Продовж усього літа йшли дощі. Небо якщо й прояснялося, то не надовго, бо з заходу безустанно сунули все нові й нові хмари. Гори чи не щодня були вкриті непроглядною мрякою. Всюди було мокро, текло, крапало, дзюркотіло. Щоранку з полонин додолу сповзали густі гли́зяві тумани, які потім клубочилися внизу по ізво́рах, жоло́бинах та камянистих што́лах. Височенні ялиці так намокали, що аж подекуди тріскалися вздовж стовбурів, товстелезні буки через мокротечу перестали рипіти навіть під сильними вітрами, кремезні граби, які су́плаш вкривали пологі гірські схили, то тут, то там згиналися в химерні коромисла під ваготою сльоти. Від нескінченної мочви́ деревяні стіни хатини знадвору заледве не до вікон вкрилися червонавою мшеддю і поетові Ахімові доводилося пропалювати в грубі, щоб хоч якось зігрітися і висушити перемоклий за день одяг та взуття. Гігантські лопухи, які з передвіку були хазяями цієї галявини і з якими рік у рік боровся з сокирою в руках Ахім, тепер з подвоєним нахабством наступали зусебіч на город, пядь за пяддю захоплюючи оброблений ґрунт, безжально пожираючи грядки з і так доволі хи́рявою цьогоріч городиною, насамперед броко́лею, каляріпою, козе́льцем, пастернаком та бобами, яким випало нещастя рости по краях. Рясні дощі зробили лопушане стовбуриння таким грубим та жи́лавим, що сердешний поет просто не встигав їх вирубувати. Тільки-но повистинає навісні би́ла в одному місці, як у другому із землі вистромлюються нові зелені степо́ри. За ніч вони виростали заледве не до пів метра. Лопухи поволі, але впевнено відбирали в Ахіма землю, яку він з такими зусиллями окультурював протягом довгих років. Так, спасіння було лише в одному – в сонці. Лише воно своїми гарячими променями могло зупинити навалу цих зелених велетів.
Отож, сьогодні на світанку Ахім невимовно зрадів, коли побачив, що небо цілком чисте, мряка розсіялася і з-за далеких, огорнених сизою імлою і посріблених вічними снігами гірських що́вбів устає величаве жаристе ко́чало.
-Може, хоч під кінець літа припиняться ці шкаворі́жні дощі,-- прошепотів Ахім, стоячи в хаті коло вікна і з захватом споглядаючи як сонце, в міру того як підіймалося вище, щораз більше втрачало багрець і набирало якоїсь дивовижної, небаченої досі дублени́стої барви.
Ахімові вже збігло шістдесят. Він постарів, схуд, на обличчі з’явилися численні зморшки, волосся й борода зовсім стали білими. Втім, він анітрохи не тужив за розбурханим, насиченим численними подіями столичним життям. Покинувши дванадцять років тому Рафаґедон й оселившись у Молібденових горах, тут, на цій галявині, що загубилася серед грабового лісу на широкому возло́бку гори Ляцерти, Ахім першими роками ще иноді приїжджав до столиці, аби взяти участь у якому-небудь поетичному турнірі чи щоб підписати угоду на видання нової збірки своїх віршів, чи й просто щоб побачитися з найближчими друзями, проте згодом, після того, як повернувся з острова Амоса, де побував на похороні батька, більше вже не покидав своєї самотньої гірської оселі. Минали одне за одним зима, весна, літо, осінь, а Ахім тільки те й робив, що відгортав сніг, рубав дрова, палив у грубі, ходив по воду, копав город, сіяв, садив, виполював бур’яни, поливав грядки у спекоту, збирав на городі урожай, ходив по гриби, чорниці, малину, а то й безцільно блукав лісами на далеких ки́черах, спинаючись по камянистих о́блазах, прямовисних за́рвах, видираючись на високі жбири, порослі слизьким попелястим мохом, або просто сидів біля хати під тінистим кущем дейції і годинами дивився на далекі, побілені снігом гірські верховини, а ще коли-не-коли брав у руки олівця і писав чергові катрени до своєї поеми «Останнє пристановисько».
Так, з року в рік тихо й непомітно минало Ахімове життя. Він нікуди не їздив, ні з ким не бачився, не з’являвся на світських учтах, не брав участи у письменницьких дискусіях, про його вірші все менше згадували літературні критики, а до нього самого щораз рідше приїжджали навіть друзі, не кажучи вже про простих шанувальників, цікавість до його творчости потихеньку згасала, і люди мало-помалу стали забувати його. Але це анітрохи не засмучувало Ахіма. Зовсім инше тривожило його серце.
