Я не знаю, що сталося, чому ми з Еґестою розлучилися. Ці два роки, коли ми жили разом, без перебільшень були найкращими в моєму житті. Особливо перший рік, коли я познайомився з нею в кавярні «Четверта тінь». Я тоді довго домагався її, будучи охоплений дивним почуттям жаги, жаги незрозумілої і непояснимої, бо Еґеста і зовнішністю, і своїм внутрішнім єством цілковито заперечувала мої уподобання гарної жінки. Я не розумів тоді і не розумію й досі, що так полонило мене в цій дівчині, і чому я тоді так розпалився, коли вона, зайшовши у воду, показала мені свою попечену, знівечену шрамами промежину. Я кричав тоді, наче навіженний, задихаючись від хіти, і як тільки Еґеста вийшла на берег, кинувся до неї, і ми кохалися в якомусь шалі, катуляючись по піску, забувши про все і прагнучи лише одного – якомога довше бути одне в одному.
Відтоді Еґеста майже постійно жила в мене на вулиці Зелених псів неподалік площі Неба в моєму невеличкому помешканні під самим дахом, що складалося з двох покоїків і крихітної кухоньки з лазничкою. Мій тато, власник кількох вапняних заводів у Ери́тській провінції не шкодував для сина коштів і справно висилав з Да́вна гроші на університет й проживання в Седіолані, байдуже, що це влітало йому в кругленьку суму. Отож ми з Еґестою хоч і не розкошували, але голодними не ходили, і тому не мали ані найменшого бажання десь влаштовуватися на постійну роботу, задовільняючись випадковими заробітками.
Весь свій вільний час ми присвячували одне одному. Все робили вдвох. Усюди ходили разом, і на прогулянки, і на закупи, і до друзів (моїх, бо вона не мала жодної приятельки), і навіть на пошту - щоб отримати черговий грошовий переказ, я неодмінно брав зі собою Еґесту. Тим паче, що вона дуже любила туди ходити. Пошта вабила її якоюсь особливою атмосферою. Запах клею, розігрітого червоного воску (його службовці пошти називали ще сурґучем), найрозмаїтіші кореспонденції, ди́ктові скриньки, пакунки, обгорнені сірою портни́ною, пере́паски в цупкому папері, конверти всіх можливих розмірів, письмове причандалля на столиках, зосібна, каламарі з чорнилом, гусячі й новітні сталеві пера, ґрифельні олівці, ґумові стирачки, ріжнокольорові бібу́ли, стоси білих, блакитних або рожевих аркушів на листи, барвисті, з найрозмаїтішими зображеннями поштові марки всякої номінації, моторні листоноші в темно-зелених мундирах і з брунатними торбами через плече, хвацькі робітники з візками, вщерть наповненими посилками, заклопотані поштові працівники за шкляними віконечками – все це викликало в Еґести справжній захват. Але особливо її очі спалахували радістю, коли я підписував бланк зі сумою в кількасот срібних імперія́лів навпроти свого повного імення – Ясминум Нафталія Вокабулес, а також коли з віконечка з написом ПОШТОВІ ПЕРЕКАЗИ, пухкі з наманікюреними нігтями жіночі пальці клали переді мною на холодний білий мармур гроші, зазвичай новенькі, лискучі, які, здавалося, ще й привітно посміхалися. Еґеста, яка була напівсиротою (її мама втопилася в Седі), і з пяти років виховувалася в тети, старої бабехи з гістеричним характером на імя Тео́на, і яка, зростаючи у злиднях і нескінченних сімейних сварках, а то й бійках між Теоною та її чоловіком Касяном, безпробудним пияком, сприймала ці грошові надходження не инакше, як чудо.
До тети Теони, в якої Еґеста мешкала до знайомства зі мною, вона майже не навідувалася. Жила в мене всі два роки, поступово перевізши на мою квартиру свої небагаті пожитки – кілька клунків з одягом, куфе́рок з постільною білизною, швейну машинку «Фе́ра», дві замацані й пожовклі від часу книжки з куховарства, пуде́лко з гарненьким порцеляновим чайничком, розписаним червоними хризантемами, і такими ж двома порцеляновими горнятками, шкіряний несе́сер, альбом зі світлинами й іграшкового ослика з червоного бурштину, памятку від мами, якого дуже любила, вважала своїм оберегом і часто казала: «Це, Я́сме, якщо хочеш знати, найцінніше з моїх речей».
