«Уже минуло понад два роки, як моя сердешна Лія наклала на себе руки, а я й досі не знаю істинної причини її жахливого вчинку».
Драматург Веніямин стояв коло вікна у своєму кабінеті, обвішаному на стінах збільшеними фотографіями покійної дружини, і дивився на вулицю, де раз у раз проїжджали карети, фіякри, пошарпані шараба́ни й лискучі авта найрозмаїтіших барв, а також зрідка з гуркотом прокочувалися важкі військові лянда́ри з амуніцією, запряжені мязистими брабансо́нами, або криті зеленавим брезентом автофурґони, напхом напхані мовчазними солдатами з коротколюфими крісами в руках і чорними кружалами на кашкетах – емблемами Північно-Земельного королівства.
«Ніяк наш король Рафанаїл не вгамується зі своїми безкінечними війнами,-- подумав Веніямин, проводячи очима черговий автофурґон з вояками. -- Півострів Митридат з плянтаціями мишачої тростини вже наш, величезне портове місто Брайбінар разом з провінціями Брай, Мальва́нія і Джута́т теж. То чи не пора зупинитися? Ні, королівська армія пре далі. І ось уже наші сердешні солдати кладуть голови на Трансальгарських болотах. Навіщо?!»
Веніямин знагла озирнувся. Йому здалося, що в кабінеті хтось є.
«Ху, ще бракувало, щоб мене запідозрили у державній зраді. І лізе ж така не́гідь у голову!»-- він весь здриґнувся, уявивши собі вилощену чорну бороду комісара Служби безпеки Йорама і його хижі очі кольору ртути, якими той просвердлював людину наскрізь аж до найпотаємніших закапелків.
Драматург відійшов од вікна. На столі побіч невеличкого стосу жовтавого паперу, порцелянового каламаря й дротяного кошичка з олівцями та сталевими перами лежав на оксамитовій подушечці золотий орден – королівська нагорода за Веніяминову трагедію «Згубна пристрасть Транкваля».
«Від цього Йорама не спасе ні орден, ні будь-які инші заслуги перед королем»,-- він любовно погладив орден указівним пальцем. Тоді звів голову і прикипів очима до Ліїної фотографії у гебановій рамці, що висіла над столом.
Лія на світлині була вдивовижу гарна. Вона стояла на тлі височенного, рясно вкритого квітами куща шипшини і вся світилася радістю. Її русяве шовковисте волосся ґраційно розвівалося на вітрі.
«О Боже, ну чому ти це вчинила, Ліє?! Невже через це, що я в шалі ревнощів тоді так жорстоко відлупцював тебе бамбуковим ціпком?! Невже тільки через це?!»
Веніямин витер сльози, які накотилися на очі.
«І ось тепер я живу сам, бо не вмів поцінувати тебе, коли ти була зі мною. Яку ж неспокутну кару присудили мені Небеса!»-- зі скрухою прошепотів драматург і знову його очі заслало слізьми.
По самогубстві дружини Веніямин помітно змінився. Деякі риси його вдачі, такі як веселість, молодцювата розгуканість й відкритість серця, що так подобалися всім, здавалося, дещо потьмяніли. Хоча на позі́р він і далі залишався таким, як був -- мав безліч друзів, приятелів, знайомих, частенько марнував час у галасливих компаніях, бував на прийняттях столичних вельмож, грав у карти, відби́ванку, ко́паний мяч, кошикі́вку, з чималою наполегливістю залагоджував свої грошові справи, а також з головою поринав у творчу роботу, не з’являючись на люди по три-чотири дні, але тепер у всій його поведінці (хай то буйні веселощі чи надхненна праця), вчувалося щось глибоко скрите, затаєне, щось таке, до чого не мав доступу ніхто. А втім, на цю зміну в характері драматурга мало хто звертав увагу, крім хіба що деяких найближчих його друзів.
-Ні, з Веніямином щось негаразд. Я дивлюся на нього і мені весь час здається, що це наче хтось инший»,-- говорив чи не найвідданіший Веніяминів друг, директор Королівського театру Івцало́н, старший за Веніямина на десять років, який був відомий у Рафаґедоні тим, що мав у себе в будинку на проспекті Чорної корони найбагатшу в королівстві колекцію стародруків.
-Може, він нездужає…, а може, просто втомився від «радощів» життя,—спантеличено відповідав инший Веніяминів друг на імя Барзіло́й, високий чорноволосий чоловік із масивним золотим перснем на середньому пальці лівої руки, який двадцять років тому відкрив на Розпятій вулиці неподалік Мідного палацу школу танців для молоди і тепер тішився чималою популярністю серед синів та доньок рафаґедонських ду́ків.
-Однак тобі теж це впало ввічі, чи не так?—Івцалон пильно вдивлявся в Барзілоєве лице, наче шукав підтвердження своїх слів.
