-Памятаєш, я тобі якось писав про Матея Бурдюґа?-
мовив я, встаючи з-за столу, де ми щойно снідали.
Мій друг Серен, у якого я тут, у далекому
подеснянському селі гостював уже пятий день, глипнув на мене без особливого
зацікавлення:
-Того старого, що перекладав із санскриту… і писав
вірші?
-Так,- я зробив павзу.- Його вже нема.
-А що?- Серен дивився у вікно. У самому кінці засніженого саду привітно зеленіли ялиці
і кущі тису.
-Помер. Відібрав собі життя, випивши отрути.
-Коли?- Серен також звівся на ноги.
-Наприкінці осени. Двадцять пятого листопада.
-Не хотів більше жити?
-Не знаю,- я знічено глядів на свого друга, намагаючись зрозуміти, що він
почуває. Але його обличчя залишалося незворушним.
-А що ж инше може змусити людину поквитатися з
життям?- він узяв зі столу порожній келишок і підійшов до вікна.- Недавно у
ньому було вино, золотисте, духмяне… Тепер він пустий. Людське життя щезає
стеменно так, як вино.
-Але я не розумію одного – навіщо?
-Навіщо самому вкорочувати собі віку?- перепитав
Серен, ставлячи келишок на підвіконня. Його прозористі кришталеві вінця тут же
запалахкотіли під променями зимового
сонця.
-Так,
навіщо, і без усякої видимої причини?- я уважно дивився на свого друга.
-Я думаю, що ніякої причини і не було,- мовив
він.- Люди не завжди вкорочують собі віку з якоїсь причини. Принаймні деякі.
-Хіба таке може бути?- заперечив я. Все в мені
протестувало, але я відчував, що мій друг таки має якусь слушність. Але в чому
вона? І цього я не годен був збагнути.
-Може, Тихоне, може,- відказав Серен дещо
невпевнено.- Але ми цього не знаємо. Не можемо знати, поки...
-Поки що́?- я запитливо зиркнув на нього.
Він не відвернув погляду і унурився очима просто
на мене.
-Поки самі не скуштуємо чаші сієї.
Пополудні я вже сидів у автобусі і їхав назад до
Києва. Мороз був зовсім слабенький – йшли останні дні лютого. За вікном пропливали засніжені поля і луки,
порослі подекуди молодими соснами. Ці краєвиди, якісь німі, безрадні навівали
на мене невимовну тугу. Я старався не дивитися на них, але очі вперто знову і
знову повертали мою голову до вікна.
«Що ти хочеш там побачити? Що там так манить
тебе?»- запитував я себе. Але у відповідь було лише мовчання, незрушне,
холодне. І я не тямився, як знову прикипав очима до вкритої снігом безкрайої
просторіни з темними кущиками, деревцями, либонь, дичками грушки чи яблуньки, і
зеленими сосонками, які росли то окремо, то купками, і так дивовижно
контрастували з навколишньою білиною.
У Києві, висівши з автобуса, я чогось довго стояв
на хіднику і нікуди не йшов. Повз мене проходили люди із заклопотаними обличчями,
проїжджали авта. А я все стояв…
Якась неясна думка гризла мене. І я ніяк не міг
зрозуміти, що це за думка. Аж врешті до мене дійшло – я більше ніколи не поїду
до свого друга Серена. Ніколи. І не тому, що більше не почуваю до нього
приязни. Навпаки, моя приязнь до нього лише зросла. Здається, я ще ніколи так не розумів і не любив його, як
тепер. Але саме тому і не поїду, бо це розуміння і любов перетворилися в
суцільний біль, нестерпний, який не гоїться нічим.
Певно, справді є якась сокровенна межа, переступивши яку життя втрачає сенс. І для цього не існує жодних причин.
Певно, справді є якась сокровенна межа, переступивши яку життя втрачає сенс. І для цього не існує жодних причин.
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
52. Мій улюблений натюрморт
