Коли поет Ахім приїхав на вулицю Семи акторів, де був розташований Королівський театр, Лі́я чекала його біля бляшаної будки продавця морозива. Ахім зразу побачив її струнку фіґуру в довгому багряно-золотистому парчевому платті і барня́стій кофті з білими мережками та синіми бантами. Кофта на ній була розщіплена, і з-під широкого викоту її плаття визирали знадливі овали масивних персів.
Ахім зіскочив з приступки швидкохідної брички, якою приїхав, і раптом відчув, що йому паморочиться у голові. Щоб не впасти, він прихилився плечем до ліхтарного стовпа. Тоді глянув на Лію. Вся її фіґура струменіла ледь помітним блідим сяєвом. «Вона чудова», — прошепотів він. Лія дивилася на нього і посміхалася. Її довге біляве волосся рівними пасмами спадало на плечі. Ахім, похитуючись, рушив до неї.
-Своєю красою ви мені нагадуєте вечірню звізду, — мовив він, уклонившись.
-Хіба?! А я гадала, що сонце! — засміялася Лія. Вона взяла Ахіма попід руку. — Ходімо, мій чоловік уже в залі. Зараз починають.
Цього вечора у театрі мала відбутися премєра комедії драматурга Веніямина «Загублена брошка». Ахім до останньої хвилини не знав, чи приїде до театру, хоча дав слово Веніяминові, що буде обовязково. І якщо би не Веніяминова дружина Лія, яка годину тому зателефонувала до нього додому і заявила, що особисто чекатиме на нього під театром, Ахім так би й не з’явився.
Заля була переповнена. Усе навкруги виблискувало й сяяло. Вистава мала початися з хвилини на хвилину. Коли Ахім з Лією ввійшли до бокової льожі другого ярусу, Веніямин схопився зі свого стільця і радісно вигукнув:
-Таки прийшов! Ну, молодчага! А я вже думав, що тебе не буде!
Він, кумедно метляючи фалдами свого чорного сурдута, підскочив до Ахіма і згріб його в свої обійми.
-Страшенно радий тебе бачити! — він поцілував Ахіма в щоку. — Де це ти пропадаєш? Чому не показуєшся на люди? Всі у Рафаґедоні тільки й питаються за тобою!
-Почуваю потребу більше бути на самоті, — Ахім звільнився з Веніяминових обіймів і стояв трохи зніяковілий від такого бурхливого привітання. — Ти геть заслинив мене, — невдоволено пробурчав він.
-Ну, ну, не сердься, — Веніямин поплескав Ахіма по плечі. — Згадай-но краще, скільки ми з тобою веселих нічок провели по винарнях та пивницях. До речі, ти й далі живеш в тому чудовому покоїку з круглими вікнами на вулиці Короля-Оленя?
-Так.
-І досі не одружився?
-Ні.
-Ну, це не біда, — засміявся Веніямин. — Правда, люба,-- він притяг Лію до себе і міцно поцілував її в губи.
-Божевільний, на нас дивляться, — зойкнула Лія і вперіщила чоловіка парасолькою по голові.
Той відпустив її і, потираючи голову, сказав:
-Це ще не відомо, хто з нас більше божевільний!
До королівської льожі, яка була зовсім поруч, увійшли король Рафанаїл, королева Зісіґара і принц Осіян. Король був у сніжно-білому камзолі із золотими ґалунами, а королева у рожевому саєтовому платті з численними розетками, бантиками і мережками. На відміну від їхнього пишного вбрання принц мав на собі строгий темно-синій сурдут без жодної прикраси (якщо не рахувати золотих ґудзиків) і вузькі штани-ґаля́нці.
Як тільки вони з’явилися, заграла весела музика, завіса піднялася і на яскраво освітлений кін вийшли актори. Веніямин прожогом сів на стілець і прикипів до кону. Він забув усе на світі і бачив перед собою лише акторів, які гарячково рухалися, жестикулювали руками, викрикуючи написані ним слова. Лія сіла коло чоловіка, а Ахім вмостився обіч Лії. Він дивився на акторів, але нічого не бачив. Те, що там робилося, не цікавило його. Йому раптом згадався його рідний острів Амос, місце, де він народився і виріс, і відразу в уяві постали скелі, порослі чорним ялівцем і карликовою березою, брижі на тихому морському плесі і сліпуче сонце, яке потопає у безмежних просторах Північного океану. Щось тужливе було в цих спогадах. Але щоразу, коли він згадував своє дитинство, саме такі картини виринали з його памяти.