-Я не впевнений, але щось таке є,-- відповідав той.— Маю відчуття, що з якогось часу Веніямин почав щось приховувати.
-Так, саме так. Я теж це відчуваю.
Вони обидва сиділи в цукерні Вентуса́фа на вулиці Сьомої дивізії і дожидалися Веніямина, який мав сюди підійти з хвилини на хвилину. На легкому глинцевому столику, покритому ґранатовим обру́сом стояли три білі фаянсові піяли з морозивом і фляшка розмаринового лікеру, а також три крихітні келишки, виготовлені з найчистішого, майже прозорого хризоліту. На вулиці, де безперестань снували пішохідці, за двометровою шкляною вітриною із написом НАЙСОЛОДША В СВІТІ ЦУКЕРНЯ палахкотіла пишним рожевим цвітом жерде́ля. Иноді повівав вітер і вона починала тремтіти й мінитися численними відтінками, які миттю віддзеркалювалися на хризолітових келишках ледь видимим рожевуватим искрінням.
-А ти коли його останній раз бачив?—Івцалон підсунув до себе піялу з морозивом і взяв срібну ложечку, з ви́ритованою на ній літерою В.—Здається на цьому тижні Веніямина ніхто не бачив.
-Я телефонував до нього вчора,-- Барзілой і собі причастився до морозива.—Він обіцяв сьогодні бути. Можна би ще раз зателефонувати звідси, з цукерні.
-Почекаймо ще чверть години. Якщо не з’явиться, то так і зробимо. Я, правда, зранку дзвонив до нього, та ніхто не брав слухавки,-- мовив Івцалон з деяким збентеженням, що не повідомив про це раніше.
Відтоді минуло цілих півгодини, а Веніямина все не було й не було. Барзілой з цукерні ще двічі телефонував до нього додому, та ніхто не відповідав.
-Що за біс! Може, щось сталося?!—з тривогою мовив Івцалон і, наливши лікеру, вмах вихилив келишок.— Таж мала би хоч служниця підняти слухавку.
-Якщо, ясна річ, телефон не відключений,—відказав Барзілой.—А, може, Веніямин зумисне наказав служниці не відповідати на телефонні виклики?
-Мусимо обовязково з’ясувати, що сталося,-- Івцалон доїв морозиво і знову налив собі лікеру.
-Авжеж, авжеж,-- згодився з ним Барзілой.
Як тільки-но вони вийшли з цукерні і Барзілой, махнувши ціпком, зупинив якогось обшматаного фіякра, їм назустріч вибіг захеканий Веніямин -- розхристаний, без капелюха, із заталапаними грязьотою заледве не до колін вузькими попелястими штаньми.
-А я вже гадав, що вас не застану,-- вигукнув він радісно і кинувся цілувати друзів.
-Де ж ти вештався, бий його нечиста сила! Ми вже були певні, що з тобою щось сталося,-- сердито відказав Івцалон, обіймаючи друга.
-Телефонували кілька разів додому, ніхто не бере слухавки. Вже не знали, що й думати,-- додав Барзілой.—Через тебе ми запізнилися на фінальні собачі перегони.
-На мене сьогодні щось найшло,- промимрив Веніямин й услід за Івцалоном та Барзілоєм сів до фіякра.— Уявляєте, забув, що можна найняти екіпаж, і від самого дому йшов пішки. А коли перетинав вулицю Принца Вахи, заледве не потрапив під колеса військового автопанцерника.
-Що ж з тобою таке скоїлося?— запитав Івцалон, коли коні рушили.
-Хто його знає, хто його знає, -- мовив Веніямин з нотками смутку в голосі.—На мене, панове, тепер часто находить.
-Так, так, з якогось часу ми це теж стали помічати,-- зідхнув Барзілой,-- ти згоден зі мною, друже?—він глянув на Івцалона.
-Згоден, згоден,-- буркнув той, пахкаючи люлькою.
До самого Південного мосту, де на викладеній чавунними плитами набережній Рафи відбувалися собачі перегони, всі троє їхали мовчки. Кожен думав про щось своє. І це було вперше за всі роки їхньої дружби, щоб вони, зійшовшись разом, не те що не раділи, не веселилися й безугаву не сипали дотепами, а взагалі не розмовляли.
Пізно ввечері Веніямин повернувся додому втомлений і розбитий. Туга за Лією не відпускала його цілий день. Позбутися її не допомагало ніщо, ні собачі перегони, на яких він ледве досидів до кінця, ні жарти Івцалона та Барзілоя, які що було сил намагалися хоч чимось його розрадити, ні знайомство завдяки Івцалонові з донькою генерала Леона Аза́лією, про яку всі говорили, що вона з біса гарна, ні навіть три келишки жовтого «Пентакула», які він силувано випив у малесенькій кавяренці поблизу свого будинку на вулиці Перебитих хребтів. Удома він замкнувся у кабінеті й наказав служниці Гамада́ті, підстаркуватій постійно насупленій селянці із Енабе́нської области не турбувати його, хай там хто телефонує чи домагається зустрічи з ним.
