пʼятницю, 29 грудня 2017 р.

123. РІКА, ЯКА МОГЛА РОЗРАДИТИ БЕЗ СЛІВ (Напівсонні листи. Ілюзії невмирущі)

         

Останніми роками Вузципілон часто будився серед ночи. Будився і не міг заснути. Цієї ночи теж прокинувся. Лежав і дивився у вікно. Нічого не бачив, крім темних контурів віконної рами з тьмяним полиском шиб. Глянув на годинник. Тільки-но добігала четверта. «До світанку ще години три… А то й чотири, якщо небо в хмарах»,--  прошепотів.

На вулиці проїхало а́вто, вочевидь, поліційна патру́ля. Шум мотору довго віддалявся і затухав, аж поки не розтав десь укінці вулиці Соколиного кличу. Вузципілон слухав глухий ритмічний гуд, і йому хотілося, щоб він не припинявся. Коли звуки авта зовсім стихли, він усе ще намагався вловити хоч якісь ві́дголоски.  Але й вони щезли. «Ще трохи й автомашини зовсім витіснять коней. І не буде більше на вулицях ні карет, ні екіпажів, ні комфортних лянда́р, ні розкішних берли́нів, ні навіть простих по́возів,-- зідхнув Вузципілон і, перевернувшись на лівий бік, додав: «І хай. Що мені до цього?!»

Минуло двадцять років, як Вузципілон покинув військову службу і ви́вищений до ранґи чотаря вийшов на демісію, оселившись тут, у мацюпкому помешканні на вулиці Білого майвця в Конвітумі, цьому безликому й незатишному районі Седіолана по той бік Седи, забудованому наче під один копил непоказними безбарвними будинками для абшито́ваних вояків.  Утім, Вузципілон цим анітрохи не переймався. Він за стільки років, здавалося, навіть полюбив прості суворі квартали, бруковані, а подекуди й бетоновані вулиці й площі з миршавими деревцями, де не було нічого зайвого, а все, що існувало, мало суто ужиткове призначення, та й узагалі був усім задоволений – і грошовим забезпеченням, якого заледве вистачало, щоб не померти з голоду, й убогим житлом, де можна було сховатися від негоди чи  й просто від цікавих очей. Але, чей, найголовніше для нього було те, що він почувався вільним. Відтоді, як його жертовна й воістину несамовита віра в імператора й велич імперії,  ці добровільні вериги, яким Вузципілон у засліпленні посвятив більшу частину життя, спали з його душі, бентежне почуття свободи, таке хистке, непевне, повне загроз і несподіванок, все більше і більше опановувало його.

Це був дивний стан, ця свобода. Життя наче втратило сенс. Щезли всі дороги, стежки, дороговкази. Розвіялися надії, сподівання. Зникло все, всі опори, розуміння, що правильно, а що неправильно, куди рухатися і що робити. Це було подібне на смерть, кінець будь-якого просування, розвитку, повну зупинку. Але дивним чином кінця не було, ні зупинки, ні смерти, життя продовжувалося, нуртувало, світилося, мінилося барвами. Воно мало не бути, але воно й далі було – рухалося без цілей, без сподівань, без напрямів всупереч здоровому глуздові, іґноруючи всі підстави й закони, заперечуючи всі доводи, весь досвід, всю непохитну правду того, як має бути, руйнуючи й перетворюючи все в хаос і тим самим викликаючи в серці нездоланний страх і змушуючи розум у паніці шукати хоч якісь  опори, зчаста в найпримітивніших тілесних поривах, прагненнях, схотінках, які хоч і приносили иноді деякий прихисток, але вельми не надовго.

