрівнянною,

Коли ні з ким порівнювать.

 

Хоч за весну оновлення,

Хоч за вересень хляповий

Голосують сплановано

Першоцвітом наляпаним.

 

В око, дивом розширене,

Не ввірветься кометою

Та краса, переміряна

Квадратовими метрами.

 

Не вгадали з безплямністю,

Сонце тішачи звітністю:

Всіх надмірна доглянутість

Давить одноманітністю.

 

Кілометро-звитягами

Яскравітимуть довго ще,

Та увагу притягує

Зовсім інше видовище.

 

На галявині гласності,

На травичці несадженій,

В жерлі міста  –  сучасності

Кінь пасеться розпряжений.

 

З рук подачок не братиме,

Хоч не сила вже й їхати…

О, страждаючий брате мій,

Чень, полегшало дихати.

 

ОСІННІ ЕТЮДИ

З щирою образою дитини,

Паморозь втираючи з чола,

Б’ється осінь в путах  павутини,

Що собі потепленням сплела.

 

***

Там  –  голчастий пагінець,

тут  –  суха балясина,

За надгробок дереву  –

дерен  –  не граніт.

Врізавшись між датами,

ліг листочок ясена:

Ледь помітна рисочка

довгих, плідних літ.

 

***

Вітер дихає тим,

що здирає чужі сорочки:

В стосах хламу захряс  –

та не ближчають, кляті, до тіла:

Ним-бо, теплим, природа

сердегу чомусь обділила:

Всіх довкруж роздягнув  –

а самого звели дрижаки.

 

***

Без дороги брів від горя чорний дим,

Спотикаючись об біль живого хмизу:

Силам нищення  –  хай навіть не рудим  –

Він не буде більше править за завісу!

 

***

А сонце вже й на західному боці

Відсвяткувало промінні обжинки.

Птахи у величезнім синім оці

Колотяться, мов темні порошинки.

 

Дбайливою господаркою осінь

До скатертини скошеного лугу

На мідних тацях яблука підносить,

Обходячи гостей по зелен-кругу.

 

На ній сорочка білого туману,

Шипшинові коралі рвуть мережку,

Дзвін-плахту, з свята барв печаллю ткану,

Перехопив смарагдом пояс  стежки.

 

Обтерла жартом личко розпашіле,

Від печі літа ще не охололе:

Мовляв, дощів їй стримати не сила,

Бо клята журавлинка очі коле.

 

І знов пускає сонячного біса

На кожен глечик, куманець чи миску,

У старовинному буфеті лісу

Весь посуд начищаючи до блиску.

 

Вночі ж, коли,  немов чіпкі хвилини,

Несе у далеч зорі тиха річка,

На хвилю часу золото  й бурштини

Скидає заповзята молодичка.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

53. Щось значно більше, ніж просто «побутопис»

https://ua-human.blogspot.com/2022/09/54.html 

 

Читати далі...

51. НАШІ "ВСЕСВІТНЬОВІДОМІ" В ПОЛЬЩІ (Статті)

Якщо почитати статті на українських літературних сайтах чи проглянути інформацію у вікіпедії про наших «знакових» письменників та поетів, то складається враження, що весь світ тільки й шукає, аби когось з них перекласти і видати книжку. Не вірите, то подивіться і вмах переконаєтеся в слушності моїх слів. Забужко, Андрухович, Винничук, Жадан й инші з цієї когорти перекладені чей на всі мови світу, дехто навіть на китайську, японську, іврит,  і не тільки перекладені, а й видані окремими книжками. І це не вигадка, бо і реквізити видань нерідко зазначено, і ймення перекладачів… Ну що тут скажеш, просто якісь всесвітньовідомі й загальношановані літератори, не инакше. Про нагороди, премії, перемоги на національних книжкових конкурсах відомості, правда, набагато скромніші, не кажучи вже про престижність видавництв, наклади і, головне, резонанс – кількість рецензій, відгуків, дискусій.

Але що там такі дрібниці, коли перекладають і видають по всьому світу?!!!

Ну, а якщо говорити наповажне, то картина з українською літературою в світі сумна – її просто там нема, наших письменників і поетів практично ніхто не знає і ніхто ними не цікавиться.

Вельми показовим у цьому сенсі є Польща, наш найближчий сусід, де українська література мусила би мати хоч якийсь відгук. Ні, практично нічого нема. Тож якщо навіть у Польщі таке становище, то наскільки воно гірше в дальших країнах.

