Літо видалося напрочуд теплим. Дощі йшли рідко. Суха сонячна погода трималася иноді три і навіть чотири дні. Це було незвичним, бо щороку вліті у Драконових горах з неба лило заледве не щодня. Крім того, пекуче сонце випаровувало з лісів багато вологи, і над численними гірськими ущелинами й улоговинами постійно клубочилася густа мряка, з якої теж безперестану сіявся дощ.
Єфрем вийшов із своєї низенької, покритої корою з чорного бука хатини, яка мала одне єдине віконце, і, протерши кулаками червоні, із запаленими повіками очі, повернувся лицем до сходу. На галявині, де стояла хатина, і скрізь довкола було ще зовсім темно, а у безкраїй далині засніжена вершина гори Немезі́ди вже рожевіла під першими променями світанку. Щось було заворожливе у кришталево-трепетному блискові цієї вершини. Єфрем щодня вставав удосвіта і бачив, як Немезіда першою серед гір виринає із нічного мороку, і щоразу це видовище глибоко вражало його.
Минуло вже три роки, як він покинув своє рідне містечко Сішу́к, яке розкинулося над річкою Сі в південному передгірї Драконових гір, і подався в гори, щоб в усамітненні віднайти спокій своїй бентежній душі. Кілька місяців він волікся гірськими долинами та ущелинами, перебирався через бистроводі річки й потоки, долав високі камянисті про́смики, де серед шпичастих бе́скетів блукали олені-самітники, переходив нерівні покручені хребти, порослі густими лісами, аж поки не дістався до мальовничої долини, яку зувсібіч оточували стрімкі гори з урвищами і глибокими проваллями. Це було справжнє царство дикої природи, глушінь, в якій птахи і звірі ніколи не бачили людини. Тут, на галявині, біля шумливого потоку, в тіні віковічних кедрів Єфрем оселився, збудувавши собі з хмизу, каміння й глини невеличку хатину.
За три роки свого відлюдництва Єфрем лише раз спробував навідатися до Сішука. Це сталося навесні два роки тому, коли почалася Феліційська війна, памятна кривавою масакрою коло Чорної затоки.
Був березень, усюди ще лежав сніг, а Єфрем почував у серці тривогу і не знаходив собі місця. Його несподівано опанувало непереборне бажання ще раз побачити рідне містечко, де він народився, виріс і прожив до сорока семи років. Це бажання було настільки сильне, що Єфрем довго ні про що инше не міг думати, і як тільки-но зійшов сніг і трохи потепліло, він негайно рушив у дорогу. Йому знову довелося продовж кількох місяців долати численні перешкоди гірського бездоріжжя, аж поки врешті вдалині не заманячили оповиті імлою черепичні дахи Сішука. Проте місто бачилося на диво чужим. Наче це був якийсь инший Сішук, не той, який він покинув рік тому. І Єфрем зрозумів, що його бажання було маною. Він не захотів іти до містечка і поклигав назад у гори.
З цього часу минуло цілих два роки, але в Єфрема більше жодного разу не виникало бажання бачити рідні місця. Вся його енерґія тепер була спрямована лише на одне — виявити те єдине, за чим тужила його бентежна душа. Це було нелегкою справою. Бо Єфремова свідомість постійно збурювалася, розпадалася на численні клаптики думок, спогадів і почуттів, і в цьому хаосі дуже важко було щось зрозуміти. Єфремові доводилося знову і знову скупчувати свою увагу, пильно вдивлятися у дійсність, стежачи за найменшими порухами, які відбувалися в глибинах його єства. Проте втримати погляд у хиткій рівновазі, коли свідомість ясна і все, що відбувається з душею, чітко видно, було вкрай нелегко. На цьому шляху Єфрема підстерігало безліч пасток. І найбільша крилася в здатності його розуму творити найдивовижніші примари, які непомітно захоплювали душу, змушуючи її здійснювати безплідні подорожі лябіринтами памяти. Єфрем часто почувався безсилим перед цими фо́ртелями розуму, і це дуже гнітило його. «Невже, крім вольових зусиль, немає иншого способу, щоб уберегтися від омани?» — думав він і щодня гаряче благав Бога, щоб той додав йому сил.
Вершина Немезіди ставала щораз яскравішою. Єфрем швидко попрямував вузенькою стежкою, зарослою з обох боків кущами дикого аґрусу. В темряві він не бачив, куди йде, але його босі ноги впевнено ступали з каменя на камінь. Щоранку Єфрем підіймався цією стежкою догори, на високий стрімкий бескет, щоб споглядати схід сонця. Він так добре знав дорогу, що міг би дістатися сюди і наосліп.
