Його характер, його поведінка, його
вчинки були настільки дивні, епатажні, скандальні, зчаста просто-таки
безглуздо-екcцентричні у своїй затятій дрібязковості, иноді
цілковито неадекватні і навіть дикі своєю нічим невиправданою впертістю, що
вкласти Холодного в якісь більш-менш зрозумілі людській уяві рамки дуже важко.
Що він був за чоловік? Звідки, чим була мотивована ця його непогамовна жага таврувати й засуджувати, нерідко в шалі розпалених емоцій цілковито безпідставно й додаючи від себе фантастично гіперболізовані й перекручені факти, і то людей, які зробили йому чимало доброго, навіть жертвували ради нього власним спокоєм, матеріяльними благами тощо і всупереч усьому ставилися до нього з воістину стоїчною приязню? Звідка ця його жахлива риса – невдячність? Адже він, потьмарений одним якимсь малозначним огріхом людини, міг її цілковито перекреслити, знецінити все позитивне в ній, вагоме. Що це за властивість така його характеру – нездатність бачити картину в цілому, а лише фраґментарно, виділяючи в ній другорядне і зовсім не помічаючи головне? Здається, в Миколи Холодного ця схильність плутати головне з другорядним абсолютно переважала і він, маючи напрочуд гострий зір до конкретних фактів, відчуваючи їх серцем, бачачи новизну, незвичність, парадоксальність у тому, що инші сприймали як звичне, рутинне, спрямовував всю уярмлену в глибинах свого єства енерґетичну потугу (а вона в нього була колосальна!!!) на фіксацію тих фактів у поетичні образи надзвичайної сили. Судячи зі всього, ці незвичні факти абсолютно перекривали у ньому бачення всього иншого світу як цілости.
Гадаю, що психологам належить тепер докласти чимало зусиль, щоб розгадати таїну химерної душі Холодного. Він був категоричний до инших, не пробачав нікому найменшої помилки, найдрібнішого ґанджу, водночас був абсолютно безкритичний до себе, до своїх вчинків, до свого часто вкрай недоброго ставлення до людей, навіть найближчих. Чому він иноді зовсім не відчував біль иншої людини? Що робило його таким нечутенним? Жив винятково у світі власних, самим же вигаданих символів? Поза живим життям? Але як тоді Холодний міг так глибоко, так сто́тно відчувати конкретні факти дійсности, особливо ті, які для инших були невидимі, закриті? Адже життя конкретне в своїх проявах, воно ні в минулому, ні в майбутньому, а завжди в тепер, і саме ті прояви і є життям. Чому ж він, будучи таким чутливим до одного, був водночас такий бездушний до иншого? Ось що би належало з’ясувати фахівцям людських душ! А ще ця його захмарна завищена самооцінка, ця його переборщена амбіційність, переконаність у власній суперцінності і певність себе заледве що не цілковито… безгрішним, завдяки чому він зазнавав душевних ран, справжніх травм серця з боку зовнішнього світу, який загалом був байдужий до нього, принаймні не виявляв того зацікавлення і захоплення його особою, як того йому баглося, і це, здається, викликало в ньому пекучу образу на людей узагалі.
Микола Холодний не мав жодного справжнього друга. Ніколи. Він був уродженцем Східного Полісся (народився 30 липня 1939 року в селі Краснопілля на хуторі чи то Ягідний, чи то Стягайлівка Коропського р-ну Чернігівської области), часто бував у Києві, в инших містах і містечках України, яку, здається, зїздив вздовж і впоперек.
Його знали всюди. Він мав незліченну кількість знайомих, приятелів, особливо в літературно-мистецьких середовищах. Його поезією захоплювалися, навіть обожнювали, в радянські часи вона ходила в численних самвидавчих списках, і люди, яким вона потрапляла в руки, нерідко дуже прагли знайомства також із самим поетом. Холодного запрошували у найрозмаїтіші творчі й білялітературні громади, але зближення і триваліше спілкування з ним зчаста завершувалося прикрими ексцесами, а то й скандалами і сварками. Його надто довго не міг витерпіти ніхто, навіть найтолерантніші люди з воістину янгольським терпінням. Саме тому чи не кожен, хто мав з Холодним триваліші стосунки, потім усіляко уникав зустрічи з ним. Історій реальних і, можливо, придуманих, нафантазованих про всякі капості, які він зробив тій чи иншій людині, можна почути у літературно-мистецькому світі безліч. Здається, Холодний перевершив усіх за кількістю людей, які його попросту ненавиділи, і це ще один, хай і з неґативним значенням арґумент непересічности його особи.
Я знав Миколу Холодного давно. Познайомився з ним ще вкінці шістдесятих років у Львові, де жив з батьком-матір’ю і братами. Я тоді закінчував десяту клясу середньої школи і як прозаїк-початківець належав до неформальної літературної групи, лідером якої був поет, на той час доволі популярний серед молоди, Григорій Чубай. Микола Холодний часто приїжджав до Львова, виступав там зі своїми віршами, переважно в приватних помешканнях, де збиралися прихильники позаофіціозної літератури. Через Чубая я і познайомився з Холодним. Мене вразило у його зовнішності абсолютно незвичне, якесь застигле, навіть дещо моторошне лице і особливо очі з мертвим ртутним полиском, які, здавалося, ніколи не світилися радістю, не випромінювали доброзичливости. Не розумію чому, але Холодний завжди викликав у мене певний острах. Я не памятаю, щоб він хоч колись щиро, по-людськи посміхався. Певен, що це була людина, яка ніколи не виявляла назовні своїх істинних почуттів, все ховала в собі. Права частина його обличчя була спотворена жахливими шрамами аж до ока, і це ще більше підсилювало почуття якоїсь трохи що не містичної обави до нього, і не тільки в мене, а й, як я довідався пізніше, в багатьох инших людей.
