Замалим що не третина Четвертої армії полягла під Енопіо́ном, обороняючи залізничну нитку, яка вела до Голія́фа. Тепер пра́ве половина Панаце́ї була в руках королівської армії. Фронт простягався від Ясної затоки і закінчувався в передгірї Драконових гір у майже безлюдній, порослій крушиною та багрянником місцевості, де швидкоплинна Маклахе́я впадала в повноводу А́йсу. Командувач Четвертої армії генерал Помпадур зосередив усі основні сили (насамперед перший, десятий і вісімнадцятий леґіони, які були озброєні гуфницями та нотшлянґами) довкола голіяфської фортеці, усвідомлюючи, що ворог не рушить далі на південь доти, поки Голіяф залишатиметься неподоланим. І не дивно, адже за Айсою по всій довжині залізниці від Голіяфа до Омфа́ла і від Омфала до Фо́на постійно курсувало дванадцять панцеропотягів, які були здатні прострілювати гарматами безлісу Панаце́йську рівнину на відстань до десяти кілометрів у будь-якому напрямі. І єдиним способом паралізувати, або, принаймні, загальмувати рухливість цих цитадель на колесах було одне – утруднити їм доступ до запасів солярки, яка зберігалася в підземних сховищах Голіяфа. Одне слово, голіяфська фортеця була тим єдиним ключем, який міг відкрити ворогові шлях до південних провінцій Діямантової імперії.
На світанку шостого серпня генерал Помпадур наказав зібрати всіх старших офіцерів у залі Героїв. Це була найбільша заля. Всі її стрільниці було завішено чорним полотном. Смолоскипів горіло мало, і в далеких кутках чаїлася непроглядна темінь.
Офіцери вишикувалися в довгу шерегу під стіною, де у важких мосяжевих рамах висіли поли́ччя найбільших імперських звитяжців від найдавніших часів. Ніхто не розмовляв. Чулися лише короткі перешіптування. А довколишня сутінь ще більше посилювала загальний гнітючий настрій.
Коли Помпадур увійшов до залі, запала мертва тиша.
-Право-глянь!—застудженим басом скомандував начальник фортечної залоги полковник Грай і, витончено вибиваючи крок по полірованих ґранітних плитах, рушив до генерала.
Поки він рапортував, офіцери стояли виструнчені. Їхні блакитні мундири зливалися одне з одним і здавалися продовженням величезного блакитного імперського прапора зі срібною цифрою чотири, який було розгорнено вкінці залі.
-Спо-чинь!— вичавив із себе генерал Помпадур.
-Спо-чинь!—повторив команду полковник Грай і, різко розвернувшись, відійшов убік.
Помпадур ступив кілька кроків уперед і зупинився. Він був опецькуватий з чималим животом, через що широкий шкіряний шабельта́с весь час зїжджав йому вниз, і кінець шаблі то і діло волочився по долівці, байдуже, що шабля була вкорочена на третину. Але найгірше було з Помпадуровим лицем. Усю його ліву частину жахливо спотворювали бли́зни. Бридкі темно-сірі з червонястим відтінком рубці і глибокі фіолетові западини тяглися від скроні аж до шиї. Ні щоки, ні тим більше підборіддя не можливо було розгледіти за цим огидним місивом шрамів. І саме лівою частиною був зараз повернений до офіцерів генерал Помпадур. Але навряд чи це вже було так погано. Бо, якщо його обличчя ліворуч було просто бридким, то праворуч воно було ще гіршим. Адже ця здорова частина Помпадурового лиця завжди виражала тільки два почуття -- крижану байдужість і нелюдську злобу. І це повністю відповідало його украй поганій вдачі. Саме через вдачу у нього не було жодного друга чи приятеля. Адже він нікому не виявляв симпатій. Підлеглі його не любили й одночасно боялися. Офіцери рівної з ним ранґи недолюблювали й трималися від нього на відстані. Прозвисько Потвора (так його охрестили ще у військовому ліцеї) яскраво свідчило про ставлення до Помпадура всередині військової касти. І, якщо би не його воістину диявольська ретельність у всіх навіть найдрібніших справах (за сорок років служби жодного зауваження від військового начальства), то навряд чи йому вдалося би дослужитися до генеральського звання і продовж двох десятків років залишатися незмінним командувачем Четвертої армії.
