Не знаю, коли я почав писати, не памятаю. Здається, ще в далекі студентські роки. І то не вірші, а прозу, щось невизначене, якісь уривчасті речення з описами снів, марень, фантастичних мріянь, наслідуючи модний на той час серед столичних літераторів стиль «потоку свідомости», перемежовуючи це все ґрундзюватими питаннями до уявного співрозмовника й уцяцьковуючи парадоксальними твердженнями та висновками про своє життя, вельми хаотичними, взаємонеповязаними, подекуди дражливими, зчаста зловтішно-їдкими і назагал позначеними нотками нічим не узасадненого смутку. Але з тої моєї писанини нічого не збереглося, хіба що кілька пожовклих, з численними виправленнями і покресленими словами, писаними фіолетовим чорнилом, сторінок з учнівського зошита, на яких по стількох роках мало що можна розібрати.
Та я й не шкодую, бо ніколи не ставився наповажне до письменницької і взагалі хай якої кар’єри. Та й зараз, коли тут у Седіолані на своїй затишній віллі із здичавілим садом я вже понад двадцять років безустанно пишу ці чудернацькі, породжені моєю нестримною фантазією оповідки, які, втім, нікому не цікаві й не потрібні, не ввважаю себе ні письменником, ні навіть не розглядаю це заняття, як щось важливе, вартісне. Просто пишу і все, радше знічевя, щоб щось робити, чимось забавитися, а не ради якоїсь мети, як от, скажімо, щоб привернути чиюсь увагу чи когось вразити. Крім того, певен, є ще щось, що змушує мене писати, щось невідоме й непідвладне моїй волі, що й породжує в мені непоясниму внутрішню потребу виражати словами те, що хвилює й бентежить моє серце. У кожному разі я нітрохи не виснажую себе писанням, беруся за перо лише тоді, коли хочу, зчаста зволікаю, не кваплюся сідати за орнаментоване по краях дрібними білими стокротками магаґонове бюрко з письмовим причандаллям і стосиком паперу. І якщо якогось дня моя химоро́дна кортячка до письменства раптом щезне, я нітрохи не шкодуватиму – що́ мені з цих нескінченних помережаних буквами рядків, з яких виринають людські о́брази, витворюються почуття радости і смутку, щастя і горя, виникають події, постають розмаїті картини життя, коли все це мана, вигадка, коли воно мертве, не існує насправді і безслідно зникне разом зі мною? Адже мені вже сімдесят шість, тіло моє що далі, то більше немощіє, і я нема, нема та й згадую про ту потаємну шуфлядку на споді бюрка, про яку ніхто, крім мене, не знає і в якій лежить мацюпка лільова капсуля з отрутою павука-блукальця.
Зараз я також сиджу за цим бюрком. Завершив щойно чергову оповідку. Цього разу змалював невеличкий епізод з життя старого професора, знаного філософа, який відсторонився від усіх справ і вже багато років усамітнено живе у розкішному будинку, маючи до послуг лише двох челядників.
Дописав останній рядок, і мовби камінь спав із серця. Дивно, але я завше почуваю полегшення, наче збувся чогось обтяжливого, коли закінчую твір, особливо, коли ставлю дату і каліграфічним почерком виводжу на папері своє ймення – Ясми́нум Нафта́лія Вока́булес, перед тим обовязково почистивши мякенькою повстю дороге титанове перо фірми «Скріба» і лиш тоді вмочаю його в срібний каламар з чорнилом. І так роблю зовсім не тому, що надаю своїй особі якоїсь великої ваги, а лиш тому, що звик усе робити вельми ретельно і полюбляю лад навіть у дрібницях.
Про мої письменницькі за́біги ніхто не знає. Я нікому про це не розповідаю, нікому не показую написаного, не кажучи вже, щоб десь послати свої твори для публікації. Не хочу. Не бачу смислу в тому, що хтось, хай навіть і щиро захоплюватиметься моїм літературним хистом, співпереживатиме, відчує спорідненість зі мною, з моїм світовідчуттям, думками, судженнями. Бо що́ це мені дасть? Що́ змінить у моєму житті? Хіба це зробить мене щасливішим, забезпечить від бід, дасть прихисток від гіркоти та скорботи? Так само, що́ мені від того, як хтось уважатиме мої оповідання пустими й нецікавими, дивитиметься на них холодними рибячими очима, буде чужим і далеким до всього, що хвилює і мучить мене? Що́ мені з людських захоплень чи байдужости, їхніх схвалень чи осудів, щирих чи фальшивих оцінок? Що́ мені з того?
