-Ха! Тепер ця таємнича мева в наших руках, — вигукнув король Рафанаїл, висипаючи на долоню з малесенької синьої фляшечки десяток сірих зерняток. Губи його розтяглися у зловтішно-їдкій посмішці, а очі сяйнули хижим блиском. Він сидів, спершись ліктями на стіл, і нагадував ґепарда, який наготувався до стрибка на сарну.
-Так, ваша величносте, — комісар Служби безпеки Йорам шанобливо схилив голову. Він стояв перед королем, затамувавши дух. Це була хвилина, від якої багато що важило в його кар’єрі.
-Отже, твої пронози, як їх там…
-Гель та Шпіцер, ваша величносте, — покірливо нагадав Йорам.
-…справилися із завданням?
-Так, ваша величносте. Вони здіснили неможливе. Побували на мевових плянтаціях, зробили сто́тний опис куща меви і привезли девяносто вісім мевових насінин. Тепер ми самі зможемо вирощувати це чудо-зілля.
-Гм, — замислено сказав король і висипав зернята назад до фляшечки. Його лице з жахливими фіолетовими рубцями зморщилося і стало ще бридкішим, ніж звичайно. — Скільки тривала операція?
-Півтора року, — комісар знову шанобливо схилив голову. Чорну, рівно підстрижену бороду Йорама майже не можливо було відріжнити від пишного хутряного коміра його сукняного чемлі́та, довгі посріблені фалди якого сягали трохи що не до підлоги.
-Ну що ж, мусимо нагородити твоїх зу́хів, — король випрямив спину, і на його обличчі майнула поблажлива посмішка.-- Оголоси їм, що я виділяю кожному по три тисячі золотих рафенів і вивищую ранґою на два ступені, — він устав з-за столу і підійшов до вікна. Надворі падав сніг. Небо було затягнене важкими сірими хмарами. — Що там з нашою фльотою? Вона буде готова до весни?
-Лишилося добудувати ще пять фреґатів, але до березня все буде готове. Будьте спокійні, ваша величносте, заплянована на березень висадка нашої армії на північно-східне узбережжя Діямантової імперії розпочнеться вчасно.
-Добре, — король повернувся лицем до Йорама. — Призначаю тебе своїм головним радником. — Він на мить замовк. — А цього старого осла Сібеха́я, який шість років дошкуляв мені своїми інтриґами, висилаю на острів Амос на посаду управителя каторги.
По цих словах король відійшов від вікна і, зупинившись біля овального акварію з медузами, тихо свиснув. У відчинених позаду дверях, які вели до королівської спальні, щось фуркнуло, і до кімнати з шумом улетіла жовта із зеленими цятками папуга. Вона кілька разів широкими колами облетіла кімнату і врешті всілася на ліве Рафанаїлове плече.
-Можеш іти, — мовив король до Йорама.
Комісар Йорам низько вклонився і вийшов геть. Йдучи коридором, він трохи не підстрибував з радости. Ще б пак, адже збулася його заповітна мрія стати другою після короля особою в державі. Будучи комісаром Служби безпеки, а тепер ще й правою рукою короля, він мав величезну владу і міг робити в королівстві все, що заманеться.
«Справи, здається, складаються зовсім непогано», — подумав король Рафанаїл, коли комісар вийшов геть. — От тільки би ще вдалося розкрити таємницю бабе́фу, цієї надпотужної вибухівки, якою так хизується Балтазар Другий». Він погладив долонею папугу і підійшов до каміна. Папуга злетіла з плеча і сіла на ґзимс дзеркала. Потім пурхнула до вікна і, заплутавшись у тонкій напівпрозорій фіранці, гепнулася на підлогу. «Дурний птах», — засміявся король, спостерігаючи, як папуга, перелякано бючи крильми, знову знялася в повітря і щодуху дременула з кімнати.
Увечері король Рафанаїл одяг теплий темно-зелений каптан, розрізи якого на грудях та рукавах були сколоті малахітовими фібулами, почепив на пояс стилета у рогових піхвах і рушив до покоїв королеви Зісіґари, з якою вже не бачився понад тиждень. У нього був як ніколи хороший настрій. Сушити голову справами не хотілося, і він надумав цей вечір повністю провести з дружиною.
-Добрий вечір, моя найдорожча пані, — сказав Рафанаїл, уходячи до покою королеви. — Я не потурбував вас своїм приходом?
Зісіґара сиділа на мякій отоманці лицем до великого дзеркала, яке за допомогою шарнірів можна було повертати у будь-який бік. Праворуч на високій яшмовій підставці горіло зо три десятки свічок. Біля королеви поралися дві служниці. Одна білява, друга чорнява. Вони були одягнуті у сірі шнуровані кофти і білі фартушки.
