Король Вешаї́л Другий вистежував цю велетенську росома́ху вже другий день поспіль. Учора на світанку він і ще пятеро єґерів з псами-гончаками вирушили з польового табору, розташованого трохи відсторонь дороги з Бена́я на Хір, у бік болота Боа́з. Йшли пішки, тихо ступаючи ногами у мяких мо́ршнях з пумячої шкіри по камянистій, подекуди порослій я́ґелем та мшеддю землі, не перегукуючись і навіть не розмовляючи. Король ніс на плечі улюблену рушницю – булди́мку зі штудерно орнаментованою посрібленою ру́лею, яка стріляла спеціяльними халцедоновими кулями зі зміщеним центром, а єґері, крім широколезих ду́басів у деревяних піхвах, підвішених за поясами, тримали в руках ще й легкі арбалети з прикріпленими до спідніх шпуг пучками коротких, але дуже гострих сви́жок.
Гончаки, як тільки-но були спущені, зразу кинулися вітри́ти і миттю вхопили тропи́. А за якісь півгодини вже шпува́ли, зачувши дичину. Втім, король з єґерями пройшли ще не одну сотню метрів, аж поки в березовому гайку не надибали запорпані глиною та хамло́м залишки арха́ра – голову з величезними рогами, озадок і погризений схаб із чималими пелехами вовни. Судячи з довколишніх слідів, це була здобич росомахи. Вона, як бачилося, десь позавчора вполювала цього гірського барана і сьогодні повернулася підживитися мясом, але змушена була тікати, переслідувана гончаками.
-А це зовсім і не архар, -- зауважив Вешаїл Другий, торкаючись указівним пальцем рогів.— Такі великі роги тільки у муфло́нів.
-Так, ваша величносте, це і справді муфлон,-- підтвердив один з єґерів.
-Архари рідко коли спускаються з гір,-- мовив другий.
-Та й муфлони теж,-- додав третій.
-Дивно, -- пробурмотів король, -- що ж цих гірських баранів жене в долини?
-Ваша величносте, гончаки шкую́ть, шкую́ть і ніяк не можуть наскочити тропи́,-- підбіг до короля четвертий єґер. Він був страшенно засапаний і весь час витирав хустинкою піт з чола.
-Ходімо,-- Вешаїл Другий поклав булдимку на плече,-- росомаха збиває нас з пантелику, пересувається по гілляках. Але вона все одно десь злізе на землю.
Король рушив сягнистими кроками поміж низенькими бруслиновими кущиками. Єґері, похапавши арбалети, рушили за ним. Невдовзі вони розсипалися ро́зстрільною і йшли у відлеглості кілька метрів один від одного.
Дерев ставало щораз менше. Березові гайки і зовсім щезли. А чагарі дроку, де-не-де мі́шма з арти́шем і брусли́ною хоч і траплялися, але були на диво рідкими. Мисливці не зупиняючись уперто йшли вперед. Невзабарі вони вийшли на зовсім відкриту місцевість. Перед очима простягалися луки, то тут, то там порослі кущиками глоду і без жодного дерева. Втім росомахи ніде і взнаки́ не було. Єґері роздратовано кричали на псів, шпурляли в них ломаччям, змушуючи знову і знову шукати звіра. Король уже почав був тратити надію, аж десь перед самим полу́днем нарешті якийсь із псів тихенько зашпува́в. Спочатку один, потім инші. Це означало, що росомаха була десь поряд. У скорім часі один з єґерів натрапив і на її слід.
-Це та сама росомаха,-- Вешаїл Другий відкинув назад своє довге чорне волосся, яке густими пасмами спадало йому на плечі.— Сліди ті ж самі, що й у гайку, де ми знайшли розшматованого муфлона.
-Так, ваша величносте, ті самі,-- підтвердив єґер, який стояв зліва.
-Які ж у неї величезні лаписька,-- здивувався єґер, який був справа, прикладаючи долоню до сліду.