Коли Єфрем вийшов на бескет, вершина Немезіди вже вся сяяла, а праворуч від неї, за темним пасмом гір яскравів сліпучий пучок світла. За мить у тому місці мало з’явитися сонце. Єфрем підняв догори руки й застиг, з благоговінням чекаючи його появи. Очі в нього були заплющені. Але тільки-но сонце виткнулося з-за обрію, Єфрем зразу відчув це і затремтів усім тілом. «Вітаю тебе, благовісний посланцю Бога!»-- прошепотів він, і його свідомість цілковито заполонила велична картина. І жодна думка, образ чи почуття не змогли відволікти його від того, що він бачив.
Єфрем стояв на скелі з піднятими руками доти, поки сонце повністю не зійшло. А коли всі гірські вершини засяяли під його промінням, він опустив руки і поволі почвалав униз до хатини. Спустившись на галявину, Єфрем пішов до потоку вмиватися. Вода була студена, аж ломило кості. Проте Єфрем довго хлюпався, змочував долонями обличчя, вуха й шию, відчуваючи як крижана волога сповнює його тіло живлющою силою.
Неподалік від місця, де він мився, лежав мідний казан, а біля нього — два деревяні кухлі і стара срібна ложка. Весь цей посуд треба було відшкрябати від залишків їжі. Скінчивши вмиватися, Єфрем узяв казана і став терти його піском. Він тер і слухав шум потоку. У цьому шумі, коли добре прислухатися, можна було почути найріжноманітніші звуки: і пронизливе цигикання скрипок, і деренчливі удари цимбалів, і вищання труб, і гупання бубнів, і навіть людські голоси. Єфрема завжди тягло слухати цю химерну музику потоку.
Ось і зараз він не зчувся, як підпав під її чари. Йому здалося, що в шумі води звучить ніжний голос флейти. Її звуки були глибокі й проникливі. Флейта то ніби кликала до чогось, тужила, то раптом сміялася, розсипаючись найвишуканішими трелями. Нічого такого Єфрем не чув раніше. Він оціпеніло сидів і дивився у воду. Казан вислиз йому з рук, і хвилі понесли його, перевертаючи й бючи по камінню.
Коли Єфрем отямився, сонце вже пробивалося крізь верховіття кедрів, розсіюючи в долині останні сутінки. Під сонячними променями росяні краплини на деревах, кущах і травах замерехтіли тисячами искор. «Скільки ж я промарнував часу!»-скрикнув Єфрем, зводячись на ноги. Тоді, побачивши, що казан забрала вода, підкотив холоші й пішов уздовж потоку шукати за ним. Течія віднесла казан далеко аж до модринових заростей, де великі камяні брили розтинали потік на десятки рукавів. Єфрем через силу продерся туди і довго бродив, чалапаючи по воді між брилами, поки врешті знайшов його. Казан лежав догори дном, зачепившись за гілляку поваленого бука, весь побитий, але цілий.
Пополудні Єфрем, пообідавши зу́пою з пільних коників, усівся біля входу до хатини на мяке підвищення, вистелене кедровими гілками. На цьому місці він уже три роки з дня на день віддавався виснажливому пильнуванню, намагаючись досягти внутрішнього безгоміння. Він був переконаний, що за мінливою картиною навколишньої дійсности сховане лице Бога, і щоб побачити його, конче потрібно зупинити потік примарних образів. «Мана мусить щезнути, коли хочеш побачити Сущого», — ці слова з девятої глави повчань Святого Андро́на Єфрем повторював кілька разів на день.
Він сидів, схрестивши ноги, нерухомий, повернений лицем на захід. Його очі пильно дивилися за всім, що відбувалося навкруги. А на галявині вирувало життя. Пекло сонце. В повітрі літали величезні бабки, рябі довгасті жуки, метелики, мушки, а також цілі хмари диких бджіл. Їхнє дзижчання чулося звідусіль. Легкий вітерець похитував кедровим гіллям і приносив на галявину прохолоду лісових нетрищ. Єфрем удихав свіже повітря, насичене запахом живиці, і неухильно стежив за кожною зміною, яка ставалася на галявині.
Ось звідкись прилетів невеличкий темно-бурий птах з білою плямою на грудях. Це був про́нурок. Він сів на траву зовсім близько від Єфрема і раз у раз стріпував хвостом. «Ти не боїшся?» — Єфрем ворухнув головою і пронурок, змахнувши крильми, зник у зеленій гущавині. Єфрем дивився йому вслід. Він виразно бачив блакитне небо з білими хмарками, сині гори, темну стіну лісу, галявину, покриту ріжнобарвям квітів та трав.
