Леґіонер Вузципілон прокинувся від несамовитого дзижчання, яке долинало десь згори із заґратованого вікна. Він розплющив очі й побачив попелясту муху, яка борсалася в лапах величезного волохатого павука. Головаста, з блискучим лільовим тулубом і синюватими прозорими крильцями, вона була не набагато менша за свого убійника. Муха відчайдушно сіпалася, крутила головою, але вирватися не могла. Павук хапливо ворушив лапами і, щораз міцніше обплутуючи свою жертву павутиною, вгризався коротким тупим писком в її тільце. Невдовзі муха перестала тріпатися й замовкла.
Вузципілон устав з твердої деревяної лавки, застеленої драною веретою, ступив кілька кроків по бетонованій долівці і вперся чолом у холодні, фарбовані начервоно металеві двері. Камера була зовсім малюсінька, завдовжки десь два, а завшир
шки не більше півтора метра. Зате у висоту вона сягала щонайменше восьми метрів, нагадуючи глибокий прямокутний колодязь. Високо під пліснявим камяним склепінням тулилося і єдине в камері вікно з грубими сталевими ґратами, на яких з року в рік снував свої незримі тенета павук. Дістатися туди по рівній гладкій стіні було неможливо, і Вузципілон тільки й міг що дивитися на ґрати, крізь які до камери, крім мух, иноді залітали ще й метелики, бабки, хрущі і навіть невеличкі пташки, і звідки час від часу можна було почути шум дощу, завивання вітру, гуркіт грому й инші звуки природніх стихій. Але все-таки найбільшою його розрадою був снопик денного світла, який падав з вікна. Адже він щодня нагадував Вузципілонові про існування прекрасного і величного світу — Діямантової імперії, імператора і звитяжних імператорських леґіонів, світу, до якого він мусить повернутися, хай там що.
Такими ж тісними, подібними на колодязі були і всі инші камери-одинки в цій тюрмі. У них утримувалися найнебезпечніші вязні, насамперед ті, за плечима яких були хоч би одна спроба втечі з каторги, замах на життя наглядача або виготовлення корделя́са чи будь-якої иншої холодної зброї, наприклад, стилета, а також призвідці арештантських бунтів, паплюжники королівського імени, мужоложці і божевільні. Всі ці бідолахи практично ніколи не бачили сонця, бо (на відміну від решти каторжан, які працювали в копальнях, добуваючи коштовну білу яшму, і жили не у бетонних вязницях-за́творах, а в довгих цегляних бараках) їх місяцами не виводили навіть на прогулянку у внутрішній тюремний двір. І тільки зрідка, коли на острів Амос прибувала з Рафаґедона якась вельможна особа, управитель каторги Сібеха́й наказував виганяти вязнів-одинкарів на коротку про́хідку. Проте це не завжди закінчувалося добре, бо, відвикши від свіжого повітря, деякі з вязнів тратили притомність, як тільки-но ступали на рінь прогулянкового майданчика, і тюремникам доводилося на руках заносити їх назад до камер. При цьому серед наглядачів завжди виникав чималий по́лох, бо ніхто з них не мав стовідсоткової певности, чи зімлілі вязні справді втратили притомність, а чи, може, просто вдаються до якихось хитромудрих штук, щоб умикнути з тюрми.
Вязниця, в якій томився леґіонер Вузципілон, у канцелярських документах значилася як четвертий за́твір. Вона була розташована у південно-західній частині каторги — величезного, обведеного залізною огорожею прямокутника завдовжки десь із шість кілометрів, більшу половину якого займали яшмові копальні. Четвертий затвір мав славу найгіршої із девяти розміщених тут тюрем. Це була подовгаста двоповерхова споруда з плоским бетонним дахом та з крихітним внутрішнім двором. Найгіршою її вважали не тільки тому, що вязні там жили у вогких камерах-колодязях, де панували вічні сутінки, а перш за все через украй лютих наглядачів, які за найменшу провину піддавали арештантів нелюдським тортурам, наприклад, били по пятах ґумовими кийками, затискали голови в деревяні лещата, припікали елетрокре́шерами тощо. Наглядачів четвертого затвору ненавиділа і жахалася вся каторга. Їх побоювалися навіть тюремники з инших вязниць. Та й сам управитель Сібехай не любив заходити до четвертого затвору без конечної потреби. «Там тхне якоюсь гидотою, схожою на шакаляче лайно», — казав він.