-Панове, я всіх вас зібрав у надзвичайно важку годину,— мовив генерал Помпадур. Він дивився кудись у протилежний кінець залі, де все було огорнене мороком.— Імперія під загрозою. Зі столиці від маршала Хризостома надійшла телефонограма. Нам наказано стояти насмерть.
-Слава імператору!— ріжнобоєм вилетіло з десятка горлянок.
Генерал повернув голову до шереги. Його очі тьмяно поблискували.
-Ми вояки. І якщо треба, ми зобовязані загинути, захищаючи імперію.— Він знову повернув голову в протилежний кінець залі.—Але боягузам пощади не буде. Ні простому леґіонерові, ні офіцерові. Клянуся небом.
Генерал підтяг шабельтас і, притримуючи шаблю, подріботів короткими ногами вздовж шереги, цокаючи сталевими підковами чобіт. Иноді він на мить зупинявся і зиркав на когось з офіцерів. Тоді знову продовжував рух. Дійшовши до кінця шереги Помпадур знову повернувся туди, де був із самого початку.
-Слухайте!—він вийняв з нагрудної кишені складений учетверо папірець і, розгорнувши його, прочитав: „Вояк, який посміє покинути поле бою, буде задушений ганебним нейзильберовим зашморгом”. Це слова з телефонограми головнокомандувача маршала Хризостома.-- Праву частину Помпадурового лиця на мить осяяло щось подібне на радість.
-Ти диви, як Потвора прояснів. Йому смерть людська мало не за втіху,—шепнув один з офіцерів своєму приятелеві вкінці шереги.
-Сам, падлючий син, либонь, виїде на наших спинах,-- відказав той.
-Ще б пак.
Цієї мити в одну зі стрільниць влучив гарма́тень з бомбарди. Пролунав оглушливий вибух. До залі полетіли уламки потрощеного каміння. Всі попадали на підлогу. Коли опустилася пилюка, офіцери стали зводитися на ноги. Дехто був поранений. А двох, які стояли вкінці шереги, вбило. Вони лежали скорчені один до одного лицями. Поряд валявся пошматований блакитний прапор.
-Хто загинув?—запитав Помпадур, обтріпуючи мундир від пилюки.
-Капітан Филь із сьомого леґіону і підполковник Басара́б, пане генерале,-- відказав полковник Грай. У нього з розсіченого чола сочилася кров і він намагався зупинити її, прикладаючи хустинку.
-Це той Басараб, якого я вчора призначив командиром спеціяльної сотні ґренадирів?
-Саме так, пане генерале.
Помпадур якусь секунду дивився своїм крижаним поглядом на вбитих.
-Винесіть їх і поховайте в дворі під липами. Почестей, сальв не треба. Війна не потребує цих витребеньок.
-Слухаюся, пане генерале!-- вдарив підборами полковник Грай.
Увечері генерал Помпадур сидів за маленьким дубовим секретером і писав листа матері, яка жила в Лехеї, приморському містечку на півдні Астейської провінції, знаменитої своїми плянтаціями чоколядного дерева. Вона мала вісімдесят чотири роки і мешкала сама-самісінька у великому мурованому будинку з десятками покоїв, до яких роками ніхто не заходив. В одному з них жив колись і Помпадур. Там і зараз усе залишалося, як було з того дня, коли він сімнадцятирічним юнаком поїхав до Седіолана вчитися у військовий ліцей.
Помпадурова матір (вона мала дивне імя Ули́та) ніколи не покидала свого помешкання і, крім двох служниць, які прибирали і готували для неї їжу, ні з ким більше не спілкувалася. Город, на якому вона вліті вирощувала сотні розмаїтих квітів і ґобелени, на яких вона потім холодними зимовими днями вишивала гладдю це квітуче розмаїття, повністю заміняли всі її духові потреби. Але все це для неї не мало би сенсу без її сина Помпадура. Лише він був істинним центром її всесвіту, її єдиним щастям і гордістю, осердям, задля якого вона, власне, жила в цьому світі. І листування з сином було для Улити важливішим за все. Від того, які приходили листи від нього, цілковито залежало і її самопочуття. Якщо в нього було все гаразд, вона почувала себе щасливою, якщо щось не складалося, вона страждала. Тому листи від Помпадура приходили реґулярно щотижня. І рідко коли ставалося, щоб листа від нього не було. У такі хвилини Улита просто божеволіла. Нічого страшнішого для неї не могло бути, ніж якогось тижня не отримати від сина вістки.