На підтвердження подаю кілька гірких цитат із статті «І є, і нема» перекладачки-україністки Уршулі Пєчек (Urszula Pieczek) у польському часописі «Nowe książki» (1.2022), де вона зробила короткий огляд перекладів і видань українських сучасних авторів у Польщі. Дуже красномовні цитати, які, сподіваюся, остудять голови багатьом в Україні, особливо тим, хто живе ілюзіями про якусь значущість нашого красного письменства. Може, дехто нарешті замислиться і ревізує своє легковажне ставлення до такого серйозного заняття, як творчість. Вірю в це.    

*********************

«Ситуація з польськими перекладами новітньої української літератури нагадує гру в піжмурки – ніби перекладів багато, а як приглянутися, то й нема їх узагалі; вони наче з’являються, але недоступні; ніби наявні, аби засвідчити найкраще з літератури наших сусідів, але слугують радше для вивчення читацьких смаків і зацікавлень перекладачів.»

«Але чому я кажу, що перекладів нема, адже їх доволі багато (принаймні більше, ніж, наприклад, перекладів з країн Балтії: Литви, Латвії та Естонії)? Я маю на увазі, що переклади публікуються. Втім, видавнича політика вкрай перешкоджає контактам з читачами. Так, так, добре знаю фразу «ми не можемо собі дозволити», яку повторюють роками, врешті мало переконливу – от і маємо: видання книжок, які залежуються в книгарнях, та ще й з мінімальними накладами сприяє тому, що згаданих перекладів ніхто не бачить. Якщо навіть людям, які цікавляться українською літературою, важко знайти деякі тексти, то що вже говорити про тих, які менш зацікавлені? Я ж, якщо не знаходжу щось, то шукаю у маленьких книгарнях, проглядаю також сайти видавництв, тому й маю більші шанси знайти.»

«Сьогодні українську літературу видають переважно невеликі видавництва, які, звісно, ​​слід похвалити за впертість та ідейну прихильність.»

«Врешті мусимо визнати – жодне польське видавництво сьогодні не прагне видавати українських авторів. Лише перекладачі є тою силою, яка може донести твір до видавців, але не обов’язково до читачів. Шкода, що ці книги щезають занехаяні, хоча иноді і потрапляють у добрі руки.»

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

52. Олена Шульга (1946-2004). Ще одна непоцінована поетка

https://ua-human.blogspot.com/2022/02/53-1946-2004.html

 

 

Читати далі...

143. ТОЙ ЙОГО ШАНС (Напівсонні листи. Питання без відповіди)

Сьогодні на світанку радіо і телебачення, а також ранкові седіоланські газети повідомили, що вночі раптово (найвпливовіший часопис «Звізда імперії» вжив слово на́ремно, себто в один змиг) померла девяностовосьмирічна меретріза Ляура. Це було так неждано-негадано, що багато людей, які звиклися з маніякальною певністю, що   меретріза невмируща, довго не йняли в це віри. Втім, факт відходу багаторічної некоронованої правительки Діямантової імперії у засвіти був незаперечний. Під вечір з’явилися і всі важливіші подробиці: оголошено безпосередню причину її смертного упокоєння – кровоза́пруд, що підтвердив, покликаючись на слова свого асистента Дму́ха, знемощілий і підсліпуватий придворний лікар Базилікс; указано стотний час, коли зупинилося її серце, а саме друга година сім хвилин попівночи; а також зазначено, що безпосередніми свідками, які перебували  при небіжчиці до кінця, були стара сухоребра фрейліна Ідоме́я і двоє молоденьких покоївок.

Отже, виходило, що Ляура по смерті імператора Балтазара Другого незаконно (як багато хто вважав)  правила Діямантовою імперією понад два десятиліття. Незаконно, бо статус меретрізи не передбачав права посідати трон, а едикт Балтазара Другого, що Ляура буде правити імперією по його сконі, було видано в останній день імператорового життя, себто 30 березня двадцять два роки тому, і свідком цього нікого, крім самої меретрізи, не було, що давало підстави припускати, що підпис його величности в едикті міг бути  попросту сфальшований.

