Ще, коли Діямантовою імперією правив старий похмурий імператор Балтазар Перший — батько теперішнього імператора, вже навіть тоді придворний композитор Авесалом був відомий своїм блискучим талантом створювати особливо витончені ажурні вальси, якими захоплювалися всі дами. З того часу минуло понад тридцять років, а Авесалом незмінно залишався провідним композитором імперії, обіймаючи посаду керівника Золотої імператорської оркестри, для якої й писав музику. Окремі його симфонії, а особливо двадцяту під назвою «Тріюмф водяних лілей», виконували навіть у Королівстві Північної Землі.
За свої шістдесят два роки Авесалом так і не знайшов часу, аби завести сімю, й тому, самотньо живучи в двох кімнатах, розташованих високо під склепінням Блакитного палацу, всю свою силу й час віддавав компонуванню музичних творів. Музика зробилася для нього всім, і поза нею він нічого не бачив. Для нього не існувало ні видатних людей, ні суперечливих людських взаємин, ні подій, що хвилювали всіх, ні добрих та поганих учинків, ні кривавих війн, що безупинно точилися між Діямантовою імперією та Північно-Земельним королівством, ні навіть самого імператора з його величезною державою. Цілий всесвіт він сприймав як безмежний океан постійно мінливих звуків. За цим неосяжним звуковим океаном Авесалом душею відчував невидиму всевічну гармонію, зрозуміти яку безуспішно прагнув усе життя. Постійно й скрізь прислухаючись до неї, занурений у чари таємничих звуків, він, мов сновида, жив у цьому світі якимсь нереальним життям, через що майже всі придворні, котрі віддавалися в палаці попри свої обовязки ще й усяким інтриґам, називали композитора схибленим і на дозвіллі розповідали про нього чимало дотепних анекдот.
Перша Авесаломова кімната була приміщенням, де він спав, обідав і приймав друзів. Їх у нього, правду кажучи, не було, бо художник Мельхіор та поетеса Ляура, які єдині зрідка відвідували Авесаломове помешкання, робили це зовсім не з дружніх почувань до композитора. Мельхіор незмінно приходив пяний і лише для того, аби трохи поспати на канапі біля старого, великого, по кутках геть потемнілого від часу дзеркала, а Ляура, усвідомлюючи талановитість Авесалома, намагалася зацікавити його своїми сонетами, проте з того нічого не виходило, бо той, як тільки починав прислухатися до її милозвучного деклямування, зразу забував усякий сенс слів і насолоджувався лише мелодією звуків.
Його друга кімната, що називалася музичною, була набагато більша за першу і майже цілком порожня. Тут, крім величезного концертного рояля, різьбленого дзиґлика та столика з купою чистого нотного паперу, не було більше ніяких меблів. Голі стіни, вибілені вапном, надавали приміщенню якоїсь стерильної чистоти. У цій кімнаті Авесалом проводив більшість часу, створюючи свої знамениті симфонії та сонати. Сюди ніхто не мав права входити, за винятком самого Авесалома. Якраз це і давало підстави начальникові Таємної служби Теодо́рові підозрювати композитора в якихось прихованих звязках із злочинним світом, а то й і з аґентами короля Рафанаїла.
У своїй творчості Авесалом мав одну таємницю, про яку нікому не розповідав. Таємницею був маленький, мов світло білий ангелик, майже невидимий для простого ока, який час від часу з’являвся до музичної кімнати, сідаючи на кришку рояля. Його присутність була надзвичайно важлива, бо, власне, від нього залежала вся композиторова творчість. Більше того, Авесалом не міг написати жодної ноти, коли ангелика не було.
Ангелик з’являвся несподівано в будь-який час і так само несподівано зникав. Він був дуже полохливий. Тільки-но зачувши чиїсь кроки, що наближалися до Авесаловомого помешкання, він раптово щезав і потім доводилося довго чекати його повернення. Ось чому Авесалом нікого не пускав до музичної кімнати, але хіба про це міг знати начальник Таємної служби?
Авесаломова творчість весь час була дуже плідною, але в останні роки (особливо після написання Маґнифікату на славу Джізе́йса, який, проте, залишався нікому невідомим, бо в композитора так і не дійшли руки, щоб його переписати начисто) ангелик зробився надто примхливим, і нові твори з-під композиторового пера почали з’являтися дедалі рідше, бо щораз важче вдавалося вловити ту мить, коли вередливий ангелик сідає на кришку рояля. Иноді доводилося чекати цілими тижнями. А одного разу ангелика не було понад місяць, й Авесалом з розпачу мало не наклав на себе руки.
Все це привело до того, що композитор змушений був відмовитися від великих творів і став писати лише коротенькі пєски для окремих інструментів. Здоровя його за останні роки дуже підупало, нерви розхиталися до краю, а безперестанні нічні чатування на ангелика цілком висушили тіло бідолахи, і він зробився схожим більше на приходька з тамтого світу, ніж на живу людину.
Одного дня, коли надворі мрячив осінній дощ, Авесалом у глибокій зажурі зайшов до музичної кімнати і знесилено сів за рояль. Ангелик не з’являвся вже четвертий місяць. Спершись ліктями на блискучі чорно-білі клявіші, композитор вирішив не виходити з кімнати доти, поки не побачить ангелика. «Краще померти з голоду, ніж зносити такі нелюдські муки», — думав він, охоплений розпачем.
Так, у застиглій позі, Авесалом просидів біля рояля аж до наступного ранку. На світанку до кімнати блиснуло сонце, і перші промені впали на Авесаломове обличчя. Воно було геть зморщене і таке бліде, ніби належало мерцеві, викопаному з могили місяць тому. Авесалом, нерухомо сидячи на дзиґлику, думав про свою смерть і відчував, як його здеревяніле тіло поступово стає чужим для нього.
Раптом у повітрі десь за роялем забринів чарівний наспів, і в цю мить ангелик з’явився. Та не встиг Авесалом вмочити перо в чорнило й записати кілька нот, як ангелик зник. Потім він знову з’явився й тут же знову зник, ніби знущаючись зі старого композитора. Це повторювалося, може, з чверть години. Авесалом з холодним потом на лобі весь аж трясся від люти.
-Доки ти мучитимеш моє шляхетне серце?! — втративши накінець терпіння, заволав він і з усієї сили шпурнув ліву пантофлю у відчинене вікно, звідки, як припускав композитор, приходив його білий, мов світло, мучитель.
А ангелик тим часом знову з’явився й почав гасати по кімнаті, перестрибуючи з дурнуватим виразом на обличчі через рояль і танцюючи по столі та білих стінах. Авесалом, босий, з пером у руках, бігав за ним. Він устиг зачинити вікно і тепер мав замір спіймати ангелика та посадити його в позолочену клітку, де колись жив канарок, подарований йому принцесою Ніобою.
-Не втечеш, не втечеш! — ошаліло вигукував композитор, метаючись туди й сюди по кімнаті з простягненими руками. Ця божевільна ловитва тривала доти, доки в Авесалома з горла не пішла кров і він, утративши останні сили, не звалився на підлогу.
Лежачи з широко розплющеними очима коло рояля, Авесалом у розпачливій немочі чув, як скрізь довкола лунає музика божественної краси, яку він уже ніколи не зможе записати.
Немає коментарів:
Дописати коментар