-Навіть якщо приїде сам король, скажеш, що мене нема, зрозуміла?!
-Зрозуміла, пане,-- з байдужим виразом обличчя кивнула головою Гамадата і вийшла геть.
А Веніямин підійшов до довжелезних полиць з книжками і, ставши на деревяну сту́панку, з верхнього ряду витяг запилюжену книжчину у потрісканій палітурці завбільшки з дві долоні. Це була збірка віршів, яку йому колись подарував поет Ахім перед тим, як покинути столицю й усамітнитися в Молібденових горах, і до якої Веніямин відтоді так ні разу і не зазирав.
Востаннє він бачився з Ахімом у день смерти Ліїї. Веніямин тоді їздив власним автом до Ахіма в гори, де той обіцяв влаштувати бенкет, проте ніякого бенкету насправді не відбулося. Отож, з цієї подорожи Веніямин був дуже розчарований і зовсім утратив бажання будь-коли ще бачитися з поетом, а надто тому, що, повернувшись додому, дізнався про самогубство дружини. Відтак ті відвідини Ахіма та смерть Лії тісно переплелися у його свідомості. І коли він думав про Лію, то неодмінно випливав образ Ахіма. І навпаки, коли споминав про Ахіма, з’являлася Лія.
Сьогодні Веніямин згадав про той давній Ахімів подарунок, про ту забуту книжку і його опанувала нестримна жада́ подивитися на неї. Здувши з книжечки грубий шар пилюги́ і розгорнувши на першій сторінці (де внизу дрібними літерами було зазначено, що «книгу видано 7146 року у Рафаґедоні друкарнею Паранасі́ї накладом девятсот примірників за підтримки його величности короля Ґаліротуша», себто сливе сто десять років тому), він прочитав імя автора – Шіляди́н з Асґе́ра. Це була збірка так званих неповних квадрансте́м, мало кому тепер відомих віршованих форм, які відріжнялися від повних квадранстем тим, що також, як і повні, складалися з чотирьох рядків, проте кожен з них був усічений щонайменше на третину та закінчувався на неримовану голосну або на здвоєну приголосну (придихову, задньоязикову чи гортанну). Неповних квадранстем ніхто більше ні до Шілядина, ні після нього не писав з тої причини, що їхня строга структура дуже сковувала емоційно-виражальні засоби, внаслідок чого неминуче затемнювався зміст вірша. І віршувальник мусив би бути неабияким віртуозом, щоб створити квадранстему, яка, крім формальних ознак, мала б ще й властивості істинної поезії.
Веніямин з чималими труднощами розбираючи ускладнений численними фі́ґелями, за́витками, ти́тлами, прямовисними й позе́мними дужками, чудернацькими хвостиками, мудрованими закарлючками, нижніми й верхніми апострофами, розтягненими або розчленованими крапками, комами, втятими рисками та иншими спеціяльними символами стародавній шрифт, відомий під назвою елоце́нове письмо, прочитав із затамованим духом перші девять квадранстем:
Росточки озимини.
Чудове місце
для самітника –
село серед полів.
~~~
Хижу мою завіяв сніг,
навіть стежки немає.
Протоптати її і навідати мене
адже нема кому.
~~~
Дорого моя!
Нікого не видно назустріч --
лише осінній
смерк.
~~~
У мандрах занедужав.
І знай кружляє, кружляє
моє мариво
пересохлим степом.
~~~
Серед неозорих луків,
вільний,
не припнятий ні до чого,
співає жайворонок.
~~~
Пониклі трави!
Оце й усе,
що лишилося
по їхній славі.
~~~
Будь вільний, будь вільний,
не припинайся ні до чого.
І що тоді?
Сніг білий, а сосна зелена.
~~~
Життя людини, як краплинка роси.
Так, я знаю,
як краплинка роси, життя людини.
А проте, а проте…
~~~
Що залишиться по мені?
Квіти навесні,
зозуля в гаю,
восени - яворове листя.*
Ці дивовижні квадранстеми до такої міри вразили Веніямина, що він, не відриваючись, прочитав за дві години всю збірку. Опівночі він відклав книжку, погасив дводучковий ставни́к, мисливо виготовлений з рудяного оникса й підійшов до вікна. Вгорі сяяв молодий місяць. Вулиця була тиха й безлюдна, лише десь здалека з чийогось саду долинали тихі звуки флоя́ри.
«Тепер, здається, я розумію, чому Ахім усамітнився в Молібденових горах. І все таки, який печальний цей світ!»-- прошепотів Веніямин і, заворожений тишею ночи й красою місяця, ще довго стояв обіч вікна.
Немає коментарів:
Дописати коментар