1.
І в самоти́ні
відлюддя сільського
також є радість –
зацвів дерен.
2017 р., 5 квітня, Євминка
2.
Дощ…
Шурхотять крапельки
поміж зеленого листя…
Капелюх мій геть зволожів…
До старої яблуні прихилився,
дивлюся в тьмаве небо…
2017 р., 23 червня, Євминка
3.
К. Л.
Вийшов у сад…
Ранкова свіжість,
сонце тільки-но встає…
Кремово-біла троянда
знову розквітла
під калиновим кущем.
2017 р., 23 липня, Євминка
4.
Як їхати
асфальтівкою до Остра, то за кілька кілометрів
перед
Вовчою Горою ліворуч у рідкому проліску можна
вгледіти
вузький розбитий путівець. Він веде вниз
глибоким яром, обаполи порослим вязами й ясенолистими
кленами, до мертвого села Б-цьке. Ніде не знайдете ні
таблички,
ні жодного напису. Село давно стерте з мапи.
Проте, як не дивно, там ще живуть люди...
Це безпамятне село над Десною
так далеко від доріг,
загубилося серед безкраїх луків.
Там майже не лишилося нікого…
У безголосих замшілих хатах
доживають віку тіні –
старезні бабусі й діди.
І якщо хтось помирає,
то, певно, нема навіть кому
викопати могилу.
2017 р., 11 серпня,
Євминка
5.
Літня спекота
не докучає мені.
Над ставком сиджу
під тінистою грушкою,
попиваю зелений чай,
слухаю дзюркіт струмка.
А думки мої
пропливають десь далеко
і щезають
у неосяжнім небі.
2017 р., 13 серпня, Євминка
6.
Живу на спочинку в селі,
серед полів і безкраїх луків…
За ними ген-ген
могутня тече ріка…
Сонце зайшло
і сховалося
за пасмом далеких осокорів,
останні промені зблисли
в шибі покинутої хати.
2017 р., 15 серпня, Євминка
7.
Вересень…
Днини такі погідні…
Пташиного співу
вже майже не чути в саду.
Промені призахіднього сонця
лагідно пестять
смарагдове листя яблунь…
А марива мої
все рояться і рояться
в моєму серці.
2017 р., 10 вересня, Євминка
8.
Ранок…
Холодно в саду…
Всі дерева:
і яблуні, і вишні,
і навіть розлога жерделя
вже осипалися.
І тільки ця молоденька липа
і досі з листям.
2017 р., 26 жовтня, Євминка
9.
Тільки тепер, пізньої осени,
коли листя оси́палося з
колючих акацій
і непродиренних чагарів вишняку
її ще й можна побачити --
цю покинуту й забуту,
нікому непотрібну хату,
яку поглинув ліс
і яка червоним черепичним дахом
зараз вітає мене, манить до себе
й ніби каже: я ще жива.
2017., 20 листопада, Євминка
10.
Відповідаю
на вірш мого друга поета Мойсея Фішбейна, якому
мене особливо
вразили ці дві фрази: «білі коні»
й «сніжноцвіт на
підвіконні».
«Ви знаєте, що таке сніжноцвіт?»— запитав
Мойсей, подзвонивши мені. «Ні, не знаю»,-- відказав я. «То тепер
знатимете. Це так ще називають білу лілею».
Загублене село
серед лугів і луків…
І ось сніги, сніги…
І ви…
далеко...
Сталевий стугін поїздів…
І в білій тиші –
білі коні, білі коні…
І десь забутий
сніжноцвіт на підвіконні!
2018., 09 січня, Євминка
11.
Під огорожею
в цілком непови́дному місці
серед заростей дикого винограду
так неспога́дано і тихо
розцвіла польова лілея.
Нічиїх похвал не сподіваючись,
палахкотить вона
непорочною білиною.
2018., 17 червня, Євминка
12.
Вечір. Сад.
Озерце з вербами.
Сонце сідає там ген-ген…
Паморочливий пахіт фльоксів…
Тіне моя,
ти вже далеко!..
Я навіть не знаю,
була ти чи ні.
2018 р., 08 липня, Євминка
13.
Піщана коса…
Застигла силюета чаплі
біліє на відмілині…
Розпачливі крики чайок…
Про що говориш мені, Д́есно?