На самому краю галявини, там, куди полетів пронурок, стояла всохла модрина. Її кора в багатьох місцях облізла. Єфрем ковзнув поглядом по вибіленому сонцем стовбурі і внизу побачив прихилену до дерева бамбукову вудку. Це була його вудка. Нею він сьогодні в озері зловив девятнадцять пічкурів. Усі вони плавали у відрі, що стояло неподалік. Кожній рибині було не менше двадцяти сантиметрів. «А які ті пічкурі гарні! Довгі, із зеленкуватими спинками і темними круглими плямами на сріблястих боках! Як же зрадіє мати, коли побачить мій улов!»-- посміхнувся Єфрем, і цієї ж мити усе зникло. Біля модрини нічого не було. І вудка, й пічкурі виявилися маною.
Він протер пальцями очі і, зробивши два глибокі вдихи й видихи, знову став споглядати. Просто перед ним ріс лавандовий кущик. Синенькі квіточки лаванди, зібрані в суцвіття, яскравіли на сонці й наче посміхалися. Збоку на камені сиділа ящірка. Вона мала незвичайне синяво-сіре забарвлення і на тлі каменя була майже непомітна. Єфрем дивився на неї. Тваринка зробила кілька рухів і застигла на місці. І тут у його уяві виник поїзд. Довгий поїзд із синіми блискучими ваґонами, які тягнув чорний, закопчений сажею паротяг. Поїзд підїжджав до малесенької безлюдної станції, важко сапаючи й пускаючи з довгої широкої труби велечезні клуби диму. Єфрем зловив себе на тому, що бачить мариво, і тут же повернувся до реальности. Ящірки на камені не було. Квіточки лавандового кущика привітно світилися. «Я мушу будь-що вистежити, звідки приходить мана́!» — твердо сказав собі Єфрем.
Він знову зробив два глибокі вдихи й видихи і став споглядати стеблину, по якій повз темно-бурий, з тонесенькими жовтавими смужками на спинці ковалик. Потім перевів погляд на гори. Найближчі до галявини пасма мали темно-смарагдовий колір. Він уважно дивився на химерні гірські звивини і раптом відчув, що щось у його свідомості відволікає його. Єфрем напружив волю, щоб утримати увагу на горах, але це йому не вдавалося. Щось у ньому було сильніше за нього. Він спробував перевести погляд на ліс, на кущі, на траву, на пальці ніг, але все було марно. Дійсність вислизла від нього, і свідомість заполонило нове мариво.
Єфрем стоїть біля крамниці і чекає на свою дружину О́львію. Вона вже півгодини базікає з продавцем, вибираючи собі капелюшок. На вулиці падає сніг. Вітру немає, і сніжинки плавно опускаються на пішохід. Єфрем зачаровано дивиться, як маленькі білі цятки одна за одною падають і щезають на мокрих камяних плитах під ногами пішохідців.
Мана зникла, і Єфрем знову побачив лавандовий кущик. Його квіточки вже не світилися, а були мовчазні, заглиблені в себе. «Як багато подій я пропустив, — з гіркотою подумав Єфрем. — Ніяк не вдається досягти безгоміння». Він підняв руки і кілька разів нахилився тулубом узад і вперед. Тоді звівся на ноги і рушив до потоку купатися. «Освіжуся, може легше буде боротися з маривами». На березі потоку Єфрем скинув одяг і поліз до води. Потік у найглибшому місці сягав колін. Єфрем кидькома́ занурився у крижану воду і вискочив на берег. Його всього аж трусило від холоду. «Мушу побігати». Він швидко одягся і, повернувшись на галявину, став бігати довкола хатини. І весь цей час його свідомість збурювали уривки безладних думок і спогадів. Єфрем наполегливо відкидав їх, концентруючись на дійсності. Поки він бігав, облудним мерехтінням не вдавалося захопити його свідомість, але як тільки він зупинився і сів на своє місце, звязок з дійсністю ослаб, і його знову поглинуло мариво.
Невелика затишна кімната, яскраво освітлена ранковим сонцем. Відчинене нарозтіж вікно, крізь яке з вулиці долинає людський гамір. На ліжку сидить Єфремова дружина Ольвія, худа темноволоса жінка у старому дірявому шляфроці. Вона плаче, затуливши лице руками. Довкола, на ліжку і на підлозі розкидані мяті по́душки, ковдра зібгана і брудна.
-Ти занапастив моє життя! — крізь сльози говорить Ольвія.
-Я не можу жити, як усі, — Єфрем стоїть біля вікна і дивиться в куток, де у пилюці валяється плисовий ведмедик з відірваною ногою.