Мене дуже дивувало, що за два роки Еґеста жодним словом не прохопилася про заміжжя. Наче її зовсім не цікавило облаштування нашого майбутнього. Здавалося, що вона була всім задоволена, почувалася абсолютно щасливою і жила винятково теперішнім, позаяк її цікавили суто конкретні речі -- купити в бакалії цукру, олії, мила, кукурудзяної чи пшоняної крупи, поторгуватися на базарі за свіжу городину, приготувати ситний обід, пошити що-небудь з одягу для себе чи для мене, піти кудись погуляти, наприклад, на Імперську площу або в парк на вулиці Срібній, де росли гостролисті дуби, подивитися який-небудь фільм (неодмінно про кохання) у найближчому кінотеатрі, послухати з відкритої сцени на площі Неба гру музик, а то й просто повештатися по площі, де то там, то там можна було надибати багато цікавого люду -- жонґлерів, лигайшво́рнів, вогнепи́рхів, паяців, акробатів, фокусників, заклиначів змій, відгада́йсонів, хіромантів, астрологів, черевомовців, ґримасників, жінок-змій, вуличних поетів, акторів, художників тощо. Еґесту, здається, зовсім не цікавило майбутнє, вона взагалі не любила мріяти, будувати пляни, ставити перед собою якісь далекосяжні цілі і тішилася винятково тим, що було поряд, що можна було побачити, почути, помацати, що існувало тепер, зараз. З цієї причини вона не любила і читати і якось зізналася, що за все життя не дочитала до кінця жодної книжки.
Утім, мене цілком влаштовувала ця Еґестина байдужість до майбутнього і ця її спрямованість винятково на сьогоднішній день. Адже я сам мав дуже туманні уявлення про власні перспективи, не знав, чого хочу, і відчував щораз більшу нехіть до всього, що вважалося вартісним, важливим, престижним, усього того, чого так прагне більшість людей – багатства, успіхів у тій чи иншій ца́рині, суспільної поваги, родинного щастя. Я не розумів, що такого цінного у цьому всьому, що ради нього треба докладати стільки зусиль, жертвувати своїм здоровям і роками життя. «Хіба багатство, кар’єра, повага в суспільстві, слава, кохана дружина, діти роблять людину щасливою? Хіба, навіть маючи це все сьогодні, людина не може втратити це завтра? Хіба страх можливої утрати не отруює її радість з дня на день? То як тоді можна бути щасливим? І чи не полягає щастя в чомусь зовсім иншому, незнаному, в чомусь такому, що не зрадить і буде з тобою завсіди?»,-- запитував я себе. Запитував і не знаходив відповіди.
Утім, почуття марнотности зусиль, ілюзорности людських поривань, безсенсовности «великих цілей» важким каменем гнітили моє серце і підривали в мені бажання взагалі будь-що робити. Поступово я став тратити цікавість до всього, чим захоплювався раніше – до читання пригодницьких романів, до фортепянної музики, до кінофільмів, зосібна і комедійного жанру, до піших мандрівок в гори, до гри в кошикі́вку, кру́глі чи кармелю́к, до прогулянок на батьковій яхті вздовж морського узбережжя, врешті і до навчання в університеті, в тому числі і до свого улюбленого предмету -- хемії, ради якої я і став студентом. Зробилися для мене якимись безликими та беззмістовними і розваги моїх товаришів. Я щораз рідше праг з ними зустрічатися, і часто тікав з чергової студентської вечірки, аби просто бездумно потинятися вулицями. Еґеста, яка всюди ходила зі мною, в такі хвилини завжди дуже злилася. «Не розумію, навіщо нам покидати друзів у розпал веселощів?»,-- казала вона. Адже їй на противагу мені дуже подобалися шумні товариства; хай і пусті, але веселі розмови; вона любила, коли сміються, сиплять жартами, корчать дурня, співають задеркуваті пісні; любила слухати жваву музику, дивитися загонисті танці; горнулася до людського гамору, збудженої розмови, крикотні. Все це попросту заворожувало її. І хоча сама не виявляла в компаніях особливої активности, здебільша мовчала, рідко коли сміялася, ніколи не співала і не танцювала, проте почувалася надзвичайно комфортно серед будь-яких веселих збіговиськ.