-Ні, анітрохи, я дуже рада, що ви нарешті відірвалися від державних клопотів і зволили завітати до мене, — королева повернула голову до Рафанаїла й холодно посміхнулася, показавши нерівні жовті зуби.
У покої було затишно й тепло. У каміні, обличкованому рожевувато-білим кахелем, палахкотів вогонь. Попід стінами у довгих керамічних коритцях росли високі червоні квіти. Це була спеціяльно виведена шавлія, яка, як була переконана королева, своїм запахом відганяла злих духів.
-Я давно хотів побачити вас, — король зняв каптан і сів на фотель, покритий ніжним хутром з білого бабака.
-Чи не чути щось про нашого бідного хлопчика? Вже скоро буде два роки, як він покинув нас, — Зісіґара витерла хустинкою сльозину, яка вибігла з ока. Служниці розщіпили ґудзики її синього карако і, стягши його, поклали на обшитий оксамитом стілець, що стояв збоку. Королева тепер була в червоному станику і довгій жовтій спідниці, з-під якої визирали кінчики пальців ніг з блискучими фарбованими нігтями.
-Принц Осіян учинив державну зраду. Гадаю, що про нього ми не маємо згадувати, — Рафанаїл закинув ногу на ногу й, нахмурившись, повернув голову до штудерно виготовленої мармурової фіґурки пастушка, що стояла на півкруглому секретері, начиненому не менш як півсотнею шуфлядок. Там же лежала купа журналів мод та інкрустована чорним, жовтим і зеленим ониксом мандоліна, на якій иноді грала Зісіґара, коли її опановував меланхолійний настрій.
-Осіян — наш син! Як ми можемо забути про нього! — гнівно зблисла очима королева. Від обурення перса її високо здіймалися. Білява служниця розщіпила їй станик, а чорнява стала розшнуровувати корсет. Коли Зісіґару звільнили від станика і ослабили корсет, перса її відразу опали. Королева заклала руки за голову й лягла навзнак. Її не дуже довге, фарбоване басмою волосся, розкинулося по маленькій, обшитій червоними китицями подушці. Білява служниця, взявши порцелянову мисочку з виваром мускатного горіха й білу хустинку, стала примочувати в Зісіґари під пахвами, а її напарниця, притримуючи руки королеви догори, старанно зголювала бритвою волосся, яке там відросло.
-Я розумію ваші почуття до принца, але інтереси королівства вимагають…— король не докінчив речення, бо Зісіґара перебила його гучним сміхом.
-Інтереси королівства! — перекривила вона. — Для вас усе зводиться до інтересів королівства! Мене вже нудить від цих інтересів!
-Але ж ви не можете не розуміти, який великий тягар відповідальности лежить на мені. Від моїх рішень залежить доля мільйонів людей, — Рафанаїл устав з фотеля і почав нервово ходити туди-сюди. Його дратувало Зісіґарине небажання сприймати його доводи. «Ну чому вона така тупа?! Чому він завжди мусить їй пояснювати елементарні речі?!»
-Мене не цікавлять инші люди! Мене цікавить лише доля мого нещасного сина! — королева заплакала. Служниці тим часом, скінчивши гоління під пахвами, почали обережно знімати з неї спідницю. Через кілька секунд Зісіґара вже лежала в рожевих пантальонах і білих шовкових панчохах. Тіло її, байдуже, що королеві було вже за пятдесят, ще не зовсім утратило колишню вроду. Особливо добре збереглися ноги, вони були рівні, з круглими колінами, широкими гладкими стегнами.
-Мене також турбує його доля, але, зрозумійте, я не можу задля нього знехтувати все. Наші вороги тільки й ждуть, щоб знайти слабину в королівстві і завдати нам підступного удару, — король перестав ходити по кімнаті. Він зупинився біля Зісіґари і, дивлячись на її ноги у білих панчохах, відчув, як у його тілі прокотилася тепла хвиля. Таке виразне бажання до дружини у нього вже давно не виникало.
-Я не вірю вам. Ви завжди любили лише себе. Во імя королівства ви стратили тисячі людей. Найвідданіші придворні поплатилися життям через ваші химери. Навіть власного сина відреклися. Ви гадаєте, що робили це задля держави? Ні, ви робили це тільки задля себе, бо держава якраз і є ви, — продовжувала плакати королева. Сльози текли з її очей і капали на подушку, яка невдовзі стала зовсім мокрою. Зісіґара почувала себе найнещаснішою жінкою на світі. «Що може бути більшим горем, ніж утратити рідну дитину і мати бездушного чоловіка, який нездатний навіть на найпростіші людські почуття», — з жалем думала вона.