Памятаю, я, молодший за Холодного на чотирнадцять років і тому пройнятий до нього повагою як до старшого, досвідченого, битого життям, та ще й автора поезій, які мене вражали до глибини серця, відважився його запитати, звідки ці страшні бли́зни на його лиці? «Це мене в дитинстві переїхав трактор!»,-- незворушно з камяним виразом відповів Холодний, дивлячись не на мене, а кудись у вікно. Ясна річ, що я не знайшовся на дусі, аби детальніше ще щось розпитувати. Ця відповідь була як грубезна крапка, яка унеможливлювала будь-яке продовження розмови. Я замовк і довго гризся в душі, намагаючись доглупатися до таємного сенсу слів цього дивного, абсолютно загадкового для мене чоловіка.
Про життя Холодного загалом відомо багато, а от про останні його роки в Острі – зовсім мало, принаймні для тої доволі широкої громадськости, яка цікавиться літературою. Тому хочеться зосередити увагу і на цьому відрізку його життя, особливо на аномальних і так до кінця не з’ясованих обставинах його смерти.
 |
| Будинок в Острі, де на другому поверсі мешкав Микола Холодний. Його балькон був тоді незашклений. |
Микола Холодний мав в Острі одного, здається, єдиного друга, а ст
о́тніше не друга, а такого собі приятеля, довірену особу, якому доручав деякі важливі у побутовому сенсі справи, як от приглянути за квартирою, коли треба було надовго відлучитися, тощо. Це був директор музичної школи (зараз колишній), а також поет гумористичного жанру Микола Руско. Дуже комунікабельний, живий, веселий і чуйний чоловік, готовий допомогти в біді кожному і майже безборонний перед натиском відвертого хамства. Цим і користувався Холодний, змушуючи Руска, нема, нема та й виконувати ту чи иншу свою схотінку. Наприклад, міг ні сіло, ні впало до нього зателефонувати й грубим начальницьким тоном заявити: «Так, мене не буде в Острі якийсь час, щоб ти попідливав вазонки і подивився, щоб до квартири ніхто не вліз». А що Рускові це може бути не до серця, Холодний і в голові не покладав. І цей штрих дуже характеризує Холодного, вказуючи на певну черствість його натури.
Здавало би ся, що Холодний мав би по-людськи допомагати Рускові, ну, принаймні, щодо його творчости. У певному сенсі так і було. Коли Руско видав свою збірку гумористичних віршів «Сатиричні уколи Руска Миколи», то Холодний навіть написав до цієї книжки передмову. Але от коли постало питання про прийняття Руска до Спілки письменників України, то Холодний учудив таке, що зовсім не лізе в жодні ворота – написав фактично доноса в Чернігівське відділення СПУ, мовляв, не треба Руска приймати в письменники, бо він ніякий не поет, а так собі, графоман, та ще й возить мерців на цвинтар, використовуючи свою «Ниву» як тягач катафальків. І бідаку Руска не прийняли до спілки.
Дивовижна, просто таки загадкова тяга очорнювати людей, писати всякі клявзи на співробітників, знайомих, приятелів і навіть на власних благодійників була у Холодного віддавна. В Остерському краєзнавчому музеї мені розповіли дуже показовий під цим оглядом епізод. Микола Холодний у сімдесятих роках влаштувався на роботу до цього музею. Якось музейних працівників мобілізували прополювати бур’яни на колгоспний лан. Поїхало кілька жінок і з ними Холодний. Жінкам, незвичним до такої роботи, та ще й під палючим сонцем, важко було працювати і вони не впоралися належним чином із завданням. І от Холодний узяв та й написав на імя директора музею доноса, де заявив, що співробітниці лінувалися працювати, нічого не робили, а тільки вилежувалися в затінку. Просто вражаєшся, навіщо він це зробив? Абсолютно безглуздий і руйнівний всіма сторонами, шкідливий насамперед для самого Холодного учинок. І пояснення цьому нема.
Доноси з численними звинуваченнями писав Микола Холодний і на всяких посадовців, зосібна у сімдесятих-вісімдесятих роках і на остерського міського голову Віктора Кулика, наприклад, звинувачуючи того у навмисному затягуванні газифікації будинку (в.Б.Хмельницького, 60), де Холодний мав квартиру під номером 6. Про його конфлікти з Куликом багато хто розповідав мені. Яке ж було моє здивування, коли я (вже по смерті Холодного), зустрівшись з Віктором Куликом у Остерському будівельному коледжі, виявив, що той не має і ніколи не мав жодного зла до епатажного поета. Ба більше, часто захищав його, коли Холодний, перебравши оковитої, потрапляв у руки місцевої міліції. Але найбільше мене здивувало, що Кулик є ще й шанувальником поетичного таланту Миколи Холодного, добре знає його вірші і навіть деякі може деклямувати напамять.