Повернутися до реальности Ахіма змусив біль. Щось нестерпно пекло його в стегно. Це була Ліїна долоня. Вона була гаряча, як вогонь. Ахім глянув на Лію. Вона захоплено стежила за грою акторів і, здавалося, цілковито була поглинута виставою. Ахім не зважився ні відсунути її долоню, ні заговорити до неї і до кінця вистави просидів нерухомий, як мумія.
Коли завіса опустилася, і заля вибухла бурхливими оваціями, до льожі, де сиділи Веніямин, Лія та Ахім, увійшов королівський слуга Харумаф в адамашковому плащі-котарді і червоній шапці.
-Король негайно хоче бачити пана драматурга, — з нахабною посмішкою сказав він і зник.
-Королю сподобалася моя комедія, — очі Веніямина радісно блиснули. — Можливо, я затримаюся в короля надовше. Тому їдь додому сама, люба, — Веніямин поцілував дружину, потис руку Ахімові і вибіг з льожі.
Під театром яскраво горіли ліхтарі, чувся гомін та жарти. Глядачі розходилися, сідаючи в карети, ридвани, берлини, тарантаси і брички всіх можливих форм. Автомобілів не було, бо рафаґедонці вважали, що їздити до театру автомобілем непристойно. Ахім з Лією теж вийшли на вулицю. Їм довелося добряче поштовхатися у натовпі, поки вони знайшли Ліїну карету. Це був білий з чорним шкіряним верхом по́віз на потрійних ресорах, запряжений двійком гнідих коней. Їздити на таких каретах серед людей середніх статків у столиці Північно-Земельного королівства уважалося справжнім шиком.
-Прошу, — Ахім відчинив двері карети, допомагаючи Лії зайти до середини.
-Ти теж сідай, — Лія схопила Ахіма за руку і втягла його до карети. — Я хочу поїхати до тебе.
-А що скаже Веніямин? — Ахім сів на мяке сидіння, оббите зеленим оксамитом. У лице йому війнули Ліїні парфуми — ніжний запах фіялок.
-Хай тебе це не хвилює, — мовила вона й гукнула візникові:
-Їдь на вулицю Короля-Оленя.
Карета рушила. Ахім відхилив шовкову фіранку і став дивитися крізь вікно. Лія, підставивши під спину подушку з більчачого хутра, відкинулася назад і заплющила очі. Так, мовчки вони проїхали вулицею Семи акторів, повернули на проспект Бойового духу, минули Управління поліції і врешті опинилися на Королівській площі, яка вся сяяла, бо була викладена полірованими базальтовими плитами. Тут, біля палацу короля Ахім з вікна карети побачив огидну сцену. Аґенти Служби безпеки схопили якогось чоловіка і потягли до чорного автомобіля з перекресленим сірим хрестом на дверях.
-Пустіть, пустіть! — розпачливо волав бідолаха. — Я офіцер королівської армії полковник Бенхаї́л!
Він кричав, дряпався і хвицяв ногами, але троє ґе́валів у широких довгих плащах не зважали на його лемент і, міцно тримаючи, волочили до машини, де стояв їхній зверхник, похмурий, з чорною бородою і каптурем на голові. Він тримав у руці ціпок і дивився чомусь не на своїх підлеглих, а кудись зовсім в инший бік, ніби його анітрохи не цікавило, що вони роблять.
-Бачиш того бороданя з ціпком, — Лія підсунулася до Ахіма. — Це комісар Служби безпеки Йорам. Він тішиться великою прихильністю короля і погубив уже не одну невинну душу.
-Я чув про нього. Він справді справляє моторошне враження, — Ахім повернув голову до Лії і його губи легенько торкнулися її щоки. Він відчув на губах солодкавий присмак пудри. Лія сиділа майже притисшись до нього. В Ахімовому серці наче щось кольнуло.
Тим часом карета перетнула Королівську площу і виїхала на проспект Рішучого наступу. Проїхавши трохи проспектом, візник повернув праворуч на вулицю Короля-Оленя і незабаром зупинився біля шестиповерхового, обличкованого синьою плиткою будинку, на фасаді якого біля сходів у широких керамічних чашах росли низенькі стрижені туї. Тут на останньому поверсі під самим дахом жив Ахім.