З якогось часу Ахім зауважив, що иноді подовгу може застигнути на місці, прикипівши очима до якого-небудь непримітного кущика калга́ну, стебельця полину, крихітного листочка драголю́ба, а то й до височезного старого бука, модрини над глибокою куга́вою, гіллястого тиса з пурпуровими цятками ягід чи до далекої, ледь видимої в імлі неде́ї або білої хмарки, яка поволі тане в ясному небі. В такі хвилини йому здавалося, що час наче зупиняється на хисткій непевній межі, і він балянсує разом з ним, а його очужілий, відсторонений розум механічно фіксує кожну найменшу зміну зовні і всередині нього. І тоді все його єство завмирає, ховається, стає ефемерним, а в тому, що колись було його свідомістю, починають зачаровано лелі́ти навколишні речі, серед яких нема, нема та й пропливають безживні силюети його думок, виникаючи з нічого і щезаючи в нічому. І щоразу, коли після цього він приходив до тями, його огортав пекучий біль якоїсь невіджалуваної втрати. Йому здавалося, що калга́н, полин, драголю́б, бук, модрина, тис, далека недея чи хмарка щось ніби розповідали йому дуже-дуже важливе, але він чи то не зрозумів, чи то просто забув і не годен пригадати, про що́ вони говорили. «Ця їхня сокровенна мова щоразу залишається закрита для мене. Вони щось знають, звертаються до мене, прагнучи розповісти, а я не чую»,-- думав він засмучено.
Ахім, відколи себе памятає, завжди почував нездоланну цікавість до навколишнього світу. Його вабило все, що траплялося йому на очі. Його заворожувало, як об весні веселі сівачі йдуть зораною ріллею, сіючи просо; як безжурно співає жайворонок, зависши високо в небі; як сільською вулицею неквапливо воли тягнуть мажа́ри, наладовані каляріпою; як спокійно лягає на вечірньому пру́зі багряне сонце, потопаючи у густому тумані; як до пристани гордо підпливає каравеля, енерґійно тріпочучи білими вітрилами; як радісно хлюпоче вода, спадаючи з очеретяної стріхи сільської ора́нди; як в сутінках скрадається тхір коло квітучого ясминового куща; як батько у надвечірній тиші шанобливо читає на ґанку бі́булу; як мати тихо порається коло груби і її тінь то загадково тремтить, то застигає на стіні. Його дивувало й зачаровувало все це. Йому не хотілося нічого робити, а лише споглядати, споглядати, споглядати дивний плин подій. І він усякий раз неабияк бентежився, коли зусиллям волі змушений був зосереджуватися на чомусь й братися до якоїсь праці. Робота в полі, на подвірї, в саду, в стайні, коло овець чи кіз, навчання в школі чи навіть гра в кошикі́вку або відби́ванку з однолітками, ніколи не давалися йому легко, не відзначалися великими успіхами й тим паче ніколи не приносили йому особливої радости. Він, коли мав вибір, завсіди волів байдикувати, а не щось робити. І тому батько-мати вважали Ахіма лінивим, часто його сварили, карали, а иноді навіть били. А він, отримавши прочухана, щоразу тікав подалі від людей й годинами гірко плакав, чи то ховаючись десь у заростях багни́ці за селом, чи то біг на безлюдне узбережжя океану і там, поринаючи в бездумне споглядання безкраїх морських просторів, гамував свою образу.
Із раннього дитинства Ахіма переслідувало дивне відчуття, що повсякчас, коли йому доводиться скупчувати увагу на чомусь одному, то він наче вмирає. Йому здавалося, що живе він лише тоді, коли не робить ніяких зусиль, а лише пасивно споглядає постійно змінні картини навколишнього. З роками це відчуття ставало щораз гострішим, й Ахім що далі, то більше віддавався безцільному спогляданню речей. Тепер же, зовсім постарівши, він тільки в цьому і знаходив єдину розраду -- жив і тішився лише тим, що́ бачив. «Те, що так вабить й хвилює моє серце, є переді мною, є в мені і довкола мене. Я хочу бути з ним завжди. Ніщо більше не цікавить мене»,-- знай повторював він.