Взагалі за Миколою Холодним продовж усього його життя тягнеться суцільний шлейф скандалів. Він працював у багатьох місцях і ніде надовго не затримувався. Вчителював у селах Євминка, Пархимів, Карпилівка, у Остерській вечірній школі, у Остерському краєзнавчому музеї (всього місяць) і всюди залишив по собі недобру славу. Люди не любили його. Всі, хай з ким я говорив, одноголосно стверджують, що він мав препаскудний характер. Наприклад, сусіди, які жили в одному домі з ним, навіть не хотіли ділитися спогадами про Холодного, а один прямо заявив, що нічого доброго сказати не може, а про покійника погане говорити не буде. Така одностайно неґативна оцінка цього поета-скандаліста багато про що свідчить і знову ж таки підкреслює унікальність його особи. Втім, в Острі я знайшов категорію людей, які відгукуються про Холодного винятково у позитивному світлі. Це місцеві пяниці. Для них він був «мужик, шо нада». Ще б пак, кажуть вони, у Холодного завжди можна було випросити на випивку, та й сам він в останні роки «закладав за комір» добряче, і періоди затяжного запою ставали в нього щораз тривалішими.
Зовсім не дивно, що Холодний так ніколи й не одружився. Жив сам. Проте жінки були в нього і, здається, не мало. Але жодна не витримувала його важкого нестерпного характеру і в короткому часі тікала геть, часто зі скандалами. Дуже характерним штрихом щодо цього є випадок з однією жінкою, з якою Холодний познайомився через газету. Це було, якщо не помиляюся, десь за кілька років до його смерти. Вона якийсь час жила з Холодним. Він їй навіть купив гарненькі і доволі дорогі чоботи. Потім вони посварилися, і вона покинула його. Розлючений Микола вимагав, щоб «невдячна» повернула йому чоботи назад. І то заявляв про це публічно, зовсім не здаючи собі справи, що цим піднімає сам себе на глум. Жінка, цілком зрозуміло, вперлася і так і не віддала подарунок. А в Острі й досі згадують зі сміхом та кпинами ту історію з чоботами.
Микола Холодний багато кому допік, а иноді й конкретно нашкодив, зіпсувавши кар’єру, репутацію, декому навіть, як переказують, знівечив і життя. І якщо б це стосувалося винятково простих людей, то, може, ніхто б і не знав. Але Холодний не розбирав, хто видатний, заслужений, а хто ніким не знаний – періщив усіх підряд, наче йому було важливо просто періщити, байдуже кого. То, може, вся таємниця його злосливо-демонічної натури і криється в цій загадковій потребі викривати, засуджувати, піднімати на глум? Хай там як, але те, що Холодний як людина показав себе особливо виразно саме з неґативного боку, засвідчують і ці рядки Василя Стуса:
«Колись Холодний свині пас
І пах від смороду та поту.
Цей поетичний льовеляс
Вкраїнську оббрехав Голготу».
(ж.«Сіверський літопис», 1996, №2-3, с.138-139)
Коли стотне помер Микола Холодний невідомо. І вже, як бачиться, не буде відомо ніколи.
Як уже говорилося, Холодний, вийшовши на пенсію, щораз більше заглядав до чарки. Втім, він продовжував писати. Але з-під його пера рідше й рідше з’являлися справді вартісні вірші. Він поволі деґрадував як поет. Зовнішнє його життя, проте, не дуже змінилося. Він, як і раніше, міг на кілька тижнів щезати з Остра, їдучи кудись чи то у якихось побутових справах, чи то на побачення з черговою пасією, чи й просто до когось у гості.
У середині грудня 2005 року він сказав знайомим, зосібна Миколі Руску, що на Різдво збирається їхати на Закарпаття. З того часу Холодного живим більше ніхто не бачив. Минув Новий Рік, минуло Різдво, минув січень, а Холодний не появлявся. Потім минув і лютий, почався березень, прийшла весна. А Холодного все не було, і не було. Сусіди занепокоїлися. Стали висувати всякі припущення. Може, його вбили на Закарпатті? А, може, він мертвий лежить у себе в квартирі? Звернулися в міліцію. Проте в міліції довго не зважувалися ламати двері, все чекали, ануж Холодний появиться. Ніхто не хотів брати на себе відповідальности, тим паче, коли йшлося про такого запеклого скандаліста як Холодний. «Та він з нас погони позриває!!!»-- відка́скувалися місцеві міліційні чини.
І так все тяглося, аж поки з помешкання Холодного не посунув виразний трупний сопух. Тут вже хочеш не хочеш довелося ламати двері. Коли виламали перші двері, вхідні, то сморід став просто нестерпучий. Довелося одягати протигази. Двері з коридору до великої кімнати теж довелося ламати, бо були замкнуті на засувку зсередини. А коли відчинили двері до малесенької спаленьки, то знайшли і хазяїна помешкання. Він лежав ницьма на підлозі коло ліжка. В майці і спідніх штанцях. Тіло майже повністю розклалося. Прах подекуди доводилося збирати з підлоги скребками.
Це все сталося 23 березня 2006 року. Останки Миколи Холодного зразу ж відвезли до Козе́льця на експертизу. Звичайно, що це було чистою формальністю. Судмедексперт (Анатолій Васильович, прізвища не памятаю), судячи зі всього, ніякої експертизи не робив, просто видав довідку, що смерть настала буцімто 1 лютого 2006 року від зупинки серця. Того ж дня труп, чи то пак його погнилі рештки доправили назад до Остра. А наступного дня, 24 березня поховали на кладовищі, яке розташоване неподалік остерської автобусної станції. Могилу надали зовсім близько від центрального входу.
