Спочатку десантована з кораблів армія короля Рафанаїла атакувала Еврі́д. Але місто мало міцні, добре облаштовані фортифікаційні лінії оборони (імператор Балтазар Перший перебудував їх ще шість років тому за спеціяльним проєктом) і атаку було успішно відбито. У цьому бою, а сто́тніше в безперервних марних спробах протягом пяти годин узяти приступом закрутисті, часто приховані під землею й замасковані кущами таволги оборонні укріплення, поклали свої голови щонайменше три атедрони королівських солдатів. Оборонці ж міста втратили всього сімох леґіонерів. Для королівських військ це був явний провал. Посилаючи до Рафаґедона реляцію про невтішні результати атаки, головнокомандувач експедиційної армії Північно-Земельного королівства, генерал граф О́рос (генеральське звання йому надали буквально перед самим відплиттям з Йоґбе́ґи) анітрохи не сумнівався, якої реакції належить чекати з Рафаґедона. І він не помилився. Буквально за годину значкови́й приніс йому від радистів цидулку з відповіддю короля Рафанаїла, в якій була лише одна фраза: «Тебе чекає плаха, паскудо».
«Так, можливо, я і заслужив на смерть, але навіщо ще й плювати в душу?!-- з гіркотою подумав генерал.— Ну, ніякої шляхетности у цього коронованого дикуна!?»- Він зібгав цидулку і запхав її до задньої кишені штанів.
Пізно ввечері, коли ховали полеглих, і раз за разом гриміли са́льви рушничних ви́палів на їхню честь, в Оросовій голові визрів плян, який кардинально змінив хід воєнної операції. Генерал поклав на думку узяти Еврід у довготривалу облогу, залишивши для цього під містом чотири дивізії, а решта десять отримала наказ переправитися кораблями через Чорну затоку і напасти на стратегічно важливе місто Фелі́цію, яке хоч і було захищене бетонними редутами з півночи, проте з півдня залишалося практично оголене, якщо не рахувати старих напівзасипаних шанців.
Війська переправлялися через затоку довго, майже два дні, не натрапляючи однак на якийсь поважний опір з боку обєднаної феліційської залоги. Для її командира, підполковника Ара́кса, як бачилося, цей маневр виявився цілковитою несподіванкою, і він лишень спантеличено спостерігав у далековид, як ворожі кораблі раз поза раз перетинають затоку зі сходу на захід і навпаки. Кілька пострілів з двох найпотужніших гавбиць, які він чи то знічевя, чи то з безсилої люти наказав зробити по ворожих кораблях, не могли завдати суднам жодної шкоди через надто далеку відстань.
Штурм Феліції розпочався на світанку шостого квітня одночасно з півночи і півдня. Головний удар було спрямовано з південного боку. На цей напрямок генерал Орос кинув сім дивізій, у тому числі особливий полк кірасирів, озброєних вузькими тонкокованими палашами й так званими цо́йнерами, легкими мушкетами з короткими грубими цівками, які хоч і стріляли щонайбільше на сто пятдесят метрів, зате пробивали в людях величезні діри, а також шість штурмових бриґад з мар’я́жами, набої до яких на вимогу генерала виготовили з аерону, що робило їх утричі легшими за звичайні мідні.
-На вас лежить уся відповідальність за успіх операції!—заявив Орос, зібравши старших офіцерів, підрозділи яких мали штурмувати Феліцію з південного боку.—Насамперед треба перетяти залізничну лінію, щоб відрізати місто від постачання. І друге, вибивши ворога з шанців, навязати йому затяжний і виснажливий бій на вулицях. Це дасть нам можливість обійти місто з заходу і взяти його в кільце, що на девяносто пять відсотків забезпечить нам перемогу. І ще одне,-- генерал на мить замовк і зловісно окинув оком присутніх.— За найменший відхил від мого наказу – розстріл.