Вузципілонові вже перейшло далеко за шістдесят, а він все ще не знав, навіщо живе. Ради кого? Ради чого? Раніше знав, а тепер ні. Щоранку вставав, виходив з дому і кудись ішов, не знаючи куди. Потім вертався, лягав спати, а наступного дня все повторювалося. Він ні в що не вірив, нічого не домагався, нічого не праг здобути. Просто жив -- їв, пив, спав, брів невідь-куди, коли баглося гуляти, сидів на місці, коли не мав бажання нікуди рухатися, радів, коли було радісно, сумував, коли було сумно, думав, коли думалося, і хай де був, хай що робив, невідступно дивився і дивився уважними,  пильними очима благува́того, очима, в яких не зблискував жоден висновок, умовивід, рішене́ць щодо всього, що відбувалося довкола нього і в ньому самому, схвильований, повен сумяття, і не розумів нічого, не знаходив відповіди ні на що, не годен був сказати ні «так», ні «ні», хай там про що. І якщо иноді йому здавалося, що щось прояснюється, що нібито бачить якісь обриси, про які може сказати, що знає їх, що ось-ось торкнеться їх і все стане виразним, певним, несхитним, то це тривало лише якусь коротку мить, після чого його розум знову поглинала химерна таїна,  нестямна, імлиста, неосяжна. І так минали дні за днями, місяці за місяцями, роки за роками. Вузципілон жив, наче заблудлий у безкраїх лісових хащах, наче мандрівник, який вийшов, щоб іти кудись і забув куди має йти.

Коли стало розвиднятися, Вузципілон устав з ліжка і підійшов до вікна. Викладені простою плиткою мишастого кольору хідники і погано заасфальтована, з численними вибоїнами вулиця були мокрі і безлюдні. «Вночі, певно, пройшов дощ»,-- подумав Вузципілон. Тоді ступив до умивальника з пощербленою на краях шклицею, сполоснув лице під краном, з якого ледь дзюркотіла студена, майже крижана вода, зїв два, зварених натвердо яйця, скибку чорного хліба, випив горнятко кави без цукру і вийшов з дому.

Було холодно. З півночи, з далеких Драконових гір дув пронизливий вітер, нагадуючи, що осінь добігає кінця. Вузципілон позащіпав ґудзики шинелі аж під саме горло, перейшов на Рушничну вулицю і рушив у бік площі Леґіонерів. Він не знав, чому йде саме туди. Ноги ступали самі собою. А, може, просто так було легше, бо вітер дув у спину. Та Вузципілон і не думав про це. Ішов собі, та й усе.

Коло цукерні, де за яскравою вітриною були виставлені найрозмаїтіші тістечка, марципани, цукровані вергуни́, медові кришанці́, чудернацьки розцяцьковані барвистими кремами торти, звірятка з чоколяди, коробки з цукерками всіх можливих ґатунків, а також морозиво на найвибагливіші смаки в позолочених штудерних мисочках у формі ко́чал, елі́пс, правильних і неправльних трикутників, квадратів, шестигранників, зірок з пятьма і більше кутами, Вузципілон побачив поручника Харитона, з яким запізнався ще понад тридцять років тому під час запеклих боїв за Брайбінар. Поручник виходив з цукерні попід руку зі своєю дружиною Зефе́дрою, доволі гарненькою жіночкою з великими виразними очима зеленавого кольору й напасливо хтивими губами, яка була вбрана в презли́чну білу шубку, мала на ногах зграбні білі боти і такі ж білі рукавички на руках і була на двадцять чотири роки молодша за свого чоловіка. Харитін, якому вже добігло сімдесят, щось збуджено розповідав, час від часу кумедно стріпуючи довжелезними вусами-стирчаками, зовсім тепер сивими й анітрохи не задьористими, як було раніше, а Зефедра нема, нема та й вибухала реготом й, манірно опираючись на чоловікову руку, спускалася сходами, вистеленими зеленим килимком.

Вузципілон хотів було пройти мимо, вдаючи, що не помітив Харитона з дружиною, та ба, було вже пізно.

-О, пане чотар! Яка зустріч! Давненько не бачилися!— вигукнув поручник і кинувся до нього.

На Вузципілона війнуло айова́новим одекольоном і важким алькогольним перегаром, здається, від руму «Амок», якщо судити з аж надто розчервонілого поручникового лиця. Вузципілон стояв збентежений і дивився на поручника. Той обома руками схопив його за плечі й притяг до себе, міцно обіймаючи.

-Ніколи не забуду, як ми з тобою перебиралися через Брайбу в тому вутлому рибацькому човникові. Якби не ти, то я так би й залишився на правому березі й лежав би там десь заритий у піску з иншими бідолахами.

-Ну, ну, це вже така наша вояцька доля… Одним попайди́ло жити, иншим…-Вузципілон звільнився з поручникових обіймів й дивився на Зефедру, яка підійшла до них, гнівно поблискуючи очима.