Витрати на похорон оплатив остерський комунгосп. Людей на похороні було зовсім мало. І жодного літератора з Києва. З Чернігова приїхали голова Чернігівської СПУ Станіслав Репях, директор обласної бібліотеки Петро Грищенко, а з Козельця завідувачка культурою Любов Боришполець. Був на похороні також і Віктор Кулик і ще деякі предствники громадськости міста. Ну, і звичайно, поет-гуморист Микола Руско, який своєю старенькою «Нивою» і відвіз труну з останками Миколи Холодного на кладовище. Те, за що живий Холодний колись висміяв Руска, виявилося дуже навіть потрібним Холодному мертвому.
 |
| Могила Миколи Холодного. |
Отак і завершився земний шлях видатного (стверджую це без усяких перебільшень) поета Миколи Холодного, поета, якого ніхто не любив. Як він епатажно жив, так епатажно і помер. Цілком можливо, що смерть настигла його ще перед Новим Роком, себто в другій половині грудня 2005 року. Адже саме з грудня ніхто й ніде більше його не бачив. Якщо так, то мертве тіло пролежало на підлозі близько трьох місяців. І 14 березня 2006 р., дата смерти Миколи Холодного, яку викарбувано на його могильній плиті, є фальшивою. І у цьому є якийсь особливий символізм, який відображає суть парадоксального, повного взаємозаперечень і двозначностей життя самого Холодного, а також, може, ще більшою мірою і його дивної, такої простої за формою і такої загадкової за внутрішнім змістом поезії.
 |
| Напис на тилію надмогильної плити Миколи Холодного |
Читач цієї статті, певно, думає: «А що це про Холодного так багато поганого? А де ж добре? Таж він був живий чоловік!» Запевняю, я не написав жодного умисне поганого рядка про Холодного. Зображав його таким, яким він був. І те, що хтось розцінює як погане, з погляду вічности не є ні поганим, ні добрим. Я константував лише факти. Без всяких оцінок, без особистих упереджень. Втім, є одна абсолютно позитивна риса Миколи Холодного, яка перекриває повністю все, що люди відчувають як погане щодо нього – це його поезія. Микола Костьович Холодний – великий поет. І таким залишиться назавжди. Все, що він робив, як він жив, з ким сварився, кого хвалив, чому у взаєминах з людьми надавав перевагу, а чому ні, відійде безслідно, а вірші його залишаться. Залишаться навічно. І прийде час, коли слово Холодний асоціюватиметься винятково з поезією, а не з тим, який він був як людина.
Отож тепер хочеться кілька слів сказати і про найважливіше – про вірші Миколи Холодного. Що він був за поет? Що за поетичний стиль він виробив? І чому ця поезія у свій час мала такий резонанс?
Що перше впадає в око, коли читаєш вірші Холодного? Насамперед ясність, незатуманеність образів. Вони легко лягають в серце. Його вірші прості, незамудровані, часто навіть загострено простацькі, дуже рельєфні і місцями балянсують на межі цинізму, вони оповідають про зрозумілі і близькі кожній людині речі, незважаючи чи зображувана поетична картина реалістична чи цілковито фантастична. Цій поезії не характерне глибоке проникненням в дійсність, вона не заторкує одвічні питання людського буття, вона навіть у певному сенсі примітивна і акцентує увагу на почуттях нерідко банальних. Але як акцентує!!! І це «як» становить чи не найбільший секрет віршів Холодного. Иншим разом просто не можеш надивуватися, чому його поезія, ні трохи не вишукана, позбавлена витончености, глибокого змісту, навіть грубувата так емоційно впливає? Чому вона так лоскоче нерви, ворохобить й звихрює серце? Що є тим механізмом, завдяки якому Холодному вдається викликати в читача посмішку, сміх, подив, иноді схвалення й заперечення водночас, але ніколи не залишає його байдужим?
Іван Лучук у своїй антології української поезії 20 століття «Дивоовид» стверджує, що для поетиченого стилю М.Холодного визначальною рисою є парадоксальність. Поєднання взаємозаперечних образів, мовляв, і є тою пружиною, яка надає його віршам такого емоційного впливу на свідомість читача. У цьому є рація. Але чи тільки парадоксальність робить їх такими притягальними?
Мені здається що у цій поезії набагато більше емоційних спонук, аніж тільки парадоксальність, яку, втім, я згоден, справді можна вважати найважливішою. Тут і свіжість погляду на конкретні, здавало ся би геть замацані, факти; і здатність формувати образи без будь-якої інтерпретації, себто з максимальною припнятістю до дійсности, через що вони дуже живі, трепетні, а живе нікого не може залишати байдужим; і проголошення прописних істин під несподіваним кутом зору; і просто ідеально стотні за влучністю характеристики певних явищ, подій осіб з наданням їм карикатурної гіперболізації; і вкрай ядучі мазки, які впиваються у память наче репяхи в кожух.
Отже, підсумовуючи, можемо сказати: стиль віршування Миколи Холодного – це наче добре виважені удари важкої палиці, кожен помах якої ясний, виразний, часто взаємозаперечний (парадоксальний) завдяки чому образи різко відтіняють одне одного і картина вірша стає дуже випукла, компактна і самодостатня. Спосіб досягнення цього ефекту криється в цілій низці засобів, починаючи від парадоксальности (Ів.Лучук) і кінчаючи мазками концентрованої емоції, здебільша їдкої.