Генерал Помпадур писав, перебуваючи в своєму схроні, до якого ніхто, навіть значкови́й не мав права заходити і який залягав під землею на глибині тридцяти метрів. Тут під багатометровою товщею бетону не було чути не тільки вибухів, а й узагалі будь-яких звуків. У схроні панувала абсолютна тиша, яка переривалася лише телефонічними сиґналами з пульту звязку. Генералові обовязково треба було сьогодні написати листа матері. Адже минуло вже понад тиждень, як від нього вона не отримувала жодної вістки. І схрон був єдиним місцем, де він міг хоч сяк-так усамітнитися.
„Дорога матусю,-- виводив він рівним каліграфічним почерком на синюватому папері з водяними знаками у формі імперських емблем, -- у нас ніяких особливих змін. Королівські війська обложили Голіяф з півночи і обстрілюють місто важкими гарматами. Всі їхні спроби прорвати нашу оборону марні. Не сумніваюся, що незабаром ми поженемо їх назад до узбережжя.
Твій крем з чорної ґерани мені таки допоміг. Почервоніння на шиї трохи спало, і вже майже не свербить. Ти так піклуєшся про мене... Але, прошу тебе, більше не висилай ніяких ліків. Я все можу дістати тут.
І ще одне, матусю, дорогенька моя, не переживай так за мене... Якщо Бог не дав мені пари, то це вже така моя доля. Я давно змирився з цим. Ну що робити, коли в цілому світі немає для мене жінки. Хіба це твоя вина, що я народився таким? Не гризи себе, бо мені від цього ще гірше...”
Цієї мити Помпадур відклав гусяче перо, відкинувся на спинку металевого гма́таного стільця і з його ошклілих очей викотилася сльозина.
Жінки були для нього чи не найбільшою гіркотою. За свої шістдесят чотири роки він так і не одружився. Ба більше, він ніколи навіть не торкався жодної жінки, не кажучи вже, щоб пізнати з кимось любосної насолоди. З молодих літ усі жінки, як молоді, так і старші, як знатні, так і прості боялися й уникали його. І кожна найвідчайдушніша Помпадурова спроба зблизитися з кимось неминуче завершувалася невдачею. Справжньою катастрофою закінчився і його єдиний візит до борделю.
Це було девять років тому якраз тоді, коли почалася Двомісячна війна, яка завершилася славною Брайбінарською битвою. Помпадур одержав наказ доправити до Брайбінара шість ша́рфмиць разом із обслугою для зміцнення оборони міста, на яке з Мертвого півострова наступало дванадцять морських дивізій короля Рафанаїла. Десь через тиждень по прибуттю до Брайбінара командувач Шостої армії генерал Опанас умовив Помпадура піти з ним у знаний на цілу Бра́йську провінцію дім розпусти під назвою „Райський закуток”.
-Як?! Бути в Брайбінарі і не відвідати „Райського закутка”?! Та що ви таке говорите, генерале?!— мало що не кричав від обурення генерал Опанас, коли Помпадур зробив кволу спробу відмовитися від пропозиції.-- Навіть не думайте! Я матиму це за особисту образу! Ну і що з того, що ніколи не вдавалися до послуг повій. Та вони нічим не відріжняються від усієї решти жінок. І, як на мене, навіть кращі за деяких шляхетних панянок. Присягаюся вам!
І Помпадурові нічого не лишалося, як згодитися.
У розкішно умебльованій, завішаній ґардинами з дорогого алтабасу вітальні їх зустріла власниця борделю баронеса Стриптицидія́да.
-Рада, рада, панове, що ви зволили навідати нашу скромну обитель,-- мовила вона, пахкаючи довжелезною ароматною цигаркою. Її бордове плаття було застебнуте під саму шию. На круглому лиці за товстим шаром румян і пудри пробивалися численні зморшки, особливо багато їх було довкола вуст.
-Знайомтеся, генерал Помпадур,-- відрекомендував свого приятеля генерал Опанас.—Клянуся, баронесо, це рубака, яких ви ще не бачили! Просто вогонь! —Він зареготав.