-Міг би хоч трохи виявити такту і не лишати мене саму!— просичала  вона до чоловіка, скрививши вуста у вїдливій посмішці.

-Вибач, люба,-- Харитін нахилився до дружини й хотів поцілувати, але вона відштовхнула його.

-Здається, ми кудись збиралися йти, чи ти вже забув?— процідила Зефедра з притиском. Тоді глянула на Вузципілона:

-Вибачте, але ми поспішаємо.

І вони, взявшись попід руки, рушили геть.

Вузципілон постояв трохи, дивлячись услід Харитонові і його дружині, і врешті теж побрів вулицею. Ішов і думав про свою безкебетну долю, що за все життя так і не знайшов собі пари. «Чому? Що зі мною не так?-- запитував він себе.— Цей пришелепуватий поручник одружився вже втретє, та ще й узяв таку молоду жінку, а я?… Так ніхто й не здибався на моїм шляху». І Вузципілонові згадалося кохання його молодости -- Моавіта, гарненька русява дівчина з темно-синіми, майже чорними очима із Седіолана, єдина, кого він по-справжньому кохав і яка так фатально загинула у  Дощовій затоці, коли корабель, на якому вона плила, щоб зустрітися з ним у Брайбінарі, був помилково обстріляний береговою артилерією. «Чому, чому так сталося? Адже її смерть перекреслила моє життя, пустила його за якимсь иншим, неслушним, неприйнятним  для людей шляхом, а, отже, не моїм і для мене самого!»--  думав він. А ноги  несли його все далі й далі вулицею.  

На розі, де Рушнична сходилася з Безголовою,  Вузципілонову увагу привернула  величезна кіноафіша, на якій було зображено голі ноги чоловіка і жінки, які лежать горілиць на помятій білій постелі. Заледве не третину афіші займали вельми натуралістично і  широким пляном намальовані стопи його і її. Фільм називався «Чоловік мого росту». Трохи далі був розташований кінотеатр, доволі скромне зовні приміщення, на фасаді якого виднілася назва великими золотими літерами: «ВІЧНИЙ ЛЕҐІОНЕР», а під ним нижче меншими літерами: «Кіно для звитяжців». 

Вузципілон, сам не знаючи чому, підійшов до каси і за пів кроку зупинився.

-Вам квиток? Один, два…?— стара касирка, з копицею бляклого волосся на голові звела брови  і недовірливо свінула очима.

-Ні, дякую,-- Вузципілон уважно дивився на касирку.

Щось було незвичайне в цій жінці. Вона нічим особливим не виріжнялася, але щось у ній манило його. Він відчув, що його очі прикипіли до бурштинової брошки, пришпиленої на вилозі її піджака. Брошка вилискувала і, як йому вздрівалося,  сміялася.  «Яка дивна брошка,-- подумав він,-- наче жива».

-Щось хочете спитати?— касирка нахмурилася.

-Ні, ні,-- замахав руками Вузципілон.

-Тоді не заваджайте людям,-- сердито буркнула жінка.

Вузципілон розгублено стенув плечима, повернувся і побрів геть.

Уже було полудне, коли він дістався до площі Леґіонерів. Це була головна площа Конвітума -- величезна, попросту гігантська, вся викладена широкими бетонними плитами. Тут відбувалися всі урочисті військові заходи, нагороди вояків та офіцерів за бойову відвагу, муштрові перегляди леґіонів, паради в память героїчних подій тощо, які проводила Перша імперська армія, розквартирована в цьому районі (її покликанням було  захищати особисто імператора і столицю Діямантової імперії  Седіолан). Тут улітку минулого року відбулося і прощання з покійним генералом Язоном, незмінним протягом кількох десятиліть командувачем Першої армії, який, маючи сімдесят один рік, раптово помер від сердечного нападу. На цій площі було також зосереджено більшість культурно-розважальних закладів Конвітума, зосібна, і знаменитий колізей для леґіонерських герців, кулачних боїв та дуелей; крите шкляним дахом стрі́лище із довжелезною, майже на триста метрів залею, вкінці якої були встановлені біглі ме́ти; також на площі були розташовані кілька концертних заль для духови́х оркестр; височенний, у строгих формах, мурований з блакитного базальту театр «Маєстат», де ставилися військово-героїчні пєси. А щодо всяких ресторацій, дорогих і дешевих кнайп, кавярень, шинків, пивниць, їдалень і їдаленьок, не кажучи вже про всякого шибу крамниці, то їх була сила силенна і на самій площі, і довкола неї на прилеглих вулицях. Утім, усі вони були призначені насамперед для військовиків, їхніх дружин, близьких і тому мали в собі щось грубувато-незграбне, подекуди навіть вульгарне, і мало хто з седіоланців, які жили на правому березі Седи і вважали себе людьми витонченими, любив там бувати, з тих чи инших причин відвідуючи Конвітум.

