57. ПРО ТУ ЙОГО МАЛЕНЬКУ СКРИПОЧКУ (Н.Р.)

Я з дитинства любив пільних коників. Вони мене просто заворожували. Годинами міг спостерігати за цими дивними зеленими істотами, які здавалися мені якимись особливими, зовсім не такими, як решта комах. Уже те, що коники-стрибунці так тривожно і з небувалим завзяттям сюрчать, сховавшись десь серед трав, особливо в тихі безвітряні літні ночі, мене неабияк вабило до них. Мені вчувалося в їхніх позірно одноманітних, але насправді, якщо прислухатися,  багатих на численні тони, півтони  з ледь уловимими вібраціями  звуках щось дуже значуще, важливе, щось таке, що обовязково треба почути – якесь застереження, вість чи розповідь про те, що з кимось сталося, про чиюсь біду, иноді навіть розпачливе волання допомогти комусь чи чомусь.

Тож я застигав, оціпенілий, забувши про себе, про свої дитячі схотінки і прикрощі, слухав, слухав, слухав…, марно намагався збагнути, про що вістять пільні коники. Минав час, багато часу, а я, наче зачарований, слухав дивовижні деренчливі звуки-призвуки, які то затухали, то неспогадано виникали в иншому місці, слухав, слухав… а коли повертався до тями, то з гіркотою усвідомлював, що так нічого і не вкметив. І тоді сум огортав моє серце, мені здавалося, що я найнещасніший хлопчик на світі.  

А ще мене вельми вражав сам вигляд коників, їхні великі круглі здивовані очі, які (я був певен!!!) усе знали й навіть проникали в найпотаємніше, їхні такі міцні довгі задні ноги й крила, завдяки яким вони стрибали на гігантські відстані, також у мене викликала справжній захват здатність цих прудких зелених створінь зливатися з листям  і стеблами, на які вони сідали. Адже мені нерідко доводилося вельми напружувати очі, щоб побачити стрибунця, який тільки-но сів  на якусь зелену билину неподалік, і то лише тоді, коли він зволив ворухнутися.   

Словом, я вважав пільних коників дуже мудрими і ставився до них з майже священною шанобою. І щоразу, коли мені вдавалося якогось коника спіймати, я звертався до нього з трепетом, просив вибачення за зухвалість і, коли він надто сильно пручався у моїй долоні, бив ногами і шкрябав лапками, я випускав його на волю.

-Дуже перепрошую, конику,  я просто хотів побачити ту твою маленьку скрипочку,- заледве не з плачем промовляв я, з подивом стежачи, як випущений на волю стрибунець високо пролітає над буйним ріжнотравям.

Про скрипочку, на якій грають коники-стрибунці, коли їх ніхто не бачить, і яку потривожені щоразу ховають під крильця, мені якось розповів тато. І я повірив йому. І дуже хотів ту скрипочку побачити. Тому і висиджував у травах, аби підстерегти коника, коли той гратиме. А позаяк це мені ніколи не вдавалося, і коники завше замовкали, як тільки-но я наближався, то мені й доводилося їх ловити. Не хотів, але робив це. Утім, спіймавши, я не зважувався заглядати під крильця, взагалі боявся завдати коникам будь-якої шкоди, і все завершувалося нічим.

Згодом я зневірився, що зможу побачити ту скрипочку, і перестав ловити коників, і лише й далі слухав їхні заворожливі цві́рки. Слухав, але ніколи так і не зрозумів, про що вони вістять. Я й зараз, коли минуло з тих часів не один десяток років і моя голова, вуса й борода стали зовсім білими, часто слухаю сюрчання пільних коників, зупиняюся, застигаю на місці (цілком як тоді в далекому дитинстві) і слухаю, довго, безтямно, без усяких надій щось збагнути… Але я  знаю, не маю найменших сумнівів, що ці маленькі зелені комахи, заховані у густих травах, розповідають щось вельми важливе. І тоді нема, нема та й злюся на свого тата, давно вже небіжчика, який, як тепер знаю, обманув мене з тою скрипочкою.  

Ох, якби я тоді не кривдив пільних коників, не ловив би їх, намагаючись побачити те, чого не було, то хто зна, може, вони би не образилися на мене і мені би відкрилася якогось дня таїна їхньої мови!

Без слів цей коник пісеньки́

в траві виспівує веселі.

Хоча не має він оселі,

йому тривога невтямки́.

Ти мислиш, говорити вмієш –

та його мови не розумієш. *

* Вірш Лібора Коваля (1930-2002), чеського поета, священника, який народився в Празі, був переслідуваний у комуністичній Чехії, еміґрував у 1968 році до Відня, помер у Німеччині у Фрайбурзі. Переклав  з чеської Ігор Качуровський. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

58. Фіґоль

https://ua-human.blogspot.com/2019/12/45.html

Читати далі...