-Ти нічого не можеш, — схлипує Ольвія.
-Так, не можу, — байдуже повторює Єфрем, продовжуючи дивитися в куток.
Мариво зникло. Галявина бачилася вже не такою яскравою, як раніше. Десь поділися бабки, жуки, бджоли. Лише низько над травою літало кілька білих метеликів. Було тихо, безвітряно. Єфрем глянув угору. Сонце вже хилилося до заходу. «Треба готувати вечерю», — подумав він і встав.
Незабаром Єфрем сидів біля вогнища і деревяною паличкою помішував у казані, в якому голосно кипіло й булькало. Він варив свою улюблену кашу з дафній, жуків-плавунців, слимаків, коренів а́їру і пелюсток болотяних півників. Страва була щедро приправлена диким часником та ґлеєм гірської сливи. Крім усього, до казана Єфрем укинув ще й пятнадцять пшеничних зерняток.
Дрова у вогнищі потріскували, полумя тремтіло й стрибало, лижучи днище казана. Єфрем перестав мішати. Він дивився на вогонь, на свою порослу мохом хатину, на застиглі кедри, на темні мовчазні гори вдалині і відчував, як все це впивається в нього, наче голками. Кожна найменша риска, форма, колір чи відтінок, усе, що він бачив, обпікало його. Єфрем весь перетворився в очі і слух. Його свідомість була ясна, як ніколи. У глибині його єства щось шалено металося і він відчував, що наче йде по жалі бритви. Чийсь голос нашіптував йому, що зараз станеться щось жахливе. Серце його затріпотіло і він заплющив очі. Тієї ж мити Єфрема поглинула темрява, і з глибин його памяти виринуло чергове мариво.
Сіється дрібний дощ. Небо похмуре, заслонене сірими хмарами. Єфрем стоїть на мокрій бруківці. Він без шапки, його волосся вже зовсім мокре від дощу. Обіч диліжанса, запряженого четвірком буланих коней, стоїть його дружина Ольвія, яка тримає за руку дванадцятирічного хлопчика. Це його син Сильве́стер. Губи Ольвії міцно стулені, а лице сповнене рішучости. Вона вирішила покинути Єфрема і назавжди виїхати із Сішука. Єфрем намагається щось сказати, але з його горла виривається лише бридке белькотіння, і він у жасі затуляє собі рота кулаком.
-Залишайся тут, у цій дірі зі своїми фантазіями навіки,-- Ольвія кидає в його бік злий погляд і разом зі сином сідає до диліжанса.
Двері зачиняються, і диліжанс рушає. Єфрем стоїть і довго дивиться йому вслід.
Єфрема привів до тями нестерпучий сморід. Це горіла каша. Єфрем рвучко зняв казан з вогню і поклав його на землю. «Доведеться їсти підгоріле», — зідхнув він. Тоді глянув на небо. Сонце вже майже торкалося гір. «Ого, в мене лишилося зовсім мало часу!» — скрикнув Єфрем і, схопивши срібну ложку, прожогом кинувся їсти. Каша була гаряча й обпікала губи. Проте він не зважав на це, ковтав цілі шматки недоварених коренів а́їру, хрумкотів пригорілими грудками слимаків упереміш з жуками-плавунцями та дафніями. Каша вийшла несмачана, але Єфрем уперто їв її, бо більше нічого не було.
Коли сонце на заході вже до половини сховалося за горами, він перестав їсти і кинув ложку. У казані ще залишалося багато каші, але часу доїдати вже не було. Єфрем швидко звівся на ноги й побіг стежкою поміж кущами дикого аґрусу догори на той самий високий стрімкий бескет, з якого сьогодні на світанку споглядав схід сонця.
Йти йому довелося в сутінках, бо в долині після заходу сонця швидко темніло. А коли Єфрем дістався до бескета, долину цілковито огорнула темрява. Проте тут, угорі було ще зовсім ясно. На заході за широким гребенем гори Ю́сти яскравів багряний диск сонця. Єфрем устиг зійти на бескет вчасно. Сонце тільки-но торкнулося найвищого зубця гори.
Єфрем повернувся обличчям до сонця і застиг, схрестивши на грудях руки. «Прощавай, благовісний посланцю Бога!» — прошепотів він. А сонце, сліплячи йому очі, незворушно ховалося за гори. Від його променів снігові вершини стали криваво-червоними. Єфрем стояв і в захваті дивився. Сонце ховалося щораз нижче, а гори робилися щораз темнішими й темнішими. Врешті сонце зовсім зайшло. І як тільки воно зникло, подув вітер, небо закрили хмари і пустився дощ.