Перше, що привернуло Вузципілонову увагу на площі, був скрипаль, який стояв коло входу до мевової курильні з дещо кумедною назвою «Дві смарагдові бамбульки». Це був літній чоловік у старомодному капелюсі з обвислими крисами і короткою сивою бородою, яка робила його знемощіле бліде лице ще блідішим, додаючи йому трупно-землистого відтінку. Він мав на собі помятий, якогось давнього покрою попелястий костюм подекуди з брудними плямами,  сорочку з до дір протертими краями на комірі і рукавах, а також  вузеньку краватку в червоно-синю скісну смужку, також помяту і замизґану. Скрипаль щойно скінчив грати, відклав скрипку й смик на столик, що стояв поруч, і, сівши на стілець, закурив золотисту довжелезну цигарку завтовшки з палець.

-Як сьогодні? Багато завсідників?— запитав Вузципілон, зупинившись.

-Зараз майже нікого нема, а ввечері то й не пропхатися,-- старий випустив дим з рота і сплюнув.

-А чому так?— Вузципілон уважно дивився на старого.

-Звідкіля я знаю. Курці меви чомусь люблять сутінки,-- скрипаль посміхнувся. І важко було збагнути, що́ означала та його посмішка.

Неподалік зупинилося авто і з нього вийшли дві панії, одна висока з букетиком жовтих хризантем, а друга дещо нижча несла в руці невеличкий пакунок, перевязаний жовтою биндочкою. Обидві були елеґантно вбрані, у вишуканих капелюшках з барвистими перами і напахчені дорогими парфумами. Судячи зі зморщок коло очей і губ, так до кінця й не схованих за густим шаром пудри, обидві жіночки мали щонайменше під шістдесят років. Вони перемовилися між собою, потім щось сказали водієві і, коли авто відїхало, хутко рушили до курильні.

-Привіт!— розсіяно кивнула жінка з хризантемами.

-Чому не граєш?!— вищирила нерівні зуби жінка з пакунком. 

Скрипаль зняв капелюха і манірно вклонився, а коли жінки щезли за дверима курильні, повернувся до Вузципілона:

-Уже два місяці ходять сюди.

-Хто це? Ти їх знаєш?— Вузципілон зиркнув на двері і подумав: «Може, і мені заглянути?»

-Це сестри генерала Язона.

-Небіжчика?

-Так. Вони зараз судяться з генераловою дружиною за спадок. Ту вищу звати Аврора, а нижчу -- Прозерпіна.

-І незаміжні!— пробурмотів Вузципілон.— Так принаймні мені здалося.

-Егеж!-- скрипаль захихотів і, змовницьки підморгнувши, додав:

-Та ще й панянки... з цнотою.

-Та невже?!— засміявся Вузципілон.— А чого сюди вчащають?

-Відпочити й набратися сил після виснажливих судових зма́жок.

-Он як! Ну, тоді і я зайду на хвильку до вашого закладу, подивлюся, звідки люди черпають наснагу,-- проказав Вузципілон і рушив до курильні.

Скрипаль узяв скрипку й знову почав грати. Звуки, які видобував його смик,  були дивовижні – веселі й сумні, хвацькі, повні відваги й мляві, непевні, наче завмирущі, вони то виникали, то розсипалися тисячами ві́дголосків і щезали, здавалися невиразним нагадуванням про щось, то заперечували все, ламали будь-які уявлення, були сповнені віри, наснаги, то напоювали отрутою розпачу, бездії, смерти, і все це перепліталося, зливалося воєдине, наче було і тим, і тим водночас. Вузципілон узявся за клямку і на мить застиг, будучи не годен переступити через поріг. Про що говорила скрипка, про що вона співала, що стверджувала, що заперечувала? Він слухав і не міг збагнути. І йому здавалося, що скрипка просто розповідає про   життя, про його власне життя,  в якому він за стільки років так ні в чому і не  розібрався. «Зупинись!»-- хотів було крикнути Вузципілон,-- перестань грати. Я хочу тебе щось спитатися». Але з його вуст не вирвалося жодного слова. Його наче заціпило. Він повернув голову до музиканта. Благально дивився, просив, молив очима. Та той нічого не бачив, весь був поглинутий грою і знай водив, водив смиком по струнах.