Тим часом мене що далі, то частіше охоплювала дивна апатія, якийсь пекучий унутрішній нуд. Це був стан, коли мене зсередини роздирало, поривало кудись, але нічого не хотілося. Я нікуди не бажав іти, нічого не праг робити, і все, що тільки не спадало на думку, викликало в мене огиду. В такі дні я міг годинами валятися на канапі, не знаючи, де себе подіти, робився дратівливим, жовчним, просто нестерпним, вередував, чіплявся до Еґести за найменшу дрібницю, ні сіло ні впало звинувачував її у невідь-яких гріхах і дошкуляв їй, чим тільки міг. У відповідь вона, затуливши лице долонями, лише схлипувала і казала: «Ти мене вже не кохаєш!».
Памятаю нашу першу серйозну сварку. Це було навесні. Я якраз тоді зовсім перестав ходити до університету, і ми сиділи вдома напівголодні, бо мій батько, довідавшись, що я покинув навчання, перестав присилати гроші, вимагаючи, аби я негайно повертався до Давна, цього заскорузлого провінційного містечка, де я мав нещастя колись народитися і де провів своє дитинство. Того дня Еґеста десь роздобула замороженої шпараґі́вки і зварила її на обід.
-Ось, на, поїсиш, бо ми більше нічого не маємо,-- мовила вона, викладаючи з баняка паруючі стручки на порцеляновий таріль.
Я зліз з канапи і взяв виде́лець.
-Це неможливо їсти без масла,-- зробив я кислу міну, кладучи до рота кілька стручків.
-Але ж ти знаєш, що у нас нема грошей,-- Еґеста винувато глипнула на мене.
-Це нічого не міняє,-- крижаним тоном відказав я і поклав виделець на стіл.
Еґеста дивилася на мене з очима повними сліз.
Я ліг на канапу і втупився в стелю, де звисав білий пляфон. Він весь був засланий павутиною, а всередині аж темніло від здохлих мух. Я деякий час мовчки дивився на пляфон, а тоді мовив:
-Могла би хоч павутину змести.
-Тобі треба, ти й змітай,-- бризнула слізьми Еґеста й відвернулася.
-А що ти хочеш? Ми ж не можемо наймати служницю, щоб прибирала!—процідив я крізь зуби, і далі дивлячись у стелю.
-Якщо я тобі заваджаю, то так і скажи!— вибухла плачем Еґеста.— Я знаю, ти хочеш, щоб я пішла, бо вже не кохаєш мене.
-Не верзи дурниць,-- відказав я, відчуваючи, що мене ця сцена забавляє.
-Як ти можеш бути таким бездушним?! Тобі зовсім мене не жаль!— продовжувала плакати Еґеста.
-А чому я маю тебе жаліти? З якої рації?— я сів на канапі.— Адже поки мій татусь присилав гроші, ти була всім задоволена, егеж?
-Ти безсердечний! Я ненавиджу тебе!— крикнула Еґеста. Вона вся перемінилася на виду. Її губи дрижали, а очі палали гнівом.
Я відвернувся і мовчав, вже шкодуючи, що затіяв цю безглузду сварку.
Тим часом Еґеста, вся здриґаючись від ридання, кинулася до дверей і вибігла з помешкання. Я не пробував її завернути, бо був певен, що вона за годину-дві повернеться, але помилився, вона не повернулася. Стало вечоріти, а її все не було. І мені довелося Еґесту шукати по цілому Седіолані. Я обдзвонив усіх наших знайомих, побував у всіх кавярнях, де ми зчаста бували, пройшов пішки всю набережну Седи від Місячного до Сонячного мосту, усі найулюбленіші місця наших прогулянок, але так ніде її і не знайшов. І лише коли у повному розпачі пізньої ночи вертався додому, то побачив її. Еґеста сиділа на мурованих сходинках під брамою нашого будинку. Вона не плакала. Просто дивилася на мене. Я взяв її за руку, і ми мовчки рушили на гору до своєї мансарди.
Потім ми сварилися щораз частіше. Періоди примирення і відносного затишшя між нами змінювалися гнітючими днями взаємних звинувачень і докорів. Здавалося, що ми зовсім не чуємо одне одного. Мене дратувало, що Еґеста нітрохи не розуміє, що зі мною коїться. Я бачив, що вона просто не здатна це зрозуміти. Всі мої пояснення розбивалися, як об мур. І я врешті припинив будь-які намагання пробитися до її серця. Еґесту в свою чергу глибоко ранило моє бездушне ставлення до неї, мучила моя невдячність за все, що вона робила для мене. А мою апатію, моє збайдужіння до всього вона пояснювало лише одним – що я перестав її кохати. Так ми і жили, кожен зі своїми уявленнями і претенсіями одне до одного.