Мені, ясна річ, було цілковито байдуже до цієї події. Вона ніяким чином не зачіпала мене. Я, отримуючи невеличку ренту з батьківського концерну «Гільметій-вапно», майже всі кошти від продажу якого відійшли з моєї згоди колишній дружині Нервеї,   вже шістнадцять років усамітнено  жив на своїй двоповерховій віллі в Седіолані, не маючи ні друзів, ні знайомих, і не почуваючи найменшої потреби з кимось приятелювати. Я не уникав людей, ні, просто вони були мені нецікаві. І якщо доводилося з кимось пускатися в бесіду, то я завсіди випитував найголовніше – що́ мучить серце співрозмовника,  які надії плекає його душа і в чому він бачить смисл свого життя? А з’ясувавши все це, втрачав цікавість до розмови, у кожному разі ніколи не заходив у суперечки про ту чи иншу життєву наставленість, про слушні чи неслушні погляди, уподобання. Та й не могло бути в мене ніяких суперечок ні з ким, позаяк усі мої наставленості, погляди, уподобання були давно мною ж самим розвінчані й уневажнені, їх я просто не мав, і не тримався нічого певного, виразного, керувався якимись неусвідомленими враженнями, обавами, надіями, які пойняли мене колись давно, чей, у далекому дитинстві. Саме  вони, певно,  і було тими припнятостями, які породжували мої радощі і гіркоти, змушували безрадно  борсатися в світі марив, засліплювали, відділяли мене від живої дійсности, до якої я так  праг і яка, на жаль, дарувала мені лише короткі спалахи прозрінь. Тож я, сказати правду, нічим суттєвим не відріжнявся від решти людей, був, як усі – в путах ефемерних щасть і нещасть.

Иноді, коли мені, бува, набридало писати свої чудернацькі, повні парадоксальних подій і химерних персонажів оповідки, які я нікому не показував і не збирався ніде публікувати, то зазвичай виходив з кабінету,  полишивши на широкому полірованому  бюрку купу пописаних аркушів, кілька подертих поплямлених чорнилом бібу́л, улюблену ручку туркусового кольору з титановим пером фірми «Скріба», вставлену у засадистий срібний каламар у формі звинутої в клубок змії, і годинами ни́пав як неприкаяний по пустих покоях, більшість з яких особливо на другому поверсі так і залишилися необжиті, вистоював перед великими вікнами з гарними білого кольору мармуровими підвіконнями, зазираючи в сад, зовсім уже здичавілий,  зарослий болиголовом й иншим бур’яном, чи споглядаючи   тиху омертвілу вулицю Завислу, на якій  ніколи нічого не відбувалося.  А коли і це набридало, то йшов гуляти, здебільша на дикий берег Рожевої затоки ліворуч від пристани, де на одній зі скель посеред води й розбурханих хвиль хтось поставив лавку, на яку я любив глядіти здаля, знаючи, що мені (я мав уже під сімдесятку) ніколи до неї не дістатися. Та цього разу я подався не до затоки, а поклав поїхати в Конвітум, на той бік Седи, де були розташовані касарні Першої імперської армії  і де проживали переважно абшитовані офіцери й леґіонери з родинами.

Не знаю, чого мене потягло аж туди, в цю доволі похмуру частину столиці, забудовану незугарними одноманітними камяницями, так званими «вояцькими домами», де я не сподівався побачити нічого цікавого за винятком хіба що собору Святого Маркуса з туфу, шкла та алюмінію, а ще, певно, гігантського оливяного памятника імператорові Балтазарові Першому на коні та золотим соколом у руці і де життя не вирувало, було нудне, підпорядковане якимсь неписаним правилам суто військового побуту. Здається, я просто хотів уважніше приглянутися до місць, які рідко коли відвідував, не цінував, легковажив їх, можливо, сподіваючись, ану ж там неспогадано відкриється щось незнане, особливе, дивовижне.

Тож перепливши Седу на невеличкому пасажирському пароплаві, який потім ще довго плив уздовж берега догори проти течії і, висівши врешті на рипучій деревяній пристані аж за Місячним мостом (це була остання зупинка, після якої утле, пропахле  терпе́новим димом з труби  суденце повертало вспак, аби плисти знову до протилежного берега, звідки почало свій рух), я рушив по безлюдній, вимощеній  кімберлітом набережній, яка невдовзі закінчилася і перейшла у вузеньку стежку понад рікою. За купою битої цегли, порослої подекуди миршавими кущиками коноплі, уздрів якогось старезного діда, який сидів на складаному матербасовому стільці-лежаку, унуривши очі в ріку. Він був без шапки, мав пострижене наголо волосся, сріблясто-біле, з тьмявим вилиском. Його  накрохмалена, також біла сорочка иноді надималася від подувів вітру. На правій скроні у старого була глибока вмятина, темно-синя, майже чорна, яка здаля скидалася на діру. Дід тримав у руці ґудзувату палицю,  якою коли-не-коли помахував, наче писав у повітрі якісь штудерні гієрогліфи. 

-Кого ви там виглядаєте, добродію?- запитав я, підійшовши ближче. Мене вразило його виснажене, бліде, з глибокими зморшками обличчя, вкрите короткою сивою щетиною.