-Вона, певно, завбільшки з теля,-- мовив третій єґер.
-Годі вам! Чого поставали й дивитеся ви́торопнем?! Треба її вполювати, хай та що!— крикнув король і рушив туди, звідки долинало щораз настирливіше собаче шпування.
Єґері кинулися вслід за ним. Але цього дня мисливцям так і не попайди́ло вистежити росомахи. Вони йшли її слідами до самого вечора, аж поки гончаки не ски́нулися тропи́. А тим часом луки поступово перейшли у вологі плосі́ні, стали з’являтися озеря́вини, зарослі куго́ю, невеличкі поди́ з калюжами, иноді справжні баговиння і мочари, пересуватися якими важко було не тільки людям, а й собакам. Це починалися Боазькі болота, які охоплювали чи не третину всієї Хірамської области Королівства Північної Землі.
Пси скинулися з тропи на зару́жжі, яке на кілька десятків метрів простягалося на широкому піщаному узвишші, порослому шолудивником. Сліди росомахи привели до розритої нірки під білим каменем-вапняком, де єґері знайшли ле́мінґа з відгризеною головою й цілу купу закривавлених шпичаків голко́шерста. Далі сліди завертали ліворуч і щезали в баговинні, за яким блищало продовгувате озерце.
-Якщо росомаха з’їла голкошерста, то вона проживе не більше двох днів,-- мовив один з єґерів.
-Вона і одного дня не протягне,-- заперечив другий єґер.
-Тим краще,-- втрутився в їхню розмову король,-- значить у нас є усі шанси її вполювати.
-Так, ваша величносте,-- додав третій єґер,-- але мусимо тут заночувати, бо вже сутеніє.
-То розбивайте шатро і розпалюйте ватру,-- наказав Вешаїл Другий, сідаючи на складаного стільця.
Наступного дня король з єґерами довго пробиралися болотами, обходячи грузькі місця, драговини, вкриті суцільними килимами тільки-но зазеленілого зозулиного льону, переходили бродом більші й менші ковбані й озерця, береги яких були порослі крушиною і прутуватою вербою. Гончаки довго не могли знайти слід росомахи. Вони безпорадно вітрили, бігали туди-сюди, зі скавулінням махаючи хвостами, надовго зникали вдалині за болотяними купинами, з яких стирчали густі снопи сухого торішнього очерету, і врешті перемучені, геть забрьохані багнюкою поверталися з нічим. А Єґері знову і знову гнали їх шукати звіра, нещадно шмагаючи батогами.
Пси занюхали слід росомахи аж пополудні. Король і єґері були такі перемучені, що ледве волочили ноги. Втім, нікому з них і на думку не спадало припиняти переслідування. Вони мужньо пробиралися вперед, долаючи баговиння і чагарі, обходячи небезпечні, затоплені водою місця. І ось урешті надвечір гончаки дали знати, що росомаха зачаїлася у заростях очерету.
-Всі залишайтеся тут, я піду сам,-- наказав король і, відбезпе́чивши ко́щок булдимки, став скрадатися до сірої смуги очеретяних заростей, довкола якої великими колами кружляли, звивалися, неголосно погавкуючи, гончаки.
Весь час, поки Вешаїл Другий рухався вперед, його серце несамовито калатало. Якась дивна тривога чи то навіть страх опосіли його нутро. Він не розумів, що з ним відбувається, чому йому так недобре на серці? «Що таке? Що зі мною? Чому я тремчу, наче перед стратою?»-- запитував він себе, силкуючись перебороти тривогу. Але це було не легко зробити. Тривога знову і знову опановувала його.