У курильні було напівтемно. Синювате світло сочилося десь зі стелі. В кінці залі за столиком, накритим багрецевим обрусом, сидів лише один відвідувач – худий довготелесий чоловік зі смолисто-чорним, зачесаним назад волоссям, яке спадало йому на плечі. Він тримав у руках гебанову люльку з довгим цибухом і затуманеними очима дивився поперед себе. Вузципілонові здалося, що чоловік унурив очі просто в нього і наче хоче щось сказати. Але коли підійшов ближче, то зрозумів, що той нічого не бачить.

-Вибачте, шановний, що відволікаю вас, а де ті дві жіночки, що щойно зайшли сюди?— запитав Вузципілон, намагаючись вимовляти слова якомога чемнішим і вибачливим тоном.

Проте  чоловік мовчав. На його обличчі світилася усмішка, така застигла, як усмішка маски, яка невідомо що виражала,  чи то про щось розповідаючи, стверджуючи, чи то, навпаки, щось заперечуючи.

Вузципілон, не  дочекавшись відповіди, рушив назад. Ішов залею повільно, ледь переступаючи ногами. Ліворуч за пурпуровими ґардинами тягнувся ряд дверей. Вони  всі були зачинені. І лише з одних, тих, що ближче до виходу, виривалася жовтава смужка світла. Вузципілон зупинився. З-за дверей долинали людські голоси. Здебільша чувся чоловічий бас, який нема, нема та й переривався жіночим сміхом. Иноді можна було розріжнити якісь вигуки, окремі слова, фрази, так, наче то одна, то друга жінка намагається перебити свого співрозмовника.

-А що, а що… -- викрикувала одна жінка.

-…я відчула тоді… -- втручалася друга.

-…ні, нізащо!— пищала перша.

-…хай, я не боюся…-- знову вигукувала друга.

Тоді починав говорити чоловік. Але через його грубий гугнявий голос неможливо   було второпати жодного слова. Він щось довго розповідав, наче переконував, аж поки жінки не починали вибухати сміхом і пискливо перебивати його мову.

Вузципілон деякий час стояв і слухав. Він не розумів, навіщо це робить. Просто чомусь стояв і слухав людські голоси, які доносилися з-за дверей. «Що я тут роблю? Навіщо я сюди прийшов?»-- запитував він себе. «А що́ я маю робити? І куди маю йти?»-- відповідав сам собі. І продовжував стояти й слухати.

І цієї мити вхідні двері курильні відчинилися, і до залі з гамом, сиплючи лайками й прокльонами,  увалилося четверо вояків -- підхорунжий, капрал і двоє леґіонерів-рядовиків. Всі четверо були пяні і десь уже явно побували в бійці, бо в капрала була розтята губа, яка кривавила, а один з леґіонерів мав порваний на грудях френч. Побачивши Вузципілона, вони всі по-блазеньськи виструнчилися, і підхорунжий щодуху гаркнув:

-О, наше шано́вання, пане чотар!

Вузципілон мовчки кивнув і рушив до виходу.

-Що́, пан чотар гидує нашим товариством?!— якось по-собачи дзявкнув капрал і  кинувся до Вузципілона, але, перечепившись об важку керамічну вазу, з гуркотом бебехнувся на підлогу.

Це викликало несамовитий регіт  в решти його кумпанів. Вони, вигукуючи дошкульні кпини на адресу капрала,  заходилися його підіймати, при тому немилосердно лаялися, сварилися, штовхали одне одного, не скуплячись навіть на стусани. Під цей ша́рварок Вузципілон і вийшов з приміщення.

-Щось було не до серця?— запитав з кислою міною скрипаль, який приготувався було знову грати і саме розтирав задубілі від холоду пальці.

-Ет!— махнув рукою Вузципілон і, не повертаючи голови, поплентався хідником.