А служниці неквапливо продовжували робити свою справу. Вони розвязали зеленаві пі́двязки на Зісіґариних стегнах, зняли панчохи спочатку з її лівої, а потім з правої ноги. Чорнява служниця просунула руки під її спину ближче до сідниць і білява вправним рухом стягла з неї пантальони. Тепер Зісіґара лежала на отоманці майже гола. На ній був лише корсет, який ледь-ледь прикривав її груди. Білява служниця поклала пантальони на стілець, де лежала решта одягу, і знову підійшла до Зісіґари. Тоді обережно розвела ноги королеви вбоки і, вимочивши мускатним виваром її міжніжжя, пустила на своє місце служницю з бритвою. Та, клякнувши на коліна, взялася акуратно зголювати волосини на її випуклостях. Зісіґара, лежачи на спині із широко розкинутими ногами, байдуже дивилася в дзеркало на своє відображення і не переставала схлипувати.
«Прокляття, вона зовсім не слухає мене»! — обурено подумав король. Він розтулив було рота, щоб ще щось сказати королеві, але побачивши, що вона не перестає плакати, злісно скрипнув зубами і, різко повернувшись до Зісіґари спиною, вийшов з покою.
Вночі він ніяк не міг заснути. Його переслідували еротичні картини. Перед очима один за другим пропливали спогади про жагучі, сповнені любовних пестощів ночі, проведені колись із Зісіґарою. Вона поставала у його уяві то молодою дівчиною, то зрілою жінкою, але завжди палкою і знадливою. Він спробував згадати, як йому було з нею в останні десять років, але з памяти не сплив жоден виразний образ. Все, що виникало, було неясне і розмите. Наче в нього і не було дружини і він усі ці роки кохався не з живою жінкою, а лише з її тінню.
«Коли ж я останній раз мав її у своїх обіймах?»-- запитував себе Рафанаїл, але пригадати ніяк не міг. Він сидів у довгій нічній сорочці на своєму ліжку і дивився на жовті вогники свічок, які горіли у свічниках, вирізаних із зеленкувато-коричневого синґаліту, напрочуд гарного каменю із застиглої ляви вулкану Сіхе́м. «Вона постаріла, втратила свіжість, але її краса ще не цілком зівяла», — подумав Рафанаїл, згадавши, якою бачив Зісіґару кілька годин тому в покої з квітами шавлії. Особливо звабливим здався йому вигин її стегон угорі біля талії. «Я мушу побачити її», — прошепотів він і рішуче встав з ліжка.
До спальні королеви було зовсім недалеко. Треба було пройти коридором не більше півсотні метрів. Король накинув на себе гаптований золотими нитками халат, утеплений янотовим хутром, узяв у руки тростину з бамбулькою у формі цапячої голови і вийшов із кімнати. У коридорі горіли смолоскипи, через кожні двадцять метрів у нішах стояли вартові зі шаблями наголо і рушницями. Коли Рафанаїл підійшов до дверей Зісіґариної спальні, йому здалося, що хтось дивиться йому в спину. Обернувшись, він побачив скарбника Вару́ма, який ішов коридором з великою деревяною скринькою в руках.
-Чого не спиш? — запитав король.
-Підраховував грошові надходження до скарбниці за цей тиждень, ваша величносте, — Варум поклонився і застиг у зігнутій позі.
-Скарбниця поповнюється? — Рафанаїлові очі стали злими.
-Так багато грошей ми ще ніколи не мали, ваша величносте, — мовив Варум, не підводячи голови. Його серце трепетало від жаху, бо він був певен, що королю стало відомо про його фінансові махінації.
«Дивно, як цьому миршавому щурові вдалося вижити після такого важкого поранення, яке завдав йому кинджалом Осіян?»-- подумав Рафанаїл, дивлячись на сухоребру згорблену фіґуру скарбника, на його тоненькі ноги в блакитних панчохах і чорних мештах.
-Через тиждень робитимеш мені фінансовий звіт, — сказав король і, легенько постукавши тростиною по позолоченій клямці, відчинив двері Зісіґариної спальні.
Королева ще не спала. Її велике з горіхового дерева ліжко під рожевим балдахіном, з якого спадали довгі мережані фіранки, було розстелене. Зісіґара стояла в протилежному кутку спальні навколішки перед образом Святого Сефарваї́ма і палко молилася. На низенькому вівтарі горіла свічка, і курилися духмянощі. Королева була боса, з-під хутряної накидки визирали її голі пяти.
-Мені щось не спиться, — тихо мовив Рафанаїл і, підійшовши до Зісіґари, став за її спиною.
-Тихо, дайте мені помолитися, — просичала королева, гнівно блиснувши очима на короля.