Помпадур почервонів. А спотворена близнами ліва частина його лиця стала лільовою і тому ще бридкішою. Його аж розпирало від люти. Але він мовчав, втелющивши очі у поличчя імператора Балтазара Першого, який у різьбленій рамі висів над входом до вітальні. На лобі імператора сидів великий темний тарган.
-Які дівчатка вам до вподоби, генерале? Зовсім юні чи старші?—звернулася до нього баронеса Стриптицидіяда. Її вуста розїхалися в широку посмішку, відкривши два ряди великих жовтих зубів.
-Старші.—похмуро буркнув Помпадур.—Я сам далеко вже не молодий.
-Бачу, ваш приятель не налаштований базікати по-пустому,-- Стриптицидіяда на мить перевела погляд на Опанаса.—Але в мене сьогодні якраз є Сирена.
-Знаменито! Це саме те, що треба!— вигукнув генерал Опанас, розщіпаючи кілька верхніх ґудзиків френча. – Душнувато щось у вас.
-Що ж ви хочете. Надворі весна.—відказала Стриптицидіяда і повернулася до Помпадура.—Ви будете задоволені, генерале. Сирена -- справжній діямант.
У кімнаті для клієнтів Помпадур чекав не більше десяти хвилин. Він розслонив важкі пурпурові штори і дивився у вікно, яке виходило в сад. Там під деревами ще подекуди лежав сніг. „Навіщо я згодився сюди прийти?”—запитував він себе.
Коли рипнули двері, Помпадур продовжував дивитися у вікно.
-Здрастуйте,-- почувся жіночий голос.
Помпадур повільно обернувся. Перед ним стояла худа досить висока жінка з ясним коротким волоссям. Вона була в блакитних панчохах і в такому ж самому блакитному станику. Лице було гарне, але здавалося втомленим. „Скільки їй? Тридцять пять? Тридцять вісім?”—прикинув він.
-Я називаюся Сирена,-- мовила вона якимсь текучим голосом.
-Сідай,-- кивнув Помпадур.
Він дивився на жінку. Його обличчя було повернене до неї правою неспотвореною частиною і не виражало ані найменшої емоції. Здавалося, що це було обличчя ляльки, яку щойно принесли з горища.
Сирена підійшла і сіла на канапу, вкриту бежевим покривалом. Вона дивилася насторожено. Її губи були міцно стулені і, здавалося, вже ніколи не розтуляться.
-У саду ще лежить сніг,-- мовив Помпадур. Зіниці його очей були схожі на ртутні кульки.
Сирена щось спробувала відповісти, але язик її наче задеревянів.
-Сніг, гадаю, ще не довго лежатиме.— продовжив Помпадур.
Сирена мовчала. На її обличчі не було ані кровинки.
-Ти...-- Помпадур повільно повернувся до неї лівою частиною.
Сирена вся здриґнулася, побачивши його шрами. В неї аж поплило в очах.
-...твої ..— Помпадур ступив кілька кроків до Сирени. Лице його залишалося застиглим.
Жінка сперлася на праву руку. Їй здавалося, що голова й тулуб наче налилися ци́ною.
Помпадур простяг руку і торкнувся оголеного Сирениного плеча.
-Я... дуже... мені... – почав він, наче вичавлюючи з себе.
-О, Господи!— ледь чутно прошепотіла Сирена і, непритомна повалилася на канапу. Потім вона повільно зсунулася на підлогу і залишилася там нерухомо лежати на боці з вивернутими під себе ногами. При цьому станик з неї зсунувся і її великі, але добряче зівялі з виразними синіми прожилками груди безрадно сповзли на червоний килим.
Помпадур деякий час дивився на нерухоме Сиренине тіло, не розуміючи, що сталося. Тоді знову глянув у вікно, ковзнув поглядом по деревах у саду і рушив до дверей.
У вітальні його перестріла баронеса Стриптицидіяда. Вона тримала в руках келишок і пляшку з лікером.
-Що, вже? Так швидко? Сподіваюся, ви задоволені, генерале?
-Вона, здається, померла,-- похмуро відказав Помпадур, дивлячись не на баронесу, а на поличчя імператора Балтазара Першого, на лобі якого все ще сидів той самий тарган.
