Навальний вітер з дощем та снігом, здавалося, ніколи не припиниться. Невеликий торговельний бриґ «Астра», який понад три тижні тому відплив із Седіолана і прямував до Брайбінара, головного портового міста на північному узбережжі Діямантової імперії, вже пятий день не міг вибратися із Дощової затоки, куди завернув, щоб у Туна́рі запастися продуктами та прісною водою. Бачилося, що бриґові довго ще доведеться стояти на приколі. Щоразу, коли одновухий капітан Алеймонда́с давав команду підняти нижнє вітрило і завести двигуни, здіймався такий шалений вітровій, що доводилося негайно кидати кітви, аби корабель не понесло і не шпурнуло на залізобетонну тунарську пристань. Тільки один єдиний раз Алеймондасові вдалося трохи наблизитися до виходу із затоки, але потужні подуви з Північного океану тут же відігнали судно назад.
Отож, капітанові не залишалося нічого иншого, як чекати, поки вщухне негода, тим паче, що матроси вже почали відкрито ремствувати і могли кожної мити збунтуватися. Це й не диво, бо з борту корабля кожен виразно бачив удалині міські будівлі з церквами, готелями, численними крамницями, дешевими кінозалями й иншими розважальними закладами, як от каси́но чи паноптикум, а також рестораціями, невибагливими харчівнями і затишними кавярнями, де можна було не тільки добре попоїсти, випити пива, вина, ру́му чи гарячого шпу́нту, насолоджуючись товариством розфарбованих тунарських красунь, а й покурити люльку з листям ме́ви, дим якої миттю розвіював горе навіть найнещаснішої людини в світі. Це чудодійне листя вирощували на закритих мевових плянтаціях за озером Веселим у передгірї Алмазних гір. Секрет плекання меви строго охоронявся імператором Балтазаром Другим за допомогою двох тисяч кінних і піших охоронців, так званих меве́керів. Вирощування і торгівля мевою належали до виняткової монополії імператора.
Моавіта була єдиним пасажиром «Астри». Вона сиділа в тісній каюті, пропахлій солоною рибою, і крізь малесеньке віконце дивилася на розбурхані хвилі, які, пінячись, високими гребенями здіймалися одна над одною. В руках, притуливши до серця, вона тримала синього конвертика, в якому зберігався пурпуровий метелик із золотими кружальцями на крилах. Цього метелика їй купив леґіонер Вузципілон у столиці імперії Седіолані під час їхнього останнього побачення навесні минулого року. Вузципілонів подарунок був для неї найдорожчою памяткою, з якою вона ніколи не розлучалася. В тремтінні сухих метеликових крилець вона відчувала биття серця свого коханого, вловлювала мелодію його голосу і навіть бачила блиск його блакитних очей і тому могла годинами розглядати ріжноформні золотаві цятки на його пурпуровій поверхні.
Минуло близько семи місяців, як Моавіта одержала від Вузципілона першого листа з часу його відїзду на війну, яка вибухла на півночі Діямантової імперії, де однієї ночи раптово висадився величезний морський десант армії короля Рафанаїла. Він повідомляв, що після запеклого двотижневого бою за містечко Юста́р, який завершився трагічним відступом імперських військ і захопленням ворогами півострова Митрида́та, а згодом і всього північно-східного узбережжя, на фронті запанувало виснажливе затишшя.
Лінія фронту простягалася на багато кілометрів. Починаючи від Червоної затоки, вона проходила через порослі чагарниками рівнини аж до непрохідних Макульських боліт, за якими височіли цілковито неприступні північні відроги Алмазних гір.
Сидіти в шанцях, закопавшись в землю, наче ке́ртиці, для будь-якого солдата, а тим паче для імперських леґіонерів, було су́тим пеклом. Дні і ночі сповнилися для вояків імператора нестерпно пекучою нудьгою, яка переслідувала їх навіть у снах і порятунку від якої практично не було.
Поперва́х між ворожими сторонами ще иноді відбувалися поодинокі сутички, бої між невеликими групами, окремі герці між рушничними стрільцями, а також арбалетниками і пращометальниками, але поступово все це припинилося і більшість вояків імперської армії остаточно втратила надію, що найближчим часом можуть розгорнутися якісь активні воєнні дії.