Старий повернув голову і якийсь час дивився на мене, наче намагався щось згадати. Його ясно-попелясті очі зорили спокійно, без найменшого подиву, обави, збентеження, вони  були чисті, подібні на два озера, в яких чітко видно найменший камінчик, піщинку, водорость. І разом з тим я відчував, що ці очі бачать, відображають також і зовні все стотно до дрібниць – і мене, і все довкола.

-Я слухаю ріку. Хіба ви не чуєте, що ріка щось говорить?- дід знову дивився на Седу.

Я глянув на воду. Коло самого берега пропливало кілька пожовклих листочків. «Завтра перше жовтня. Другий місяць осени, а довкруж усе ще буяє зелень. Звідки ж узялися ці зівялі листочки?»

-І що говорить ріка?- запитав я.

-Не знаю. Ніяк не можу збагнути,- він не відривав очей від водяної глади.

-Навіщо тоді слухаєте?- засміявся я. Не знаю чому, але старигань виклика́в у мене симпатію.

-Хочу почути,- дід глипнув на мене і знову внурився в ріку.

-І давно слухаєте?

-Відколи покинув військову службу. 

-То ви на демісії?

- Уже пятдесят років.

-Ого!- присвиснув я.

Старий повернувся до мене лицем, привстав і, злегка схиливши у поклоні голову, відрекомендувався:

-Чотар Вузципілон. Брав участь в усіх війнах, які провадив покійний імператор Балтазар Другий… у тому числі й у Великій північній війні. А незадовго перед Острівною війною навіть побував у імператора на авдієнції.

-О, то ви не раз зазирали смерті ввічі?!

Мене здивувало, що він  розповідає про все це абсолютно безпафосно, наче про якісь суто побутові трапунки.

-Авжеж, бачив її, кістляву, як ото вас. Мав поранення,- він указав рукою на ліву скроню.- Побував і на Амосі, на тій королівській каторзі для військовополонених…

-Скільки ж вам зараз?

-Девяносто чотири,- дід описав палицею у повітрі якусь мудровану фіґуру.- А ви?- Він лукаво блиснув очима.- Ви, бачиться мені, на зовсім инші забави стратили своє життя?

-Так, на инші,- я кивнув і також відрекомендувався:

-Ясминум Вокабулес.- Тоді додав:

-Я просто нещасний невдаха.

-Чому?- очі старого примружилися і наче потемніли.

Я зідхнув. Мені не дуже хотілося розводитися про себе. Але він позирав такими чистими безшпетними очима, що мене поривало відповісти йому щиро.

-Я невдаха  у всьому, і то за що тільки не брався – недовчений студент, погубив своє єдине кохання,  змарнував батьківський спадок, дружина покинула мене, поганий тато, бо зовсім не цікавився рідним сином, живу безцільно, не знаючи навіщо, сам як палець, без друзів, знайомих, в одноманітті минають мої дні, мало що тішить мене… Тож тепер у свої шістдесят девять нема, нема та й думаю, чи не пора мені піти з цього світу.  

Старий чотар слухав мовчки. Весь час дивився на Седу, де саме пропливала величезна баржа, навантажена каменяччям. Я навіть не був певен, чи він узагалі слухав, про що я казав. І вже жалкував, що пустився так відверто розповідати про себе. Втім, я помилявся, він чув кожне моє слово.

-Те, на що ви стратили час, ні краще, ні гірше від усього иншого,- сказав він. Утім, у його голосі, як мені здалося, наче бракувало якоїсь твердости. 

-Ви справді так вважаєте?- перепитав я дещо збентежений чудно́ю інтонацією його голосу.

-І так, і ні.

-Але ж ви щойно сказали…

-Що́ я сказав?!- перебив мене старий і впер в мене очі.

-Ну, не знаю,- знічено пробурмотів я. 

Настала довга павза.  

-Я бачу, що всі люди нещасні невдахи,- врешті продовжив чотар з тою самою хисткою непевною інтонацією.

-Усі?

-Ви, здається, чуєте не мене, а лише пусто-порожні слова,- старий вколов мене поглядом.

Я видивився на нього запитливо.

-Я бачу, що нещасні цілковито всі, в тому числі і ті, які уроїли собі, ніби щось там зрозуміли.

-А звідки ви знаєте про инших?- кинув я.

-Я нічого не знаю про инших,- незворушгно відказав він.

-Не розумію,- мовив я,- якщо ви не знаєте, то як можете щось стверджувати?

-Я нічого не стверджую.

-Але ж ви щойно…

-Ні, говорячи про инших, я не сказав, що знаю, я сказав, що бачу.

-Хіба це не одне і те ж?