16. ШІСТЬ НОВИХ ВІРШІВ МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА (Статті)

Хто любить поезію, хто любить справжню істинну поезію, ту, яка говорить про найсокровенніше, сховане між словами, невисловне і разом з тим сповнене потуги і краси, щирої, без тіни лукавства, поезію, яка балянсує на невидимій межі між тут і там, позачасову, без обмежень і водночас дуже конкретну, живу – ось хто, вірю, захоче прочитати ці шість дивовижних віршів, які Мойсей Фішбейн створив після своєї поетичної книги «Пророк», виданої в Києві видавництвом «Либідь» в 2017 році і яку поцінувачі мають можливість придбати як в самому видавництві (в.Пушкінська, 32), так і у книгарнях України.

Нові вірші Фішбейна є безумовно шедеврами і становлять органічне продовження поетичного циклу «Пророк» (двадцять шість поезій), який дав назву згаданій книзі і який є найвищим (не побоюся бути пафосним) досягненням української поезії, а, може, і взагалі світової поезії. Фактично Мойсей Фішбейн своєю поетичною творчістю вказує на абсолютно нові духово-культурні горизонти, туди, на ті шляхи, які тільки й можуть принести нам, українцям світове визнання.

Не сумніваюся, ті, хто любить і розуміє поезію, згодяться зі мною, навіть якщо прочитають одного єдиного вірша з поданих нижче.

1.

За снігами душі божі,

біла днина замала,

біла хата на сторожі,

невпізнанні огорожі

хуртовина замела,

білі коні, білі коні,

нескінченний сніговій,

снігоцвіт на підвіконні,

тло, дароване іконі,

в хуртовині вировій,

неспогадувана гама,

недоспівані пісні,

білі душі, біла брама,

біла одіж Авраама

у засніженому сні.

30 жовтня – 12 листопада 2017, Київ

 

2.

Знесилені тіні побіля порога,

побіля зволожених переплетінь,

і кожна розколина темна і строга,

і в кожній розколині пересторога,

яку наслухає знесилена тінь,

і кожна віддалина ще первозданна,

і в кожній віддалині плекана мла

і плекана синява, вдосвіта ждана,

і плекана світла теплінь пожадана,

заклечана в літеплі світлого тла,

і лине у світлому тлі щонайвище

сполохане тливо небесних доріг,

і з-поза віддалин земний вітровище

кружляє і свище, кружляє і свище,

і тіні лягли на незнаний поріг.

28 листопада – 4 грудня 2017, Київ

 

3.

Там, де вітри в темноцвіті вертань,

Там, де віддалини зливою вмиті,

Де в тихоплині вселенської миті

Йде незриданна леліточка в тань,

За небокраєм захмарений рай,

За небокраєм останнє розстання,

За небокраєм темно́та остання,

Тьмарено горнє розкрилення зграй,

Звільна знесилена ватра димить,

Жевріє звільна знесилений присок,

Линуть непізнані тіні колисок,

Лине вселенська сповільнена мить.

19-22 травня 2018, Київ

 

4.

В синяві плине сповільнена мить,

синява сяє вгорі та насподі,

синява сяє в Господній господі,

синява безміру звільна струмить,

сині розломини безміру, сині

снива незнаної тіні криниць,

падає синя леліточка ниць,

недоторканна в ранковій росині,

сяєво плоді у світлім теплі,

в передчуванні ясної години

звільна злітають небесні родини

в білому світі на синьому тлі.

6-7 липня 2018, Київ

 

 

5.

Тривання тихо тане в часоплині,

непізнаванне явлено краплині,

що плине серед безлічі краплин,

недоторканне кличе з-поза хлані

туди, де ждуть роздолини захланні,

туди, де звільна гасне часоплин,

несе в собі розкрилені родини

зникоме тло нетлінної години,

безодні розпорошувано, ти

відчуєш: тінь до берега пристала

і грань тисячогранного кристала

сяйне крізь вічний безмір чорноти.

7 лютого 2019, Київ

 

6.

Ці подуви теплі, ці павітри, ці

пресвітлі світи у лілейнім лелінні,

ці легітні зела, ці грона уклінні,

ці снива, ці плинні меди в молоці,

сповільнено тане зволожена тінь,

палає шарлат надвечірнього тлива,

довкола віддалин юга́ колихлива

на млистому тлі неземних палахтінь,

зникає в тумані непізнана хлань,

ясна білина в нескінченному лине,

на білому біле крило янголине

у світлому сні щонайвищих долань.

23 квітня 2019, Київ 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ 
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

17. Нічого, тиша мертва 

https://ua-human.blogspot.com/2020/04/17.html 

Читати далі...

56. ВІДЬМА (Нотатки мого друга Т.Р.)

Я був тоді ще зовсім маленький, мав, здається, чотири чи пять років. Це невеличке містечко, де ми жили, щоразу постає  у моїй памяті не инакше, як в образі палючого сонця і гігантських вапняних кар’єрів з численними ваґонетками, повними негашеного вапна. Вапно там було скрізь: і на узбіччях доріг, і вздовж залізничних колій, і під миршавими одноповерховими будинками, і на пожолоблених камяних хідниках… Біла вапняна поволока вкривала дахи, димарі, підвіконня, листя яблунь і груш у садках, траву, а найбільше чомусь величезні лопухи, які росли всюди, навіть на довжелезних клюмбах головної вулиці під будівлею міськради, витісняючи троянди. Ці побілілі лопухи для мене стали згодом символом мого раннього дитинства.