Крім четвертого затвору, була на каторзі ще одна вязниця з не менш зловісною славою, так зване «кришталеве яйце» (вона значилася в документах як пятий затвір) — висока овальної форми вежа, збудована з точених кришталевих бльоків. Тут відбували довічне увязнення державні злочинці, переважно особи знатного роду, звинувачені в змові проти короля Рафанаї́ла. Ясна річ, що ніхто (за винятком хіба що управителя Сібехая), достеменно не знав, хто, власне, там сидить і за що його покарано.
«Кришталеве яйце» охороняли в особливому режимі, і права вільного доступу до нього не мав ніхто, навіть Сібехай. Вязницю було обгороджено двома рядами колючого дроту, між якими бігало кілька десятків злющих ирему́тів, вовкуватих псів, виловлених у же́репових лісах на півночі острова. Все, що входило чи вносилося до вязниці (байдуже люди це чи речі) ретельно перевірялося спочатку внизу перед її входом, а потім і на кожному з її шести поверхів. Хай як це було дивно, але з «кришталевого яйця» ніколи нічого не виносили, навіть трупів померлих вязнів. Сюди можна було лише ввійти, але не вийти.
Арештантів у «яйці» стерегла спеціяльна залога вивалашених, німих, з відрізаними язиками тюремників-доброхітців, які заприсяглися королю Рафанаїлові жити до смерти у пятому затворі, ніколи не покидаючи його. Вони були настільки відданими і так ревно несли службу, що за всю історію каторги (а її побудували майже сто років тому ще за короля Ґаліро́туша), не трапилося жодного випадку, щоб хтось з них порушив присягу, і тим паче, щоб хтось з вязнів утік з-під їхньої охорони. Отож, все, що діялося у «кришталевому яйці», було огорнене великою таємницею, і про цю тюрму в Королівстві Північної Землі ходило безліч фантастичних леґенд, одна страшніша за иншу.
Каторга на острові Амосі із самого початку була збудована для військовополонених. Але ніколи, ні за короля Ґаліротуша, ні за короля Вешаї́ла Першого, ані за підступно вбитого тридцять три роки тому короля Вешаїла Другого у ній не було так багато каторжан, як зараз. Військові кораблі трохи не щодня доправляли до порту міста Гетба́ла на південному узбережжі острова щораз нові й нові партії полонених. Переможні бої армії короля Рафанаїла продовж січня, лютого і березня й окупація королівськими військами Тене́бри й Імпуде́нтії, цих останніх північних провінцій Діямантової імперії, принесли воістину нечувану кількість бранців. Усі окуповані порти -- Брайбінар, Іта́ль, Еврі́д, Фелі́ція, Туна́р та Хаз були переповнені полоненими леґіонерами розгромлених Шостої й Пятої імперських армій, і кораблі королівської фльоти просто не встигали їх перевозити на Амос.
Вузципілон перебував на каторзі вже понад рік. І весь цей час він прогибів у тісній темній камері-одинці четвертого затвору. Невдала спроба втечі в гетбальському порті рік тому зразу визначила його долю. Вузципілона було негайно зараховано до категорії найнебезпечніших вязнів і приречено до повної ізоляції від навколишнього світу. Це було найстрашніше, що можна було тільки для нього придумати. Адже він, войовник з натури, який тільки й жив що безперервними битвами, тепер був позбавлений найменшої можливости боротися. Живого, реального ворога, з яким можна було би мірятися силами, не існувало. Перед ним були лише камяні стіни, металеві двері і заґратоване вікно. І так з дня на день. Стіни, двері, заґратоване вікно. І жодного просвітку. Життя перетворилося для нього на суцільну муку. І тільки спогади про минуле могли на якийсь час давати йому сякий-такий пере́дих. Але щоразу, коли він повертався до дійсности, муки його ставали ще нестерпнішими. І тоді єдине, про що він міг ще думати, — це про втечу. «Я мушу, мушу вирватися звідси будь-якою ціною!»-- раз за разом шибало у Вузципілоновій голові, і його запалений мозок миттєво витворював десятки найзухваліших плянів утечі з каторги.
У коридорі зачулися кроки. Вузципілон відірвав чоло від дверей і прислухався. «Невже ранкова перевірка? — здивувався він. Адже досі у такий ранній час ніхто ніколи не порушував понурої тиші вязничних коридорів. Явно сталося щось надзвичайне. Він сів на лавку, відчуваючи, як калатає його серце. А кроки все наближалися. Врешті почувся брязкіт ключів, загримотіли засуви і двері відчинилися.