Феліцію обороняли три леґіони Пятої імперської армії. Командувач армії, сімдесятирічний генерал Архип, який безвиїзно сидів у головному штабі в Туна́рі (через болі в попереку він майже не рухався), не вважав за потрібне висилати до Феліції ще якісь додаткові підрозділи, бо не йняв віри, що місту може реально щось загрожувати. Проте, коли ворожі кораблі почали переправляти на західний берег затоки щораз більшу кількість війська і зброї, стало ясно, що трьох леґіонів буде абсолютно замало, аби протистояти дивізіям Ороса. Отож треба було негайно виправляти ситуацію, і генерал Архип звернувся до генерала Опанаса, командувача Шостої імперської армії, леґіони якої стояли найближче до Феліції, з проханням дати підмогу феліційській залозі. Опанас без зайвих слів наказав перекинути з Іта́ля, міста у гирлі ріки Альга́р, яка на південному заході впадала в Чорну затоку, другий і пятий леґіони Шостої армії, а також приписану до двадцять сьомого леґіону сотню молодих, ще необстріляних леґіонерів, яка напередодні поїздом прибула до Некта́ра і чекала там кілька годин, поки замінять паротяг, щоб їхати далі на схід. Сотня була набрана в Седійській провінції, вишколена в Седіолані і прямувала до Брайбінара, щоб улитися в Шосту армію.
Саме до цієї сотні і належав Фіран. Бій під Феліцією мав стати для нього бойовим хрещенням. Те, про що він марив багато років, нарешті збувалося.
На феліційському вокзалі сотню поділили й розкидали по всяких леґіонах. Чота́, до якої належав Фіран, потрапила на найменш захищену південну ділянку оборони міста.
-Так, тут буде жарко,-- похмуро мовив командувач чоти підхорунжий Македо́н, бувалий рубака з глибоким шрамом через усе обличчя.—Ці шанці можуть стати вашою могилою, хлопята. Ви готові на смерть за імператора?!
Він стояв на бруствері і дивився, як чота поглиблює шанці, укріплює дубовими колодами їхні краї і обриштовує гарматами обкладені мішками з піском бойові лігва.
«Краще б мені дали бувалих солдатів, а не цих шмаркачів,-- подумав підхорунжий, з гидливою ґримасою поглядаючи на підлеглих, на їхні новенькі зеленаво-попелясті френчі і лискучі черевики, що вже встигли вкритися пилюкою й брудом.—Може, був би хоч якийсь шанс вижити».
-Хай живе імператор Балтазар Перший!—ревнула дружньо чота, не припиняючи роботи.
-Так, так,-- саркастично кивнув Македон і, сплюнувши під ноги, затягся цигаркою. Потім вийняв з кишені плоску мідну фляшку і хильнув раз-другий. Це був його улюблений рум «Амок», до якого він причастився три роки тому, коли якось приїхав на півострів Митридат і в містечку Юста́р познайомився з Псоларе́єю, гарною чорноволосою молодицею з бистрими зеленкуватими очима. Вона працювала, як і більшість жителів півострова, на плянтаціях мишачої тростини, з якої виготовляли «Амок». Псоларея перша почастувала Македона цим дивовижним трунком (місцевою говіркою він називався «омма́ка», себто розмай-зілля) і підхорунжий закохався в жінку без памяти.
-Чи побачу ще мою ясочку, мою Псоларею?!— зідхнув Македон і, випустивши з рота величезну хмару диму, сховав фляшку до кишені.
* * *
Леґіонер Фіран прокинувся, бо хтось термосив його за плече.
-Вставай, твоя черга на варту,-- кричав червонопикий капрал.
У бліндажі блимала гасова лямпа. Надворі було ще зовсім темно.
-Ці три години так швидко пролетіли,-- пробурмотів Фіран, устаючи з лежанки, встеленої пахучим тисовим гіллям.
-Скоро світанок,-- червонопикий вийшов з бліндажа і зник у темряві.
Фіран закинув за плече рушницю і вийшов надвір. Небо на сході вже ледь-ледь рожевіло. Пройшовши кілька метрів шанцями, він відчув під ногами щось вязке. Це була глина.
-Всюди пісок та каміння, і лишень у цьому місці глина,-- здивувався Фіран.