Навіщо розповідаєш?
Адже я сливе́, що глухий,
мови твоєї не розумію!
2018 р., 11 липня, Євминка
14.
Ще тільки світає,
а вивільга в заростях вишняку
аж заливається
своїм схвильованим «піу-а́-піу́»!
Крізь розчинене вікно
з листочків сума́ха
сочаться до хати
перші сонячні зблиски!
2018 р., 18 липня, Євминка
15.
Похмурий ранок над озерцем.
Тихо,
не ворухнеться ні листочок, ні травинка.
І навіть зозуля зі своїм смутним «ку-ку»
перестала озиватися з вільшаника.
Піяла з чаєм давно вже вистигла, чекає…
А я лиш дивлюся, дивлюся…
За тобою, тіне моя,
розщемілося сьогодні серце.
2018 р., 21 липня, Євминка
16.
Калинові ке́тяги над водою
що не день, то червоніші.
В озерці побачиш кожну хмарину.
Голоси долинають
з того кінця села.
Якої ж відповіди шукаєш –
ти, неприкаяний, невгомонний,
що подібний на дзеркало?
2018 р., 23 липня, Євминка
17.
Що з тобою, гордови́но?
Такі поріділі листочки на стеблах,
кетяги плодів де-не-де…
Невже засумувала за тим,
хто тебе посадив
і кого цьогоріч не стало?!
2018 р., 23 липня, Євминка
18.
Глупа ніч.
З-поза хмар
сяє місяць напі́дповні,
блідо-жовте світло
проникає крізь вікно.
Лежу і не можу заснути,
перевертаюся з боку на бік.
Що тривожить мене,
не знає ніхто,
навіть ти, моя тіне,
що десь там,
далеко ген-ген.
2018 р., 24 липня, Євминка
18.
Нагідки розцвіли…
Сяє, палахкотить на сонці
сліпуча помаранчева грань…
Дивлюся, очима прикипів,
і навіть на гадку не спаде,
що їх внезабарі не стане.
Певно, смерть і справді –
це лише мана?
2018 р., 25 липня, Євминка
19.
І все-таки,
яке воно печальне,
це життя людини –
чогось хотіти, прагнути,
намагатися щось здобути,
знайти
і врешті-решт стати
листям папороти.
2018 р., 26 липня, Євминка
20.
До вечора усе ближче…
З-за густих попелястих хмар
cонце ледь пробивається…
Десь угорі серед віття вяза
нема, нема та й озивається
своїм гидким скрипучим криком
сойка.
2018 р., 26 липня, Євминка
21.
Прокинувшись,
як завжди, на самому світанку, я вийшов з
хати в сад.
Те, що я побачив, було насправді. Втім, нічого
особливого.
Дерева, небо… Я дивився на все це і бачив усе
це. Але щ́о
це, я не знаю. В памяті моїй воно не залишило
жодного знаку́. Тільки попіл. І описати те, що
бачив, я не
годен.
Фальшива память. Фальшиві слова.
З-за старої берези
майнула тінь –
на болота полетіла
сіра чапля.
Неквапливо встає
за вільшаником сонце –
ряхтять розмаїттям барв
краплини роси на траві.
Нікого ніде.
Удалині
серед буйної зелени вишень
сіріє покрівля хати,
де ніхто не живе.
2018 р., 30 липня, Євминка
22.
І ось знову вечір,
знову сідає сонце
за притихлим селом…
Листя дикого винограду
вилискує на огорожі -
таке пишне, зелене…
В гущині верб,
стікаючи до озера,
жебонить ледь чутно
з патрубка вода…
І щось знай нашіптує
в моїм серці,
що так буде вічно,
і завтра, й позавтра,
бо те, що живе –
воно завжди є,
ні минулого не має,
ні майбутнього!
2018 р., 05 серпня, Євминка
23.
Тепла ніч.
Темінь за вікном.
Краєчок жовтого місяця
тільки-но виткнувся
з-за чорного пасма вільх.
Десь у видолинку,
наче навіже́ні,
сюрчать, не вгаваючи,
цвіркуни.
2018 р., 28 серпня, Євминка
24.