Єфрем спускався в долину в цілковитій темряві. Каміння на стежці було слизьке, і він кілька разів добряче гепнувся, розбивши собі до крови потилицю й обідравши бік, поки зійшов униз. Дощ і вітер тяли в обличчя. Десь за потоком чулося розпачливе завивання дикого кота. Єфрем, весь мокрий та закривавлений, через силу дошкандибав до хатини. З дверей просто на нього вистрибнула маленька зелена мавпа і шугнула в темряву. «Клята тварюка!-- сахнувся назад Єфрем. — Що вона там шукала?» Він відхилив очеретяну запону і ввійшов до хатини. У голові гуло. Думки стрибали, зливаючись одна з одною. Свідомість нагадувала каламутну ріку. Але йому було байдуже до всього. Намацавши на підвіконні глиняного каганця, він засвітив його і сів на тверде, збите з грубих букових патиків ліжко. Тепер йому залишалося тільки помолитися, лягти і заснути. Він почав було вже шепотіти молитву, але раптом зупинився на півслові. В кутку біліла чиясь постать. Проте це не викликало у нього ні страху, ні здивування. Ніби він давно чекав, що хтось має прийти до нього.
-Що, не впізнаєш мене? Це я, Ольвія! — почувся знайомий голос.
Єфрем упізнав дружину. Вона була в білому платті і рожевому капелюшку, з-під якого вибивалося чорне кучеряве волосся.
-Боже, як ти знайшла мене тут? — скрикнув він уражено.
-Я шукала тебе. Ти так далеко сховався від людей, — посміхнулася вона.
-Тобі було погано там, де ти жила всі ці роки? — Єфрем запитливо подивився їй в очі.
-Я нічого не забула. Ось, ця обручка завжди була зі мною, — Ольвія простягла руку зі срібною обручкою на пальці.
Єфрем згадав цю обручку. Він мав колись таку саму.
-Це було так давно, — мовив він.
-Ні, це було вчора! — обличчя Ольвії наче засвітилося.
-А де наш хлопчик? Де ти залишила Сильвестра? — запитав Єфрем. Йому здалося, що лице і руки Ольвії були неприродньо блідими, наче виліпленими з воску.
-А, ти згадав його! — її очі блиснули з ледь прихованою зловтіхою. — Значить, не все ще вмерло в тобі.
-Де він, наш хлопчик? — повторив Єфрем. Він ніяк не міг зрозуміти, що його так дивує в її обличчі.
-Сильвестер далеко. Ти не знайдеш його, — Ольвія дивилася на нього дивним затуманеним поглядом.
Єфрем підкрутив полумя каганця. В хатині стало ясніше. Він підвівся з ліжка, підійшов до дружини ближче і раптом з жахом побачив, що в неї немає лівого ока. Замість нього з очниці зяяла кривава рана. На горлі теж виднілася рана. Воно було розтяте від підборіддя аж до ключиці.
-Що з тобою, Ольвіє? — скрикнув він і тієї ж мити зрозумів, що перед ним мариво.
Єфрем стояв із засвіченим каганцем і дивився у порожній куток. «Господи, де подітися від цього жахіття?!» — заволав він. Тоді впав на коліна і став молитися. Сльози рясно котилися по його обличчі. Він був у відчаї і просив Бога лише одного, щоб той допоміг йому витримати цю ніч. Удень він ще міг сяк-так боротися з маривами, але вночі цілковито підпадав під їхню владу. Щоразу, коли він лягав спати, марива накидалися на нього і забирали до себе.
Помолившись, Єфрем відчув на душі деяке полегшення. «Ні, Бог не покине мене», — прошепотів він і безсилий повалився на ліжко. Йому здалося, що Бог дійсно почув його молитву. І вже засинаючи, він ще раз, наче заклинання, прошепотів: «Бог не залишить мене». Тоді повернувся на бік і заснув.
На дворі шумів дощ, і дув вітер. Час від часу поскрипували стовбури кедрів. У хатині було душно. Цілу ніч Єфремові снилися кошмарні сни. Иноді серед ночи він прокидався весь мокрий від поту і знову засинав. А вранці наступного дня він збудився як завжди вдосвіта. Вийшов з хатини, глянув на вершину Немезіди, яка вже починала рожевіти, і рушив у темряві на стрімкий бескет вітати сонце. Так повторювалося щодня вже на протязі трьох років. І так, певно, повторюватиметься доти, поки якогось дня Єфрем не переможе марива або марива не переможуть його.
люди і долі... вчинки і наслідки... і марева, що таки нас перемагають...
ВідповістиВидалити