-Виходь, — гаркнув опасистий з булькатими очима наглядач, який тримав в одній руці вязку ключів, а в другій — ліхтар. За його спиною стояв инший наглядач. Він був на голову вищий за першого, сухорлявий, з довгим гострим носом.
Вузципілон безтямними очима дивився на наглядачів і не рухався.
-Ти що, не чуєш? — крикнув гостроносий і, увійшовши до камери, щосили вперіщив Вузципілона ґумовим кийком по голові.
Вузципілон зойкнув і непритомний повалився на бетоновану підлогу. А коли прийшов до тями, то побачив, що сидить на деревяному ослоні у просторій, яскраво освітленій сонцем камері з двома великими, запнутими густою нікельованою сіткою вікнами, за якими видніється глухий, порослий рожевим мохом мур.
-Де це я? — простогнав Вузципілон. Він відчував тупий біль у голові і ніяк не міг уторопати, що з ним сталося.
-Ти все ще в четвертому затворі, — почулося десь ззаду.
Вузципілон обернувся. Під стіною за довгим столом, укритим шарлатовим обру́сом, сидів начальник четвертого затвору Хешбо́н і крутив у руках до половини скурену, погаслу сиґару. Здавалося, що його кругле вощано-бліде лице з маленькими мишачими очима просякнуте якоюсь нелюдською злобою. На стіні над його головою висів портрет короля Рафанаїла в позолоченому панцері і з піднятим мечем у руці. І це ще більше надавало Хешбонові зловісного вигляду.
-Він уже опритомнів, пане управителю. Можете провадити допит, — мовив Хешбон, не перестаючи бавитися сиґарою.
Тільки тепер Вузципілон зауважив, що ліворуч біля самих дверей на порепаному шкіряному фотелі сидить управитель каторги Сібехай. Він його зразу впізнав за сивою квадратною бородою і кошлатими бровами. Управитель мав на голові чорного капелюха із червоною облямівкою на кри́сах і дивився кудись убік, де стояло троє наглядачів -- двоє з коротколюфими бандоле́тами на сім набоїв і один з ґумовою палицею. Останній був той самий гостроносий, що вдарив Вузципілона кийком по голові в його камері.
-Нам відомо, що ти належав до двадцять сьомого леґіону Шостої імперської армії, — Сібехай повернув голову до Вузципілона. — Це був улюблений леґіон вашого імператора, чи не так?
Вузципілон понуро глянув на Сібехая.
-Його величність імператор Балтазар Другий… — ураз до горла йому підкотився теплий клубок і він відчув, що не може далі говорити.
-Чи часто імператор бував у вашому леґіоні? — Сібехай, зручніше вмощуючись на фотелі, випростав ноги в лискучих брунатних чоботах.
-Ясні очі його величности… Коли востаннє він приїжджав до нас на фронт… — заговорив Вузципілон, наче в гарячці.
-Відповідай на питання, — обірвав його Хешбон. Він поклав сиґару на стіл і зиркнув на Сібехая.
Той вийняв з кишені два сніжно-білі яшмові яєчка і став перекочувати їх з долоні на долоню. Иноді вони вдарялися одне об одне, і тоді чулося легеньке поклацування.
-Що ви хочете від мене? — сердито буркнув Вузципілон.
-Нам потрібен секрет бабефу. І ти нам допоможеш у цьому, — Сібехай поклав ногу на ногу.
-Щоб я зламав вояцьку присягу?! — Вузципілон весь наїжачився.
-Ти даремно приндишся, голубе, — глумливо мовив Сібехай і поклав одне яшмове яйце на носак свого лівого чобота. — Наші війська вже окупували практично всі північні провінції Діямантової імперії. На черзі Пляце́нта. Через тиждень штурмом буде взято західний порт Сізре́к. Ніщо не зможе зупинити просування нашої армії. Доля Балтазара Другого і його імперії вже вирішена. — Сібехай поклав друге яшмове яйце на носак свого правого чобота. — Ти мусиш нам допомогти. Секрет виготовлення цієї суперпотужної вибухової речовини має бути розкритим. Цим ти заслужиш помилування від короля Рафанаїла.
-Я…я ніколи не зраджу імператора! — вереснув Вузципілон, задихаючись від обурення.
