Ось такою я запамятав її з самого дитинства. Молодою, повною енерґії і скритих мрій про якесь своє особливе майбутнє.
Тета Оля! Вона завсіди зустрічала мене з радісним сміхом, коли я повертався зі школи. Байдуже, що по моїх щоках котилися сльози, як горохи -- знову двійка з арифметики. Тета Оля сміялася. Шпурляла мокру ганчірку, якою мила підлогу в нашому помешканні, в куток, де ріс гігантський рододендрон, схоплювалася на ноги і мокрими руками згрібала мене в обійми. Я пручався, пробував вирватися, але дзуськи! Тета притискала своє розпашіле лице до мого обличчя і тримала мене доти, поки я врешті не переставав схлипувати.
Тета Оля! Вона завсіди зустрічала мене з радісним сміхом, коли я повертався зі школи. Байдуже, що по моїх щоках котилися сльози, як горохи -- знову двійка з арифметики. Тета Оля сміялася. Шпурляла мокру ганчірку, якою мила підлогу в нашому помешканні, в куток, де ріс гігантський рододендрон, схоплювалася на ноги і мокрими руками згрібала мене в обійми. Я пручався, пробував вирватися, але дзуськи! Тета притискала своє розпашіле лице до мого обличчя і тримала мене доти, поки я врешті не переставав схлипувати.
-Та не бійся, ти, нетямо несусвітенний! Не буде тебе тато сварити, я поговорю з ним,-- казала вона і вела мене до кухні, де на столі парувала ціла гора налисників із сиром.
Я сідав за стіл, їв пахучі мякенькі рульоники з тіста і забував усе на світі. А тета Оля дивилася на мене своїми гарними карими очима, і я бачив у них одне єдине почуття -- невимовне щастя. Потім вона знову бралася за ганчірку і продовжувала мити підлогу, а я, попоївши, вставав з-за столу, зазирав до якоїсь з кімнат, де вона поралася, і казав:
-Тето, а можна, я піду надвір, побавлюся з хлопцями, тільки на одну годиночку?!
-Іди, Тисю, та лишень не надовго, добре?-- відказувала вона і всміхалася.
О, яка це була усмішка!!! Я не забуду її повік. Це була усмішка найгарнішої, найчудовнішої жінки на світі. І якщо би мене запитали, що таке кохання, то я, не вагаючись, сказав би: «Так, я знаю, що це таке, воно відкрилося мені ще в дитинстві».
Потім я йшов з помешкання, і як тільки зачиняв за собою двері, відразу забував про свою обіцянку -- вертався, коли добре посутеніло. Вдома вже були тато, мама, втомлені після роботи, злі. І коли я переступав поріг, то неодмінно чув, як вони сваряться на кухні -- татів голос хрипкий, уривчастий, а мамин пискливий із образливими інтонаціями.
Без сварок, здається, не минало і дня. Діставалося всім, і мені також, але найбільше теті Олі, вона, мовляв, геть розпустила "цього паскудника, який зовсім відбився від берега". Тета витримувала все стоїчно, ніколи не виправдовувалася, не ремствувала, не кажучи вже? щоб рюмсати, просто без жодного слова, мовчки тихо йшла до своєї кімнатки і замикалася там на ключ. І жодного звуку не долинало звідти аж до ранку.
Мені тету Олю було дуже шкода, але я ніколи навіть не пробував її чимось розрадити, захистити, виявити хоч якесь співчуття. Не знаю, чому. Невже я такий бездушний, часто я запитую себе тепер, коли тета Оля давно в могилі? А ще мені здається, що я частково винен і в її смерті, бо, може, вона не вкоротила би собі віку через того проклятого Дорка, якби я підтримав її тоді на дусі. Але ж хіба я знав!!!