Втім, Ахіма дуже бентежило, що иноді, коли він перебував у такому бездумно-солодкому спогляданні дійсности й очі нема, нема та й затримувалися на чомусь особливо гарному, незвичному, його ні сіло ні впало могло охопити дивне оніміння, він наче кудись провалювався, цілковито втрачаючи самого себе. «Роздивляючись щось, я можу так захопитися, що якоїсь мити зовсім забуваю про себе й немовби перестаю існувати. Як же я можу збагнути те, що́ шепочуть мені речі, коли нема мене, коли щезає той, хто прагне збагнути? Чи не тому таїна довколишнього залишається для мене закрита?»,-- бідкався Ахім. Проте нічого змінити не міг. Він перебував наче в зачарованому колі. Дійсність заворожувала його, змушувала знову і знову пильно вдивлятися в неї. Ахім споглядав її і мимоволі опинявся в полоні її чарів, нерідко повністю втрачаючи себе. А коли свідомість врешті прояснялася, то не міг сказати, що́ було з ним, бо жодного спогаду про бачене не могла воскресити його память. Таїна речей знову і знову залишалася для нього нерозгадана. Ось це і мучило Ахіма чи не найбільше.
Тим часом сонце починало пригрівати і вся галявина, де стояв Ахімів будиночок, невдовзі запарувала. Великі густі куделі здійнялися над городом, потяглися до щільного зеленого муру лопухів, які наступали зусебіч, і, перелізши через нього, стали поволі вповзати до грабового лісу, виринати над ним то тут, то там, і по́вагом, але неухильно сунутися вище й вище до верхівки гори Ляцерти. Гаряче сонячне проміння по́хіпко висушувало усе навколо: землю, трави, би́ла лопухів, стовбури й листя дерев. На стежці, яка простягалася від будиночка до лісу, вже подекуди завиднілися невеличкі сухі латки. Ахім узяв ціпок, зійшов з ґанку і рушив стежкою, збиваючи поперед себе росу з навислих гілок форзи́ції, яка росла оба́поли. По кількох кроках його постать заледве можна було угледіти в непрозиренних клубах пари. А коли він дійшов до грабового лісу, то й зовсім щез з очей.
Ра́фа клекотіла, пінилася і жбухала бризками на камянистий берег. Від довготривалих дощів ріка піднялася мало що не на кілька метрів і подекуди на занижених за́крутах вода частково заливала бетоновану дорогу. Сонце вже немилосердно пекло, коли Ахім, весь мокрий від випарів та роси вибрався з лісу і вийшов на дорогу до ріки, будучи вже сам нерадий, що пустився на таку авантурну про́хідку.
«Чи не ліпше було зачекати до полудня, а вже тоді, коли все навкруги висохне, йти гуляти?- думав він, похитуючи головою. Тоді, сівши на вибілений вітрами і сонцем стовбур зваленого бурею кедра, став викручувати сорочку, з якої цю́рком бігла вода. Потім зняв штани і також їх викрутив. Сорочку і штани розвісив на довжелезних сучках і, залишившись у самих підштанцях, задивився на ріку. Вона з шумом та ревом, утворюючи грізні буруни, гнала свої води на північ. Ахім не міг відірвати очей від цього дивовижного видовища, але разом з тим відчував, що його чогось пориває повернути голову ліворуч, до невеличкого, зарослого аро́нією по́логу. Віття було не густе, проте рясно вкрите чорними ягідками. Ахім раз чи два глипнув у той бік і його очі наче щось обпекло. Він повернув голову і крізь кущі над розбурханою водою виразно побачив навдивовижу гарне, сліпучо-біле жіноче коліно. Він на мить застиг, будучи не годен поворухнутися. Тоді знову глянув на те місце, де зеленіла аронія, і нічого не побачив. «Мана якась, чи що?!- знічено подумав він. Так, отетері́лий він і просидів з чверть години. Врешті поклав собі перевірити, хто ж там в аронієвих кущах. Але тільки-но спробував звестися на ноги, як почувся здушений жіночий голос:
-О, Боже, вибачте, я не знала, що тут хтось є!
За десять метрів від нього на дорозі стояла жінка із клунком під пахвою. Вона була зовсім гола. Ахім дивився на неї наче зачарований. Мокре спутане волосся, в якому виразно прозирала сивина, ледь закривало її вуха. З кутиків вуст над тонкими тендітними губами розходилися численні зморшки. Але вони не спотворювали лиця, а лише надавали йому якоїсь особливої принадности. Перса жінки були невеликі кулясті, дуже білі, з широкими цятками амара́нтових пиптиків, які, здавалося, соромязливо благали пестощів. Ледь ковзнувши по них поглядом, Ахім відчув, як його сколихнуло далеким, забутим спогадом про давні любосні розкоші.