-Погляньте на Седу,- він указав рукою на воду.

Я повернув голову до ріки. Її води були безмовні, плили незворушно, з якоюсь затаєною гідністю. Ріка  заворожувала абсолютною повнотою.

-Що бачите? Є там хоч якесь ствердження чи заперечення?

Я мовчав. 

-Отож-то! Нема ні «так», ні «ні», коли дивишся на цю ріку,- мовив старий.      

-Але ж сама ріка є?!- вичавив я із себе.

-Так, є,- відказав він.- І ми зараз бачимо це обидва. Бачимо, а не знаємо.

Що ж тоді ми бачимо? 

-Ось для цього я й приходжу сюди. 

-І ви вірите, що зможете це пізнати?!- скрикнув я вражений.

-Шанс завсіди є,- мовив чотар.- Поки ще бється  серце,- на його вустах майнула ледь помітна посмішка.

-Але ж ви не знаєте насправді, є той шанс чи ні!- заперечливо  похитав я головою.

-Так. Не знаю. Але якщо не знаєш, то не знаєш нічого: ні що шанс є, ні що шансу нема.

-І що тоді?

-Нічого. Лишається лише з’ясувати істину,- він знову повернув голову до Седи. 

-Ви здивували мене!- сказав я.

Але чотар уже не чув. Він весь був поглинутий тим, що́ мала би оповісти йому ріка. 

Ось так за стільки років мого усамітненого життя в Седілані я вперше зустрів чоловіка, з яким мені справді хотілося розмовляти і цікавість до якого не тільки не згасла по бесіді, а навпаки, зросла. Він нічого мені не відкрив,  ніяких сокровенних істин, так само, як і я, він нічого не знав, не мав ні цілей, ні дороговказів, ні надій, ні певности. Не відаючи нічого, був відкритий до всього. І його серце було живе, не мертве. Втім, було дещо, що я довідався від нього і що глибоко схвилювало мене – це були його слова про шанс. Вони мене  неабияк наснажували.

Тож за кілька днів я знову поїхав на те саме місце на березі Седи. Ще здаля побачив купу битої цегли і нерухому фіґуру чотаря Вузципілона, який сидів на стільці-лежаку і пильно вдивлявся в ріку. Протилежного берега не було видно – його закривав густий туман. Над водою літали чайки. Деякі з них плавали зовсім близько від берега.

 -Ну, що, пане Вузципілон, ви з’ясували нарешті, що оповідає ріка?- весело гукнув я, будучи  ще за двадцять кроків від чотаря.

Старий не відповідав. Його ґудзувата палиця лежала побіч на піску.  Вітер, як і минулого разу, надував його білу сорочку, яка чогось була розстебнута спереду на всі ґудзики.

-Сподіваюся, цього разу ви розповісте мені про її таємницю?!- зі сміхом мовив я, підійшовши до нього ззаду зовсім близько.

Але старий, який сидів, відкинувшись назад, і далі мовчки споглядав темну водяну гладінь. Здавалося, його більше нічого не цікавило, крім широченної могутньої ріки, що повагом протікала перед ним.

Я зайшов спереду і глянув на старого. Очі чотаря були розплющені. Але він не звертав на мене жодної уваги.

-Добрий день,- мовив я, все ще посміхаючись, і взяв його за руку. Вона була холодна як лід.- Помер,- майнуло в моїй голові і я відсахнувся. 

Деякий час стояв і дивився на нерухоме мертве тіло. Воно не викликало в мене жодних почуттів. Ні його очі, які вже нічого  не бачили, ні огидна вмятина на скроні, яка здавалася ще чорнішою, ні біле як крейда обличчя без жодної кровинки, ні худі висохлі руки з потрісканими нігтями… Старого чотаря Вузципілона, до якого я прийшов, не було. Його не було ніде. Здавалося, його ніколи не було взагалі.

Я нахилився. Підняв палицю і чогось поклав її на коліна небіжчикові. Тоді повернувся, глянув на ріку, яка спокійна, умиротворена, вільна від радостей і печалей продовжувала нести свої води до Рожевої затоки, і неквапливо поплентався геть.

На пристані не було ні душі. Чекаючи на пароплав, я ходив туди-сюди по рипучих дошках і дивився на Седу. Тоді якоїсь мити зупинився і сказав: «Що ж, ти так ніколи і не взнаш, почув чи ні старий чотар Вузципілон, про що́ розповідає ця ріка. Утім,  хіба це має хоч якесь значення для тебе?!»

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

144. Правда жорстока

https://ua-human.blogspot.com/2022/03/144.html

 

Читати далі...