середу, 20 вересня 2017 р.

36. МОЯ ТЕТА ОЛЯ (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Ось такою я запамятав її з самого дитинства. Молодою, повною енерґії і скритих мрій про якесь своє особливе майбутнє.
          Тета Оля! Вона завсіди зустрічала мене з радісним сміхом, коли я повертався зі школи. Байдуже, що по моїх щоках котилися сльози, як горохи -- знову двійка з арифметики. Тета Оля сміялася. Шпурляла мокру ганчірку, якою мила підлогу в нашому помешканні, в куток, де ріс гігантський рододендрон, схоплювалася на ноги і мокрими руками згрібала мене в обійми. Я пручався, пробував вирватися, але дзуськи! Тета притискала своє розпашіле лице до мого обличчя і тримала мене доти, поки я врешті не переставав схлипувати. 
          -Та не бійся, ти, нетямо несусвітенний! Не буде тебе тато сварити, я поговорю з ним,-- казала вона і вела мене до кухні, де на столі парувала ціла гора налисників із сиром. 
          Я сідав за стіл, їв пахучі мякенькі рульоники з тіста і забував усе на світі. А тета Оля дивилася на мене своїми гарними карими очима, і я бачив у них одне єдине почуття -- невимовне щастя. Потім вона знову бралася за ганчірку і продовжувала мити підлогу, а я, попоївши, вставав з-за столу, зазирав до якоїсь з кімнат, де вона поралася, і казав: 
          -Тето, а можна, я піду надвір, побавлюся з хлопцями, тільки на одну годиночку?! 
          -Іди, Тисю, та лишень не надовго, добре?-- відказувала вона і всміхалася. 
          О, яка це була усмішка!!! Я не забуду її повік. Це була усмішка найгарнішої, найчудовнішої жінки на світі. І якщо би мене запитали, що таке кохання, то я, не вагаючись, сказав би: «Так, я знаю, що це таке, воно відкрилося мені ще в дитинстві». 
          Потім я йшов з помешкання, і як тільки зачиняв за собою двері, відразу забував про свою обіцянку -- вертався, коли добре посутеніло. Вдома вже були тато, мама, втомлені після роботи, злі. І коли я переступав поріг, то неодмінно чув, як вони сваряться на кухні -- татів голос хрипкий, уривчастий, а мамин пискливий із образливими інтонаціями. 
          Без сварок, здається, не минало і дня. Діставалося всім, і мені також, але найбільше теті Олі, вона, мовляв, геть розпустила "цього паскудника, який зовсім відбився від берега". Тета витримувала все стоїчно, ніколи не виправдовувалася, не ремствувала, не кажучи вже? щоб рюмсати, просто без жодного слова, мовчки тихо йшла до своєї кімнатки і замикалася там на ключ. І жодного звуку не долинало звідти аж до ранку. 
          Мені тету Олю було дуже шкода, але я ніколи навіть не пробував її чимось розрадити, захистити, виявити хоч якесь співчуття. Не знаю, чому. Невже я такий бездушний, часто я запитую себе тепер, коли тета Оля давно в могилі? А ще мені здається, що я частково винен і в її смерті, бо, може, вона не вкоротила би собі віку через того проклятого Дорка, якби я підтримав її тоді на дусі. Але ж хіба я знав!!!


37. І де все це криється? 
http://ua-human.blogspot.com/2017/10/30.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

понеділок, 11 вересня 2017 р.

18. ПТАШИНОГО СПІВУ ВЖЕ МАЙЖЕ НЕ ЧУТИ... (Життя вмлівіч)

                                          Вересень…
                                          Днини такі погідні…
                                          Пташиного співу
                                          вже майже не чути в саду.
                                          Промені призахіднього сонця
                                          лагідно пестять
                                          смарагдове листя яблунь і груш…
                                          А марива мої
                                          все рояться і рояться
                                          вмоєму серці.



19.Тільки ця липа 
http://ua-human.blogspot.com/2017/10/31.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
                                                
Читати далі...

четвер, 7 вересня 2017 р.

35. ЯКБИ Ж ТО Я ЗНАВ! (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Її, бідачки, вже нема, померла наприкінці вісімдесятих... Але я й досі памятаю Льонцю лише такою, маленькою дівчинкою зі здивованим, дещо зляканим поглядом, яка застигла, притисшись до стіни. 
          Тоді, коли ми були дітьми, вона всього боялася, темряви, тіни під гігантською модриною за нашим домом, далекого конячого иржання, що нема, нема та й долинало з дороги, де проїжджали підводи на базар до нашого містечка. Мені соромно, навіть гірко згадувати, але я, вже школярик, зчаста пускався її лякати, особливо ввечері, зненацька вистрибуючи десь з-за рогу чи з заростей лободи перед нашою брамою, иржавою, завжди відчиненою на подвір'я. Льонця такої мити вся блідла на виду і завмирала з жаху, а я верещав з утіхи, реготав, аж хапався за боки. 
           Якби ж то я знав, що буде з нами потім - і з нею, і зі мною, всі ці біди, всі ці численні гіркоти й нещастя, які спадуть на наші голови!!! Якби ж я знав!!! То не поводився би так по-дурному, так жорстоко. 
           Та ба! Її вже нема. А я все ще чогось живу... І найбільше, що гнітить моє серце зараз, то це те, що я так і не зважився сказати Льонці, щоб вона простила мені ці колишні дитячі пустощі, які завдавали їй тоді так багато прикрощів.