На початку літа нам довелося звільнити помешкання, бо не було чим платити за комі́рне. Ми довго тягли, обіцяли, що обовязково заплатимо, я навіть обманув господаря, показавши йому підробленого бланка на грошовий переказ від батька, але врешті решт йому набридло чекати, він викликав поліцію і ми опинилися на вулиці. Ночували на горищі старого будинку, призначеного на злам. Все, що можна було продати з речей, ми давно продали, в тому числі й Еґестину швейну машинку «Фера». Перебивалися випадковими заробітками. Грошей не вистачало навіть на їжу, і бували дні, що ми буквально пухли з голоду. При чому добувала гроші зазвичай Еґеста, бо я зовсім утратив будь-яку наснагу і був ні на що не здатен, і щоразу, коли виходив буцімто шукати роботу, насправді просто тинявся містом або просиджував на набережній Седи, байдужий до всього, в полоні химерних марив, які неустанно продукувала моя свідомість. Це був украй важкий стан, бо я чітко бачив, що моя душа чогось хоче, чогось домагається, тужить за чимось, але я не знав за чим, не міг зрозуміти, чому мені так погано, чому все довкола викликає в мену таку пекучу печаль, чому ніщо не тішить моє серце, не хвилює мене, не вабить, не сповнює радістю. Все здавалося мені позбавленим сенсу, ілюзією, обманом. Я дивувався, як люди можуть жити в таких ефемеріях, як можуть обманювати себе, перебуваючи у виснажливій гонитві за злудою. «Бо вони тупі, дурні кендюхи, натоптані лайном замісць мозку»,-- казав я собі, переповнений зневагою до всіх, хто жив активним, цілеспрямованим життям.
Увечері я повертався на горище. Еґеста завжди зустрічала мене з радістю, особливо, коли їй вдавалося роздобути якоїсь їжі.
-Дивися, що я принесла,-- вигукувала Еґеста, обіймаючи мене. Тоді виймала з та́шевої торбинки кілька сосисок чи бляшанку з вареним горохом або й просто дві чималенькі канапки з сиром. Її очі такої хвилі завсіди аж світилися щастям.
Я мляво цілував її в губи і, нічим не виявляючи особливого захвату, кивав головою. Її поведінка, її емоції, які здавалися мені неадекватними, неабияк дратували мене. «Яка вона тупа і примітивна,-- думав я.— Достатньо якогось їдла, щоб вона була щаслива. Пре́цінь вона нічим не відріжняється від усіх цих людей, які тільки й живуть, аби гребти під себе».
Звичайно, що я не міг довго приховувати такі свої почуття. Еґеста дуже тонко відчувала мій настрій і не заспокоювалася, поки я не викладав їй усе, що про неї думав. Ясна річ, що це неодмінно завершувалося черговим скандалом. Иноді мені вдавалося її заспокоїти, я навіть просив у неї пробачення, клявся, що нічого такого більше не повториться, і ми мирилися, я пригортав її до себе, і все завершувалося бурхливим коханням на матраці, вкритому стареньким вовняним коцом, коханням, яке могло тривати, чей, до глибокої ночи, а иноді, навпаки, ми сварилися, безупину звинувачували одне одного, кричали, навіть, бувало, й билися, і цей ко́лот не припинявся часом до самого світанку, коли, геть знесилівши, ми не засинали кожен у своєму кутку – я на старому поламаному фоте́лі, а Еґеста, скулившись, на клунках з одягом. А матрац на купі трухлявих дощок, який був нашим ложем, так і залишався не зайнятим, наче докір нам обом.
Що тримало мене, чому я не поривав з цією дівчиною? Ні, причина була зовсім не у тому, що, як твердила сама Еґеста, я буцімто використовував її, бо мені це було вигідно. Мовляв, вона знаходила, де тільки можна підробітки, і приносила їжу, щоб ми не здохли з голоду, а я нічого не робив і жив за її рахунок. Все пояснювалося набагато простіше. Я був припнятий до Еґести банальною плотською пожадою. Любосний порив – це була єдина схотінка у мені, реальну вагу якої я не заперечував. Я втратив цікавість до всього, все в світі знецінилося для мене, крім цього потягу, неконтрольованого, неочікуваного, непідвладного волі. А Еґеста була дуже пристрасною, хтивою самицею і ненаситною. Вона віддавалася кохальному шалові всеціло, повністю втрачаючи себе. Вона наче зникала в безумі солодких розкошів, і все її тіло, кожна місцинка, звивинка, виямка, горбочок нуртували, грали насолодами, захоплюючи у свій божевільний вир і мене. І я, кохаючись з Еґестою також цілковито втрачав себе. Наші любовні ігри, які могли тривати годинами, то затухаючи, то вибухаючи з новою силою, були єдиним місцем, де я почувався щасливим. Весь инший час був для мене суцільним стражданням. Я наче не жив, і оживав лише в Еґестиних обіймах. І якщо би це було можливо, то, певно, ніколи би їх і не покидав. Таким чином Еґеста мала для мене неабияке значення, і я був абсолютно щирий, коли твердив, що кохаю її і страшенно злився, коли вона заперечувала.