Жінці було далеко за пятдесят. Але її ноги й руки бачилися на диво свіжими й молодими. Вона стояла рівно, не горблячись. Усе в ній, навіть надміру випуклий живіт і обємисті сідниці з дещо драглистими нерівностями на білій шкірі було вкрите невидимою поволокою хіти, що надавало усій її постаті живої, трепетної чуттєвости, себто того дивовижного чару, перед яким не може встояти жоден чоловік. На зарослий густим волоссям пагорок під її животом Ахім побоявся зиркнути навіть краєм ока, відчуваючи, що цього випробо́вання просто не витримає. Його душа й так була збурена до самих надр. Почуття, думки, образи минулого – все змішалося в одну каламуть, яка бурхала, мінилася, фльокота́ла, нуртувала, кипіла, шумувала достоту так, як зараз за два метри від нього ріка Рафа.
-Як тебе звати?— через силу видушив він із себе.
-Еспера́нса,-- мовила жінка, опустивши очі. Тоді швидко натягла на себе білу сорочку (це була старомодна підто́чиця із шилю́дистими у́ставками). Надягаючи, довго не могла просунути руки в рукави, бо сорочка була мокра. При цьому винувато посміхалася до Ахіма. А коли врешті надягла, то так до кінця і не опустила підти́чку, і її скручені краї знадливо відтіняли її гарні, хоч і дещо загострені коліна. Ахім зловив себе на думці, що милується її колінами, худими ногами, міцними рівними стопами, забацьканими рудавою грязюкою. «Ця жінка наділена якимсь особливим чаром. Вона приблизно мого віку, але її врода, здається, зовсім не підвладна часові».
-А я знаю, хто ти!— жінка посміхнулася і підійшла ближче. Вона все ще тримала клунок під пахвою. Здавалося, що вона наче чогось вагається.
-Ну, і хто?— Ахім пильно вдивлявся незнайомці в очі. Він силкувався зрозуміти, що вона хоче.
-Ти Ахім і живеш неподалік, ось там, на горі Ляцерті,-- вона вказала рукою на ліс. У її очах на мить зблисли веселі искорки.— Тебе тут у цілій окрузі знають. Ти пишеш вірші.— Лице жінки набрало шанобливого виразу.
-Мене знають не тільки тут. У Рафаґедо́ні також. Та й у цілому Королівстві Північної Землі. Ну, і що з того!?-- мовив Ахім з легкими нотками суму.— А звідки ти? І що робиш сама на дорозі?
-Я була в Цела́ді, в своєї сестри. А зараз вертаюся до Наамо́ни.
-Наамона?— Ахім на хвильку задумався.— Здається, я у цьому селі якось був.— Там замісць овець вирощують чорних свиней і хати будують не з дерева, а з копа́лу, який видобувають в горах, чи не так?
-Так,-- жінка кивнула і підійшла ближче. Вона нарешті розправила підти́чку і сховала свої коліна.— Я в Наамоні народилася, виросла, там і чоловіка поховала.— Вона витерла сльозину з ока.
-То що, ти живеш зараз сама?— Ахім звівся на ноги і зняв з гілляки свою сорочку. Вона вже була майже суха.
-Сама,-- жінка знову витерла сльозину.-- відтоді як мого єдиного сина забрали на війну. Може, його вже і на світі нема.— Вона приклала до лиця долоні і заплакала.
-Втрати – це те, що нікому ще, здається, не вдалося уникнути,-- мовив Ахім, повернувшись лицем до ріки.— На жаль, все минає. Навіть ця буйна ріка і ці могутні гори…
Жінка мовчала і дивилася на Ахіма. В її очах можна було прочитати і благання, і розпач.
-Утім, я мушу йти, Есперансо,-- Ахім одяг сорочку, потім штани, взяв у руки ціпка і почвалав геть.
-Я також люблю вірші! — гукнула йому вслід жінка.
-Справді? -- Ахім зупинився.
-Так, клянуся,-- жінка якось розпачливо сяйнула очима.
-Вони мало кому потрібні,-- відказав Ахім,-- і навряд чи потрібні й тобі.
-Звідки, звідки ти знаєш?!— надтріснутим голосом крикнула жінка.— Хіба ти пресвятий Іязес, щоб все знати?
Ахім не повертав голови і продовжував іти. Невдовзі він щез у хащах.
Немає коментарів:
Дописати коментар