Охабле́ну Каську (так її називали в містечку), яку вважали відьмою і здибанки з якою, навіть випадкової всі остерігалися, я не просто боявся, а буквально ціпенів з жаху, коли бачив.  Вона жила недалеко від нашого помешкання, доволі пристойної заводської квартири з телефоном (мій тато був головним інженером вапняного заводу) і зчаста, коли вечоріло, кудись ішла з кошиком, зазвичай у бік узвишшя і камянистих пагорбів, де були кар’єри. Чого й навіщо йшла, я не знав. Але добре памятаю, що завше з’являлася в сутінках, коли ховалося сонце, мовчазна, безшумна як тінь, з печаттю зловісної посмішки на обличчі, від якої мороз пробігав поза шкірою. Иноді вона зупинялася посеред вулиці, виймала з кишені мідну пятикопійчану монету і, піднявши її догори, дивилася в небо, довго, з запитливим виразом обличчя, наче чогось очікуючи. І від цього мені ставало ще моторошніше.  

Я не хотів її бачити, старався ввечері взагалі не виходити з дому, але  так ставалося, що в забавах із сусідськими хлопчиками забував про все, і тоді неспогадано відьма вигулькувала переді мною… Одного разу з’явилася так близько, що могла би схопити мене руками. Я довго по тому не міг оговтатися з переляку, бо вперше уздрів не здаля її осоружне поморщене лице, гострі криві зуби, зіниці очей, що пропікали холодом, та ще й ці таємничі мідні скоби, глибоко впяті в її чоло, рани, що кривавили. «Знавці» говорили (я завжди уважно прислухався до розмов старших), що такі скоби є й на инших частинах її тіла, зосібна, і там у міжніжжі…

Те, що охаблена Каська чатує на мене і хоче вкрасти, я не мав ніяких сумнів, особливо після того, як одного дня, побачивши мене по той бік вулиці, вона стала протяжно кликати огидним, вдавано-солодким голосом, перекривлюючи мою маму:

-Володзу-у-у-у-у-ню-у-у-у! Володзу-у-у-у-у-ню-у-у-у! Ходи до ме-е-е-е-не!

Певен, що вона таки вкрала би мене тоді, якби з дому раптом не вибігла моя мама і не забрала мене цілковито паралізованого страхом і безборонного. Памятаю, як мама, сама не своя  від обурення, зи́кнула:

-А щоб ти на осиці повісилася, триклята відьмо! 

Про охаблену Каську, про її відьомські діла в містечку розповідали всякі найнеймовірніші жахіття, твердили, що вона вдень жінка, а вночі перекидається в козу, що вона поїдає маленьких дітей, що перелітає через огорожі, що викопує небіжчиків з могил, отруює воду, відбирає дощ, насилає недуги людям  тощо. Я вірив у все це безоглядно. І мені не треба було ніяких особливих підтверджень, бо я бачив її реальною, живою, відчував її всім своїм нутром – вона була  справжня відьма. Я й зараз так уважаю. І ніхто не переконає мене в протилежному.

-Щоночи обертаюся козою,

щоб цапові-володарю служити,

бо для мужчин я вже стара й зужита,

ні пестощів, ні слова доброго не вмо́лю.

-На ниві люд за працею тяжкою,

але у мене инші заповіти:

он дитинча живе, юхою вкрите,

що стане нам вечерею страшною.

-Наосліп, бо не потребую зору,

мов той кажан, у тьмі підношусь вгору,

щоб мури перекрочити цвинтарні.

-А труп холодний, наче та крижина!

А ще приношу людям я нечисті вина,

що нищать втіху і надії марні. *

* Сонет мексиканського поета другої половини девятнадцятого століття Мануеля Хосе Отона (1858-1906). Переклав з іспанської Ігор Качуровський.

***

Охабле́ний – ненависний, клятий, осоружний, остогидлий, немилий, огидний, гидкий.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

57. Про ту його маленьку скрипочку

https://ua-human.blogspot.com/2019/08/15.html

Читати далі...

48. НИТОЧКА ПАВУТИНИ (Життя вмлівіч)

Сонце сідає…

Ниточка павутини

виблискує –

то є, то нема…

Чогось гавкає,

не перестає пес

на чиємусь подвірї…

Звідкись долинає

набридливий гу́гіт

електрокоси…

Нема за що зачепитись,

усе вислизає, тане…

Тіне моя,

що́ хочеш,

що́ сподіваєшся знайти,

який прихисток –

там,

де «Синові Людському

нема де прихилити голову»?!

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

49. Остання троянда

https://ua-human.blogspot.com/2019/09/49_28.html

Читати далі...