На завершення підкреслю, що поезія Миколи Холодного абсолютно ориґінальна. Його стиль віршування пройнятий новизною, неповторністю, свіжий, задерикуватий і не має аналогів. Його вірші запамятовуються і напрочуд легкі для деклямації. Треба також зазначити, що місце Миколи Холодного в українській поезії ще до кінця не усталене. Надто багато нашарувань особистісного характеру постає при сприйнятті його поезії (чимало людей знало поета особисто) і це заваджає цьому усталенню. Але я не сумніваюся, рано чи пізно вся сухозлотиця, шумовиння, обра́зи і гіркі спогади відійдуть у небуття, і поетичну творчість Миколу Холодного буде причислено до найвищих досягнень української поезії двадцятого століття.
 |
| Останні роки життя. Микола Холодний читає свої вірші. |
Микола ХОЛОДНИЙ*
Перемога з бляшанкою в руці
За тих ми вмерли, що живуть за нас.
І мертві ми вернулися додому,
щоб пурпурові квіти паперові
десь там, вгорі нам пахли повсякчас.
Каліка, своєчасно що не ліг в сиру,
в літературу перебіг з окопу
і тицяє у вічі друзям по перу
ногою, котру втратив біля Чопу.
І хай він нині патетично ратує
про перемогу в золотих погонах –
вона ж, закутана в шинелю латану
збирала мідяки в ваґонах.
1957
Нова варіяція на стару тему
Та хай Маяковським я став би, проте
чи мову міняв би, як ґольф,
свою на німецьку одне лиш за те,
що шпрехав по-швабськи Адольф?
1957
Повернення
Верніть-но до найближчого гудка
мені мене, що знищувався пляново.
Від першого і до останнього рядка
від нині жити починаю заново.
Одні скосили, инші загребли.
Посохлі стебла
ослів отара лиже.
Народе мій! Я – віть в твоїм стеблі.
Чия коса нам горло переріже?
1958
ххххх
ти не перша і не остання
як скажімо черевики про вжиток
тільки неук ще вірить в кохання
в цей забутий давно пережиток
коли місяць бере на роги
поруч ліжка мої штани
ти кусаєш мене за ноги
бо то твій ідеал вони
та хоч світ тебе звав марою
й рік мені що ти б кров пила
піді мною він був бороною
ти ж крилом лебединим була
1958
Монолог, виголошений по телефоні
Жінко, я вас кидаю напризволяще,
засідаю вивчати партійні рішення.
Вам цього не збагнуть, ви ледащо,
персами за штани підвішене.
Ви до себе не зачиняєте двері.
Не здумайте через них сміття
в наш рід внести.
Невже вам цікаво в безлюднім сквері
розбазарювати рештки гідности?
Он надої вдалося завоювати Гальці.
Подивишся – аж ув очах дво́їться…
Знаю, ви глянете туди крізь пальці,
бо вам кишеня батькова
сім раз на день доїться.
А втім, байдуже,
чи вмієте ви ліпити тісто.
І про аборт не розводитимемо антимонії.
Нас хвилює одне,
чи слугував ваш дід у Махна колись-то
і чи на вас не нейлонові пантальони,
виготовлені з підривною метою в Японії?
1958
Ловці перлів
Пірнав ловець у море аж на дно.
Прощавсь про всяк випадок з моряками.
Але щоразу падав на рядно
з порожніми закляклими руками.
Отак бува в поезії: до дна
пірнаєш раз, а потім ще пірнаєш.
Якби тобі перлиночка одна!!!
Так ні ж, порожні мушельки збираєш…
1959
Давить
Руки уранці мию –
ззаду щось давить за шию.
Вже і в готелі ночую –
душить ще дужче, чую.
В льосі сховаюся навіть –
давить.
Кинув прогулянки лижні.
В дверях принишкнув шашіль.
Давить мене два тижні
кашель.
1959
№95
налились вуста мов полуниці
і поблякли перед ними зорі
чом я не Никифор із Криниці
я б намалював тебе в соборі
і молився б світ на тебе голу
а ставало б зимно тобі зи
то святі спускалися б додолу
і палили власні образи́
1959
Нічний гість
Заснути вона не встигає,
як щось увіходить без стуку
і поночі поруч лягає,
із вуст не зронивши ні звуку.
Всю ніч їй, тамуючи подих,
настирливо дивиться в очі.
А вдосвіта тихо по сходах
щеза до наступної ночі.
1959
Сліпці
(Майже за Брейґелем)
-Є то біле,-- кажуть їм на чорне.
І вони повторюють: -Авжеж.—
А яка образа їх огорне,
коли їх незрячими назвеш!
До поводирів немов прикуті,
втратили відмінність дня від ночі.
Люди, не просіть мене – по суті.
Люди, перевірте свої очі.
1959
№19
доказував розмахував руками
запитував і сам відповідав
раз по раз воду пив
і рвав на голові волосся
то стукав по трибуні кулаком
то бив себе у груди
то замовкав і знову вибухав
не знаючи сліпий
що перед ним
порожня заля
1959
Пісня на два голоси
нам тію простувати стежинкою
що усіх приведе в листопад
я ніколи не стану жінкою
як не стану і жити назад
черепа шашіль точе
в серці нема Різдва
то ж заспіваймо Вовче
нас бо на
світі два
1960
Золоті ворота
Золоті ворота. Золоті.
Золоті ворота, та не ті.
Мені княжа донька
не відчинить їх.
Засвербить долонька
на міцний горіх.