Він підняв невеликий вологий шматок. Глина була чорна.
„Як ця ніч”,-- прошепотів Фіран, і йому раптом згадалася одна дивна зустріч незадовго перед відїздом на фронт.
Фіран тоді мав вільний день і вирішив погуляти столицею. Він вийшов з каса́рні, пройшовся пішки Сокирною вулицею і біля собору Святого Маркуса, що сяяв на сонці розмаїттям кольорових шкелець, зупинив невеличку колясу, запряжену сумирним муругим коником.
-На той берег Седи,-- гукнув Фіран візникові, всідаючись на тверде поліроване сидіння.
Коли коляса виїхала на площу імператора Балтазара Першого, Фіран зі щирим захватом розглядав нещодавно зведений памятник Балтазару Першому. Імператор сидів на коні, тримаючи в руці позолоченого сокола. Виготовлений із спеціяльного сто́пу олива, ферохрому і кобальту, памятник мав темно-сірий колір, полискував і був воістину гігантських розмірів, сягаючи, як повідомляли газети, майже сорока метрів.
-Його видно, гадаю, і з того боку Седи, а не тільки тут, у Конвітумі,-- вигукнув Фіран схвильовано.
-Навіть дальше, з площі Другої конвенції і навіть з площі Героїв,-- відказав візник.
Переїхавши Сонячним мостом на правий берег Седи, Фіран розплатився з візником і побрів широким проспектом, розглядаючи фасади будинків, вітрини маґазинів, реклямні оголошення, пішохідців, які крокували йому назустріч, автомобілі, карети й брички, які проїжджали мимо. Дійшовши до кінця проспекту, він звернув ліворуч і знову йшов довго й безцільно, повертаючи навмання то в одну, то в другу вулицю, перетинаючи то одну, то другу площу, і так блукав Седіоланом година за годиною, аж поки надвечір не опинився в західному районі столиці на вулиці Нічній.
Тут, край старого дуплавого дуба і чималенького квітника у формі неправильної пентаграми з сила-силенною весняних квітів, таких як малесенькі білі анемо́ни, тендітні підсніжники і ґраційні нарцизи, ніжнорожеві бранду́шки, блакитні гіяцинти і променіючі теплою синявою проліски, пишні червоні, сині, оранжеві, лільові і чорні тюльпани, горді рудяві первоцвіти і скромні жовті підбіли, шляхетні фіолетові і пурпурові затаєні у собі шафрани, блідо-бузкові півники і замріяні циклямени (всі вони росли якось безладно, мішма одне з одним), його увагу привернула низенька, крита буковою дранкою і з фасаду оббита фарбованою назелено диктою крамничка. Над її входом виднілася поблякла вивіска з виведеним рівними тоненькими літерами написом МЕТЕЛИКИ Й ИНШІ КОМАХИ.
Фіран, сам не знаючи чому, зайшов досередини.
-Заходь, вояче! Ти прийшов саме туди, де треба,-- почувся протяжний, наче немазане колесо, скрипучий голос.
Фіран озирнувся. Проте в приміщенні нікого не було. Скрізь на поличках стояли рядами великі й маленькі сло́їки з ріжноманітними комахами, починаючи від метеликів, ба́бок та пільних коників і кінчаючи жуками-плавунцями, скорпіонами і величезними рогатими хрущами. Пянко пахло польовими травами, луками, болотами і лісом. Оба́поли невеликого дубового прилавка горіли підвішені на ланцюжках бляшані ліхтарі на розмариновій олії, які давали напрочуд мяке біле світло. На старій отоманці зразу ж за прилавком лежало жу́жмом якесь брудне шмаття, пара сходжених черевиків, соломяний бриль з погризеними кри́сами і невеличкий сачок на ловлю метеликів.
-Де ж ви! Агов! Я вас зовсім не бачу!-- гукнув Фіран, зиркаючи вусебіч.
-Хе-хе-хе,-- зашаруділо щось зовсім поряд.