У тому місці, де площа Леґіонерів переходила в широкий і рівний як стріла Героїчний проспект, Вузципілон зупинився. Його увагу привернула вулична танцівниця, доволі екзотична на вигляд. Це була смаглява, десь поза сорок років жінка, дуже худа, з тонкими руками і й такими ж тонкими й довгими ногами, одягнута в рожеве трико, яке так щільно обтискало її тіло, що вона здавалася голою. Маленькі перса з цяточками пиптиків ледь випиралися на грудях. Фарбоване нарожево волосся було заплетене в пять-шість кіс, на кінчиках яких видзвонювали мацюпусенькі срібні дзвоники.

Жінка танцювала під важкі, дещо понурі, наче заглиблені в безпамять  давнини звуки віолі-бастарди, на яку грав зовсім молоденький хлопець, дуже блідий на виду і з невимовно сумними очима. Танцівниця підстрибувала, на мить завмирала, тоді плавно падала  на руки, переверталася на спину, вмах злітала вгору, зграбно махала руками, крутилася на одній нозі, виробляла всякі дивоглядні па, її тіло так вигиналося,  звивалося, витівало такі неймовірні фіґури, що, здавалося, не має костей. І при кожному порухові дзвоники на її косах збентежено побрязкували, створюючи дуже незвичний, проте цілком суголосний до  музики і танцю супровід. А ще впадало в очі, що жінка, танцюючи, весь час посміхалася. І ця її посмішка була  якась особлива, промовиста -- так, наче жінка бачила тут когось дуже прихильного, милого її серцю і танцювала винятково для нього.

 З два десятки роззявля́к, або, як ще подекуди вирази́сто кажуть, витріща́к, солопі́їв, дармови́сів, шлапакі́в, розтеле́п, розве́з, розво́р тощо,  які з’юрмилися довкола, спостерігали за танцівницею з доволі пісними мінами, дехто з них глузливо кривив губи чи й просто як бовдур дивився   на неї з камяним лицем. Всі вони, як бачилося, не були в захваті від видовища. Вузципілон же навпаки, не міг відірвати від танцівниці очей. Стежив за кожним рухом її вигини́стого тіла і ніщо не відволікало його, ні жодна думка, ні  спогад. Йому здавалося, що танцівниця – сама досконалість. І він глядів на неї, не тямлячи, де він і що з ним.

Опамятався, коли музика стихла і танець скінчився, а танцівниця обходила юрбу з  мідною кавра́ткою, в яку двоє-троє людей уже встигли вкинути кілька дрібних монет.

-А пан чотар нічого не бажає заплатити за виставу?-- танцівниця торкнула Вузципілона за рукав шинелі. Вона усміхалася, її лице було розпашіле, очі зорили задерикувато.

-Скільки з мене? Мідний імпер?— промирив він. 

-Не обовязково гроші,-- жінка знизала плечима.

-А що?

Танцівниця манірно закотила очі і випалила:

-А хоч би щось смачненьке поїсти.

-Так?— видивився на неї Вузципілон, неабияк спантеличений.

-А чому би й ні?— в її очах змигнули змовницькі искорки.

-Добре,-- мовив він твердо, як людина, що зважилася на щось.-- Я знаю одну рестораційку, яка тобі, гадаю, сподобається.

Танцівниця щось пошепталася з хлопцем, одягла драпове пальто бордового кольору, наділа на голову гарненького капелюшка, взула черевички на високих підборах (все це вона дістала з розфарбованої червоними тюльпанами скрині на колесах), і, взявши Вузципілона попід руку, рушила з ним в бік Героїчного проспекту. 

Ресторація, куди Вузципілон привів жінку, була дешевим, але доволі ошатним закладом, де можна було скуштувати деяких смачних страв з городини, наприклад, пастернаку, бата́ту чи  сми́кавцю, а також випити пива, присмаченого медом.  Називався заклад «Срібний портуля́к». Тут здебільша обідали  дрібні чиновники з управи Конвітума, судові виконавці,  поштові службовці, поліціянти, пожежники, продавці й продавчині навколишніх крамниць, а ще небагаті купці, які прибували поїздом з південно-східних провінцій Меморія і Мевея.