З Еґестою ми бачилися зазвичай увечері, бо вдень вона пропадала в пошуках роботи. І я всі дні тільки те й робив, що або сидів в оціпенінні на горищі, або, коли ставало вже зовсім нестерпно, спускався вниз і безцільно блукав вулицями Седіолана. Моя душа почувалася наче в клітці, поривалася кудись, вдарялася об холодні ґрати і закривавлена падала до́лі. Тими ґратами був весь зовнійшній світ, на який я дивився, у якому перебував і який нена́видів. Годі й казати, які страждання це мені приносило. Тому й не дивно, що я з якогось часу причастився до гашишу. На пустищах, сміттєвих звалищах шукав коно́плю, збирав з неї смілку, висушував і потім курив з тютюном. Це дурман-зілля приносило мені тимчасове полегшення. Я наче пірнав у ріку без берегів, лагідні води якої огортали мене, і світ довкола ставав відкритим, привітним, повним сподівань, весь вигравав, палахкотів і висвічував радісними і найпречуднішими відтінками. Ясна річ, це був той самий світ, але водночас якийсь зовсім инший – новий, свіжий, незвіданий, прекрасний, у якому все погане чарівним способом перетворювалося на добре.
Саме моя неспога́дана зага́ра до гашишу, і привела мене до сільва́тів, дивацької компанії хлопців та дівчат, які збиралися в парку на вулиці Срібній. Деякими днями там, на просторій галяві, зусебіч оточеній гостролистими дубами, юрмилося до кількох сотень осіб. Вони нічого не робили, просто збиралися парами і поодинці, і стояли. Хтось упівголоса щось деклямував чи наспівував, хтось курив гашиш, частуючи всіх, хтось пригортав й цілував свою подругу, хтось мовчки дивився кудись, заглиблений у себе, а хтось просто бездумно прогулювався в юрбі. Це були так звані сповідники вільного життя, які заперечували всі усталені суспільні норми і закликали жити згідно з природою. «Людина має слухати й чинити лише те, що хоче її серце. Ніякі надумані заборони не мають ставати цьому на перешкоді,-- казали вони.—Живи, як відчуваєш. Хочеш курити гашиш, кури. Коно́пля зростає в світі для того, щоб світ став кращим, принаймні у твоїй свідомості. Покохав, не стримуй себе, віддавайся коханню весь і до кінця. Памятай, саме кохання породило життя, отже, життя – це кохання. Не забувай, що ти народжений вільним. Ти не припнятий ні до кого і ні до чого. Коли тебе потягне в дорогу, не зволікай ні хвилини, кидай усе: дім, рідних, роботу і віддайся духові мандрів. Хай він веде тебе, куди йому забагнеться».
Всі ці твердження були дуже мені до серця, і я став часто бувати в парку на вулиці Срібній. Невдовзі разом зі мною в компанії сільватів стала появлятися й Еґеста. Вона там дуже хутко освоїлася і була прийнята як своя, в неї навіть появилося кілька по́друг. З моєї легкої руки Еґеста причастилася також і до гашишу, і ми, як це не дивно, завдяки цьому менше сварилися. Треба сказати, що гашиш дуже змінив Еґесту. З якогось часу я помітив, що вона вже не так гостро реаґує на мої каверзи. Тепер вона здебільша лише усміхалася, коли я починав допікати їй всякими злосливими зауваженнями. Усміхалася і дивилася на мене своїми великими блакитними, як небеса очима. Еґеста взагалі стала якась наче стриманіша в почуттях і не така діяльна, запалиста в бажанні щось робити. Вона щораз рідше виходила на пошуки підробітків, часто залишалася разом зі мною на горищі і ми, байдуже, що голодні, обкурювалися до безпамятства гашишем і потьмарені, безупину регочучи, віддавалися коханню на нашому матраці, і це могло тривати аж до вечора, коли ми цілковито знесилені засинали голі в обіймах одне одного. Дивна річ, але щоразу ранком наступного дня Еґеста щезала. Я прокидався, а її не було. Мені зводило шлунок від голоду, але я знав, що годі сподіватися, що вона принесе їжу, як це бувало раніше. І я вставав, спускався з горища вниз, і йшов у парк на вулиці Срібній. І неодмінно заставав там Еґесту. Зазвичай вона сиділа на траві разом з кількома сільватами, хлопцями і дівчатами, плетучи вінка із диких квітів чи бавлячись камінцями, яких можна було знайти чимало на паркових доріжках.