Жебонить по вулицях
та й мутна вода.
Спритний, той роззується.
Скаже: не біда.
Вечоріє. Дай-но
пригорну, кохана.
Покривають сутінки
Богдана.
Йдіть, поспіть, Богдане,
А мені коня.
Я не той, гетьмане,
Що в сідлі куня.
Йдіть поспіть, Богдане,
я не склеплю віч.
Золоті ворота.
Ніч.
1961
ххххх
Я програю́
голову в карти свою.
Ні, то не карти!
То тільки жарти
в життя на краю.
Гей, гравці!
Товптеся в коло ви!
Швидше! Та швидше ж!
Я вас чекаю.
Киньте в борщ мою голову –
я до вас на обід завітаю!
1961
ххххх
В чиїх вертепах тільки ми й не грали
отак, в сірка позичивши очей!
А чи хоч раз собою ми бували,
чужі костюми скинувши з плечей?
Ми надто добрі – хоч дери з нас лико.
Усім в нас шлях на покуть, як богам.
Навіть труни Шевченкової віко
ми віддали на хату ворогам.
І хто не знав братів своїх моралі
під місюрою культівської пудри,
той зна мораль морозів на Уралі
і кальорійність моху серед тундри.
Сьогодні бром він мовчки попива.
А взяв би й запитав хоч на півслова:
куди веде дорога стовпова,
де всі стовпи попиляно на дрова?
1961
Керманичу
(Із циклу «Ельдорадо»)
Не вірять тобі й на півшеляга.
Кому-бо секретом є:
що ближче підпливаєм до берега,
то далі до нього стає…
1961
Бомба
О, якби стрястись такій біді,
щоб на нашу хату бомба впала,
ти без рук лишилася б тоді
і мене ногами обіймала!
1962
Полумя
А, може, полумя погасне?
А, може, полумя пога…
Яке у тебе все прекрасне:
рука, нога…
1963
ххххх
Я прожив не своє життя.
Хтось підкинув його мені.
Я не знаю й тепер до пуття,
по чиїй я ходжу землі.
Тлі напхали Христові в нутро.
І не буде йому оновлення.
Мемуари апостол Петро
фарисеям утне на замовлення.
1964
Такі вже є ми
(Із циклу «Африка»)
Такі вже є ми, що своя
нам ближча названої мати.
Такі вже є ми, що імя
з нас кожен хоче власне мати.
Хай платні наймити вірші
нам підкидають. Та, хоч трісни,--
немає пісні в нас в душі,
якщо душі немає в пісні.
І разом з тим ганчірку в роті
котрий десяток літ жуємо?
На трьох по два-бо ідіоти.
Такі вже є ми…
1964
Вмирають поети
На смерть В.Сосюри
Вмирають поети в душі,
а потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.
Поетові копають яму.
Коли – знає тільки він сам,
в поезії – білі плями,
ще більше на серці плям.
Неначе потрапив не в свій город,
нервово повітря ковта.
Поете, не той тепер Миргород
і Хорол-річка не та.
Поетів вивчають діти.
І слідчі десь цілу ніч.
І мертві поетам квіти
до мертвих кладуть облич.
На цвинтар за місто, як сніг,
вивозять на пятій швидкості.
Глузують із друзів їх,
немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
кого там діймають турботи,
що тільки поети вимруть –
не буде для них роботи.
На Байкових студених схилах
падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
на Півночі зими недавні.
І білі ведмеді, ватра,
земляцьких кісток опилки…
Поетів не стане завтра –
залишаться члени спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти?
І хто нас запалить, хто?
Он знову на пятій швидкості
помчало когось авто.
1965
Вона
Я лежав на ній. А скільки до мене!
Вона фарбою пахла і гола
впиралася в траву чотирма.
Їй було, мабуть, смішно, що вчора
на мої кретинічні штани,
мов на трофейні знамена,
подивитися, приходило півсела.
І ходило відро з самогоном
по руках край порога.
Потім хата ходила ходором
і билися об заклад, хто більше хильне.
А насамкінець говорили про дядькову ногу,
яку загубив він за Одером,
щоб тепер на коняці возити пальне.
Я лежав на ній, і вона піді мною
ставала гарячою.
Я припадав до неї, мов циган до молока.
Золотоверхий Києве,
я тобі багато в чому завдячую,
хоч і перегачена тобою
двадцятипятирічна моя ріка.
Я лежав на ній. І бив місяць у золоті литаври.
Зазираючи через штахет, хлопці гукали: «Слава!»
Лізли у вічі москалі і таври,
і обливалася підо мною потом…
стара дядькова лава!
1966
Заповіт
«Exesi monumentum…»
Звела б горілка мене в гріб,
неначе зайвий шмат утилю,--
замісць хреста півлітру ви б
мені вкопали на могилі.
Щоб веселіше я варився
в смолі з братами по перу,
та ще я, ще не народився –
я народжусь, коли помру.
Я той, що в шахи грав ногами
і рідну матір народив.
Ділився хлібом з ворогами,
як друзів Бог відгородив.
Мені язик затисли в двері.
Та не покинув я співати.
Хоч на таємній хтось вечері
мене з вас має цілувати.
Простіть, як брав фальшиву нотку
на каламутній хвилі «охів».
Не надриваю більше глотку
у дружнім хорі скоморохів.
Після московської науки
тікали ми до канадійців,
щоб нас Колумбові онуки
відкрили в джунґлях, як індійців.