Шмаття на отоманці раптом ожило, заворушилося, бриль здійнявся догори, і Фіран уздрів маленького горбатого дідка з білою бородою і страшенно поморщеним лицем, який сидів, спершись підборіддям на коліна. Пальці його рук з кривими брудними нігтями стукотіли то по одному, то по другому черевикові.
-Добрий день, дідусю-- привітався Фіран.—Ви торгуєте комахами?
-Не тільки, вояче,-- горбань спустив ноги на підлогу. Черевики, в які він був узутий, здавалися явно завеликими на нього.—Маю ще на продаж деякі парфуми, наприклад, екстрат гірського циклямена чи пилок біло́тки з вершини гори Віхти. Це для молодиць, що шукають кохання. Але є дещо і для тебе.
-Та мені, дідусю, нічого не треба,--заперечливо похитав головою Фіран.
-А я й не збираюся тобі нічого продавати,-- горбань беззвучно захихотів, прикриваючи лице брилем.—Лише покажу дещо.
Він легенько шпурнув бриль у протилежний куток крамниці, де стояла запилюжена й уся заснована павутиною шафа зі шкляними дверима. Бриль, описуючи коло, долетів до шафи і повернувся назад в руки горбаня.
І цієї мити Фіран відчув, що в крамниці щось наче змінилося. Він глипнув на полиці. Комахи в слоїках, які незадовго перед тим здавалися мертвими, почали оживати. Метелики замахали крильми, а деякі з них уже повилізали назовні і пурхали в повітрі. Пільні коники з шумом вистрибували із своїх шкляних домівок і приземлялися на прилавок, підлогу, отоманку, на плечі, руки, голову крамаря, щоб тут же знову перестрибувати в инше місце. По стінах і стелі поповзли довгі вервечки найрозмаїтіших мурах, щипавок, стоніжок і гусениць. Вони рухалися без усякого ладу́, часто перетинаючи шлях один одному й учиняючи запеклі бійки. Иноді зі стелі падали три-чотири гусениці, паралізовані мурашиною кислотою. Її разючий запах лоскотав Фіранові ніздрі, і він раз у раз змушений був пчихати. Не менш гидкий сморід виникав і тоді, коли зі стелі падав червець і засмажувався на полумї ліхтаря, або Фіран ненароком розчавлював ногою трупного джі́нджера чи слонячу блощицю. За якусь хвилину-дві крамниця сповнилася страшним копишінням і гу́готом. У повітрі туди-сюди з дзижчанням, гудінням, свистінням літали комарі, численні великі й малі мухи, бабки всіляких кольорів, джмелі, сколії, велитенські шершні і ктирі, жужелиці, онкоцефали, метелики з найчудернацькішими візерунками крилець, зокрема махаони, жовтянки, райдужниці, сатири, климени, синявці, бражники, шовкопряди, а внизу з не меншим шумом, хурчанням, шкряботінням, ухканням туди-сюди повзали чорні, зелені, коричневі хрущі, жуки круглі, жуки подовгасті й крапчасті, жуки-олені, мускусні вусачі, які теж нестерпно смерділи, священні скарабеї, ковалики всіх можливих видів і безліч инших комах. Безкрилі й крилаті маленькі істоти були скрізь: на стелі, стінах, підлозі, на прилавку й за ним, на отоманці, на ліхтарях, на підвіконні й шибах вікон, не кажучи вже про полиці. Вони обліпили з ніг до голови свого горбатого господаря і вже лазили по Фіранових ногах, підбираючись по його тілі все вище й вище, падали йому на голову й плечі зі стелі, і він мусив раз у раз струшувати їх із себе цілими купами. Здавалося, що опанована навалою комашні крамниця, не витримає і ось-ось піде ходором.
-Дивись!-- вигукнув горбань,-- і витяг з бриля глиняну люльку.
Люлька була невелика, але надзвичайно гарної форми, цибух плавно витягнений і злегка загнутий з кінця. Вона вся виблискувала, мінилася відтінками в крамаревих руках, який крутив нею на всі боки.
-Ну, що скажеш!? Гарна штучка?! Це тобі оберіг від мене. Жодна куля тепер тебе не візьме.