36. Моя тета Оля

http://ua-human.blogspot.com/2017/09/29_20.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
 
 
Читати далі...

вівторок, 5 вересня 2017 р.

14. СЛОВА МАЮТЬ БУТИ МІСТКОМ (Статті)

          Нарешті газета «Літературна Україна» відгукнулася на нову поетичну книжку Мойсея Фішбейна «Пророк» (Київ, «Либідь», 2017), знакову книжку, яка, певен, найвиразніше репрезентує цього великого без перебільшень поета, вказує на його особливе місце і колосальну вагу щодо надзавдання української літератури -- як вивести нарешті її із загумінковости на широкі світові горизонти. Назва «Пророк», безумовно, дуже у цьому сенсі знаменна. (Дещо докладніше про це можна прочитати в моєму есеї  про Мойсея Фішбейна «Коли думка німіє»).  
http://ua-human.blogspot.com/2017/03/22_6.html
            Але повернімося до «Літературної України». 
          То про що ж пише Микола Іванов, заступник головного редактора газети у своїй доволі розлогій статті «Твердь нового міту» («Літературна Україна», №33, 24 серпня 2017 р.)? Здається, про все, але тільки не про поезію Фішбейна!!! І то попри те, що стаття вкрай насичена, навіть перенасичена мудрованими сентенціями, термінами, цитатами всяких світових знаменитостей, що начебто має наблизити нас до розуміння поетичних засад і кодів Фішбейна. Не рятують становища й рядки деяких віршів й цитування думок самого поета. Не рятують, бо все це губиться у твані багатослівя. 
          І хоча автор подекуди возносить відверту хвалу Фішбейнові, проте в його словесних нагромадженнях не вчувається живого серця – стаття суха, прісна, чей, усі твердження в ній намислені, не повязані з реальними поетичними фактами. І той, хто читатиме її, неодмінно подумає: «Та той Іванов ні не розуміє, ні тим паче не любить Фішбейнової поезії, вона не зворушує його, не хвилює. Тож навіщо тоді писати про ці вірші? Просто так, формально, для галочки?» 
          І справді. Читаючи статтю, я щоразу ловив себе на думці, що абсолютно не розумію, про що Іванов каже, що означають ті чи инші його твердження, і що ніяк не можу повязати їх з реальними віршами Фішбейна. Так, наче між статтею і тим, про що вона говорить, такі ж стосунки, як між мертвим і живим. Адже слова мають бути містком до дійсности, і що тісніше вони повязані з нею, що глибше, стотніше її відображають, то ближчими до правди, істиннішими, живішими вони стають. Саме цього – правдивости, щирого і ясного підходу, чіткого розуміння про що і навіщо говориш нема в статті. І це вкрай прикро. Адже після її прочитання, я певен, не виникає, попросту не може виникати ані найменшого пориву знайомитися з Фішбейновою поезією. І це жахливе явище, ця мертвуща практика (воістину якась наша кара Божа!!!) подибується скрізь в Україні. Люди дивляться байдужими рибячима очима і не помічають перед собою живого нуртування – нікого і нічого, не кажучи вже, щоб звернути увагу на своїх великих співгромадян!!! 
          «То що,- спитаєте, геть розсердившись, ви - виходить, це погано, що в газеті вийшла стаття про Фішбейна, так?» «Та ні,- відповім я,- добре, що вийшла. Хай хоч така, але це все ж ліпше, ніж задушливе мовчання довкола його імени». 
          Нижче подаю сімнадцятий вірш з циклу «Пророк». (Саме від назви цього циклу одержала найменення і книжка.) Хочу вірити, що кожен, хто прочитає цього вірша, схвилюється до найпотаємніших за́сторонків серця. Схвилюється і визнає мені рацію. Бо відчує, що це написано не про кого, а саме про нього. 

                                      На всьому, що постало і несло 
                                      у глибині недоторка́нний вітер, 
                                      туманна тінь позанебесних літер 
                                      позначила сповідане число – 
                                      непізнава́нне ймення, і чорнів 
                                      далекий берег, і палахкотливо 
                                      зринало поза темрявою тливо, 
                                      і спалахи торкалися човнів, 
                                      коли поза віддалинами дна, 
                                      коли поза перлиною блідою 
                                      він відчував: його понад водою 
                                      оповила безмірна Однина.

          2017, 05 вересня




15. Дивовижна натуралістичність фантазії 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ 
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
 


Читати далі...