Мій дід шукав якісь підкови,
а я вогню набравши в рот,
лечу тут сам
у літакові,
з якого вистрибнув пілот.
1968
Чоловіча сорочка
(Баляда)
Цілий вік прожила сама,
чоловічу сорочку прала.
Чоловічу сорочку прала,
у суботу на лаві клала.
І не відала, в чому річ:
десь сорочка зникала за ніч.
А у пятницю вранці вставала,
то на лаві її заставала.
Певно, хтось в ній ходив на роботу –
Знову прала її в суботу.
Цілий вік, так вже бути тому,
ні хвилини ні з ким не стояла.
Цілий вік невідомо кому
чоловічу сорочку прала.
1969
Хто ми?
Хто ми є? Живі, що мають
прикидатися мерцями?
Чи мерці, що спритно грають
роль живих з двома серцями?
До сирої всі з нас ляжуть
від словесної утоми.
Хробаки тоді розкажуть,
хто ми…
1969
Щось кудись мене гука
ліки пю які попало
а навіщо сам не знаю
серце битись перестало
а проте не помираю
вчора я почув як ріже
щось його в мені й жує
мав підозру я й раніше
ще один в мені жиє
ліки пю які попало
а навіщо сам не знаю
щось вночі на мене впало
й присягалося кохаю
спати звечора лягаю
і лежу мов на ґранаті
через ковдру відчуваю
що не сам я у кімнаті
щось всю ніч по ній блукає
на сопілці награє
щось кудись мене гукає
з неба руку подає
1969
Стіна
Між нами виросла стіна.
І як не крути:
якщо я за стіною,
то за стіною і ти.
1969
Дзвін
Дзвоном безмовним у церкві вишу.
Глибоко мотуз у горло впивається.
Хто б не гадав, що себе задушу,--
той помиляється.
Руки брудні мене скинуть хотіли,
аби зробити кар’єру на тому.
Тільки іще повернути з утилю
друзям моїм не щастило нікому.
Але й життя провисіти німим
в імені дзвону – нікому не зичу.
Де ти, дзвонарю?! Мовчанням своїм
я тебе кличу!
1970
Ви все ті самі
Ту, що колись підманули
і – до сосни косами,
ви серед дня обминули.
Ви все ті самі.
Голову в попіл мочите
й кажете, що не чуєте.
Вірші, мов кров з мене точите,
днюєте в них і ночуєте.
Хочеться кінчик ножа покохати
серцем, яке замучив.
Смерте, завітай до моєї хати,
я за тобою скучив.
1970
№48
і наснилось мені
я на острові наче
щось бреде в тумані
і за островом плаче
спис зиржавлений там
під ногами валяється
і у джунґлях татам
як повія звивається
а на острів той крильця
розправляє вода
і тубілець тубільця
мов колись поїда
1970
ххххх
Тиша приносить на плечі
перших тролейбусів річ.
А на душі в мене вечір.
А на душі в мене ніч.
Не відріжнив, коли треба,
я мордобою від бою.
Клаптик блакитного неба
став поміж мною й тобою.
1972
Драбина
Поставили драбину без перечок:
-Вилазь із ями, годі суперечок!
1972
Троє в наметі
Мали Ви щось від мечеті.
Ах, тая магія віч!..
Літо. Нас троє в наметі.
Я, Ваші губи. І ніч.
1974
Елегія
Літо, літо, літо,
де ти, де ти, де?
На зелене жито
вже зима іде.
Біля ставу гуси
в траурі немов.
Підганяє вуса
заєць до умов.
У безмовне поле
вийшов, наче цар:
і стерня не коле,
й не бринить комар.
Лиш сивіє житечко,
жито молоде.
Літо моє, літечко,
де ти, де ти, де?
1976
Крос
Бігав навколо лісу.
Бігав до забуття.
Вбив собі в голову лису:
в цім його сенс життя.
Бігав, забувши, чи задній,
чи перед инших біжить.
Ницьма упасти був ладний
і не ожить.
Тіло подряпав ожинами,
смеркло, та бігав, сірома.
Судді давно з дружинами
бавились вдома.
1976
Ролі й долі
Десять пєс на сцені грали
упродовж доби до сказу.
Ми на сцені виступали
в десятьох ролях відразу.
І примірювали шати
в відповідності зі змістом.
Хто, скажіть, не мріяв стати
з нас заслуженим артистом?
Неґативні грали ролі
ми у драмах чудернацько.
У зеніт, мов на ґондолі,
шугонуло нас багацько.
1978
Імя
Вас положат на обеденный,
А
меня – на письменный.
Маріна Цвьетаєва
Ти стоїш у мене на порозі.
Я дивлюся – і не впізнаю.
У кого ти їхало на возі,
по чиїм тинялося краю?
Хто в любові клявся безупину
і в біді, хвалився, не втече,
той обом нам цілився у спину,
ледве ніч торкнула за плече.
Де тебе підстригли так огидно
і підфарбували тебе де?
-За туманом нічого не видно,--
із вікна сусідського гряде.
1984
Аквареля
Кочерги зажурилися край печі.
Холодна піч вугілля вигляда.
Сховав начальник голову у плечі.
Підсадять чи посадять – не вгада.
Несе колгоспниця до церкви мощі.
А дитинча запитує про мед.
І тільки той не тужить, що на площі
рукою хвацько вказує вперед.
1991
Непроханий під вікном
Стоїть під вікном Непроханий
(очі такі невинні)
і щойно одруженим радить,
як жити вони повинні.