Він зірвався на ноги й кинувся на Сібехая з кулаками. Але гостроносий наглядач устиг прискочити до Вузципілона й двома розмашистими ударами палиці звалив його додолу. Харкаючи кровю і корчачись на підлозі від болю, леґіонер і далі вигукував прокльони на адресу короля. Це тривало доти, поки гостроносий наглядач своїм величезним кулачиськом не зацідив Вузципілона по тімю, і той не втратив притомність.
-Мусите щось зробити, щоби він змяк. Це наказ короля. Завтра до нас прибуває комісар Служби безпеки Йорам,-- повернувся Сібехай до Хешбона, ховаючи до кишені яшмові яєчка.
-Все буде гаразд, можете бути певні, — Хешбон розтяг губи в бридотній посмішці. — Завтра він стане в нас цяцею,-- додав він, і в його очах зблисли кровожерні вогники.
Сібехай рушив до дверей. Коли він спускався сходами, то відчув, що його нудить. «Знову цей клятий запах шакалячого лайна», — прошепотів він.
-Ви дуже бліді, пане управителю, може, вам недобре?-- стурбовано запитав черговий на поверсі наглядач, відчиняючи двері.
-Чим тут так смердить? — Сібехай, затуливши носа хустинкою, сперся плечем до стіни.
-Я нічого не відчуваю, — знічено мовив наглядач.
-Лайно не може чути свого запаху, — визвірився на нього Сібехай і став швидкома спускатися сходами.
Коли Вузципілон опритомнів, то ніяк не міг збагнути, де він. Довкола панувала цілковита темрява. Пахло кордамо́новим мастилом, яким звичайно змащують тягові з’єднання у двигунах літаків. Щось безперервно глухо туркотіло. І в цьому туркоті, якщо уважно прислухатися, можна було виріжнити скрегіт, потріскування, уривчасте цокання, посвистування, хекання і навіть щось подібне на булькання. Вузципілон відчував, що лежить зовсім голий на металевих валиках із гострими зазублинами, які болісно впиваються йому в спину, а його руки й ноги прикуто залізними скобами, тулуб через груди й живіт туго перетягнуто ланцюгами. Зі звуків, які долинали зусебіч, не важко було зрозуміти, що скрізь -- над ним, під ним і оба́поли нього крутиться незліченна кількість коліщаток, три́бів, осей, вальни́ць, ритмічно рухається безліч то́локів і вага́дел, і взагалі весь простір нашпиговано найріжноманітнішим залізяччям. І він прийшов до висновку, що перебуває у череві якоїсь велетенської механічної огва́ри. Але навіщо він тут і що буде з ним далі, залишалося для нього цілковитою загадкою.
Вузципілон спробував поворухнути правою ногою. Щось збоку скреготнуло і його гомілку стис сталевий трос. Він зробив ще один порух, і таким же тросом було оповито його стегно. Тепер Вузципілонова нога була скута повністю. Рухомими залишалися лише пальці. Він ворухнув одним, і тут же у стопу вперлося щось гостре. Ворухнув иншим і зойкнув з болю, бо гостряк устромився глибше.
Деякий час Вузципілон лежав нерухомо, відчуваючи, як терпне його тіло. Тоді нервово сіпнув лівою рукою й ногою. Руку й ногу блискавично знерухомили троси. Він стис пястук лівої руки. Але розтиснути вже не зміг. Руку обліпила вязка маса, яка миттю затвердла. Вузципілон у відчаї шарпнув до себе праву руку, але її, як і ліву, цупко скували троси.
Отож, йому нічого не залишалося, як лежати без руху. Але скільки він міг пробути в такому стані? Його тіло дедалі більше й більше затерпало. Руки, ноги, спина пекли, наче вогнем. Він відчував, що довго так не витримає, і через деякий час знову засіпався. Обидві стопи його ніг тут же прохромили гострі шпичаки, а долоню правої руки міцно стисло щось подібне на великі плоскогубці. Вузципілон застогнав. Його тіло судомно скорчилося. І тут валики, на яких він лежав, почали обертатися і гострими зубцями рвати шкіру на його спині. Він заметляв головою, і через мить на неї з шумом надівся бляшаний каптур, всіяний зсередини сталевими шпичаками.
Тепер усе його тіло від пят до голови було намертво скуте. Вузципілон почував себе немовби паралізованим. Він весь поривався рухатися, але не міг ворухнути навіть мізинцем. Йому здавалося, що ще трохи і він помре. І Вузципілон у розпачі став кричати, проклинаючи все на світі. Проте це тривало доти, поки йому до рота не встромилася ґумова груша, яка миттю розбухла, міцно притисши язика.