-Ми приїхали, — Ахім подав руку Лії, допомагаючи їй вийти з карети. — Ти справді хочеш піднятися до мене?
-Так, — Лія, притримуючи руками поділ плаття, рушила до будинку.
Ліфт не працював, і їм довелося підніматися на шостий поверх пішки.
-Невже ти не міг вибрати квартири хоч трохи нижче?!-- запитувала Лія, важко дихаючи й зупиняючись на кождій десятій сходинці.
-Я шукав помешкання, з вікон якого можна споглядати захід сонця.
-Яка дивна забаганка! — вигукувала Лія. — Невже всі поети такі примхливі!
-Це не забаганка, це потреба моєї душі, — мовив Ахім, і в його голосі вчулося щось тужливе.
Нарешті вони вибралися на шостий поверх, і Ахім відчинив двері свого помешкання. Воно складалося з просторої кімнати і малесенької кухні. У цьому помешканні Ахім жив зовсім сам. У нього навіть не було слуги. Тут, споглядаючи крізь великі круглі вікна призахіднє сонце, він написав більшість своїх віршів, зокрема відому серед поцінувачів поему «Миртовий цвіт».
-А в тебе тут нічого, затишно, — мовила Лія, входячи вслід за Ахімом до кімнати, коли він увімкнув світло.
Посеред кімнати стояв круглий стіл з горіхового дерева, на якому лежали якась грубезна книга, аркуші білого паперу, мідний каламар і з десяток гусячих пер. Папір і пера валялися також на глинцевому стільці з високою випуклою спинкою і навіть на підлозі.
-Тобі не сумно жити самому? — Лія підійшла до високої старовинної шафи, яка стояла в кутку. На її різьблених дверях поміж горельєфами левів поблискувало дзеркало.
-Я не сам, — Ахім сів на глинцевий стілець біля столу. Лія стояла до нього спиною і він міг бачити латочку її шиї, яка біліла поміж пасмами волосся. «Яке витончене поєднання відтінків — ясне волосся на тлі білої шкіри!» — відзначив він подумки.
-У тебе є подруга? — Лія скинула кофту і, шпурнувши її на фотель, який стояв біля полиць з книжками, обернулася до Ахіма.
-Ти маєш на увазі, чи є в мене кохана? — запитав Ахім. Його сірі вицвілі очі уважно дивилися на Лію.
-Чи є в тебе хтось, з ким ти спиш. Ось що я маю на увазі!
-Ні, — Ахім продовжував дивитися на Лію.
-Бідненький, — Лія розщіпила плаття-модест і стала поволі зсувати його додолу.
Ахім ковзнув поглядом по її голих плечах і руках. Мякі заокруглення плечей переходили в ніжні повздовжні контури рук. «Які гарні лінії!» Він не відривав очей від Лії. За вікном, у густій кроні височенного явора щось наче зідхнуло. Це був ледь чутний журливий звук, що дуже нагадував крик пугача.
Лія підійшла до вікна, де було ліжко, застелене волохатим червоно-попелястим коцом. Вона поклала руку на потьмянілу брондзову дугу побічниці і запитала:
-Ти тут спиш?
-Так, — тихо відказав Ахім.
Лія спустила плаття до самого долу і, залишивши його на підлозі, сіла на ліжко. Тоді скинула нижню спідницю й стала розщіпати малесенькі перлямутрові ґудзички сорочки.
-Допоможи.
Ахім підійшов до Лії і обережно зняв з неї сорочку.
-Куди її?
-Дай, — Лія взяла сорочку і кинула край ліжка. — А тепер розшнуруй корсета, — вона повернулася спиною.
Ахім став розвязувати шнурівки. Йому це важко давалося. Пальці не слухалися.
-Ти такий незграбний, — Лія повернулася до нього лицем. Ну все, тепер я сама.
Ахім відійшов і знову сів на стілець. Лія взяла корсет за верхній край і через голову стягла його, оголивши груди. Ахім побачив її великі, досконалої кулястої форми перса з темно-червоними відстовбурченими пиптиками. Вона стояла перед ним із удоволеною усмішкою у блакитних шовкових панчохах і білих мережаних пантальонах.