З цими словами горбань сховав люльку до бриля і знову шпурнув його до шафи. Звідти бриль тим же самим робом, що й раніше, повернувся йому до рук, але вже порожній.
-Якщо зробиш собі таку ж саму, вояче,-- захихотів горбань, надіваючи на голову бриля і знову всідаючись на отоманці з ногами, узутими у величезні черевики.
„Таку ж саму, таку ж саму!”-- відлунювало у Фірановій голові.
-Але ж я не зможу,-- прошепотів Фіран.
„Таку ж саму, таку ж саму!”-- не переставало відлунювати у його голові.
Тим часом горбань більше не озивався. Він знову перетворився на купу шмаття. Припинився також і комашиний ша́рварок. Комахи, які хмарами літали в повітрі й цілими полчищами повзали по стелі, стінах і підлозі, наче за чиєюсь командою, слухняно повернулися до своїх слоїків і там застигли. Здавалося, що вони були мертві і ніколи не оживали.
-Як же вас звати, дідусю?-- запитав Фіран, удивляючись у шмаття і не маючи відваги торкнутися його.
Проте відповіди він так і не дочекався. Горбаня в приміщенні наче не було.
Коли Фіран вийшов з крамниці, на вулиці зовсім стемніло. Він обернувся, ще раз глянув на вивіску і, хоч світло вуличного ліхтаря було доволі тьмяним, прочитав у правому кутку напис маленькими посрібленими літерами: Салатиї́ль, торговець найкоштовнішим крамом.
„Чому ж я не побачив цей напис, коли дивився на вивіску вперше?!”—подумав Фіран.—Здається, про Салатиїля я десь уже чув.”
Невдовзі після цього Фіран разом з иншими нововишколеними леґіонерами відправився на фронт. У поїзді він часто згадував дивного горбаня і особливо люльку, яку той йому показав. Вона так закарбувалася в його памяті, що він бачив її наче наяву.
«Мушу ,-- шепотів Фіран,-- зараз же виліпити її з цієї чорної глини».
Він старанно мяв глину в долонях, присівши в кутку за гарматою. Рушницю поклав поряд. Люлька, здавалося, наче сама виліплювалася. Великим пальцем він сформував ідеально круглу ду́чку на натоптування тютюну, старанно вигладив її всередині, тоді терновим прутиком пробив дірочку до коліна з приєднаним раніше мідним патрубком, на який мав настромлятися цибух. Сам же цибух зробив з глини, змішаної з иржею, і від того він набрав гарного коричнюватого відтінку. Люлька за формою вийшла стеменно такою, як її Фіран запамятав у Салатиїля. Тепер лишалося лише висушити її й відполірувати ґлянц-папером.
«Вона просто чудова»,-- Фіран задоволено розглядав свій витвір.—«Навіть не думав, що я такий удатний майстер».
-Що, навіть не нюхнувши пороху, вже хитруєш!?—гаркнув підхорунжий Македон.
Підскочивши до Фірана, він з розмаху вдарив його кулаком у скроню.
-Ай-ай, -- скрикнув Фіран і повалився на бік.
-За спинами побратимів ховатися?! Не вийде, мерзотнику! З цієї мити я не спущу з тебе ока! Запамятай це собі!
Фіран перелякано дивився на Македона, не до кінця розуміючи, що сталося і чого той кричить на нього.
-Чому покинув варту? Відповідай, покидьку!
-Здається, мені в голові замакітрилося, пане підхорунжий,-- промимрив Фіран.
-Щоб зараз же був на третьому номері. Доповіш особисто про обстановку.
-Так, пане підхорунжий.
Третій номер був найнебезпечнішим місцем стежі́. Від лінії оборони він випинався вперед десь на двіста метрів, і щоб дістатися туди або повернутися назад (навіть хоч би до найближчих, нез’єднаних всуціль і необлаштованих мішками з піском гнізд для скорострілів), треба було пройти відкритим зі всіх боків лугом, порослим низенькою соковитою костри́цею, і тим самим стати легкою здобиччю для дурних куль і зручною метою для ворожих стрільців.
Фіран виліз із шанців і щодуху кинувся бігти лугом, притримуючи лівою рукою рушницю, яка нестерпно била його ко́льбою по ногах. Та не встиг він добігти до крушинових кущів, де була стежа́ третього номера, як почалася ворожа атака. З королівських позицій загупали десятки ша́рфмиць, нотшлянґ, фальконів і гавбиць. Гарма́тні, вибухаючи зі страшним гуркотом, здіймали довкола величезні стовпи вогню, диму й куряви. Леґіонер, який перебував на третьому номері, лежав мертвий. Фіран зняв з його шиї далековид і, припавши очима до шкелець, з жахом побачив, що в наступ йдуть королівські кірасири, а разом з ними солдати зі скорострілами, здається мар’яжами, бо вони несли їх на плечах, а не тягли. І в цю мить знявся цілий шквал рушничних пострілів. Вороги, певно, помітили зблиск далековида, і почали стріляти по ньому. Одна з куль влучила в камяний валун і, відбившись від нього навко́пить, розтрощила далековид. Фіран кинувся бігти назад до шанців. На лузі, очманілий від вибухів і свисту куль, він кілька разів падав, знову зводився і біг далі, аж поки не дістався до оборонних рубежів своєї чоти.
-У сорочці, певно, народився, виплодку,-- визвірився на нього підхорунжий Македон, який сидів на колоді. Його права нога нижче коліна кривавила й була перебинтована.—Один з твоїх друзяк уже на небі.—Він указав рукою на труп леґіонера, який лежав у боковій заглибині, прикритий шматком брезенту.—Вибухом голову відірвало сердезі.
-Наступають кірасири, пане підхорунжий,-- ледве видушив із себе Фіран. Він весь тремтів.
-Скільки?
-Дві бриґади. І ще, здається, три атедрони скорострільників з мар’яжами,-- Фіран ніяк не міг себе опанувати. І через це його пік сором. „Ну що з мене буде за вояк!”—думав він з гіркотою в серці.
-А хто загиблий?— Фіран робив величезні зусилля, аби зупинити дріж у колінах.
-А хто його знає,-- відказав Македон, зводячись на ноги.—У нього ж нема голови,- вїдливо додав він.—Автім...
Гуркіт вибухів заглушив його слова.
-Ось твоя бойова позиція.,-- Македон указав на новенький фальконет із забльокованими й приґвинченими до дубових брусів колесами.—Гарматні братимеш зі складу. А поки що вистачить і цих, що є в скриньках. Покинеш без наказу позицію, застрілю власноручно. Зрозумів, вишкребку!?
-Так, пане підхорунжий.
-На позиції, на позиції!—закричав Македон і побіг шанцями перевіряти готовість чоти до бою.
Королівські солдати з мар’яжами розгорнулися в довгу ро́зстрільну й, залягши серед кущиків крушини та смородини перед самим лугом, почали шалений обстріл. Кулі їхніх легких безколісних скорострілів завиграшки долітали до шанців і вражали в ціль. Під прикриттям гураґанного вогню мар’яжів кірасири метнулися в атаку і за якісь сім-десять хвилин уже були насередині лугу. Звідси вони могли стріляти із своїх грізних цойнерів, кулі яких з шістдесяти метрів легко прошивали бруствер і навіть могли пробити двадцятипятисантиметрову дубову колоду. Сліпучі спалахи грубих коротких люф, які хижо наїжачилися на оборонців Феліції, замиготіли то тут, то там. До шанців кірасирам залишалося якихось сто метрів. Діставшись до них, вони пускали в хід свої гострі палаші, проти яких леґіонери не могли нічого протиставити, крім утечі.
Підпускати ворога ближче не можна було ні в якому разі. І леґіонери по всій довжині південного оборонного рубежу, незважаючи на ворожий обстріл, що не вщухав ні на секунду, розпочали шквальний вогонь зі всіх гармат, скорострілів і рушниць. Це змусило на якийсь час відступити кірасирів, утративши багато вбитими й пораненими. Проте невдовзі атака знову повторилася ще з більшим завзяттям. І так тривало цілий день, і цілу ніч.
Фіран ні на мить не відходив від свого фальконета. Він ні про що не думав, лише стріляв і стріляв по ворогові. В оглушливому гуркоті вибухів і жахливій тріскотняві пострілів зувсібіч думка про його власне життя десь повністю зникла. Та й не бачив, не відчував Фіран себе. Перед його очима були тільки шанці, фальконет, набої, леґіонери з його чоти, що стріляли з таких же фальконетів зліва і справа від нього; підхорунжий Македон, який метався взад-вперед, давав команди замінити вбитих, забрати поранених, принести набої й раз у раз з перекошеним від люти лицем вигукував: «Чорта смаленого! Не пройдете! Не пройдете до Феліції, королівські виродки!». Фіран бачив також королівських кірасирів із блискучими палашами і здоровенними цойнерами, з яких вилітала вогняна смерть, бачив убитих товаришів, які закривавлені лежали повсюди, бачив поранених, які корчилися від болю, бачив як оливяний вогонь з його фальконета косив королівських солдатів, трощив їм голови, руки, ноги, бачив як вони в муках падали на землю, обагряючи зелену кострицю кровю, бачив ясне небо, далекі за обрієм дерева, бачив навіть свою глиняну люльку, яка загорнута в білу хустинку лежала в правій кишені його френча, бачив усе, що відбувалося довкола, але не бачив тільки себе самого. Його наче не було тут. Куди він подівся, він не знав.
Атака королівської армії припинилася лише вранці наступного дня. Кірасири, залишивши в лузі і на підступах до шанців гори трупів, відступили. Фіран сидів край свого фальконета і дивився, як поволі сходить сонце. Воно було прекрасне. В тиші світанку здавалося, що ніякої війни нема і що недавній бій був лише сном. Всюди на поораних гарматнями брустверах, на посічених й розпанаханих кулями мішках з піском, на потрощених вибухами колодах лежали убиті леґіонери. Зі всієї Фіранової чоти залишилося в живих лише двоє леґіонерів, та й ті, здається, помирали від ран. Їхні стогони зрідка долинали з бліндажа, де санітар надавав їм першу допомогу. Загинув і командувач чоти підхорунжий Македон. Його тіло, зрешечене дру́зками вибухлого гарматня й прострілене в кількох місцях кулею з цойнера, лежало на дубових колодах неподалік. Фіран дивився на нього і йому вчувалося, що підхорунжий все ще не перестає кричати: «Не пройдете, не пройдете до Феліції, королівські виродки». Куля з цойнера влучила йому в рот, утворивши на цьому місці величезну діру.
«А я не отримав жодної подряпини!-- прошепотів Фіран.—Жодної! Невже правду сказав Салатиїль про люльку-оберіг?!»
Він запхав руку в кишеню. Люлька була на місці. Діставши її, Фіран побачив, що люлька стала тверда, наче камінь. Жодної тріщини, навіть найменшої шкалу́бини не було видно на її гладенькій поверхні.
«Ця глина, либонь, перетворилася в камінь»,-- прошепотів він.
Увечері надійшло повідомлення, що імперські леґіони мають спішно залишити Феліцію. Наказ про відступ дав телефонограмою імператор Балтазар Перший. Командувач Пятої армії генерал Архип переконав його, що це єдина альтернатива повній загибелі леґіонів, які обороняли Феліцію.
Згодом за мужність, виявлену в бою над Чорною затокою, Фірана було нагороджено памятним револьвером «маґно́н». Вручав револьвер сам командувач Шостої армії генерал Опанас. Це було в Нектарі, куди Фіран прибув з уцілілими під час бою над Чорною затокою иншими новобранцями двадцять сьомого леґіону. Із сотні їх залишилося не більше сорока, але це вже були справжні вояки. Цього разу вони таки дісталися до Брайбінара, щоб поповнити Шосту армію.
Немає коментарів:
Дописати коментар