Сьогодні на світанку,
коли сліпучі промені сонця,
вибиваючись з-за верховіття
далеких вільх,
протинали студене повітря,
я бачив,
як пожовкле листя вяза
безрадно то тут, то там
спадало на траву --
спокійно і тихо,
без ремствувань і нарікань,
без болю і гіркоти,
без жалю за минулим,
без страху перед майбутнім…
Кожен листочок по-своєму:
один тремтів і крутився,
наче в загонистім танці,
другий робив зиґзаґи,
на мить вагаючись,
і знову летів,
третій просто опускався
з онімілим жестом
рівною прямовисною лінією
додолу.
І всі вони,
повні сокровенної таїни,
незворушні і гідні
були такі прекрасні
у смерті.
Я також хотів би бути
таким, як вони,
таким, як вони…
Як би я хотів бути
таким, як вони!
2018 р., 14 жовтня, Євминка
25.
Холодний ранок…
Туман…
Перестиглий виноград
на дротяній огорожі…
Торкнешся ґрона –
і зашурхотять одна за одною
чорні ягідки
на зівялу траву.
Глибока осінь.
2018 р., 22 жовтня, Євминка
26.
Один, другий
повів вітру –
і сипеться, сипеться
жовте листя
із старої морви –
там, укінці саду
за огорожею.
2018 р., 22 жовтня, Євминка
27.
Ніч.
Темно за вікном.
Не дочекаюся я
молодого місяця…
Так і засну на ліжку
здоланий маривами
про минуле.
2018 р., 01 листопада, Євминка
28.
Знаю,
мало кому потрібні
мої дивакуваті оповідки,
вельми небагато тих,
кому цікаві вони
і хто годен збагнути
їхній сокровенний смисл.
Навіщо тоді писати?
Для кого?- запитую раз у раз.
І незважаючи ні на що,
і далі продовжую писати
все нові й нові оповідки.
2018 р., 15 листопада, Євминка
29.
Ох ці акації…!
Їхнє покорчене гілля
незрушно нависає згори,
і крізь нього
з пустого темно-сірого неба
летять тисячі білих сніжинок.
Легенькі як пух
вони опускаються
на мою голову й плечі,
мі́няться, маліють, тануть,
перетворюючись
на крихітні водяні цятки,
які искряться, тремтять,
задьористо усміхаються до мене,
мовби танцюють-витанцьовують
якийсь тільки їм відомий
сокровенний танок.
Стою, безмовний, заціпенілий,
боюся навіть ворухнутися,
знаю, одна лиш квола думка –
і все це щезне як сон.
2018 р., 05 грудня, Євминка
30.
І цієї весни,
як і колись,
зацвіли верболози…
Та таємниці їхньої
я, мабуть, уже
так і не розгадаю.
2019 р., 20 квітня, Євминка
31.
Молоденькі пагони сосни…
До них раз у раз
тягнуться мої очі.
А там ген-ген за осокорами
Ще й вивільга співає…
Ясно-зелені ніжні пагони
й уривчасті висвисти вивільги…
Пагони і висвисти,
пагони і висвисти…
Здається, крім них,
цього раннього ранку
нема більше нічого
на світі.
2019 р., 14 травня, Євминка
32.
Сліпуче сонце…
Тепло…
Вже і травень добігає
кінця…
«Зі-і́-і, зі-і́-і»,-
десь поміж молоденькими
листочками
на вершечку старої морви
ніяк не вгомониться,
виспівує
крихітна жовтава пташка –
вівсянка.
2019 р., 18 травня, Євминка
33.
Коли не треба нікуди йти,
коли нічого вже не шукаєш,
коли всі цілі й сподівання
розтали, як далека імла,
а бажання,
такі колись манливі, феєричні
перетворилися в пусту марно́ту,
то що тоді маєш? –
Полиск води в озерці,
піялу з чаєм
і ледь чутне зозулине «ку-ку»,
про яке не годен сказати:
є воно
чи лише мариться тобі!
2019 р., 27 травня, Євминка
34.
По той бік озерця –
що́ там? –
Пурпурові півонії палахкочуть.
Що́ є ці півонії,
і це озерце,
і той ніхто,
який бачить і запитує?
Дай же відповідь нарешті,
благаю тебе,
тіне моя!
2019 р., 31 травня, Євминка
35.