-Вони дійсно гарні, навіть мені подобаються, — Лія поплескала себе долонями по персах. — Чи не так? — вона лукаво глянула на Ахіма.
-Так, дуже гарні, — Ахім захоплено дивися, як похитуються Ліїні перса, як тінь від них пестить випуклу площину її живота з темною ямкою пупця.
А Лія неквапливо скинула панчохи, зняла пантальони і зовсім гола стала перед Ахімом.
-Ну, яка я? — вона виклично подивилася на Ахіма і, примруживши очі, провела долонями по животі і стегнах.
-Твоя краса просто осліплює, — Ахім дивився на білину її шкіри, на освітлені і затемнені закутки її шиї, плечей, персів, на лінії стегон, які круто вигиналися біля сідниць, на рівні ноги, на горбок міжніжжя із золотистими волосинками, і йому здавалося, що бачить не жіноче тіло, а могутню повноводу ріку, яка нестримно манить його, обіцяючи подарувати незнані насолоди. Ахім був заворожений і сидів на стільці, затамувавши дух. Він бачив кожну зміну на Ліїному тілі, кожну тінь, риску чи звивину, які з’являлися на ньому.
-Чого ж ти чекаєш? Іди до мене, — Лія хитнула головою.
Ахім устав зі стільця й рушив до неї. За вікном знову почувся дивний звук, схожий на зідхання. Але тепер він був цілком виразний. В Ахіма не було жодних сумнівів -- так міг кричати лише пугач. «Дивно, цього птаха тут ніколи не було раніше».
-Лягай поруч, — Лія вже лежала на ліжку. Вона трохи посунулася, роблячи Ахімові місце. — Тільки не забудь роздягтися, — грайливо сяйнула вона очима.
-Зараз, — Ахім скинув сурдут, білу сорочку із рожевим брижовим коміром, тоді штани і, залишившись лише у лляних підштанцях, ліг коло Лії.
-Ну, може, ти обіймеш мене, — Лія сміючись провела пальцем йому по животі.
«У-ху-ху!» — вже зовсім голосно долинув крик пугача з-за вікна. Цей крик наче щось нагадував Ахімові, нагадував щось дуже ясне. Він намагався згадати, зрозуміти що це, але все було марно, його розум мовчав, а в серці вчувався лише невиразний щеміт. Він повернув лице до Лії. Перед очима біліло ніжне заокруглення її плеча.
-Мені нічого не хочеться, — прошепотів він.
-Я тебе не хвилюю як жінка? — вона підняла ногу і помахала нею в повітрі.
-Не знаю.
-Тоді, виходить, я даремно прийшла до тебе? — Лія сіла на ліжку, підібгавши під себе ноги.
-Можливо, — Ахім незворушно дивився на Лію.
Лія мовчки встала з ліжка і стала одягатися. Ахім продовжував лежати. Він стежив за кожним її рухом.
-Знаєш,— Лія вже була в панчохах і защіпала ґудзики станика,-- тепер мені зрозуміло, звідки всі твої дивацтва.
-Ти певна? — Ахім зачаровано дивився на Ліїні ноги у блакитних панчохах. Їхні прямі лінії, збігаючи від стегон до кісточок, у деяких місцях розпадалися на кілька скісних рисок й губилися в темно-синіх поворотах колін, литок, пят.
-Я бачу, — Лія одягла плаття, потім кофту.
-Тебе провести? — Ахім устав з ліжка.
-Ні, знайду дорогу сама, — Лія повернулася і вийшла з кімнати.
Ахім вимкнув світло і ліг на ліжко. Спати йому не хотілося. Він нерухомо лежав на спині з розплющеними очима. З вікна сяяв місяць. Його бліде світло посріблило всі предмети у кімнаті. Навіть мідний каламар і гусячі пера на столі виблискували сріблом. Було тихо-тихо. Ахім лежав і слухав тишу. Так минуло кілька годин. А коли місяць сховався за дахом сусіднього будинку і в кімнаті стало темно, Ахім устав з ліжка і підійшов до вікна. На одній з гілок явора він побачив темну пляму. «Це, певно, і є пугач. Але чому він не рухається, чому він не рухається?» — думав Ахім.
Немає коментарів:
Дописати коментар