-Всім лягти на підлогу! Застрілимо кожного, хто ворухнеться! — голосно крикнув високий грабіжник з рожевою капроновою панчохою на голові, наставивши важкого пістолета з довгою грубою цівкою на пополотнілих зі страху службовців банку «Ібікус-плюс». Його троє спільників, теж з панчохами на головах, але не рожевими, а чорними, стояли біля дверей та вікон, тримаючи напоготові короткі самозарядні карабіни. Все це відбувалося у невеликому містечку Удінарі на північному сході Діямантової імперії.
Клацнули запобіжні гачки на карабінах, і всі пятеро службовців, три жінки і два чоловіки миттю розпласталися на до блиску натертому дубовому паркеті. Жінки полягали біля своїх мяких крісел-дзи́ґликів за деревяним бар’єром зі шкляними віконцями, а чоловіки, себто директор банку Іларіон і його заступник Са́кій — побіч здоровенного, вмурованого в стіну сейфа і довгого стола, на якому лежали акуратно розкладені діямантові, золоті й срібні імперія́ли, а також виднілася чимала купа залізних та мідних і́мперів. Директор банку зі своїм заступником саме цієї мити лічив гроші і ховав їх до сейфа.
Напад на банк відбувся в саме полудне. У приміщенні не було жодного відвідувача, бо банк закрився на обід. Грабіжники скористалися кількома хвилинами перед його закриттям. Один з них проник усередину, вдаючи запізнілого клієнта, і ударом стилета підступно вбив охоронця, який стояв на виході. Це й дало можливість решті лиходіїв удертися до установи. Перехожі на вулиці навіть не підозрювали, що́ за трагедія там розбурхалася, бо на дверях банку вони могли бачити лише табличку з написом «Перерва на обід».
Від дверей, де лежав охоронець, раптом долинув легкий стогін. Виявилося, що охоронець ще дихав, незважаючи на глибоку рану у грудях і величезну темно-червону калюжу, яка розповзлася під ним на підлозі. Його права рука була витягта, стиснута в кулак і час від часу здриґалася.
-Що за чорт, Саркофа́же! Ти що, не уколошкав його!?-- гаркнув розбійник з рожевою панчохою на голові, обернувшись до кремезного здорованя з волохатими руками, який стояв побіч дверей.
-Звідки я знав, що він такий живучий!? — буркнув Саркофа́г і, розмахнувшись, ударив умирущого охоронця ко́льбою карабіна по голові. Той сіпнувся і затих. Кров, яка жбухнула з його проламаного черепа, здавалася на тлі темної, майже чорної кривавої калюжі незвично яскравою.
Грабіжник у рожевій панчосі скочив за бар’єр. Коли він переступав через жінку, яка лежала на животі, притулившись плечем до дротяного ящика зі сміттям, то помітив у неї на шиї особливої форми золотий ланцюжок з украпленнями коштовних каменів. Грабіжник нахилився і провів пальцями по ланцюжку. Але жінка в жасі стрепенулася, миттю перевернулася на спину і несамовито заверещала, дряпаючись та відбиваючись ногами. Він змусив її замовкнути, ударивши кулаком по голові, проте вона встигла зірвати з нього панчоху, і всім відкрилося його лице. Воно мало гарні, пещені риси, що свідчило про знатне походження, а біляве хвилясте волосся й блакитні очі робили його справжнім красенем.
-Амулете, забирай швидше гроші й ушиваймося звідси!-- гукнув від дверей Саркофаг.
-Поки нас не накрила поліція! — додав ще один з горлорізів, якого звали Дау́д. Він стояв коло вікна і раз у раз тривожно поглядав на вулицю, де зрідка проходили пішохідці і проїжджали фіякри.
-І чого ви так перепудилися?! — з глузливо викривленою усмішкою відказав Амулет. — Невже гадаєте, що хтось зверне увагу на якийсь там бабський крик!?
Він штурхонув ногою оглушену жінку, і вона вся злегка сіпнулася. Її довге волосся розсипалося по долівці, а з-під розщіпленої сорочки випнулися тугі перса. Жінка була ще зовсім молода. Амулет зневажливо пхикнув і підійшов до чоловіків, які лежали головами один до одного.
-Встань! — грубо тицьнув він цівкою пістолета під бік директора банку Іларіона, товстелезна туша якого займала майже весь, досить широкий прохід між сейфом і шкіряним диваном.