-Як?! Боже, що ви зробили з нею?!— зарепетувала Стриптицидіяда і кинулася до кімнати, звідки вийшов Помпадур. Келишок і пляшка вислизли в неї з рук і полетіли на підлогу.
Цей випадок Помпадур завжди потім згадував не инакше, як із жахом. І відтоді жодної спроби зблизитися з жінками більше не робив, дійшовши до твердого переконання, що ця царина життя повністю закрита для нього. „Якесь прокляття висить на мені.”
Помпадур витер сльозу і знову взявся за перо. І в цю мить задзвонив телефон. Генерал узяв слухавку.
-Так, що там?
-Полковник Грай з терміновим донесенням,-- почувся дзвінкий голос значкового.
-З’єднуй.
-Пане генерале, ворог висадив десант у Ясній затоці!
-Скільки їх?—Помпадур звівся на ноги.
-Здається, одна дивізія, але вони вже атакують нас з півдня.
-Я зараз буду нагорі.
Помпадур поклав слухавку і на мить заплющив очі. «Падлюки, не дадуть дописати листа».
Коли генерал піднявся на одну з південних оглядових веж, то не повірив своїм очам. Ціле узбережжя Ясної затоки аж до гирла Айси було зайняте ворогами. На всіх редутах, де ще сьогодні ранком перебували леґіонери десятого леґіону, прожектори в темряві вихоплювали силуети в зелених королівських мундирах.
-А де леґіон капітана Трофо́нія?— Помпадур повернув голову до полковника Грая, який стояв зліва від нього з далековидом. Полковник був блідий як смерть.
-З десятого леґіону залишилося лише чотири сотні,-- мовив полковник через силу.
-А гармати?
-Там, на редутах!
-Усі?
-Так.
-Паскуди, наволоч!-- вереснув генерал Помпадур і, вирвавши у полковника Грая далековид, вгамселив переляканого начальника залоги по тімї.
Полковник тут же упав на коліна й, закриваючи скривавлену голову руками, здушено заскавулів, наче поранений пес. А генерал все гатив і гатив його далековидом по руках, плечах, спині.
Через тиждень королівська армія розпочала масований штурм голіяфської фортеці одночасно з півночи і з півдня. Атаки йшли одна за одною і не припинялися ні вдень, ні вночі. Найдошкульніше було те, що висаджений у Ясній затоці королівський десант (це була не дивізія, а два десантно-морські полки) мав на своєму озброєнні не тільки кулемети-мар’яжі й базуки, а й чотири важкі гуфниці, які разом із залишеними гарматами в редутах вели через ріку майже безперервний вогонь по південних мурах твердині, завдаючи їй величезних руйнувань і вбиваючи леґіонерів мало що не цілими роями. Фактично завдяки ворожому десантуванню в затоку фортеця втратила дуже важливе для неї запілля, де переформовувалися поріділі сотні й чоти, видавалася амуніція, ремонтувалася зброя, містився шпиталь для поранених.
-Ми мусимо вибити їх звідти,- сказав генерал Помпадур, удивляючись в огорнений ранковим туманом далекий берег Айси.- Инакше нам гаплик.
Начальник залоги полковник Грай похмуро мовчав. Його голова, перевязана брудними бинтами, була похилена. Він дивився донизу на запилюжені й забацькані рудими плямами носаки своїх чобіт.
-Хіба не так, полковнику?- Помпадур зиркнув на Грая і знову втелющив очі в далекий берег.
-Так, пане генерале,-- відказав Грай, не зводячи голови.
А внизу під мурами на вузенькому клаптику берега залишки десятого леґіону готувалися до переправи, щоб атакувати ворога, який закріпився на редутах по той бік затоки. Леґіонери спустили на воду плоти на ґумових понтонах і чекали команди. Кожна сотня мала по три плоти. Вояки сиділи в них щільно один до одного, виставивши назовні свої грізні аркебузи. Зверху з фортечних мурів плоти нагадували їжаків, що згорнулися в клубки. На плоті, де перебував командувач леґіону капітан Трофоній, майорів блакитний прапор. Сам капітан сидів під прапором на барилі з ґранатами-репанками. Він мав поранені обидві ноги і не міг стояти. Голова його була зведена вгору й дивилася на вежу, де був генерал Помпадур.
-Ну, почали,-- сухо кинув генерал. Він сів на похідний стілець і витер хустинкою спітніле чоло.