-Нам одну порцію лога́зи і щерби́ з чорних крабів, а ще принесіть збанок ясного пива «Борсук» та два кухлики,-- сказав Вузципілон, як тільки-но вони сіли за столик обабіч буйно розрослої у глиняному вазоні зеленовільхи і до них підійшов офіціянт.

-Без меду?— лінькувато запитав він, краєм ока зиркнувши на Вузципілонову супутницю.

-Мед окремо,-- сказав холодно Вузципілон.   

Дорогою до ресторації жінка дещо розповіла про себе. Вона називалася Нунді́на. Мала сорок чотири роки. Була вдова. Її чоловік, моряк імператорської фльоти загинув від нещасного випадку при заході корабля в невеликий провінційний порт Ґуліпе́кс. Блідий хлопчина із сумними очима, який грав на віолю-бастарду, був її син. Сердегу точила мо́тлиця, тяжка, майже невиліковна недуга печінки. Називався він Кори́т.

-Смакує?— Вузципілон з чималим задоволенням споглядав, як Нундіна орудує ложкою, наминаючи логазу. Иноді вона зупинялася, щоб сьорбнути гарячої щерби́ з білого фаянсового горнятка з двома вушками.

-Еге, дуже смачна страва. Я ячмінну кашу люблю з дитинства.

-А якусь пенсію по чоловікові отримуєш?— Вузципілон повернув голову до вікна й побачив чоту леґіонерів, яка понуро рухалася вулицею. Неподалік була розташована найбільша касарня Першої імперської армії. Чота, вочевидь, верталася з вишколу, судячи із змучених облич вояків, які недбало тримали на плечах свої кріси і ледве пересували ногами. «Втомлені, але повні віри і відданости імператорові. Як і я колись»,--  подумав Вузципілон. І щось кольнуло його в серці.

-Ти, здається, мене не слухаєш,-- Нундіна доїла логазу і зараз попивала щербу, тримаючи горнятко обіруч.

-Ах так, вибач,-- Вузципілон почервонів.— Я запитав тебе про пенсію.

-Та хіба ж мені її вистачає?— жінка нахмурилася.— З якої такої рації я би виходила на площу танцювати?! А мені ще й сина треба лікувати.

-Так, не дуже тобі позаздриш,-- Вузципілон співчутливо хитнув головою.

-Пусте! Та й не треба мені нічийого співчуття!— Нундіна з шумом відсунула порожнє горнятко.— Налий-но ліпше пива,-- вона широко всміхнулася, показавши гарні здорові зуби.

Вузципілон налив до кухликів пива. Набрав у шкляні тарільчики меду.

-Так і знав, що ти любиш пиво.

-Ще б пак! Особливо за чужий рахунок,-- засміялася Нундіна, беручи кухлик і підсуваючи до себе тарільчик з медом. Тоді, зробивши серйозну міну, мовила:

-А ти так мені і не сказав, чи маєш жінку.

-Ні, не маю. Мені так і не пощастило одружитися,-- зідхнув Вузципілон і знову повернув голову до вікна. Вулиця була порожня. Десь удалині манячила постать поліціянта.

-Но!— вигукнула танцівниця.-- Але ж це можна поправити! Хіба ні?!

-Прожите життя не поправиш!— Вузципілон дивився на свою співбесідницю.— Та й навіщо?

-Як навіщо?— зробила великі очі Нундіна.— Хіба тобі не хочеться щось змінити у своєму житті?

-Що мені міняти? Я все й так маю. Все, що мені треба.

-І що́, в тебе нема ніякої мрії, чогось, ради чого хотіло би ся жити?

-Нема. Я просто живу. Безцільно,-- Вузципілон посміхнувся.

-Я тобі не вірю!— раптом сердито крикнула жінка.— Ти обманюєш.

Вона схопила кухлик і духом випила своє пиво.

-Людина не може жити безцільно,  без сподівань!— сказала вона і поклала порожній кухлик на стіл. Тоді набрала ложечкою меду і стала лизати язиком, прицмокуючи, демонстративно мружачи нібито від неймовірної насолоди очі, виклично зиркаючи на Вузципілона й шмилячи до нього губи.

-Ну чого ти ждеш?! Налий ще пива,-- врешті крикнула вона з досадою.— От ще мені ці чоловіки!

Вузципілон неквапливо випив своє пиво, а тоді знову наповнив свій та Нундінин кухлики.