Коли король наблизився до заростей, собаки раптом замовкли. Вешаїл Другий зупинився, міцніше стискаючи булдимку. Його палець лежав на кощокові, а руля була спрямована до висохлих стебел, які ледь похитувалися на вітрі і жалісно шелестіли. Там в гущавині десь затаїлася росомаха. Король відчував її присутність всім своїм єством. О, нарешті! Він вистежив її. Лишилося ще кілька кроків. Але чому йому так важко зробити ці останні кроки? Що зупиняє його? «Я мушу опанувати себе, мушу знайти і застрілити цю росомаху, мушу, мушу!»,-- шепотів він, з жахом усвідомлюючи, що продовжує тремтіти щораз сильніше.
Врешті зусиллям волі він таки змусив себе йти. Обережно розсуваючи височенні, чи не вдвічі вищі за людину стебла, король спроволо́ка пройшов з десяток метрів і раптом завмер. На широкій купині за кілька кроків від нього сиділа гігантська росомаха. Її темна шерсть відсвічувала під променями призахіднього сонця дивовижним червоним полиском і здавалася не чорною, а темно-рудявою з помаранчевими відтінками. На масивних передніх лапах виблискували гострі кігті. Голова її була повернена вбік. Але коли Вешаїл наставив на неї рулю булдимки, вона повернула голову і він побачив її очі. Вони були погаслі. Це були очі тварини, яка вмирала. Вешаїлове серце тенькнуло. Він хотів був опустити булдимку, але не міг. «Не стріляй!»-- благали росомашині очі. «Чому, чому я маю не стріляти?»-- подумки відказував король. «Не стріляй!»-- і далі благали очі. «Але я саме для цього і прийшов сюди!»-- шепотів Вешаїл. «Не стріляй»-- не вгавали очі. «Але чому, чому?» І цієї мити, наче не він, а якась стороння сила змусила його палець натиснути на кощок. Гримнув постріл, і зразу ж по тому Вешаїл Другий відчув, як щось гостре глибоко увігналося йому в живіт. Це була стріла. Він зціпив від болю зуби й став повільно хилитися на бік. І вже падаючи, вже тратячи притомність побачив за двадцять кроків від себе постать лучника. Вона на мить вигулькнула і тут же щезла за очеретяними стеблами. «Хто це? Хто? Яке ж у нього бридке, жахливе лице!»,-- це було останнє, що подумав Вешаїл Другий перед тим, як повалитися долі.
Єґері знайшли короля живим, він лежав на боці непритомний, затисши обі́руч стрілу в своєму животі. Всю дорогу, поки його везли в кареті до Рафаґедона, він тихо стогнав, не приходячи до тями. І лише коли карета вїхала до Мідного палацу, король на мить опритомнів, звів голову і ослаблим голосом запитав: «Навіщо ви доправили мене в це пристановисько мертвих?». Після цього його голова впала на оксамитові по́душки і він знову втратив притомність. У Бурштиновій кімнаті, тій самій, що розташована поряд з входом до Пятої вежі і де двадцять чотири роки тому помер в страшних муках король Вешаїл Перший, короля поклали на мяке ложе, обкладене розмариновими гілочками, і там його ретельно оглянув придворний лікар. Стріла, яку він витяг з королівського живота, виявилася отруйною.
-Це отрута хвощевої змії з острова Амоса. Його величність помре,-- здушеним голосом мовив лікар, змахуючи сльозину з лівого ока.— Гадаю, завтра ввечері.
Втім, лікар дещо помилився. Король Вешаїл Другий прожив ще цілих два дні і помер на світанку. Він помер так і не прийшовши до тями. При його сконі, чи, як писала газета «Королівський кур’єр» «при його відході у вічність» серед инших достойників, наближених і рідних короля був і двадцятипятирічний рідний брат Вешаїла Другого граф Рафанаї́л, страшенно бридкий з лиця молодик, якого як головного спадкоємця трону невдовзі по тому і проголосили королем. І ніхто навіть не здогадувався, що саме граф Рафанаїл і був тим таємничим лучником, який поранив отруєною стрілою короля Вешаїла Другого на Боазьких болотах.
Немає коментарів:
Дописати коментар