-Вперед!— полковник Грай рвучко махнув рукою.
Перший пліт відчалив від берега. За ним другий, третій. Коли вони доплили приблизно до середини затоки, ворожі гармати почали обстріл прицільним вогнем. Гарматні вибухали довкола плотів із страшним гуркотом, збурюючи воду гігантськими фонтанами. Невдовзі два плоти було розтрощено вщент. На воді по них лишилися тільки жалюгідні уламки дерева, вояцькі кашкети, плястмасові коробки з ліками, фляшки й инше сміття. Кілька леґіонерів безрадно метляючи у воді руками, волало про порятунок.
-Другу сотню,-- процідив крізь зуби Помпадур.
-Давай!—махнув рукою полковник Грай.
Від берега відчалили ще три плоти і, гнані ритмічними ударами весел, хутко поплили вперед. Ворожі гармати, які на якийсь час затихли, знову посилили обстріл.
-Не можна дати їм оговтатися. Пускай третю.
Полковник Грай махнув рукою. І від берега відчалили плоти третьої сотні.
-Четверту,-- Помпадур підтяг шабельтас. Його неспотворена частина обличчя на мить побагровіла.-- Ну чого ці бовдури тримаються купи. Вони ж самі себе роблять метою.
Полковник Грай знову махнув рукою і останні три плоти поплили вслід за иншими. Тепер на воді було десять плотів. Частина з них справді збилася в купу. І королівські гармати намагалися цілити саме туди. Небавом кілька потужних вибухів потопило ще два плоти.
-Дай наказ стріляти. Чого вони чекають?!— генерал Помпадур приклав до очей далековид.
-Вони ще не вийшли на належну відстань, пане Генерале.
-До біса. Стріляти негайно,-- Помпадур жбурнув далековид на похідний столик, де лежали мапи і фляга із залишками рому «Амок ».
Полковник Грай підняв червоний ма́йвець і окреслив над головою фіґуру стріли. Це була команда «вогонь». Зразу ж на всіх плотах заблискотіли яскраві спалахи. Але самих пострілів з леґіонерських аркебуз не було чути, бо їх заглушав гураґан гарматних ви́палів ворога.
Вибухи довкола кожного з плотів ставали щоразу щільнішими. Веслярі вже навіть не могли маневрувати. Кожне вільне місце, на яке вони перепливали, нерідко ставало фатальним. За якихось чверть години один за одним було потоплено ще чотири плоти.
-Хай розосередяться, але не припиняють вогню,-- кричав Помпадур. Він весь аж трясся від люти.—Чому вони так хирляво стріляють у відповідь!?
-Вони не можуть. Надто щільний обстріл з ворожих гармат.—Полковник Грай приклав до очей далековид.
-То хай швидше пливуть уперед. Треба ґвалтовною атакою вибити цих королівських вишкребків з редут.
Тим часом капітан Трофоній посилав відчайдушні сиґнали з проханням дати дозвіл на відступ. Червоний майвець на плоті, де майорів блакитний прапор, безперервно описував замкнуті кола. «Дайте відступ, дайте відступ!»-- благала сигнальна фігура, яку невтомно повторював вістовий легіонер, привязаний за пояс до короткої щогли. І тільки тоді, коли пліт стрясало й кидало вбік вибухом, майвець на мить застигав у його руці, щоб наступної мити знову і знову рисувати в повітрі розпачливі кола.
-Що він там хоче!? Який відступ!?— Помпадур важко глянув на полковника.
Грай мовчав.
-Дай сюди,—генерал схопив майвець.—Вперед, вогонь!—закричав він і став сам подавати сиґнали штурму.
Зі всіх плотів мляво заблискотіли постріли. Кілька плотів навіть поплили швидше. Але гураґанний гарматний вогонь ворога невдовзі зупинив цю безглузду атаку, знищивши ще два плоти. Чотири, які залишилися на плаву, зі всіх сил намагалися відплисти подалі один від одного. Але це було не просто, бо вибухами їх назад збивало до купи.
-Вогонь, вогонь, уперед,-- в якомусь шалі вимахував майвцем генерал Помпадур. Він забрався на зубець вежі і стояв там на повен зріст, порозщіпавши ґудзики френча, щоб легше було подавати сиґнали.