Директор не рухався. Він лежав на боці, обхопивши голову руками і, здавалося, навіть не дихав.
-Ти що, не чуєш! — крикнув Амулет і зі всієї сили вгамселив його ногою.
Тіло директора лише злегка хитнулося, руки зсунулися з обличчя і разом з окулярами впали на підлогу. Очі в нього були розплющені і мали мертвотно-шкляний полиск.
-Він помер, — ледь чутно пролепетав його заступник Сакій, який лежав збоку.
-Мовчи, недоумку! — визвірився на нього Амулет. Тоді, переступивши через труп Іларіона, відчинив двері сейфа і став вигрібати з нього гроші до попелястого мішка. Потім згорнув усі гроші зі стола. Але з купи дрібних монет Амулет узяв лише кілька мідних і́мперів. Вони, як він вірив, приносили йому щастя.
-Ну все, готово, — задоволено сказав Амулет, завязуючи мішок. — Тепер можна забиратися геть.
-А як же ці банківські щури?! Вони ж бачили твоє лице!-- глянув на нього Саркофаг.
-Відправ їх на той світ. Тільки без шуму, — відказав Амулет і, сховавши пістолет за пояс, закурив цигарку з мевовим листям. Тоді вийняв з кишені старого срібного дзиґарика і, подивившись котра година, розгорнув невеличку бі́булу у шкіряній оправі, з якою ніколи не розлучався. Коли операція йшла до завершення, він завжди любив прочитати кілька речень із святого писання.
Тим часом Саркофаг і грабіжник на імя Дауд підступили до заступника директора банку Сакія, який лежав біля свого мертвого шефа, і холоднокровно задушили його капроновою панчохою. Перед тим вони вдавали з себе добросердих і говорили йому всякі співчутливі слова, аби притупити його увагу. Бідолаха, будучи вже в зашморзі, навіть не зразу второпав, що його вбивають і довго сіпався та хрипів, поки врешті випустив дух. На його обличчі після смерти застигла здивована ґримаса, наче він так і не повірив до кінця у те, що з ним сталося.
Але з жінками вийшло не так просто. Вони зрозуміли що́ їх чекає і стали страшенно лементувати. Одна з них, та, що мала на шиї ланцюжка з медальйоном, дуже просилася, плакала, навіть обіцяла віддатися кожному грабіжникові і подарувати мало що не райську насолоду, тільки щоб її залишили в живих.
-Я вмію кохатися так, як нікому з вас навіть не снилося, — схлипуючи, говорила вона і нервовими рухами скидала з себе одяг. Від хвилювання вона порвала на собі плаття і нижню сорочку, здерла станик і стояла оголена по пояс. Сльози текли по її розчервонілому лиці, довгій шиї і випуклих овалах персів. Вона була вродлива і здавалася якось по-особливому знадливою.
Саркофаг дивився на неї і відчував, що щось тепле й хвилююче проникає до його серця. Але різкий окрик Амулета привів його до тями. Саркофаг ступив кілька кроків уперед, витяг праву руку і струна шовкової панчохи миттю оповила шию жінки. Вона встигла лише викрикнути коротку фразу: «Не вбивайте мене!» і задушена повалилася на підлогу.
-Зніми з неї ланцюжок з медальйоном, — наказав Амулет, який сидів на кріслі біля мішка з грошима і незворушно спостерігав за цією жахливою сценою, тримаючи в руках розгорнуту бі́булу.
Саркофаг передав йому ланцюжок з медальйоном і рушив до двох инших жінок, які, онімілі від жаху, стояли, забившись у куток. Вони були середнього віку і ще не втратили своєї жіночої принадности, яка прозирала навіть крізь їхні спотворені страхом обличчя. Одна жінка була худорлява, друга — повна.
-Не бійтеся, — бридко посміхнувся Саркофаг. — Я не зроблю вам боляче.
-Не треба, не треба, благаю вас! — заплакала худорлява жінка. Вона впала на коліна й розпачливо підняла над головою руки з довгими тонкими пальцями.
Але це анітрохи не зворушило Саркофага. Він спокійно накинув на неї шворку з капронової панчохи і жінка, страшно вирячивши очі, задриґалася у конвульсіях. За кілька секунд вона вже не дихала, і Саркофаг поклав її на підлогу, дбайливо поправивши спідницю, яка задерлася на ногах.