«Ти уявляєш, кохана, — писав мало що не з розпачем Вузципілон, — деякими днями тут можна не почути жодного пострілу, жодного навіть віддаленого вибуху ручної ґранати, не кажучи вже про якусь там артилерійську канонаду чи авіяційне бомбардування». А розвідники тим часом доносили командувачеві фронту генералові Ба́йзелю все нові й нові підтвердження, що ворожа армія усті́ль зайнята фортифікаційними роботами і ніякого наступу не плянує.
Тривала відсутність боїв неухильно деморалізувала солдатів імператора. На всьому просторі фронту в імперському війську загрозливо ширилося пияцтво, почастішали безглузді бійки, вбивства, бунти проти офіцерів, самогубства, процвітали всі форми мужолозтва й инших статевих збочень, а також, що найгірше, почала ширитися залізна пропасниця, особливо небезпечний вид божевілля серед вояків.
Щораз більше солдатів самовільно покидали фронт. Військова поліція, чей, щодня арештовувала дезертирів на залізничних двірцях прифронтових містечок Удіна́р, Олва́р, Дізн, а особливо багато попадалося військових утікачів під час нічних облав у публічних домах Брайбінара. І цьому не могли зарадити навіть найжорстокіші кари, до яких удавався генерал Байзель, зокрема й та згідно з останнім приписом імператора, коли дезертира публічно вішали, прикріпивши до грудей табличку з написом «панчоха», потім проколювали в чотирьох місцях загостреними мідними прутами, розрубували тіло на вісім частин, кидали кожен шматок в казан зі соляною кислотою, спалювали рештки на вогнищі і, врешті, оповіщали прізвище страченого у всіх газетах, а також через радіо й телебачення. І попри все це дезертирство продовжувало зростати.
Вузципілон теж не витримав жахливої фронтової нудьги і покинув бойову стійку, залишивши свого друга капрала Фірана самого в шанцях біля переносної гармати і телефона. Два дні він пішки пробирався піщаними полями і обрідкува́тими чагарниками, уникаючи зустрічи з військовою поліцією, аж поки щасливо не дістався до Брайбінара. Тут, у цьому скупому на сонце місті Вузципілон уже тиждень жив у помешканні Моавітиного брата Кория́ндра (сорокарічного неодруженого дивака, який нічого, крім шахів, у світі не визнавав) цілі дні проводячи в його бібліотеці за читанням віршів сімох прославлених імперських поетів, знаменитих клясиків любовної лірики. У листі через кожні три рядки він скаржився Моавіті, що згоряє від туги за нею і благав якнайшвидше приїхати до нього в Брайбінар.
Моавіта в каюті до пізньої ночи споглядала розбурхане море, занурившись у солодкі мрії про майбутню зустріч з Вузципілоном. Вона перебирала в памяті кожну найменшу риску його обличчя, згадувала найдрібніші деталі кожного побачення з ним, намагалася воскресити кожен порух почуттів, які виникали в їхніх стосунках. І що більше Моавіта думала про свого коханого, то більше він здавався їй жаданим, гарним, окутаним аврео́лею справжньої шляхетности. Звичайно, що спати вона не могла і цілу ніч так і просиділа біля віконця із синім конвертиком у руках, час від часу то виймаючи з нього метелика, то ховаючи його назад.
Надранок вітер зовсім ущух і море заспокоїлося. Але над затокою опустився такий густий туман, що навіть стоячи біля однієї щогли, вже не можна було побачити другої. Все довкола затопило, наче молоком.
Моавіта, вийшовши з каюти, побачила капітана Алеймондаса, який підіймався на мостик і хрипким басом гукав команди матросам. Двигуни вже працювали, і бриґ поволі розвертався. Голова капітана була повязана червоною хусткою, а в роті стирчала довга ебонітова люлька, як завжди, погасла.
-Рушаємо нарешті, пане капітане?! — радісно запитала Моавіта, вдихаючи на повні груди морозне повітря.