І Вузципілон із жахом усвідомив, що кожен його порух неминуче спричиняє для нього фізичні муки. Життя його тіла вже не залежало від його волі. Воно було повністю під владою механізму. І він поринув у свою память — єдине вільне місце, яке ще залишалося. І найперше, кого він згадав, була його покійна наречена Моавіта. Але він побачив лише її сині, чомусь трохи печальні очі, а лице її майнуло перед ним наче в тумані. Він спробував було згадати імператора, але в його уяві постала лише невиразна пляма, з якої на мить вигулькнула біла пещена рука з жовто-чорним діямантом на вказівному пальці. Тоді він напружився, щоб згадати свого друга капрала Фірана, але уздрів натомісць якісь безформні лінії, щось віддалено схоже чи то на зібгану шинелю чи то просто на якесь брудне шмаття. Врешті до нього дійшло, що він не може нічого видобути з памяти, не може втриматися на жодній думці. Наче якась сила перешкоджає йому, весь час повертаючи його до дійсности, до темряви, до монотонних механічних звуків, до запаху кордамону, до болю в пробитих шпичаками ногах, до затерплої спини, до бридкої ґумової груші в роті. Він спробував думати ще про щось, але кожна думка щоразу зупинялася і вмирала, мовби щезаючи у якійсь чорній прірві. Рух думки явно щось стримувало. Бачилося, що механізм мав владу не тільки над його тілом, але і над душею.
«Я не хочу!..» — у відчаї замукав Вузципілон, але закінчити фразу не зміг, бо те, що хотів висловити, поглинула чорна прірва.
Він не міг навіть думати. Щоразу, коли він намагався думати, щось проникало в його мозок і умертвлювало будь-яку гадку чи образ. Єдине, що він тепер міг, це бездумно спостерігати за своїми відчуттями.
Минуле й майбутнє для нього щезло. Йому здавалося, що його самого вже не існує. В його голові вже не було ніяких цілей, він уже не будував жодних плянів, не остерігався жодних наслідків. Його розум відсторонився від нього і зник. Тепер діяло лише чисте Вузципілонове єство. Воно нічого не мислило, а лише боролося. Боролося без мети. І ця боротьба виявлялася в тому, що Вузципілонове тіло конвульсивно здриґалося, змушуючи механізм завдавати йому все нові й нові рани. Вузципілон убивав сам себе. Його внутрішня сутність продовжувала боротися. Боротися навіть ціною смерти.
-Що таке? На екрані висвічують від’ємні ри́фти! — Сібехай стривожено зиркнув на начальника четвертого затвору Хешбона.
-Гм, це дивно, — промимрив Хешбон і його маленькі мишачі очі зробилися ще меншими.
-Таж він умирає! Ви що, не бачите! — розлючено вереснув Сібехай. — Негайно вимкніть механізм.
-Не можна. Це виведе машину з ладу, — Хешбон витер спітніле чоло і щось шепотів, напружено вдивляючись в екран. Його обличчя виражало неприховану садистичну насолоду.
-Негайно вимкніть механізм! — заревів Сібехай. — Я наказую вам.
Хешбон сердито почухав потилицю і натис на велику чорну кнопку з правого боку пульту. Екран тут же погас.
-Зіпсували такий цікавий експеримент, — буркнув він.
-Ми не маємо права вбивати його. — Сібехай нервово кусав губи. — Як ви цього не розумієте? Комісар Йорам уже в Гетбалі. Через дві години я мушу доповідати в телефон про ситуацію. Чи, може, вам байдуже, що він повідомить королю?
Хешбон мовчки дивився на Сібехая і слухав його з цілком безживним виразом обличчя. Здавалося, що він думає зовсім про щось инше.
-Приведіть до тями цього бідаку. Хай його огляне лікар. І ще одне. Без мого відома ніяких екзекуцій над ним не чинити, — мовив Сібехай.
-Як накажете, — схилив голову Хешбон.
Сібехай звівся на ноги й рушив геть. Надворі він на мить зупинився коло невеликого куща дроку, жовті квіточки якого радісно палахкотіли під променями скупого весняного сонця. «Тільки цей кущ і може радіти тут, на цьому проклятому острові», — подумав він і зі сумом згадав чистенькі, доглянуті й рівні, наче стріли, проспекти Рафаґедона, прекрасної столиці Північно-Земельного королівства, де він народився і прожив усе життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар