139. ТВОЄ ЄДИНЕ СЛОВО (Напівсонні листи. Питання без відповіди)

Машу́к було перше відносно велике містечко у Кадській провінції, куди прийшов відлюдник Єфрем після свого багаторічного усамітнення у Драконових горах. Воно тіснилося серед букових лісів і гігантських базальтових бескетів над бурхливою гірською рікою Ма.  Худюще тіло, виснажене бліде лице з сивою щетиною, сорочка та штани з мішковини й особливо дивоглядний шкіряний каптур на голові викликали в містян, які зустрічали його на вулицях, справжнє зачудування, а коли він прийшов на площу під міську управу і став проповідувати Велику Сутність, то довкола зібрався величезний натовп. Люди слухали його слова, роззявивши роти, і не знали, що й думати – такі дивні твердження і сентенції  лунали з його вуст, такою спокійною і впевненою була його мова, так легко і невимушено він розповідав притчі про Джізейса і цитував уривки з байбули. А найбільше вразило всіх його запевнення, що Велика Сутність не для вибраних, і кожен може пізнати її. 

Там на площі Маґриб і побачив Єфрема, і пройнявся до нього безоглядною шанобою,  і став його самовідданим учнем, і більше не відходив від нього ні на крок протягом трьох років аж до тої прикрої розмови з ним у Давні в Еритській провінції, після якої неспогадано щез і ніхто з решти учнів не знав, де він подівся.

Маґрибові в день знайомства з Єфремом було двадцять два. Він народився у Машуці і мешкав у родині свого дядька по матері. Був круглий сирота. Коли мав девять років, його тато й мама під час повені втопилися в ріці. В дядьковій родині його недолюблювали, вважали лінивим, потайним, таким, що завше з задньою думкою на умі,  і тільки й чекали, як би здихатися племінника. Та й у містечку Маґриба не любили, ставилися до нього якось насторожено, з недовірою, він не мав ні друга, ні навіть приятеля. Жив як неприкаяний, з дня на день мордуючись думкою, чому все в цьому світі чуже для нього, чому ніщо не тішить його, не викликає радости. Він часто блукав у горах, забирався на найвищі щовби, годинами сидів там і роздумував, що́ з ним не так, чому не може жити, як усі инші люди. Але  всі його натуги щось зрозуміти були марними, і він згнічений серцем повертався назад до містечка, де йому ніхто не був радий.

Тут на площі біля міської управи Маґриб серед усіх був, чей, єдиний, хто слухав Єфрема з абсолютною увагою -  без оцінок, без порівнянь, без урухомлення думки і памяти, його цілковито заворожило те, що казав відлюдник, його слова западали йому глибоко в душу. Він не знав, що вони означають, але відчував їхню сокровенну вагу, неосяжну, вічну.

По якомусь часі на площу прибули десь з півсотні новобранців у супроводі двох озброєних бандолетами леґіонерів і підстаркуватого капрала з довгими, зачорненими сти́бієм вусами, і люди, які слухали Єфрема, вмах забули про нього і повернули голови до прибульців. Більшість новобранців були молоді хлопці, але траплялися серед них і середнього віку чоловіки. Всі вони прибули  з сіл Машуцької округи. Після урочистої присяги перед посадником міста їх мали відправити залізницею на фронт у північно-західні провінції Діямантової імперії на підмогу Пятій армії, яка, проте, як повідомляли газети, на той час уже була вщент розбита й  здала військам короля Рафанаїла важливий порт Сізре́к, а, отже, й останню північну провінцію Пля́центу.

Побачивши, що Єфрем перестав говорити, Маґриб, зеленкуваті очі якого горіли від пере́повні почуттів, вигунув:

-Я хочу пізнати Велику Сутність.

Єфрем довго дивився на сутулуватого юнака, вся постава якого була якась розладнана, наче позбвлена стрижня, і мовчав. Потім землистий колір його обличчя набрав лільової поволоки, тоді заяскрів рожевими й ще якимись відтінками.

-Хотіти можна лише те, що знаєш. Те, що не знаєш, хотіти неможливо,- відлюдник зняв з голови каптура.- Спекотно сьогодні.

-Але ж ти цілу годину говорив про Велику Сутність, і я…

-Ти чув лише слова,- різко перебив його Єфрем,- а слова не є Велика Сутність так само, як і слово яблуко не є справжнє яблуко.

-Я хочу пізнати те, що ховається за цим словом,- знову сказав Маґриб.

-Те, що ховається за цим словом, можна бачити, але знати його неможливо.

-Тоді я хочу бачити,- в голосі Маґриба вчувалася затятість.

-І ти готовий зректися всього, і навіть себе, і йти за мною?- свінув Єфрем своїми попелястими очима, в яких не прозирало  нічого, крім якогось неокресленого  хитлявого бе́зкраю.

-Я піду за тобою, де б ти не йшов.

-Ти маєш облишити всяку надію. Зможеш?

-Зможу.

-Навіть надію побачити Велику Сутність?

Маґриб на мить застиг у збентеженні. Його розум судомно перебирав усе, що містилося в памяті. Та марно. Відповіди не було. Маґриб не знав.

-Я не знаю,- відказав він у розпачі. І вже був готовий розридатися.

-Воістину, так!- крикнув Єфрем на все горло, що аж деякі люди,  які почасти захоплено, а почасти з обавою дивилися на вишикуваних підковою новобранців, повертали голови й здивовано зиркали на нього.- Так,- провадив далі відлюдник,-  ти не можеш знати, бо зректися надії на те, що тобі не відоме, неможливо. Відколи я спустився з гір, ти перший, хто засвідчив справжню готовість до Великої Сутности – бути тим, хто не знає. Тож беру тебе за учня. 

-Дякую, целе́бе,- Маґриб шанобливо схилив голову.

Єфрем, благословляючи, торкнувся долонею його чола, тоді одяг на голову каптур і неквапливо рушив з площі в бік, де був міський базар. Маґриб подався  за ним.

На базарі людьми аж кишіло. Всюди коні, повози, мажари, балагули, нашвидку збиті будки, ятки, рундуки, шум, гамір, крикотня, штовханина, лайка… Музи́ки запалисто  тирли́ґали на скрипках, висвистувала флейта, завивала басо́ля, вибивали  бубни, гупав барабан… Продавці, повиставлявши, де тільки можна, свій товар - глиняний посуд, оздоблені за́полоччю жупани, розкішні андара́ки, як називалися тут ці жіночі спідниці, бочівки з вином, медом, усяких форм сокири, коси, серпи, кошики з черешнями, опу́нціями, фіста́шками й иншою садовино́ю, величезні деревяні таці з булками, пиріжками, медяниками, бубликами, тістечками тощо - голосно закликали покупців, сміялися, жартували, сперечалися, запекло торгувалися за кожен імпер й щиро  дякували за покупки, а з рядів, де продавали живи́зну - ослів, овець, кіз, свиней, индиків, гусей, качок, курей до цього всього базарного рейваху додавався ще й несамовитий галас від їхнього ійакання, блеяння, мекання, рохкання, бульбульдикання, ґелґання, крякання, кудкудахкання.  Базар вирував такими шаленими й непогамовними пристрастями, що, здавалося, це було місце, де вирішувалася доля світу. Продати й купити – ось що єдине тут мало значення, нічого більше, ні Седіолана, ні імператора,  ні навіть війни, на якій загинуло вже десятки тисяч вояків, ні загарбання королівськими полчищами всіх північних провінцій Діямантової імперії, ні навіть загроза, що ворог небавом може прийти і в Машук, тут не існувало. 

Єфрем, незворушний, повен якоїсь затаєної гідности йшов базаром, зрідка підходив до того чи иншого товару, по́вагом питався за ціну, перемовлявся з продавцем, пускаючи який-небудь жарт, і простував далі. Маґриб  ні на крок не відступав від учителя, стежачи за кожним його рухом, кожним словом, кожною значущою зміною на його обличчі. Вони проминули віз з килимами, потім ятку з дитячими забавками, бабу, яка виставила на продаж коновки з маслом та сиром, врешті підійшли до заґратованого колеса-клітки, в якому крутилася білка, і зупинилися. Звірятко знай бігло всередені, по́хіпко перебираючи лапками, иноді так  прудко, що не видно було ні голови, ні хвоста, лише суцільне руде кружало, потім утомлювалося, ціпеніло, зиркаючи здивованими очками й не розуміючи, чому залишається на тому самому місці, а за секунду-дві знову в безумі мчало, крутячись в колесі. 

-Скільки хочеш за це колесо з білкою,- запитав Єфрем опасистого чоловіка в соломяному брилі, який, сидячи на ящику,  безупину обмахувався віялом і весь стікав потом від спеки.

-Три залізні імпери, і колесо ваше,- відповів чоловік.

-Даю два,- Єфрем свердлив продавця очима.

-Добре,- кивнув той.

-Дай йому два залізні імпери,- Єфрем повернув голову до Маґриба.

Хлопець запитливо глянув на вчителя, але побачивши його сірі застиглі очі, смиренно запхав руку до кишені, вийняв дві монети й дав  чоловікові.

-Бери колесо і ходімо звідси,- звелів Єфрем.

Маґриб поклав колесо на плече,  і вони рушили геть. Коли покинули базар і  йшли вулицями Машука, він запитав:

-Учителю, навіщо нам це колесо з білкою?

-Побачиш,- відказав відлюдник.

І вони продовжували йти. За пів години були вже за містом і простували вгору глинистим путівцем, який вів до лісу.

-Куди ми йдемо?- знову запитав хлопець.

-Навіщо питаєшся? Невже гадаєш, що слова можуть тобі щось відкрити? Зосередь ліпше увагу на тому, що перед тобою,- Єфрем зупинився і сердито глянув на свого учня.

Маґриб зніяковіло опустив очі, і вони рушили далі. Врешті увійшли в ліс. Пробиралися серед букових стовбурів. Дісталися до невеличкої галявини, де червоніли суниці. 

-Все. Ми прийшли. Поклади колесо на камінь і відчини дверцята,- Єфрем  сів на замшілий стовбур поваленого бука. 

Хлопець зробив, що йому сказано, і білка в один змиг вискочила з колеса, шугнула на найближче дерево і щезла серед листя.

-Ти бачив, яке це бідолашне звірятко було щасливе, що звільнилося з неволі?- запитав Єфрем.

-Так, целебе.

-Сподіваюся, ти зрозумів, що бачити щось важливіше, ніж чути слова про щось?

-Так, целебе.

Єфрем занурився в себе і довго мовчав. Потім мовив:

-Люди подібні на цю білку в колесі. Вони перебувають у гонитві за маривами, виснажуються, марно тратять сили, намагаючись здобути те, що здобути неможливо. Їм здається, що вони рухаються вперед, але насправді залишаються на місці. То чи не розумніше зупинитися, розглянутися довкола, чи нема якогось способу добутися на свободу, а віднайшовши, шугнути, як ця білка з колеса, і розтанути в безмірі буття, яке не має  ні початку, ні кінця?

Сказавши це, Єфрем упявся очима в учня. Його лице знову стало мінитися відтінками.

Маґриб не відповідав. Також дивився на вчителя. 

-Чому мовчиш?- сердито кинув відлюдник.

-Я не знаю,- відказав хлопець.

-Чому?- гаркнув Єфрем.

-Бо я не бачив, лише чув слова, целебе,- тихо мовив Маґриб.  

-Добре, Маґрибе. Здається, ти щось таки побачив.

-Дякую, целебе.

Єфрем устав зі стовбура, на якому сидів, узяв колесо і розтрощив його об камінь. Тоді повернувся до учня.

-Так і ти маєш розтрощити шпетне коло своєї гонитви. А поки що єдиним     твоїм словом хай буде «не знаю». 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

140. Ттретій дуель

https://ua-human.blogspot.com/2022/01/140.html

 

 

Читати далі...

138. УСЕ МИНУЩЕ, І ЩАСТЯ ТАКОЖ (Напівсонні листи. Питання без відповіди)

Цього року весна була холодна. Тож імператор Балтазар Другий переїхав до Літнього палацу не на початку травня, як бувало зазвичай, а вкінці, коли нарешті зацвіли маґнолії, і їх можна було бачити з вікна спальні. Прокинувшись уранці, він любив подовгу дивитися на великі білі квіти, якими було рясно всіяне гілля. Сьогодні імператор теж споглядав квітучі маґнолії. Сидів скулиніг на ліжку і дивився у вікно. Проте серце його не почувало радости. І він не міг зрозуміти чому, що́ заваджає йому тішитися  таким прекрасним літнім ранком. Подумки перебирав події останніх кількох тижнів і нічого не знаходив такого поганого, що могло би згнічувати його серце. «Може, те, що імперська армія програла війну за острови Святого Йова, Дикий і Злий? Але хіба це могло би мене аж так сприкрити? А, може, Ляура… Вона наче втратила якийсь полиск, потьмяніла для мене».

Він устав з ліжка. Ступив босоніж кілька кроків по килимі, витканому рожевими,  білими і чорними (лаї́стими, як ще кажуть квітникарі) рожами,  і зупинився. «Коли ж встигли постелити літній килим, що я аж тільки тепер його зауважив?». І тут же хотів викликати служницю Солюксію, щоб запитати, але згадав, що її вже три роки як нема вживих.  «А, лиха година! Такої служниці мені більше ніколи не мати!».

Відтоді, як Солюксія, провинившись під час тої його купели з поетесою Ляурою, неждано-негадано повісилася, Балтазарові Другому прислуговувало  з кілька десятків служниць, але жодна не витримала випробувального терміна. Опе́цькуватий і лисий як бубон доморядця Бро́мій просто збився з ніг, марно шукаючи по всіх найближчих провінціях жінок найрозмаїтішого норову, віку та вигляду, лагідних, задьористих, мовчазних, балакучих, зовсім молоденьких, зрілих, старих і досвідчених, гарних, нічим не примітних і шкарадних тощо, які могли би догодити забаганкам імператора. Наразі вже понад місяць ніякої служниці не  було взагалі, і Бромій боявся втрапити на очі  Балтазарові Другому, щоб той у шалі гніву не скарав його на горло. А тим часом його величності прислуговували два ґвардійці з палацової охорони, двометрові ґе́вали з тупими пиками,  які ходили за імператором, як тіні. Зараз вони чекали за дверима спальні, один з них тримав на таці кара́фу із сорґовим бальзамом, а другий бляшане пуделочко з товщем рака-пекілоґамаруса, яким імператор змащував волосся.

Балтазар Другий підійшов до вікна, де на мармуровому підвіконні стояла клітка з червоно-чорним соловєм.

-Що, так уже й не будеш більше співати?- він торкнувся пальцем позолочених прутів клітки.

Соловей, який уже кілька років, як утратив голос, перемістився на поперечці і замахав крильми. Його лискучі круглі очка, здавалося, виражали лише одне почуття – невимовну печаль.

-Чую, не довго тобі лишилося,- чорне хвилясте Балтазарове волосся, скуйовджене за ніч зсунулося на чоло, і він пятірнею знову відгорнув його назад.

«Де ж ті кляті вилупки, чого не несуть бальзам?! Я ж давно вже прокинувся!»- імператора почала огортати злість.

Він рвучко підійшов до побічниці ліжка, де висіло з десяток глиняних дзвоників, і щосили закалатав у дзвоник червоного кольору. Двері тут же відчинилися, і до спальні вбігли двоє ґвардійців з тацями, які, зупинившись за пять кроків від Балтазара Другого, застигли в шанобливому поклоні. Вони стояли з дурнуватими мінами і дивилися йому під ноги.

-Що ж ви, йолопи, принесли?!- гаркнув імператор.- Спочатку я маю вмитися, пек вашій матері!

Ґвардійці, клацнувши підборами, вмах розвернулися й кинулися до дверей.

-Мидницю й рушника несіть, кляті бовдури!- зажеліпав він їм услід мало не з розпачем. Тоді, потираючи долонею груди, де серце, повалився на ліжко.   Впав навзнак і лежав нерухомо, наче мертвий.

Увечері Балтазар Другий і поетеса Ляура сиділи на зручних плетених кріслах, укритих в імператора левячою, а в поетеси тигрячою шкурами, і пили з гарненьких, розмальованих червоними півоніями піял солодкий морс з папаї. На колінах у Балтазара Другого лежала товста розгорнута  книжка. Це був довідник ченця Гордіяна  «Тлумачення чисел, знаків, фіґур та инших рисованих символів». А Ляура в  легенькій батистовій сукні без рукавів і з глибоким ви́котом, який наполовину відкривав її пишні перса, тримала в руках записник в шкіряній оправі та олівець.  Вони сиділи один навпроти одного, розділені столом. Було тепло, тихо, не чулося навіть найслабшого леготу, який увечері звичайно повівав  з гущавини дерев та кущів.  Повітря сочилося густим, як патока, пахотом маґнолієвого цвіту. Сонце схилялося все нижче до обрію, лельом-полельом.

-Ці недоумки мене доконають,- важко, наче надходила його остання година, зідхнув імператор.

На його обличчі була така розпачлива міна, що це змусило би здриґнутися найчерствіше серце. Але тільки не Ляурине. За три роки співжиття з Балтазаром Другим у ролі, хоч і не дружини, але все-таки повноправної меретрі́зи, себто затвердженої законом зі всіма майновими правами подруги імператора, чим вона неабияк пишалася і що́ викликало чималу заздрість у численних придворних сановників, й особливо  дам, поетеса надто добре знала ціну переборщено емоційних виявів екзальтованої й гістеричної Балтазарової вдачі. Втім, з імператором доводилося рахуватися, позаяк у не́стямі він міг  ухвалювати  безоглядні й жахливі своєю жорстокістю рішення.

-Ваша величносте, я вже передала сотникові Фолюсперію, щоб замінив цих телепнів на якихось метикуватіших вояків.

-Боюся, що в палацовій охороні всі на один копил,- сумно відказав імператор.

-Ну, мусить же Бромій колись таки знайти тямущу служницю, не може ж це тягтися вічно!-, на Ляуриних повних, густо нафарбованих яскравою рубіновою помадою  губах майнула лукава посмішка.

-Не знаю, не знаю…- замислено мовив Балтазар Другий і став гортати довідник Гордіяна. Потім щось довго читав на якійсь зі сторінок і врешті схвильовано вигукнув:

-Ось, знайшов! «Два телепні вранішні – їхній питомий знак німота, означає відсутність вибору, врівноваженість двох зол. Загроза чигає зусібіч на того, хто отримав цей знак. Балянсування – єдиний спосіб дії.»

-Ваша величносте, я нічого з того не втямила,- лінькувато скривилася Ляура. Вона воліла милуватися сонцем, яке опустилося зовсім низько і вже майже торкалося далекої темної смуги секвой. Ці гігантські дерева  росли в західній частині парку суцільним масивом.

-Слова, які я щойно прочитав, дуже значущі, в них криється якась велика правда,- імператорові очі горіли. Він дивився на Ляуру і не розумів, чому вона залишається така відсторонена й далека.- Ти так не вважаєш?- запитав зівялим голосом.

-Ваша величносте, я не можу відірватися від цього призахіднього сонця. Воно просто заворожило мене. Гляньте, поверніть туди голову,- вона взяла олівець і стала щось судомно писати  в записнику. 

Імператор в один змиг змінився на лиці, знерухомів і онімілий зорив на поетесу своїми гарними чоколядними очима, повними невимовного відчаю. Його руки тремтіли, а на лобі виступили краплинки поту. Книга на його колінах, які теж подриґувалися, згорнулася й шелепнулася на шліфовану підлогу з модринових дощок.

-Що з вами, ваша величносте?!- скрикнула Ляура і, кинувши записник та олівець на стіл, підскочила до Балтазара Другого.

-Я, здається, помираю,- знеможено прохрипів він і стис поетесу за запястя.

-Ні, ще ні, ви не можете померти!- заверещала Ляура.

На її крик на терасу вбігли двоє ґвардійців, але не ті, що були раніше, а инші, а з ними і начальник палацової охорони сотник Фолюсперій з шаблею наголо.

-Де? Що? Замах на імператора?- ревнув він, готовий порубати на шматки навіть самого диявола.

-Заспокійтеся! Й сховайте свою зателепкувату шаблю. Його величности просто стало погано,- Ляура глянула на сотника таким крижаним поглядом, що з нього тут же  спав войовничий запал і він сховав шаблю до піхов.

Навіщо тоді ви так кричали, як на пуп?- сердито прогугнив він.

-А що я мала, по-вашому, робити? Дивитися, як його величність мучиться?- злісно кинула імператорова меретріза.- Накажіть ліпше вашим звитяжцям, щоб перенесли імператора до його ліжниці, а я піду викличу лікаря Базилікса.

Ґвардійці взяли Балтазара Другого попід руки й обережно, як крихку коштовну вазу, понесли до виходу з тераси. Перед порогом розчинених навстіж шкляних дверей зупинилися, бо імператор сказав, що може вже йти своїми ногами. Тож ґвардійці лише злегка притримували його з боків, і він поволі ступав по лискучих ґранітних плитах широченного коридору палацу, затримуючись під кожною аркою з чудернацькими горорізьбами змій, риб, ириць, жаб, черепах, раків, мякунів й инших земневодних істот, і знай повторював одну й ту ж фразу:

-Я щойно бачив це... 

Утім, ні ґвардійці, які вели імператора, ні купа придворних, які збіглися зусебіч, не звертали на його белькотіння жодної уваги.

Після того, як Балтазар Другий три роки тому на березі Седи освідчився поетесі Ляурі в коханні, і вона небавом стала його меретрі́зою (за дружину не могла бути, бо походила з простого роду), він почував себе на сьомому небі. Життя перетворилося для нього на нескінченну вервечку радостей  душі і тілесних насолод.  Запізнавши вперше в сорок один рік плотських любощів, у які його посвятила, мужньо подолавши всі труднощі, досвідчена в любовних справах поетеса, Балтазар із загарою взявся надоложувати марно згаяний час – палац, всі його сяючі коштовною оздобою залі, вітальні, палати,  хороми, тихі горниці,  світлиці, покої, сальони, кімнати, мисливо затінені прозористими фіранками опочивальні,  одри́ни, ліжниці, строгі кабінети, робітні, мансарди, піддашшя, довгі коридори,  проходи, арки, сходи, крихітні передпокоїки, комірчини, кліті, спіжарні, засторонки, зручні, обличковані плиткою вбиральні, кльозети з фарфоровими унітазами, лазнички з позолоченими ваннами, мармурові басейни з підігрівом умах  перетворилися на місця злягань імператора і його коханої, не було жодного хоч трохи затишного палацового закутка, закамарка, прихистку, де би не стояла яка-небудь канапа, софа́, отоманка, тахта́, козетка, розкладачка або й просто ложе чи матрац на долівці. Придворні змушені були дуже уважно ходити палацом, дослухатися до кожного звуку, шереху, зідхання, стогону, вдивлятися в кожен невиразний предмет, щоб мимохіть не перешкодити йому і їй у любовних ігрищах. Адже Балтазар Другий виявився ненаситним у заласній жаді, і поетеса не мала спокою ні вдень, ні вночі, втім, ніколи йому не відмовляла. Врешті розуміла, що любосне шаленство не триватиме вічно, і хіть утихомириться, набере поміркованіших форм. Тим більше, що вона також була щаслива, позаяк здійснила свою заповітну мрію – Балтазар Другий, якого таємно кохала понад десять років без усякої надії на взаємність і якому посвятила безліч віршів, зосібна, сонетаріон із шістдесяти сонетів, а також поему «Печальний аконіт», став її коханим чоловіком, якого вона могла без страху обіймати, пестити й цілувати. Задля цього щастя вона ладна була витерпіти будь-які випробо́вання.

Та все минає на цьому світі. Пройшли три роки, настали зміни і у взаєминах між Балтазаром та Ляурою. Тиждень тому любосна жада імператора, яка поступово, але неухильно (особливо це було видно в останній рік)  знижувалася, неспогадано погасла взагалі. Він утратив будь-який інтерес до любощів. Нічого не відчував. Тіло Ляури, яке його так несамовито хвилювало раніше, тепер не викликало найменшого бажання,  не збуджувало тої солодкої хіти внизу живота, яка вкидала його чоловіче єство в непогамовне шаленство. Йому не хотілося її ні торкатися, ні ласкати колись такі знадливі місцинки. Він не розумів, що сталося з ним. Не маючи бажань до плотських насолод, не мав і страждань. Але разом з тим його стала мучити якась дивна непояснима тривога, безформна, безкрая, глибоко скрита. І це дошкуляло йому, лякало, робило дратівливим, викликало напади то безпричинних веселощів, ейфорії, то  раптом безпричинної зажури, безруху, апатії. Балтазар Другий знову, як і до получення з Ляурою, став збавляти час у читанні пророцтв Святого Маркуса, життєписів ченців з гори Іфи, містичних тлумачень Гордіяна, а також без кінця розкладаючи магічні карти  і ворожачи на кипарисових паличках. Заняття, які він занехаяв продовж трьох років, знову опанували його серце. Втім, Ляура не дуже всім цим переймалася, вважаючи (так підказував їй досвід), що Балтазар просто перенаситився заласними втіхами і йому треба відпочити, розвіятися, набратися свіжих вражень, і все відновиться. Єдине, що її сяк-так турбувало, це було вперте небажання її коханого міняти свій спосіб життя – він ніде не хотів бувати, ні з ким не хотів бачитися і щораз глибше поринав у якийсь свій, закритий для всіх, і для неї також, світ власних марив. Але після нападу, який стався з Балтазаром Другим на Західній терасі, а надто,  коли минув місяць з дня його любосного омертвіння і ніякого поліпшення не спостерігалося, її щораз частіше став огортати страх.

Був початок липня. Уже тиждень у Седіолані тривала нестерпуча спекота. Всі вікна в імператорській ліжниці, а також двері до величезного коридору були відчинені навстіж. Із нічного, осяяного холодним місячним світлом саду, де росли довгими рядами ґранати, персики, сливи, жерделі і подекуди азими́на та айва  разом із запахами  зеленого листя та буйно розрослого ріжнотравя до покою линуло тисячоголосе сюрчання цвіркунів. Балтазар Другий і Ляура лежали зовсім голі на широкім ліжку, обкладеному в узголівї десятками мішечків з айова́ном, васи́ликами, гісо́пом, калга́ном, коля́ндрою, розмари́ном й иншим пахучим зіллям. Лежали навзнак поряд одне з одним. Їхні тіла не торкалися. Біла смуга простирала розділяла їх межею, яку, здавалося, перейти було неможливо ні йому, ні їй.

-Я зовсім не почуваю себе чоловіком,- мовив здавленим голосом Балтазар Другий.- Ти казала, що це просто пере́сит. І це мине.

-Я так думала, ваша величносте,- тихо відказала Ляура.

-Але це триває вже місяць,- прошепотів імператор і повернув голову до поетеси.

Але вона дивилася в стелю і мовчала.

-Раніше твоє тіло хвилювало мене, вабило, моє чоловіче єство спалахувало від самої гадки  про доторки і ласки, а тепер воно мовчить. Що сталося зі мною?

-Може, вас щось тривожить?- Ляурин  погляд і далі був спрямований у стелю.

-Куди ти дивишся?- імператор нахмурився.

-Нікуди.

-Повернися до мене.

Ляура повернулася на бік і внурила очі в Балтазара. Довго мовчала. Врешті мовила:

-Що мені зробити?

-Я не знаю,- імператор був спокійний. У його очах не проглядало й натяку на якесь страждання.

-Ваша величносте, що відчуває ваше серце?

-Пустку. Більше нічого.

-Хіба вас не мучить, те що сталося з вами?

-Ні. Не мучить. Розумом я розумію, що так не має бути, але серце моє не почуває болю.

-А ви, ваша величносте, ще кохаєте мене?- в очах поетеси затремтіли сльози.

-Я не знаю. Але якщо кохання це жага до когось, то вона покинула мене.

-Але жага може повернутися!- кілька сльозинок скотилося з Ляуриних очей і впали на подушку.

-Якщо повернеться, то… Балтазар не договорив.

-…ви знову кохатимете мене?- запитала поетеса, голос якої бринів, як натягнута нитка, готова ось, ось тріснути.

-Так, гадаю, що так,- імператор перевернувся на бік спиною до Ляури. Тоді, зручно вмостившись, додав:

-Пора вже спати, Ляуро.

-Мені піти до  своєї опочивальні, ваша величносте?

-Так, іди, я хочу бути сам.

-Ви стали зовсім чужі, ваша величносте. Вас наче нема тут на цьому ложі,- простогнала Ляура.

-Може, не знаю, але зате я знову став собою,- промиркав імператор, уже майже засинаючи.

Поетеса встала з ліжка і гола рушила до виходу. У коридорі два озброєні пищалями ґвардійці, які охороняли імператорську ліжницю, з камяними лицями дивилися на неї. В їхніх очах не ворухнулося жодних почуттів, так, наче перед ними була не вродлива жінка, а мертва річ. «Тупі тварини!»- презирливо пхикнула Ляура і, мяко ступаючи босими ногами по гладеньких прохолодних плитах, попленталася до своєї спальні, яка раніше була опочивальнею принцеси Ніоби, сердешної сестри Балтазара Другого, що чотири роки тому наклала на себе руки через нещасливе кохання.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

139. Твоє єдине слово

https://ua-human.blogspot.com/2021/12/139.html

 

 

Читати далі...

137. НА ТІЙ ТОНКІЙ МЕЖІ (Напівсонні листи. Питання без відповіди)

Драматурґ Веніямин після ночи, проведеної в непримітній, захованій за терасами  старої камяниці кавярні «Молитва трави» на площі Фо, де він, одурманений курінням меви, мав видіння й розмову з  покійною дружиною Лією, цілковито перемінився. Він не міг більше ні писати пєси, ні бувати на репетиціях з акторами, ні зустрічатися з друзями та приятелями, ні бувати на світських гостинах, ні відвідувати численні імпрези, всякі  виставки, концерти, вшанування тощо, які чей щодня відбувалися в Рафаґедоні, ні взагалі бачити людей. Збавляв час у своєму триповерховому з вежами на фасаді  будинку на вулиці Перебитих хребтів, уже кілька років цілком опустілому, занедбаному, зранку до ночи блукаючи по численних коридорах, темних запорошених переходах, закамарках, рипучих сходах, лунких залях, притихлих покоях і  кімнатах зі спертим повітрям або в безрусі просиджуючи за гебановим бюрком у своєму кабінеті, обвішаному всюди, де тільки можна, світлинами небіжчиці-дружини. З чималої колись челяди в домі тепер, по трагічній смерті Лії,  залишилася тільки стара кривонога служниця Гамадата, яка щодня дошкуляла йому бідканнями, що він, мовляв, «себе живцем закопує у могилу через жінку, яка вчинила гріх – відібрала собі життя». 

-Пане, я хоч проста селянка з Е́на-Бе́ни, але не сліпа… Та́ ваша тужба́ за нею доведе  вас до біди,- бурчала вона.  

Веніямин не відповідав, навіть не повертав голови до служниці, неквапливо простуючи  через вітальню до свого кабінету.

-Таж її не вернути, пане!- вигукувала стара.

Веніямин мовчки підходив до дверей і брався за клямку, його руки тремтіли.

-То і йдіть собі за грішницею, як так хочете, але без мене,- вона люто зиркала йому в спину.

-Прикороти язика, гаспидська бабо,- чвиркав крізь зуби Веніямин і зачиняв за собою двері.

Він не мав сили сперечатися з Гамадатою. Почувався цілковито спустошеним, згніченим серцем, безвольним. Єдине, довкола чого кружеляли його думки й почуття, це була Лія. І якщо раніше він ще сяк-так міг забутися в якихось справах, заняттях, розвагах, сховатися там від дружини, від болю, що її нема, то після тої ночи в кавярні «Молитва трави» (це сталося чотири роки тому), взагалі не годен був знайти розради ні в чому. Дні його проходили в суцільних муках. Лія невідступно переслідувала його. Час минав, та страждання його лише зростали - він кохав її образ що далі, то сильніше, і щораз пекучішою, глибшою  ставала туга за нею. Веніямин не знав, що робити і де подітися від душевних тортур. І в його голові нема, нема та й з’являлися думки про самогубство.

Иноді, щоб хоч трохи вирватися з задушливого одноманіття гнітючих буднів,  він виходив з дому. Але завше вночі, коли вулиці були безлюдні.  Гуляв безцільно, ні на що не сподіваючись, нічого не шукаючи, ступаючи скрадливо по камяних хідниках.

Якогось дня в травні під час такої нічної про́хідки Веніямин зупинився під вуличним ліхтарем, який  освітлював мур, де було наклеєно величезний плякат. На ньому був зображений королівський во́як з піднятим сталевим шоломом у руці і радісною посмішкою переможця. Внизу виднівся напис ОСТРОВИ СВЯТОГО ЙОВА, ДИКИЙ І ЗЛИЙ ЗНОВУ НАШІ! «Ти ба, король Рафанаїл таки домігся свого»,- подумав Веніямин і тицьнув у плякат ціпком з аметистовою бамбулькою, який завше брав, коли виходив з дому. Кінчик ціпка пробив чималу дірку в голові вояка, що тут же надало плякатові виразної ґротесковости.

-А, ось де ти, запропаща душе! Ге-ге-ге!- почувся раптом вигук і гучний сміх.

Веніямин обернувся і побачив свого  друга Івцалона, директора Королівського театру, де реґулярно ставили його пєси. Івцалон сягнистими кроками наближався до нього. Позаду виднілася карета, запряжена двійкою білих коней з машталіром у циліндрі, перевязаному білою биндочкою.

-Я вже пів року не можу тебе знайти. Телефон не відповідає, а ця твоя капосна служниця, коли не приїдеш, завше каже, що «пана нема вдома».

Він спробував було обняти Веніямина, але той невдоволено відсторонився.

-Не рухай мене.

-Що з тобою? Невже й досі тужиш за нею?- з рота Івцалона війнуло коньячним перегаром.- Таж минуло девять років, як…- він не договорив.

-Не смій згадувати її імени!- злісно процідив крізь зуби Веніямин.

-О, а це чому?- пяно хихотнув Івцалом.- Я знав її не менше, ніж…

-Не смій!- люто гаркнув Веніямин і замахнувся на нього ціпком.

Він би вдарив Івцалона, якби той не відскочив.

-Зглузду зїхав?!- злякано  скрикнув Івцалон, тоді повернувся і побіг до карети.

Цілий наступний  день Веніямин був охоплений гіркими роздумами про своє безрадісне життя за ці останні кілька років. Учорашня дика й нічим не виправдана реакція на безневинні слова Івцалона ще більше упевнила його, що йому нема місця на цім світі. «Щось зламалося в мені, якась пружина, стержень… Лія пішла і забрала з собою щось вельми важливе, якесь джерело світла, мою силу, загару  жити. Я не годен більше писати драми, наснага покинула мене, за останні чотири роки  не створив жодної пєси, навіть маленької комедії на одну дію. Я не можу ні спілкуватися, ні навіть просто бачити людей, будь-яких, а не тільки друзів, приятелів чи знайомих – всі вони викликають у мене лише роздрато́вання. Чому? Що сталося зі мною? Чому нічого в світі не тішить мене? Де поділася моя радість? Чому тільки в Лії я намагаюся знайти розраду, знову і знову воскрешаю її в памяті, роздивляюся її пречудний образ, її очі, губи, лице, волосся,  але знаходжу лише страждання? Якщо моє життя тепер лише скорбота, то який сенс у такому житті, навіщо воно мені?»

І з того дня Веніямин став наповажне думати, як накласти на себе руки. Перебрав багато випадків самовбивств, про які знав особисто чи чув від знайомих, прочитав кілька спеціяльних монографій, де автори перераховували всі найвідоміші способи суїциду, навіть екзотичні, відкинув спалення, повішення, втоплення, отруєння, перерізання вен, кидання під поїзд, стрибання з вежі, заморення голодом тощо, як вульгарні або ризиковані. Найприйнятніше, як йому здавалося, було пустити собі кулю в голову. Смерть миттєва. Помилка нічого не змінить, спробу завше можна повторити. Єдине, що кров та мозок розбризкуються далеко, і якщо стрілятися просто в кабінеті, то можуть забацькатися світлини з портретами Лії. «Але ж ти простиш мені цей останній порив до тебе, правда ж, мила?»,- говорив він і очі його воложіли. І Веніямин поклав купити револьвер.

На вулиці Розпятій неподалік від школи танців для молоди, куди Веніямин часто колись заходив, бо власником цього закладу був його друг Барзілой, містилася  невеличка крамничка зброї з назвою «Вежа». Сюди Веніямин і завітав наприкінці травня.

-Що вас цікавить, пане?- запитала червонощока з копицею рудого волосся на голові жінка, лице якої розплилося в такій щасливій посмішці, наче вона уздріла найріднішу людину на світі.- Тут є все, і то найліпшої якости.

-Револьвер… Мені потрібен невеликий револьвер,- Веніямин знітився під її проникливим поглядом і опустив очі.

-З якою метою? Для відваги? Для захисту від грабіжників? Для постраху волоцюгам? Для відлякування набридливих сусідів? Для ро́зривки чи забави, наприклад, стріляти по горобцях, ґавах, сороках, білках, бездомних котах, просто по пустих бляшанках?

-Ні, розумієте, щоб влучати з дуже-дуже близької відстани,- він глипнув на продавчиню і став розглядати десятки всяких пістолетів, виставлених за шклом.

-Ага, для особистих нужд,- здогадалася вона, сяйнувши радісною посмішкою.- Так би й зразу сказали. Чого соромитися?!

-Я гадав, що про це…- почав був Веніямин, але жінка перебила його. 

-Хіба ви не знаєте, що в королівстві вже чотири роки, як затверджено закон про свободу самогубств. Ніхто тепер не сміє зазіхати на святе право людини самій вирішувати жити їй чи не жити.

-Ні, я не знав про це,- він розгублено дивився на продавчиню.

Та труснула рудою копицею і мовила:

-Тоді до діла. Є два способи. Стріляти собі в серце або в голову. Який?

-В голову,- промимрив Веніямин, ледь ворушачи язиком.

-Правильний вибір, найнадійніший!- схвально кивнула жінка і знову струснула рудою копицею. Тоді нахилилася під прилавок і довго там нишпорила, гримкотячи залізяччам.

-Ось що вам треба! «Кяри́ф» восьмого калібру,- вона поклала перед ним середнього розміру револьвер з грубезною посрібленою цівкою і орнаментованим переривистими вилюжками деревяним руківям.

-Скільки? 

-Чотири золоті рафени. За револьвер і сім набоїв до нього.

-Беру,- він розшмогнув шкіряний капшук і поклав гроші на прилавок.

Продавчиня загорнула покупку у цупкий зеленкуватий папір  і перевязала пакунок мотузком.     

-Запевняю, ви будете задоволені.

-Дякую,- Веніямин узяв пакунок і вийшов з крамниці.

Придбавши револьвер, Веніямин став почувати себе впевненіше, його життя наче набрало якогось смислу. Адже сам факт, що досить одного поруху пальця, і можна обірвати своє існування, робило його вільним, принаймні не таким фатально залежним від минулого і майбутнього, від гіркот та прикрощів, повязаних з тим, що було, і тим, що може бути. Ця свобода невідхильно  підносила його над розсудком та памяттю з їхніми нескінченними конфліктами, борсаннями між добром та злом і водночас спрямовувала на простір, який тільки й залишався -  теперішнє, те, що є тут і зараз.

Удивляючись у цей простір, у цю живу нуртуючу дійсність, йому раптом відкрилося, що він ще не все завершив, що належить завершити, зосібна, згадав свого давнього друга поета Ахіма, який одинадцять років тому покинув столицю і відтоді жив на відлюдді в Молібденових горах, забутий усіма. Ахімове загадкове всамітнення неабияк дивувало Веніямина. Він ніяк не міг збагнути, чому Ахім, який перебував на вершині слави, який купався в багатстві та розкошах і якому король Рафанаїл надав звання Поета Небесної ґільдії, занехаяв це все і прирік себе на забуття. Девять років тому він побував у Ахіма, розмовляв з ним, але так і не з’ясував цієї загадки. А ще внаслідок якогось дивного збігу саме тоді, коли Веніямин гостював у Ахіма, Лія неждано-негадано укоротила собі віку. Причина її самогубства так і залишилася нерозгадана. Веніяминові здавалося, що ці дві загадки, Ахіма і Лії були якимсь містичним чином повязані. Хай там як, але щоразу, коли він думав про дружину, то згадував і про Ахіма, а коли на гадку приходив поет, то неодмінно в уяві зринала і Лія.

Ось чому драматурґ Веніямин, згадавши Ахіма, узяв на думку неодмінно  найближчим часом поїхати в Молібденові гори і відвідати поета-відлюдника.  «Побачуся з Ахімом, а тоді й поквитаюся із життям»,- говорив він і щоразу при тому діставав із шуфляди бюрка «Кяриф» восьмого калібру, милуючись його досконалими формами. 

До гори Ляцерти, на схилі якої серед грабового лісу стояв деревяний будиночок поета Ахіма, було десь понад триста пятдесят кілометрів. Веніямин виїхав з Рафаґедона своїм зеленим, недавно відремонтованим автом рано ранесенько, коли на вулицях було ще зовсім темно, адже треба було дістатися на місце завидна, щоб не довелося ночувати в горах. Двигун, у якому замінили клапани, працював відмінно, автомашин, усяких вантажівок і фур на смердючій солярці, а також кінних повозів, пасажирських ляндар, карет  траплялося мало, тож їзда справляла неабияку приємність. Тим більше, що бетонована дорога зі столиці до Вазіка, прокладена ще сорок років тому королем Вешаїлом Другим, була у відмінному стані. Тож до підніжжя гори Веніямин доїхав без особливих пригод. Але зразу ж за залізним мостом через Курфу, коли авто звернуло ліворуч на розмочений дощем путівець і треба було постійно їхати вгору, почалися труднощі. Колеса пробуксовували на глинистому ґрунті, і машина просувалася дуже повільно, часто зупинялася, застрягаючи у ковбанях.

Коли ж Веніямин нарешті добувся  на галявину, де жив Ахім, уже почало вечоріти. Залишивши авто коло потічка,  він  рушив стежкою серед величезних, мало не в людський зріст лопухів до будиночка. Невдовзі завиднівся черепичний дах, майже всуціль укритий мохом. Обабіч біліла дика груша, вся всіяна цвітом. Веніямин памятав її, але тепер вона здавалася вдвічі більшою, ніж була девять років тому, не вищою, але мовби ширшою, її віття закривало чей половину даху будиночка. Коли він зайшов на невеличке подвіря, обгороджене почорнілими поздовжними жердками, то сонце на заході вже торкалося  чолопка гори Ґівон, назву якої він добре запамятав ще з тих останніх своїх відвідин Ахімового житла.

Дивно, але Ахіма, який, вочевидь, з самого початку сидів на деревяних сходах ґанку, Веніямин не побачив. Грушку, замшілу черепицю, ґанок, зовсім крихітний, сходи з тесаних колод бачив, а Ахіма ні. Здавалося, він виринув з-під землі. Веніямин застиг з несподіванки й не міг вимовити й слова, уздрівши його. 

-Я чув, як надсадно гуготіла твоя машина,- мовив Ахім, не встаючи з місця.

Він здавався якоюсь білою плямою - скуйовджене біле волосся, білі вуса, маленька біла борідка…,  одягнений був у білу плеца́нку з довгими рукавами, білі портяни́ці з латками на колінах, на ногах мав білі равенту́хові мешти. Лице в нього було змарніле й теж біле як крейда. 

«О, як він постарів! Заледве і впізнаєш у цьому дідові поета Ахіма, яким усі так захоплювалися». У Веніяминовому серці защеміло. І він сказав:

-Минуло девять років, коли я востаннє приїжджав сюди… на той твій дивний бенкет з місяцем. 

-Девять років. Що таке девять років? Це ніщо,- Ахім звівся на ноги.

-Чому ніщо? Так багато змінилося за цей час. І ти змінився, Ахіме. І я.

-Ходімо туди, на західний бік хати, бо не побачимо, як сонце ховається за Ґівоном,- Ахім узяв палицю з кандзюбою, яка стриміла у кущах букшпану.-   Мені здається, що змін, про які ти говориш, не існує,- мовив він і, опираючись на палицю, рушив до груші.

Веніямин пішов за ним. Під грушею стояла широка, вкрита старою веретою лавка. Трохи далі перед нею пишніли білі нарцизи. Вони сіли на лавку і стали дивитися, як пурпуровий диск сонця повільно щезає за далекою засніженою вершиною гори Ґівон.

-Глянь на це сонце. Хіба ти бачиш зміни? Я вже багато років стежу, як воно сходить на сході і як заходить на заході. Але ще жодного разу не було, щоб воно змінилося, перестало бути тим, що є, втратило свою суть. Завсіди свіже, нове, незнане. На нього можна дивитися вічно, споглядати його ніколи не набридає. А хіба це було би можливо, якби існували якісь зміни?- заговорив він, не відводячи очей від гори, де заходило сонце.

-Не дуже допетрав, що́ маєш на увазі,- пробурмотів Веніямин.

Але Ахім волів більше не говорити про це і мовчав. 

-Скажи, тобі не хочеться вернутися до Рафаґедона, до життя, яким жив раніше?- по тривалій мовчанці запитав Веніямин.

-Ні.- Ахім окинув Веніямина пильним поглядом.-  Не хочу. Та й що я там робитиму? Тут я маю все. Тут хочу й померти.

-А як же твоя творчість? Вона в минулому? Ти вже не пишеш віршів?

-Чому ж, пишу,- Ахім посміхнувся.

-Справді?! А я гадав, що ти втратив цікавість до віршування. Тож хіба тобі не прикро, що тебе всі забули?

-Прикро може бути тоді, коли не вдається досягти того, чого прагнеш.  А поезія, та й узагалі всяка творчість разом з людським визнанням вельми убога мета, аби ради неї марнувати своє життя. 

-У такому разі, навіщо ти пишеш?- щиро здивувався Веніямин.

Тим часом від сонця лишилася тонюсінька червона смужка, яка палахкотіла, розсипаючи жаристі зблиски на сніжній білині найвищого зубця гори Ґівон. Навкруги все поволі огортала темінь.

-Сонце зайшло,- ледь чутно проказав Ахім і замовк, унуривши очі в темний обрій. Тоді після павзи провадив далі:

- Ця мить чомусь завше пройнята смутком. Але звідки він? Це природа очей, це вони тужать за тим, що їм миле, чи  це саме сонце в печалі, бо покидає місцину, яку полюбило? 

-Сонце не може печалитися, воно не має почуттів,- засміявся Веніямин. Йому було дивно, що Ахім може говорити про сонце, як про щось живе.

-Може, ти і маєш слушність, але чим таким суттєвим відріжняються  людські очі від сонця?

-Як чим?- вигукнув Веніямин.- За очима стоїть душа людини, вона і відчуває.

-Так, але що таке душа? Я вже багато років стежу за тим, що можна назвати душею, за моїми почуттями, думками, памяттю… І що? Досі не збагнув, що це таке? Може, і нема ніякої душі.

-Що ж тоді є?- спантеличено глянув на нього Веніямин.

-Не знаю,- Ахім устав з лавки.- Ходімо до хати. Скоро зовсім стемніє.

Вечеряли вони на кухні. Їли варену сочевицю, вівсяні коржі, печені каштани, запиваючи все це узваром з сушених грушок, яблук та вишень. Гасова лямпа чадила, і в приміщенні  стояв гіркуватий запах гнилого дерева.

-Ти так і не сказав, навіщо пишеш, якщо творчість для тебе пусте,- мовив Веніямин, коли вони перейшли до кімнати, й Ахім ліг на тапчан, а його гість на розкладачку під грубою, розмальованою якимсь химерним орнаментом.

-Як жайворонок співає, піднявшись високо в небо, так  і я пишу вірші, бо і жайворонку, і мені так покладено звідти,- відказав Ахім.

-І тебе анітрохи не мучить, що твоя творчість залишиться незнана, піде в небуття, не схвилювавши жодного серця?

-Подивися на долю багатьох знаменитих поетів. Що дала їм слава, всезагальна шана й захоплення людської юрби? Хіба вони від цього стали щасливіші за инших людей? Ні, були такі ж самі нещасні, такі ж засліплені, такі ж виснажені гонитвою за маривами, як і всі. Щось прагли, чогось домагалися, на щось сподівалися, досягали успіхів, які не гамували душевної спраги, зазнавали невдач, які гнітили серце, страждали за  життя, поступово втрачаючи рештки надій, і в розпачі та муках пішли з цього світу. То в чому аж така велика цінність творчости? Чи не важливіше відкинути все, зупинитися, розібратися зі своїм життям, з’ясувати, що відбувається з тобою і довкола тебе? Поки ще  живий.

-І що, ти вже розібрався?- Веніямин сів на розкладачці і дивився на Ахіма.

Той лежав, унуривши очі в стелю, де в тьмявих відблисках лямпи, яка вже майже не чадила, літала зграйка нічних метеликів.  Цятки їхніх тіней мерехтіли на побілених сволоках.

-Ні, ще ні.

-Але ж ти можеш так ніколи і не розібратися?

-Ніхто не знає, що буде,- Ахім говорив якимсь глухим, наче не своїм голосом.- Але шанс завжди є. Поки ще бється серце.

Потім він устав і погасив лямпу. Тоді знову ліг на тапчан. Веніямин теж ліг. У кімнаті запала тиша. Коли вони обидвоє заснули, десь з лісу долинуло тривожне ухкання пугача.

Наступного дня Веніямин прокинувся пізно. За вікном сяяло сонце, чувся несусусвітній пташиний гамір.  На тапчані, який був акуратно застелений вовчими шкурами,   нікого не було.

«Давно так добре не спав». Веніямин потягнувся і розправив плечі. Перевів погляд на стіл. Побачив горнятко  з узваром,  вівсяний корж  і три печені каштани на деревяному тарелі. «Ось і сніданок»,- зрадів. Попоївши, вийшов надвір. На серці Веніяминові було на диво легко. «Гірське повітря так подіяло чи що?»

Ахім на городі вирівнював граблями грядку. Був одягнений у біле, як і вчора. Коли він побачив Веніямина, то зі сміхом вигукнув:

-А ось і сплюх! Ти поснідав? Я тобі дещо залишив на столі.

-Так, дякую. 

-Бачу, сьогодні тобі веселіше на серці.

-Ці гори, і все довкола чудове,- Веніямин зніяковіло глипнув на Ахіма.- Щось посіяв на цій грядці?

-Квасолю. Боюся, щоб не померзла. Тут і в червні бувають заморозки.

Вполудне, коли сонце стало припікати, Веніямин з Ахімом сиділи в затінку під кущем дейції, яка вся палала рожевим квітом. Десятки комах літали над  її віттям, і в повітрі безупину чулося дзижчання. На землі на великому плоскому камені  стояла фляшка з шипшиновим вином і глечик з водою.

-Такий пишний цвіт, а не пахне,- зауважив Веніямин. Він тримав у руці піялу з вином, наполовину розбавленим водою  і коли-не-коли підносив її до вуст.

-Дейція не пахне. Таке буває,- Ахім також тримав у руках піялу. Голова його була повернута на схід. Здавалося, що він пильно вдивляється кудись в далину.

-Що там, куди ти дивишся?- запитав Веніямин.

-Гора Елі́м. Але її не видно. Дуже густий туман.

-Ти так і збавляєш час?… город, ці гори?... Не набридає?

-Буває по-всякому,- Ахім продовжував дивитися в далину.- Але я нічого не шукаю.

-Я би так не зміг.

-Ти инший,- Ахім повернув голову до Веніямина.- Ти хочеш щось спитати?

-Так. Або радше ні. Просто хотів би щось розповісти. Не думаю, що ти чимось зарадиш.

Ахім дивився на Веніямина й мовчав.

-Зі мною щось сталося. Я ні в чому не знаходжу розради. Творчість, ради якої я жив, умерла. Уже кілька років, як я не написав жодної пєси. Я думаю тільки про Лію. Її нема, а я ні  про що инше не можу думати. І час нічого не лікує, мені стає щораз гірше.

Ахім і далі  мовчав.  

-Я більше так не можу. Купив револьвер. 

-Не можеш забути Лії?- Ахім співчутливо хитнув головою. 

-Так.  

-Чи не пробував з’ясувати, чому не можеш?

-Мені нема що з’ясовувати. З’являється Лія, і тут же виникає біль, бо її нема.

-Це не Лія з’являється, лише її образ,- Ахім дивився на Веніямина, наче протинав очима.

-Так, образ. Ну і що?

-Ти маєш з’ясувати, що відбувається з тобою, чому образ, який не є і не може бути Лією, мучить тебе.

-Як? Як  мені це зробити?

-Щоб щось бачити, треба дивитися на це щось.

-Я не розумію тебе.

Ахім мовчав. Він знову повернув голову на схід, де за туманом була схована гора Елім. Здавалося, він зовсім забув про Веніямина.

Увечері Веніямин повернувся до Рафаґедона. Душа його була в сумятті. Дні йшли за днями. Він раз у раз подумки повертався до розмови з Ахімом під дейцією. Дивні Ахімові слова «щоб бачити щось, треба дивитися на це щось» не давали йому спокою. «Що означає «дивитися»? Хіба він не дивиться, коли згадує Лію? І що можна ще побачити, крім болю, коли виринає її образ?»

Втім, збентеженість від того, що він щось не розуміє, сумнів, який закрався в його серце після розмови з Ахімом, стримували його від фатального кроку. Тож, як бачилося, Веніямин застиг на тоненькій межі між життям і смертю. Але чи довго можна перебувати на тій межі?

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

138. Усе минуще, і щастя також

https://ua-human.blogspot.com/2021/12/138.html

 

 

Читати далі...