-А, ви вже встали, панночко! — відказав капітан. — Щось ви дуже бліді. Чи не морські кошмари не давали вам спати. Я б на вашому місці зі столиці й носа не вистромляв. І чого вам заманулося в таку далечінь!
-Це все моє серце, воно винуватець! — з лукавим вогником в очах глянула на нього Моавіта.
-Ет! — зробив непевний жест рукою капітан Алеймондас і, вийнявши з кишені сто́тну лоцманську карту, став водити по ній пальцем. Потім припав правим оком до товстелезного далековида, прикріпленого до поруччя на мостику, наче справді в цьому тумані можна було щось розгледіти.
Моавіта знизила плечима і рушила вузькими східцями догори, на верхню палубу. Тут, загорнувшись з головою у довгу лисячу шубу, вона вмостилася на купі змотаних линв за рятувальною шлюпкою. У цьому закутку, коли дозволяла погода, вона проводила майже весь час своєї подорожи.
З корми лунали крики матросів, які розкручували линви на реях і готували додаткове кріплення для щогл. «Астра», плавно розтинаючи хвилі, неквапливо випливала із затоки. За облавком нічого не було видно, лише чулося монотонне хлюпання хвиль.
При перших же гарматних ви́палах Моавіта прокинулася з дрімоти. Спочатку вона не могла зрозуміти, що відбувається, і в заціпенінні чула лише розпачливі крики матросів і безладну шастанину на палубах. Наступні кілька випалів, коли зрізало верхню половину однієї щогли і вона повисла, теліпаючись на заплутаних вантах, привели Моавіту до тями. Вона зрозуміла, що бриґ обстрілюють прицільним гарматним вогнем. Але звідки ведеться стрілянина не можна було зрозуміти, бо туман анітрохи не став рідшим.
Дівчина ступила кілька кроків. З туману виринула фіґура капітана Алеймондаса з револьвером в руці. На лобі в нього зяяла чимала рана, з якої текла кров.
-Падлюки, вони просто розстрілюють нас! — люто буркнув він і зник у радіорубці.
Рвучкий подув вітру раптом вихопив з Моавітиних рук конвертика з метеликом і поніс його по палубі. В грудях дівчини тенькнуло. Їй здалося, що зараз вона ось-ось утратить щось найдорожче, і Моавіта стрілою метнулася піднімати конвертика. Але цієї мити пролунало ще кілька оглушливих гарматних пострілів. На носі корабля здійнявся стовп вогню -- загорілося вітрило. За секунду один із гарма́тнів влучив просто в шлюпку і, цілковито розтрощивши її, зніс в море, захопивши зі собою і Моавіту. Ніхто на бриґу не побачив, як Моавіту навіки поглинули хвилі.
Пізніше стало відомо, що «Астру» при самому виході із затоки помилково обстріляла берегова артилерія. Саме цього дня армія короля Рафанаїла розпочала масований наступ на Брайбінар і військова залога, яка охороняла підступи до Дощової затоки, одержала шифрограму, що до північно-західного узбережжя імперії рухається королівська фльота із восьми фреґатів під командуванням адмірала Дрі́кулі. Солдати залоги не спали кілька ночей в очікуванні ворожих кораблів. Нервозний настрій серед них посилювали й численні чутки про чергову поразку імперських військ і навіть нібито здачу ворогам Брайбінара. Ці чутки приносили до Тунара й инших навколишніх містечок дезертири. Тому зовсім не дивно, що, як тільки полковникові берегової артилерії Емануїлу повідомили про гул двигунів якогось невідомого судна, він негайно дав команду стріляти зі всіх гармат.
Крім Моавіти, ніхто на «Астрі» більше не загинув. Судно зі зламаною щоглою, обсмалене і з кількома пробоїнами верхньої частини обшивки було відбуксироване до тунарської пристани на ремонт. Капітана Алеймондаса глибоко пригнітило все, що сталося, і особливо смерть Моавіти, і він увечері, зійшовши на берег, уперше за свої пятдесят два роки відчув якусь дивну відразу до моря.
http://ua-human.blogspot.com/2015/03/31.html
Немає коментарів:
Дописати коментар