Зозулі вже не чути
ні в саду,
ні навіть там за далекими вільхами…
На світанку
тільки вивільга ще озивається
своїм тривожним «піюа́-юа́-пію́»,
а ввечері
нема, нема та й почуєш
скрипучий, як бездушне прощання,
крик сойки.
Ще тепло, ще літо…
Липень добігає кінця.
2019 р., 24 липня, Євминка
36.
Туман…
Десь невидиме встає сонце…
Ген-ген за осокорами
знуджено виє собака
по комусь,
хто відійшов у засвіти...
А може, по мені?
Чи по тобі?
2019 р., 27 липня, Євминка
37.
Вечір…
Призахіднє сонце
крізь віття ялини…
Рожеві фльокси
затаєно примовкли…
Тихо…
Ніде не ворухнеться
ані листочок…
Завмерло все…
чекає…
Ось зараз…
ще трохи…
ще…
Та ба,
щось тримає мене,
не пускає
за ту межу…
2019 р., 28 липня, Євминка
38.
Сонце сідає…
Ниточка павутини
виблискує –
то є, то нема…
Чогось гавкає,
не перестає пес
на чиємусь подвірї…
Звідкись долинає
набридливий гу́гіт
електрокоси…
Нема за що зачепитись,
усе вислизає, тане…
Тіне моя,
що́ хочеш,
що́ сподіваєшся знайти,
який прихисток –
там,
де «Синові Людському
нема де прихилити голову»?!
2019 р., 04 серпня, Євминка
39.
Памяти поета
Мойсея Фішбейна
Так і не знаю,
де тебе поховали…
Та й чи треба знати
мені?...
Кості твої там –
у білих хмарках…
А тут в озерці
знову цвітуть
рожеві листопруги,
такі свіжі пишні,
ті самі,
які ти бачив.
2020 р., 17
червня
40.
У тиші відлюддя прожити,
вслухаючись у сокровенне,
я прагнув, чей, усе життя.
Наче припорошена снігом,
голова моя устіль побіліла,
а місцини надибати тихої
так і не поталанило мені.
Не шукаю більше нічого,
на світанні виходжу в сад -
раз за разом
посвист вивільги тривожний
лине з густого вишняку
і коли-не-коли
сумовите зозулине «ку-ку»
десь у гаю за селом.
2020
р., 22 червня, Євминка
41.
Похмурий ранок.
На вязі жодного листочка,
голі грушка, сума́х…
Шовчина біліє
на поруділому лузі…
Тихо,
нікого ніде…
З того боку села
на чиємусь обійсті
вже другий тиждень
виє, не перестає собака.
2020 р.,
12 листопада, Євминка
42.
Ще темно.
Тільки-но сіріє.
Десь далеко
перегукуються півні…
Пахне зівялим листям…
На південному-сході
небо вже майже ясне…
Там висить виблискує
самотня звізда.
2020 р., 23
листопада, Євминка
43.
Чи́котні чикотя́ть
на горобині…
Несамовито гавкає
заливається пес
десь за тими хатами…
Сонце ще не зайшло,
ще жаріє крізь гілля
безлистих осокорів…
Тіне моя, скажи:
я сам чи з тобою?
2020 р., 30 листопада, Євминка
44.
Ранок.
Вода у цебрі
замерзла…
Крізь голе віття
старого ясена
біліє
місяць напідповні.
2020 р., 01 грудня,, Євминка
45.
Вивільгу чути,
зозуля кує десь у вільхах,
на яворі зеленіють молоді листочки…
Ще трохи,
зовсім небагато днів,
і весна добіжить кінця.
2021 р.,
14 травня, Євминка
46.
Коли не маєш цілей,
коли щезають усі сенси,
коли хочеш іти додому,
але не знаєш, де твій
дім,
коли біла хмарка в небі
пливе і повільно
ховається
за зеленою сосною,
а пурпурові півонії,
такі розкішні, гарні
уже у повному розквіті –
що́ відбувається тоді?
І за що́ тоді зачепитися
знеможеній думці,
яка бється, метається
серед марив
і помирає
заледве народившись?!
2021 р.,
12 червня, Євминка
47.
І знову літо…
Скільки їх там ще
попереду?...
Поблискує в озерці вода,
півонії палахкочуть
рожевим,
десь за далекими
осокорами
ледь долинає джерґіт
бензопили.
2021 р.,
12 червня, Євминка
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