А тим часом плоти робили відчайдушні спроби плисти вперед. Веслярі оскаженіло працювали веслами. Але це нічого не давало. Ворожі гармати, здавалося, наче забавляючись, розстрілювали їх. Прямим влучанням спочатку було потоплено один, потім другий, а по якійсь перерві третій пліт. Четвертий, де був капітан Трофоній, тримався найдовше. Він навіть підплив досить близько до узбережжя затоки і леґіонери змогли зробити кілька прицільних пострілів по редутах. Та невдовзі прямим націлюванням гуфниці було знищено і його. Перед загибеллю плота вістовий встиг послати на командний пункт фортеці кілька дивних сиґналів. Це були якісь ламані конуси і пунктирні лінії.
-Я не розумію, що значать ці фіґури,-- сказав генерал Помпадур, все ще не припиняючи подавати сиґнали штурму.
-Нічого не значать. Це вістовому від жаху помакітрилося в голові,-- відказав полковник Грай, ледве стримуючись, щоб не розридатися.
Помпадур так ніколи і не довідався, що ці «дивні» сиґнали означали одну єдину фразу «Будь проклятий, Потворо!»
За два дні становище фортеці стало по-справжньому загрозливим. Кілька ворожих корветів, озброєних фальконами, під покровом ночи заплило далеко у гирло А́йси і, безперервно обстрілюючи позиції сьомого й восьмого леґіонів із запілля, дало можливість основним силам королівської армії, які наступали з півночи, прорвати фронт за десять кілометрів на схід від Голіяфа і взяти місто в кільце. Генерал Помпадур слав маршалові Хризонтому розпачливі телефонограми, благаючи підкріплення. Однак у відповідь йшли лише запевнення, що до Голіяфа просуваються леґіони Третьої армії і вимоги триматися до кінця. Тим часом ворог, використовуючи потужні бомбарди, у кількох місцях зруйнував фортечні мури і вдерся в передмістя Голіяфа. Розпочалися запеклі бої на вулицях. Помпадур змушений був з великими втратами відступати, залишаючи противникові квартал за кварталом. На світанку шістнадцятого серпня залишки героїчних оборонців фортеці покинули місто і з’єдналися із сьомим та восьмим леґіонами, які утримували в своїх руках пять-шість кілометрів вузької смуги вздовж північного берега Айси. Цей клаптик території прилягав до Голіяфа із заходу і був у повному ворожому оточенні. Виснажені відрізані від амуніції й провіянту леґіонери могли, ясна річ, сподіватися лише на чудо. Та чуда не було.
-Мусимо стояти насмерть. За будь-який непослух – розстріл.
Це були єдині підбадьорливі слова, які сказав генерал Помпадур, прибувши сюди. За його наказом було викопано кругові оборонні шанці і укріплено мішками з піском місце на узвишші, де він визначив свій командний пункт. Густі тернові кущі щільно покривали весь пагорб і здалеку там, де був генералів сховок, нічого, крім зелени, побачити було не можливо.
Вполудне королівська армія розпочала масований штурм. Атаки йшли одна за одною. І все це під безперервний гарматний обстріл, який вівся з кораблів. Леґіонери відповідали спорадичним вогнем з гавбиць і шротівниць, бо стрі́лива залишалося дуже мало. Наступного дня гавбиці й шротівниці вже не мали чим стріляти й замовкли.
-Вогонь не припиняти. Стріляти до останнього набою,-- наказав генерал Помпадур.
На той час перший ряд шанців уже був ущерть завалений трупами. Вцілілі леґіонери змушені були відійти до шанців другого кола. Тепер вони відбивалися від ворога рушничним і кулеметним вогнем. Подекуди з їхніх позицій також ще чулося гупання ґранатострілів і пронизливе бахкання пищалей. На жаль, вся ця зброя не могла зупинити штурму королівської армії. Гармати з ворожих кораблів легко косили цілі шереги вояків у сірих френчах. І солдати армії короля Рафанаїла, ведучи шквальний вогонь з кулеметів-мар’яжів, крок за кроком просувалися вперед. Сталева петля довкола, приречених на загибель імперських леґіонів, стискалася щораз тугіше.
Надвечір леґіонери покинули шанці другого кола і перейшли до третього, останнього. Вони ні на мить не переставали відстрілюватися з рушниць. Проте набої катастрофічно закінчувалися, і щодалі, то рідшими ставали постріли. Та й самих леґіонерів вже залишалося в живих зовсім мало, не більше півтисячі. Ошклілими очима дивилися вони на гори загиблих побратимів і продовжували стріляти. І ніхто з них уже нічого не запитував. Кожному було ясно, яка доля чекає його.
Генерал Помпадур сидів у своєму командному пункті на складаному стільці і дивився на призахіднє сонце. На землі під його ногами лежав розбитий далековид. Генерал не чув ні свисту куль, ні вибухів гарма́тнів, ні зойків поранених. Здавалося, що він узагалі втратив інтерес до того, що відбувається довкола. Значковий, який кілька разів заходив до сховку, не отримав від генерала будь-яких розпоряджень і взагалі не почув від нього жодного слова. Помпадур був цілковито заглиблений у себе.
Про що ж думав генерал? Так, звичайно. Він думав про свою матір. Адже це була єдина людина в світі, яка любила його. Зараз вона згадалася йому, коли була молодою. Він мав тоді лише сім років. Один випадок з того часу запамятався йому на все життя. Це було в саду. На просторій галявині, де росли суниці, він запускав плянер. Поривом вітру плянер раптом підхопило високо в небо і віднесло кудись далеко за верхівя старезних дубів, за якими закінчувався сад. Щодуху він побіг туди, але скільки не шукав, так більше плянера і не знайшов. А ввечері, схлипуючи від горя, поплентався додому. Навпроти зашкленої веранди, густо обвитої деревником, побачив матір. Струнка і гарна з густим чорним волосся, яке вільно спадало їй з плечей, стояла вона біля пишного куща темно-червоних півоній.
-Що сталося? Чого плачеш, синочку?—вона ніжно погладила його по голові.
А він дивився на неї і мовчав. Щось у її виразі обличчя вразило його. Воно було дивне, якесь суворе і сумне водночас. І він зовсім забув про плянер.
-А де мій тато? Чому у всіх хлопчиків є тато, а в мене нема?— сам не знаючи чому, раптом запитав він. І з його очей бризнули сльози із ще більшою силою.
-Нема в тебе тата,-- вона випрямилася. А потім додала,- Не запитуй ніколи про нього, чуєш?!-- Тоді, вказавши пальцем на кущ півоній, мовила:
-А втім, якщо хочеш, ось твій тато!
Після цього вона затулила долонями лице і, душачи в собі ридання, побігла до будинку. А він стояв і дивився їй вслід. Про тата він більше ніколи не запитував ні у кого.
Із задуми генерала Помпадура вивели незвичні звуки. Це були якісь глухі удари, які чергувалися із стогонами, прокляттями та поодинокими пострілами. Помпадур визирнув із свого сховку і побачив страшну картину. Всі підступи до узвишшя були встелені тілами леґіонерів, багато з яких були ще живі і ворушилися. Блакитний прапор Четвертої армії валявся брудний і пошматований перед входом до командного пункту. Збоку під терновим кущем у калюжі крови лежав, скоцюрбившись, значковий. Королівські солдати просувалися шерегами й добивали поранених. Вони били їх прикладами мушкетів. Тому до генерала й долинали глухі удари. Тільки иноді, коли якийсь поранений пробував захищатися, його пристрілювали.
Помпадур зідхнув:
-Скільки вояків полягло!
Він вийняв із шкіряної торбинки кинджал. Це був дорогий з інкрустованим рубінами руківям клинок. Його сталеве лезо зловісно яскріло під променями призахіднього сонця.
-Ти, гадаю, не зрадиш мене, мій друже?
Помпадур міцно стис руківя кинджала.
-Матусю, прощай,-- прошепотів він.
З цими словами генерал устромив собі кинджал у верхню ліву частину живота і рвучким рухом розпанахав його до самого пупка. Через секунду-дві його огрядне тіло важко бебехнулося додолу. З величезної рани бухнула кров і на траву вивалися кишки, які миттю обліпили мухи.
Ворожі солдати, які знайшли труп генерала Помпадура, закопали його наступного дня на березі Айси у спільній могилі разом з иншими полеглими леґіонерами. Пізніше так і не вдалося знайти місце його поховання. Адже тут уздовж ріки подібних братських могил було насипано не один десяток.
Немає коментарів:
Дописати коментар