-Меве́кери! — здушеним голосом скрикнув королівський вивідувач Гель і, зірвавши окуляри, беркицьнувся додолу.
Його кумпан на імя Шпіцер, який саме цієї мити старанно щось рисував на картці паперу, збілів на виду і, наче підкошений, теж повалився донизу, прикриваючи тілом пляншету у шкіряному футлярі, кольорові олівці, кілька гусячих пер та мідний каламар з чорнилом.
Попадавши ни́цьма, обидва вивідувачі раптово щезли, наче крізь землю провалилися. Здавалося, що вони просто розтали серед вогнисто-червоних красоль, якими була густо всіяна захисна стометрова смуга, що зі всіх боків оповивала неосяжні мевові плянтації. Вздовж смуги стриміли бетонні, фарбовані нажовто стовпи з туго нашпанованими колючими дротами. Зразу ж за ними росли невеликі блідо-зелені кущики меви. Рівненькі ряди цього чарівного зілля тяглися далеко за обрій і рябіли всюди, де тільки блукав погляд.
Плянтації меви займали величезну рівнину, яка простелялася майже на півтисячі кілометрів. Зі сходу вона впиралася в підніжжя неприступних, скованих вічними льодами Алмазних гір, а з півдня до неї тулилася відокремлена довгим пятсотсімдесятикілометровим каналом мертва пустеля Ча́ва, гарячі піски якої доходили до морського узбережжя, безуспішно змагаючись там з хвилями Гіяцинтового океану. І лише з заходу рівнину огортали густі листяні ліси, звідки вітер приносив на плянтації благодатну вологу в посушливі місяці. Саме тут брала свій початок тепловода ріка Ґу́ля, в якій водилися пе́кси, бобри з оранжевим хутром, що поїдали чорних отруйних мурах-лапідо́сів.
Єдиний вїзд на плянтації був з півночи, від міста Мевола́на, що розкинулося на березі озера Веселого. Там, рівною, як стріла дорогою, вимощеною темно-синім лябрадоритом і з обох боків обсадженою тюльпановими деревами можна було дістатися просто до плянтацій, а стотніше до міцних, збитих з тисових колод й окутих грубим залізом воріт, над якими сяяла срібна імперська емблема в образі пятипелюсткової квітки на розпростертій стрічці.
Ворота сторожило десятеро велетенського росту імператорторських ґвардійців у червоних квадратних шапках з оголеними шаблями і важкими довгими рушницями за спинами. Кожен з них мав такий лютий вираз обличчя, що навіть сухоребрі, байдужі до всього коні, які возили до Меволана бляшані фурґони, навантажені листям меви, иноді полошилися, уздрівши їх. Ці імператорські вартові, певно, були церберами з самої природи, бо охороняли ворота не стільки за платню, скільки зі щирої відданости імператорові. Вони ніколи ні з ким не розмовляли, були цілковито непідкупні й пропускали на мевові поля лише функціонерів Таємної служби і сірі колони засуджених на довічну неволю вязнів меволанської тюрми, що була розташована за містом і мала форму гігантської піраміди, вимурованої з білого каменю. Бідолашні вязні під пильним оком озброєних наглядачів продовж усього року, хай там холод чи спека, змушені були тяжко працювати на плянтаціях -- орати, удобрювати землю, сіяти меву, виполювати бур’ян, укріплювати стебла, оприскувати кущики від шкідників і, найголовніше, збирати дозріле мевове листя, з якого потім у столиці імперії Седіолані виготовляли цигарки з наркотичною дією.
Зовні мевові плянтації охороняли загони спеціяльно вишколених вояків, так званих мевекерів, які вдень і вночі гасали на конях, пильно стежачи, щоб ніхто не наблизився до красолевої смуги і не проник за стовпи з колючим дротом. Будь-яку людину, яка, хай навіть випадково, опинялася поблизу цієї смуги, мевекери негайно вбивали, стріляючи з рушниць. Таким був наказ начальника Таємної служби Теодора, який вимагав стріляти без попередження в кожного, кого буде виявлено поблизу плянтацій. Ясна річ, що під цей наказ неминуче підпадали й тварини. Ось чому на підступах до красолевої смуги нерідко можна було здибати напіврозкладені чи навіть свіжі трупи не тільки людей, а й диких котів, зайців, борсуків, собак, лисиць, козуль, диких ослів, кабанів тощо. Всі ці тварини були застрілені мевекерами.
Загадкова своїми чудодійними властивостями мева, листя якої приносило радість навіть найнещаснішим людям на землі і від продажу якої імператор Балтазар Другий одержував фантастичні прибутки, вирощувалася у величезній таємниці. Ніхто в цілій Діямантовій імперії, крім двох учених-мевологів Марсіда́ла і Є́втуха, які жили під постійною охороною у Меволані, не знав секрету її культивування. Навіть вязні, які обробляли мевові поля, не відали його. Найбільша загадка полягала в тому, що посіяне насіння меви чомусь або не проростало взагалі, або якщо й проростало, то вирощена згодом рослина цілковито втрачала свою силу. І лише з того насіння, яке пройшло спеціяльну обробку під наглядом Марсідала і Євтуха у таємному глинцевому амбарі, розташованому в самому центрі плянтацій, завжди виростали відмінні рослини.
Цей секрет, а також ретельна охорона мевових посадок зовні надійно закривали доступ до меви будь-яким зловмисникам. Адже рослину так пильно охороняли від зовнішніх зазіхань, що навіть мешканці Меволана не знали до ладу́, яка вона на вигляд, і містом снувало чимало леґенд, у яких мева зображалася подібною то на очерет, то на собачу кропиву, то на травянисту форзицію або навіть на алоє.
Гель і Шпіцер дуже вчасно щезли, бо тільки вони попадали на землю, як з’явилося троє кінних мевекерів. У брезентових довгополих куртках, зелених капелюхах і з рушницями напоготові вони хутко наближалися до місця, де причаїлися королівські вивідувачі. Невзабарі мевекери перетнули захисну смугу і, підїхавши до загороджень з колючого дроту, позлізали з коней.
-Десь саме тут я й помітив ці виблиски. Так може блищати лише шкельце далековида чи окулярів, — мовив один з мевекерів.
-Але ж тут нічого немає. Жодних слідів. Чи не здалося тобі? — запитав другий мевекер.
-Я, по-твоєму, божевільний чи що?! — розсердився перший.
-Годі вам сперечатися, — встряв у розмову третій. — Якщо тут хтось і був, ми неодмінно його знайдемо. Ще нікому не вдавалося живим проникнути на плянтації.
-А може, це сяйнуло око дикого кота? — знову мовив другий мевекер. — Памятаєш, як минулого тижня ми вбили величезного сіро-рудого кота на смузі біля Гадючого болота!
-Який там кіт?! Це був виразний блиск шкла, — похмуро проказав перший мевекер, уважно розглядаючи смугу. — Дивно, жодної примятої квітки. Навіть обережний бабак залишив би по собі якісь сліди, якщо б він тут побував.
-Ну, досить вам теревені правити! І дурневі ясно, що не було тут нікого, — сказав третій мевекер і взявся за стремено.
Мевекери посідали на коней і, голосно перемовляючись, повільно поїхали вздовж красолевої смуги. За якихось чверть години їх не стало видно.
Тільки вони зникли, як на смузі біля самих колючих дротів заколихалися красолі, і з землі попідіймалися обидва вивідувачі, які весь цей час лежали там, затамувавши дух.
-Ох-хо-хох, — простогнав Гель, сідаючи й протираючи окуляри. — Через ці кляті окуляри ми мало не загинули.
-Але ти вчасно гукнув мені, бо я так захопився рисуванням, що забув усе на світі, — мовив Шпіцер. Він теж сидів і тепер нишпорив рукою, шукаючи поміж красолями розсипані гусячі пера та олівці. — Уявляєш, коли я рисував, мені приверзлося, що я на своїй віллі у Бена́ї. А поруч моя Ісо́льда. Я навіть розмовляв з нею.
-Ну, це вже занадто, — скривився Гель. — Якщо ти віддаватимешся маренням у такий відповідальний час, то нам не вибратися звідси. Мевекери просто застрілять нас, як шолудивих псів.
-Не застрілять! Ось побачиш, ми повернемося до королівства живими й неушкодженими, — сказав Шпіцер, кладучи пляншету на коліно, щоб продовжити своє рисування. Цієї мити йому на руку сів темно-фіолетовий метелик. Він зігнав його порухом пальця й засміявся:
-Навіть комахи не можуть відріжнити нас від красоль!
-Дивуюся, як ти можеш веселитися, коли буквально чверть години тому наше життя висіло на волосині, — пробурчав Гель. Раптом він ляснув себе по лобі й тут же відсмикнув руку. — Щоб його трясця вхопила, — засичав він з болю, щосили дуючи на палець. — Мене вжалила бджола!
-Ну я ж тобі казав, що для комах ми квіти, а не люди!-- мовив Шпіцер, душачись зі сміху.
Одяг в одного й другого був весь розмальований вогнисто-червоними красолями. Ці гарні квітки яскравіли також у кожного на руках, шиї, лиці, лобі і гладко виголених головах. Здається, що намальовані красолі сам Бог не відріжнив би від справжніх. Отож, не дивно, що мевекери не змогли побачити королівських вивідувачів, хоч наблизилися до них на відстань кількох кроків.
-На, помаж палець кокосовою маззю, — Шпіцер простяг своєму кумпанові малесеньку бляшанку, на якій була зображена голова ґепарда.
-Ну й болить! Ця бджола була не инакше як скажена,-- мовив Гель, намазуючи вжалений палець грубим шаром мази. Його лице почервоніло, і глибока зморшка на лобі здалася ще глибшою.
-Не журися, кокосова мазь помагає навіть від найотруйнішої в світі хвощевої змії з острова Амоса, — підбадьорив його Шпіцер.
-Так, я знаю, цю мазь винайшов королівський лікар Савадок, до речі, страшенно неприємний тип. Ти бачив його коли-небудь? — запитав Гель.
-Бачив, — Шпіцер швидко черкав олівцем на картці паперу, раз у раз поглядаючи на кущики меви за колючою загорожею. — У королівському дворі всі говорять, що це саме він винен у смерті нещасного теософа Йосафата.
-О, палець уже не болить! Мазь справді допомогла!-- скрикнув Гель, тоді глянув на Шпіцера:
-А рисунок, готовий?
-На, можеш помилуватися, — Шпіцер передав йому пляншету з білою карткою паперу, на якій з надзвичайною дбайливістю було нарисовано мевовий кущик.
-Як на мене, чудово! — Гель задоволено прицмокнув язиком і передав пляншету з рисунком Шпіцерові. Тоді підвів очі й побачив у далині цілу хмару зеленкувато-сірих жайворонків, які з різкими криками чогось здійнялися в повітря. Раптом він відчув, що щось непереборно тягне його дивитися на мерехтіння їхніх малесеньких крил, змушує стежити за цією живою пташиною плямою, яка то розтягалася в довгу смугу, то раптом збивалася у зовсім круглу чи яйцювату кулю. І весь цей час якась тривога точила його серце, але він не переставав спостерігати за жайворонками, почуваючи себе наче завороженим. Але ось його погляд на мить ковзнув донизу і він побачив над травами за далеким видолинком зелені капелюхи.
-Мевекери! — видушив він зі себе і, схопивши за шию оторопілого Шпіцера, бебехнувся разом з ним на землю.
Цього разу прибув цілий загін мевекерів. Не менше десяти вершників. Наблизившись до місця, де лежали вивідувачі короля Рафанаїла, вони раптом стали кричати, а тоді зчинили страшенну стрілянину, яка тривала не менше кількох хвилин. Після цього, пустивши коней клуса́, мевекери швидко відїхали геть.
Піднявшись із землі, Гель та Шпіцер довго не могли опамятатися. Цокотячи зубами, вони без кінця обмацували одне одного, ніяк не вірячи, що після такої зливи куль залишилися живими, і навіть ніхто з них не поранений.
-Це Бог, тільки Бог нас порятував, — вигукував Гель. Він тримав високо в руці свої окуляри, в яких кулею було розтрощено праве шкельце.
-Я ж казав, казав тобі, що нас не вбють, — зовсім не слухаючи товариша, викрикував Шпіцер і знавісніло гупав кулаками по землі.
Коли вони нарешті заспокоїлися, Гель, який першим прийшов до тями, мовив:
-Ну, тепер до діла. Мусимо описати цю рослину згідно зі всіма правилами ботаніки.
Шпіцер глибоко зідхнув, приготував каламар з чорнилом, умочив у нього гусяче перо і на чистому аркуші паперу став слово в слово записувати за Гелем, який, поглядаючи на мевові кущики, диктував рівним голосом: «Мева — сіро-зелене зілля заввишки сто-двісті сантиметрів. Стебло сторчове, дуже розгалужене, борозенчасте, внизу з червоно-бурими плямами. Листки (тридцять-шістдесят сантиметрів завдовжки) голі, з порожнистим бильником, в обрисі широкотрикутні, дво- триперисті, з перисто-надрізаними або роздільними довгастими частками. Середні і верхні листки дрібніші, майже сидячі, з вузькими піхвами. Зонтики пятнадцяти- двадцятипроменеві, численні, у щиткувато-волотистих суцвіттях. Обгортки з трьо- шестиовально-лянцетних, відігнутих донизу листочків, ледь зрослих біля основи. Зубці чашечки непомітні. Квітки білі. Двосімянка трохи сплюснута з боків, сіра, із ясними хвилясто-зарубчастими ребрами».
Гель закінчив диктувати, і Шпіцер згорнув пляншету.
-Ну що, комісар Йорам, гадаю, буде задоволений, — мовив Шпіцер.
-Так, першу частину завдання ми виконали, — задумливо проказав Гель, — тепер мусимо дочекатися осени, щоб визріло мевове насіння. Без нього нам нема чого вертатися до королівства.
-Може, зріжемо один мевовий кущик? — запитав Шпіцер.
-Це буде грубе порушення інструкції. Хіба ти не знаєш, що нам заборонено навіть на пі́лочку відступати від неї, — строгим тоном відказав Гель. — Ходімо звідси, поки нема мевекерів.
Вони звелися на ноги і щодуху побігли геть. Коли перетнули красолеву смугу, то побачили у всяких місцях за нею закривавлені тушки кролів, яких було десь пять-шість штук. Деяких тваринок кулі настільки пошматували, що навіть важко було визначити, що це за істоти.
-Ось через кого мевекери підняли таку стрілянину,-- гукнув, не припиняючи бігу, Шпіцер. — Цікаво, чим ці бідні створіння перед ними завинили?!
-Менше забивай собі голову дурними питаннями,- відповів Гель.- Краще дивися, чи не видно десь зелених капелюхів.
Вивідувачі підбігали все ближче і ближче до лісу. Їм ні на секунду не можна було зупинятися, бо тут у відкритому полі шансів урятуватися від мевекерів не було жодних.
Немає коментарів:
Дописати коментар