Весь цей час повна жінка несамовито вищала і дряпалася, намагаючись вирватися з рук горлоріза Дауда, який безуспішно старався викрутити їй руки і затиснути рота. У цій борні з її сірого піджака повідпадали всі ґудзики, наполовину відірвався комір, а спідниця зовсім зсунулася і трималася лише на колінах, оголивши масивні стегна.
-Мерзотники! Вбивці! Я не дам задушити себе! — кричала вона.
Коли Саркофаг наблизився до неї, жінка зі всіх сил бебехнула його ногою в живіт. Він скорчився і, обхопивши руками крісло-дзиґлик, став блювати. Удар був настільки сильний і несподіваний, що Саркофага не тільки вивернуло, а він ще й весь обмочився, і з його штанини закрапало на підлогу.
-У нього нетримання сечі! — зареготав Амулет, устаючи з крісла. Він підійшов до жінки і, наказавши Даудові відпустити її, запитав:
- Ти не боїшся смерти?
Жінка дивилася на нього божевільними очима, важко дихала й мовчала.
-Ти мерзенний убивця! — раптом вигукнула вона з ненавистю і шпурнула в нього важкою шкляною попільницею, яка невідь-як опинилася в її руці.
Попільниця влучила Амулетові в голову і розтяла йому ліву брову. Струмінь крови бризнув на підлогу.
-Кро́пніть її! — просичав Амулет, намагаючись затамувати кров носовою хустинкою.
Дауд і ще один горлоріз, якого звали Цуцик, прискочили до жінки і накинули на неї зашморг з панчохи. Вона шалено опиралася, звивалася всім тілом, била ногами, покусала до крови руку Даудові, а Цуцикові вирвала жмут волосся з голови і весь час не переставала кричати й кликати на допомогу. Потім, уже задихаючись, міцно здушена шворкою, вона лише сипала прокляттями. Останнім словом, яке вона прохрипіла перед тим, як сконати, було «падлюки».
Коли грабіжники під видом озброєних інкасаторів виходили з банку і сідали до критого ридва́на зі срібними імперськими кокардами на дверях, до них підійшов довготелесий чоловік з чорними вусами і величезною шахівницею під пахвою. Це був Кория́ндер, відомий у всіх північних провінціях Діямантової імперії дивак, який звихнувся на шахах. Він жив у великому портовому місті Брайбінарі і приїхав до Удінара, щоб зіграти партію-реванш зі своїм головним суперником, директором банку «Ібікус-плюс» Іларіоном. За їхнім довготривалим герцем стежила величезна кількість людей, і на партію-реванш, яка днями мала відбутися в Удінарі, багато хто зробив величезні грошові ставки.
-Чи звільнився вже директор банку, щоб приймати відвідувачів? — запитав Корияндер Амулета, який саме кидав мішок з награбованими імперіялами до ридвана.
-Звільнився, але зараз ліг трохи поспати і просив до вечора не турбувати його, — сердито буркнув Амулет.
Ридван, запряжений четвіркою гнідих коней, готовий був їхати. Дауд і Цуцик сиділи вже всередині, а Саркофаг — на козлах. Амулет озирнувся. Наприкінці вулиці двоє поліціянтів з рушницями йшли в напрямі банку. «Невже щось пронюхали»,-- подумав він і, сівши до ридвана, махнув рукою Саркофагові. Той ляснув батогом, коні рушили, і ридван швидко поїхав, поскрипуючи ресорами.
Амулет був ватажком розбійницької зграї, яка вже кілька місяців навівала жах на мешканців північно-східних провінцій Діямантової імперії. Зухвалі пограбування у Брайбінарі та навколишніх містах принесли йому славу особливо хитрого й підступного розбійника. Поліція робила все можливе, щоб вистежити й схопити його, але він щоразу вислизав з її рук. Не допомагали ні таємні аґенти, якими подекуди аж кишіло, ні навіть величезна нагорода в півтисячі діямантових імперіялів, яку пообіцяв за його голову намісник імператора Зефі́р. Амулет продовжував грабувати і вбивати людей, раптово з’являючись то в одній, то в другій місцевості. І ніхто, навіть найближчі товариші з його розбійницької зграї не знали, що Амулет — це принц Осіян, прямий спадкоємець трону короля Рафанаїла, володаря Королівства Північної Землі, той самий принц, який кілька місяців тому через якийсь злочин утік з королівства і якого вважали потонулим у Північному океані.
Немає коментарів:
Дописати коментар