-Могла би хоч щось дістати попоїсти, раз так рано зірвалася на ноги,-- сердито буркав я, сідаючи поряд.
-Там у коробці мали би бути ще залишки хліба і цибулина,-- Еґеста дивилася на мене і посміхалася. Її очі світилися тьмяними вогниками, в яких не було нічого, лише порожнеча.
Ці очі цілковито обезброювали мене і я замовкав, не почуваючи ані найменшого бажання їй докоряти.
Літо добігало кінця. На вулиці було мокро, незатишно. Вже кілька днів у Седіолані йшов дощ. І це було дуже незвично, бо здебільша серпень у південних провінціях був завжди сухим та спекотливим.
Я й Еґеста сиділи на горищі голодні, знесилені несамовитими любощами продовж майже двох діб поспіль, та ще й цілковито очманілі від гашишу, запахом якого, здавалося, просякло усе навколо. Ми були зовсім голі. Наші тіла лисніли в брудних патьоках поту, нема, нема та й поблискуючи під тонюськими промінчиками сонця, яке пробивалося крізь шкалу́бини в черепиці. Я лежав на матраці і дивився на Еґесту. Вона сиділа поруч. Її очі були звернені кудись у куток, де стояли розсохлі бочки, ро́вер без переднього колеса і паки зі старими журналами. Все це було вкрите грубим шаром пилюки.
-Може, роздобудеш якоїсь їжі?— ледь розтуляючи рота, прожебонів я.— В мене зовсім нема сил.
-Так,-- прошепотіла Еґеста. Вона посміхалася. Пиптики її пукатих персів затремтіли.
-Я вже не можу нічого,-- прошепотів я.
-Скуримо ще одну,-- Еґеста припалила сірником цигарку з гашишем.—Инакше я не встану. Вона зробила глибоку затяжку і простягла мені цигарку.
Я довго дивився на струмінь диму, який точився з цигарки. І не рухався.
-Бери,-- тихо мовила Еґеста.
-Не можу,-- через силу відказав я, але взяв цигарку.
Затягшись, я закашлявся. І довго не міг вгамувати кашель. Мені аж потемніло в очах. А коли прийшов до тями, то побачив, що Еґеста сидить у тій же позі, що і раніше, і посміхається.
-Чому ти не йдеш?—запитав я.
-Я піду… піду…-- тихо відповіла Еґеста. Вона і далі посміхалася.
-Іди,-- повторив я.
Еґеста повернула до мене голову. Її лице посміхалося, а очі не виражали нічого, були пусті, і не сині, а темні, як нічне небо.
-Іди,-- знову сказав я.
Еґеста не відповідала, а лише дивилася на мене.
Я не зауважив, коли вона покинула горище. Може, взагалі все, що відбувалося з нами останні кілька днів, мені примарилося. Але з того часу я її більше не бачив. Еґеста щезла. Щезла, як щезала багато разів раніше після наших бурхливих ночей, одурманених коно́плею. Втім, цього разу вона щезла безповоротньо. Назавжди. І я залишився сам саміський із своїми стражданнями, сам без усякої розради. І муки мої подвоїлися. З дня на день я блукав Седіоланом, шукаючи за Еґестою. Часто приходив у парк на вулицю Срібну, сподіваючись її уздріти серед сільватів. Але її не було. І ніхто не знав, де вона поділася. Я, наче тінь, бродив серед хлопців та дівчат, які стояли, пригорнувшись одне до одного. Але не дивився ні на кого. Вони були мені нецікаві. Я був байдужий до них і до всього, що вони говорили, що стверджували, до чого закликали. Моє серце прагло лише одного – знову побачити її, мою Еґесту, дівчину, яку кохав і яку втратив, здається, назавжди.