Рафанаїл зідхнув і, мовчки відійшовши вбік, сів на вузьку канапу, покриту килимом з веселим цвітастим орнаментом. Збоку стояло дзеркало і столик із усяким косметичним причандаллям, трохи далі шафа з книжками. Він вийняв одну грубу книжку і, запаливши свічку, став читати. Це був трактат теософа Йосафата «Про способи виявлення Божого світла у людях, тваринах і рослинах». Король читав, а королева знай молилася. Час від часу він поглядав на неї в надії, що вона раптом поверне до нього голову й заговорить. Але Зісіґара навіть не думала припиняти своє спілкування з Богом. Уся її увага була спрямована кудись у за́світи, здавалося, що вона зовсім не помічає Рафанаїла і давно забула про його існування. Її губи безперервно ворушилися, очі були злегка примружені, повіки тремтіли, руки вона тримала притуленими до грудей і зрідка стискала їх в кулаки.
Втомившись читати, король відклав книжку і глянув на годинника. «Минуло вже понад півгодини, як я тут»,-- подумав він і відчув, як у ньому росте роздрато́вання. «Як вона сміє до мене так ставитися?!» — він рвучко встав з канапи і пройшовся по спальні, голосно покашлюючи. Зісіґара і далі молилася. Складалося враження, що вона просто оглухла. Рафанаїла охопила справжня лють. Він став щосили гупати ногами по підлозі. Удари його черевиків були такі сильні, що аж шибки дзвеніли на вікнах, проте королева ні на мить не припиняла молитви. Її вуста ворушилися ще швидше, а голова й руки тряслися, наче в гарячці.
Король уже просто не тямив себе. Він бігав по спальні, сипав найбрутальнішими лайками на адресу Зісіґари, але все було марно. Королева і далі молилася, нічого не чуючи й не бачачи довкола себе. Врешті Рафанаїл не витримав і, схопивши Зісіґарин мештик, який лежав біля ліжка, шпурнув ним у дружину і вибіг з кімнати.
Повернувшись до своїх покоїв, Рафанаїл дві години в глибокому пригніченні пролежав на ліжку, а тоді в якомусь божевільному шалі зірвався на ноги, схопив срібного дзвоника і тричі задзвонив. За мить до спальні вбіг його найдовіреніший слуга Харума́ф, худий лисий чоловік у коричневому жупані.
-Що накажете, ваша величносте? — запитав він.
-Негайно приведи мені Мелхо́лу, мою улюблену наложницю.
Харумаф вийшов, і через чверь години до спальні зайшла Мелхола. Це була повна білява жінка під сорок років з величезними персами, які не вміщалися в жоден станик. Волосся на голові вона укладала в бублик й заколювала його срібними шпильками.
-Я безмежно щаслива, що ваша величність знову згадали про мене, — Мелхола впала на коліна перед Рафанаїлом, який сидів на ліжку, і поцілувала йому ноги.
-Встань і підійди до мене, — наказав він.
-Все, що накажете, — пропепотіла вона і розщіпила на грудях плаття. Перса її зразу вивалилися назовні.
-Сядь поруч, — король кивнув на ліжко.
Мелхола зняла з себе плетений шовковий пасок, кинула його на підлогу і вмостилася обіч короля. В ніс Рафанаїлові вдарив запах гвоздичного екстракту, перемішаного з потом.
-Ти й далі напахчуєшся тими самими парфумами?
-Так, ваша величносте.
Рафанаїлові було дивно, що Мелхола, яка йому колись так подобалася, не збуджує в ньому ані найменшого бажання.
-Ти кохаєш мене? — він упявся в неї очима.
-Я кохаю вас, ваша величносте, всією душею,-- Мелхола дивилася на нього своїми оливковими очима і не відводила погляду.
Деякий час вони сиділи мовчки, дивлячись одне на одного.
-Ти брешеш, — холодно сказав Рафанаїл і встав з ліжка.
Мелхола обхопила лице руками й заплакала.
-Ти брешеш, — роздратовано повторив Рафанаїл.
Мелхола заплакала ще голосніше. Від ридання в неї аж здриґалися плечі.
Рафанаїл дивився на Мелхолу і відчував, що ненавидить її. Його аж розпирало від ненависти.
-Йди геть, — крикнув він і виштовхнув Мелхолу за двері.
Коли вона щезла, він викликав до себе ката Еліюда і, вручаючи йому шовковий Мелхолин пасок, наказав:
-Задушиш цим паском Мелхолу. До світанку вона мусить бути мертва.
Уранці Рафанаїл спустився в підземелля, де була катівня. Мелхола лежала на деревяному столі гола, її мертві очі були вирячені, голова трохи повернута на бік, перса, наче великі мішки, звисали оба́поли.
-Такою вона мені більше подобається, — тихо пробурмотів король.
Немає коментарів:
Дописати коментар