Другий, трьохсотий, тисячний
ранок на шибці займається,
а той, із очима нахабними,
стоїть за вікном і всміхається.
1991
Ніч у чумі
(З циклу «Ненецькі мотиви»)
Тундра. Вічна мерзлота.
Українські хати.
Молоді мої літа,
Кірова цитати…
Об. Ямалки ніжна річ
після кухля соку…
Обійму на цілу ніч,
цебто на півроку.
І забудемо усе –
з нафти до горбуші.
Теплу течію несе
Об у грішні душі.
Марить сяйвом оленя.
Мар ти чи не мар ти –
видно й так, хто поганя,
а хто тягне нарти.
-Не пришлеш мені й листа…
-Що ти, мила, що ти?—
У вуста впились вуста.
-Цноти, люба, цноти…
Вже проснулись отамо,
у сусіднім чумі.
О десятій летимо
в напрямку на Суми.
Білі-білі з висоти
бачаться картини.
Тільки иноді – хати
і якісь дротини…
1992
Вода із крана
(Із циклу «Сонце сходить у
Кролевці»)
Не купатимусь у грудні
і не питиму жень-шень.
Хто сказав, що пополудні
не поцілив я в мішень?
Тричі вистрілив по птиці.
Ти промовила: «Везе».
І тремтіли твої циці,
наче музика Бізе.
Буря яблуню хитала,
а із яблук капав мед.
Хлопця дівчина питала,
в що впирався Архімед?
На руці моїй до рана
ти лежала молода.
А вода текла із крана,
бо на те вона й вода.
У сусідовій квартирі
щось кахикнуло лишень.
Ти не вір, що я у тирі
не поцілив у мішень.
1993
Освідчення Бабі-Язі
(Із циклу «Сонце сходить у
Кролевці»)
Під горою явори,
на горі півонія.
Закохався в кольори,
в кольори червоні я.
На базарі тьма суниць,
кролевецькі півники.
Розкупили чарівниць –
залишились віники.
Не усі, можливо, я
використав козирі.
Що, як доля то моя
плаває ув озері?
Підкрадаюся. Ага,
хоч одну помацаю.
Аж воно шкребе Яга
голі стегна лапою.
Розповім, що удівець
і в роках гармонія.
Кролевець, мій Кролевець,
на горі півонія…
1993
Підозрілий дивиться
(Із циклу «Сонце сходить у
Кролевці»)
Зацвіла акація.
Мабуть, провокація.
1993
Поговір
(Із циклу «Сонце сходить у
Кролевці»)
Ну і що ти такого зробила,
що тепер хоч під поїзд лягай?
Просто техніку дуже любила
і поїхала з хлопцями в гай.
Підвернулось на танці запрошення
для розминки культурної ніг.
І якеє ти мала відношення,
що не там він коліном наліг?
Із нагоди знаменної дати
пригубила краплину вина.
А говорять: «Водили солдати.
І в кавярні заснула вона…»
Не тягля льовелясів до лавочки.
Налетять – відженешся хіба?
Не скидала, оглянувшись, плавочки.
Просто ґумка попалась слаба.
А циганка давно тобі радила:
«Зупинись, бо кудись занесе».
Не забула мене і не зрадила.
Просто матір’ю стала й усе.
1993
Прощальний вальс
(Із циклу «Ялтинське літо»)
Музику, музику, музику!
Двісті відсутніх лишень.
Дмитре в жидівськім картузику,
витягніть руки з кишень.
Як ви, Тетяно, танцюєте?
Звідки, Сергію, ці па?
Із мікрохвоном гарцюєте,
ніби вхопили ціпа.
Ех би заритися в сіно,
щоб аж по спині мороз!
Ой, не давіть, Валентино,
це не одеський «Привоз».
Впала ціна на олію
в нашого брата в лобу.
Сісти б оце за сулію,
потім погріть коцюбу.
Помню, зграбастаєш дівку
і під осики на став.
Хто це там вже на кінцівку
пану Борисові став?
Знов задиміло у стрісі.
Лесю, давайте чугун.
Що ви моргнули Ларисі,
наче московський шпигун?
В танці, кружляємо в танці.
Кава. Стегно. Реверанс.
Хто там за спинами вранці
ще дограє в преферанс?
Ох, не жили ви на Марсі.
Газ! А які холоди!
В вальсі, в прощальному вальсі
дайте Левкові води.
Нас оточили татари.
Хмару диявол несе.
Пари, ви чуєте, пари!
Ще одне коло й усе!
1993
Голубине
Голубине, Голубине.
Чарлі і граблі.
В небо сонячна драбина,
сорок два щаблі.
Голубиний пояс річки,
на дротах місток,
голубої електрички
голубий свисток.
Голубі штани спортивні,
мрія голуба…
В голубих листочків гривні
вбралася верба.
Прочини, голубко, трошки
двері голубі.
Мені клямка і півдошки,
решта все тобі.
Не візьму з собов ні груби,
ані димаря.
Файні в ґачах лісоруби
і ясна зоря.
Голубине, Голубине,
проковтну я й це.
Півтарілки. Півхлібини.
І одне яйце.
1994
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
*Переважну більшість віршів узято із самвидавчих
списків і звірено з прижиттєвими виданнями творів Миколи Холодного, решту -- з
загальнодоступних джерел, насамперед друкованих. (В.Я-В)
2015, 06 червня