-А ти, Нундіно! Ради чого живеш ти?— запитав він.

-Я?— жінка стрепенулася. Пиво в її руці мало не розплескалося з кухлика.— Я, щоб ти знав, мрію стати танцівницею Імператорського балету. Ось ради чого я живу. А ще я хотіла би зустріти чоловіка свого серця, чоловіка, який би розумів і кохав мене такою, яка я є. І я знаю, що це станеться.

-А якщо не станеться?— Вузципілон дивився на танцівницю і відчував, що йому її невимовно шкода.— Що робитимеш тоді?

-Навіщо ти мені це говориш?— Нундіну раптом опанувала злість.— Навіщо? Коли нема надій, коли нема ради чого жити, то життя взагалі втрачає сенс. Хіба ти цього не знаєш?

-Знаю. А от ти ні. Бо ніколи не пробувала жити, як я -- без надій і сподівань. А я так живу вже не один рік. Запевняю, життя не закінчується, коли вмирає те, ради чого хотіло би ся жити.

-Так? Може, ще посмієш заявити, що ти щасливий?—  зи́кнула жінка й  уперла очі у Вузципілона.

-Я ні в чому тебе не переконую.— Вузципілон дивився на Нундіну спокійно, без найменшої злости.— І, здається,  також нещасний, як і ти. Просто ти віриш у своє примарне щастя, а я не вірю ні в що.

Танцівниця дещо знітилася від цих його слів і перестала сердитися.

-І все-таки, невже тобі не хочеться мати когось близького, жінку, яка би тебе кохала. Невже тобі цього не хочеться?— тихо  мовила вона. 

-Я своїх жінок уже відлюбив, Нундіно. Все. Минулого не вернути,--  Вузципілон продовжував дивитися на свою співрозмовницю. 

-І це тебе не мучить?

-Ні, анітрохи.

-Як же ти можеш так жити? Безцільно. Без надій. Сам самісінький.

-Самотности нема, Нундіно.

-А що ж є?

-Я не знаю. Але хотів би знати. І це єдине, що я хотів би,-- Вузципілон звівся на ноги.

-Ми більше не зустрінемося?— Нундіна теж устала із стільця. Її очі блищали. Вони були такі гарні, вкриті ледь видимою поволокою смутку.

-Гадаю, що ні,-- Вузципілон вибачливо всміхнувся.— Це просто неможливо.

-Тоді прощай!— жінка скривила губи в силувану посмішку.— Дякую за частунок. Найбільше сподобалося пиво.

Вона повернулася і хутко пішла до виходу.

Додому Вузципілон брів з важким серцем. Він ішов і нічого не бачив навколо. Здавалося, що будинки, і вулиці, і  дерева вздовж вулиць,  і авта, що снували взад-уперед, і карети, повози з кіньми, і вітрини маґазинів, і люди – все закрилося від нього. Ніщо не привертало його уваги, ніщо не хвилювало, не вабило, не тішило його серця. Він весь був поглинутий думками про Нундіну, цю дивну жінку, танцівницю з площі Леґіонерів, з якою розстався і з якою не міг не розстатися, бо так було покладено Звідти. «Навіщо я думаю про неї? Навіщо прикипів до її химерного образу? Хто вона для мене? Просто тінь, мана, про яку не скажеш, що вона є, і про яку не скажеш, що її нема. Скільки таких тіней пройшло повз мене! І ця також мине, розтане як далека імла. Та проте, та проте! Вона була, я бачив її, відчував нуртування її єства, живого, невигаданого, справжнього. І саме вона, жива, та, яка не з минулого і не з майбутнього, а з дійсного, з того, що є,  вирвала мене з життя і замкнула у цей мертвущий світ думок. Чи надовго?  Чи звільнюся з пут? Не знаю. І чи скінчиться коли-небудь ця моя ілюзія?»-- раз за разом шепотів Вузципілон і все йшов, і йшов, не чуючи під собою ніг. А коли прийшов на вулицю Білого майвця і вже був біля свого дому, то раптом розвернувся і, сам не знаючи чому, сягнистими кроками попрямував в бік набережної,  до Седи – дивовижної ріки, яку так любив і яка єдина могла розрадити його серце, розрадити без слів.


124. Єфрем у Кіфарі 
http://ua-human.blogspot.com/2018/01/123.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 


Читати далі...