Тож я нікого не потребую. Волію сам розбиратися зі своїм життям. Знаю: я і тільки я можу дати собі раду, зрозуміти, хто я і що́ зі мною коїться, стати сам собі збави́телем. І ніхто, жодна людина в світі не годна мені допомогти. А тому, якщо й є стежка до того, до чого нема стежок, то тільки я сам і здатен її відшукати. Тож, гадаю, нікому не має бути дивно, що я уникаю публічности. Попросту я не бажаю порушувати своє усамітнення, свій спокій, рівновагу, свою хай, може, й ілюзорну, а, може, й ні, душевну гармонію, в якій єдиній бачу реальні можливості для себе. І разом з тим, що далі, то з більшою гіркотою усвідомлюю: шанси мої проникнути за таємну завісу маліють з дня на день.
Старанно вивівши під текстом дату, місце і своє ймення, я відклав ручку з пером і залишився сидіти за бюрком. Нічого не хотілося: ні вставати, ні щось робити, ні кудись йти. Тож я сидів нерухомий, cтишивши дихання, прислухаючись до ледь чутного биття серця, споглядаючи, як у свідомості пропливають думки, о́брази й картини минулого.
Мене віддавна вабить цей таємничий процес, який ніколи не припиняється і може в якийсь змиг повністю заволодіти моїм внутрішнім єством і, відділивши мене від живого «тепер», виклика́ти емоції радости або суму, вдоволення або гіркоти, ілюзорні, подібні на сон. Цікаво, що коли бути достатньо уважним і просто споглядати за цим рухом ефемерних окремостей, то вони вмах перетворюються в ніщо, щезають безслідно. І тоді є лише дійсне: живі форми, кольори, звуки, запахи, які мають назви і постають в образі конкретних предметів, речей чи істот. А коли знову втручається думка, то затемнює все це власними вельми барвистими, але мертвими о́бразами, тим, що не існує. І якщо піддатися напорові думок, то невідхильно будеш утягнутий у світ уявний, світ сновидінь і марив.
Щоразу, коли це стається, і я опиняюся в полоні примарної насолоди чи гіркоти, задоволення чи відрази, то, повернувшись до тями, мене завше огортає пекуче почуття обману, моя душа тоді попросту ридає – наче їй, спраглій пити, замісць води підсунули світлину води. І я запитую: чи можна забезпечитися від цього й не ставати безвольною забавкою думок? чи можна раз і назавжди взяти за дороговказ реальний, а не ілюзорний світ? Відповіди на це я не знаходжу. Тож минають дні, місяці, роки, минає життя, а я раз за разом потрапляю у сіті того, що мертве.
Відкинувшись на спинку стільця, я сидів і уважно стежив за вигадливим візерунком туркусових шпалер на стінах; за своєю рукою з тріснутим нігтем на мізинці, що звільна лежала на бильці; за гуркотом карети і форканням коней десь там на третій вулиці... Потім проплив спогад про сусідського хлопчика, мого друга з далекого дитинства... і щез..., потім другий, третій... про седіоланський університет, про сердешну Еґесту, моє єдине кохання, яке я погубив... Тоді майнуло кілька думок про марноту людського життя, про радощі і прикрощі самоти, про сад, який без догляду щораз більше перетворюється в непролазні хащі, про мої оповідання, які ніхто не прочитає і які, вочевидь, треба буде знищити... Я пильно споглядав усе, що поставало в моїй свідомості, що здіймалося з надр моєї памяти – о́брази, думки, висновки, судження, оцінки, припущення.... Намагався зрозуміти, чим вони є, яка їхня природа, з чого формуються, звідки виринають, куди рухаються і де завершують свою путь? Та все це було хистке, розпадалося, тратило обриси і щезало стеменно так, як хмарки в ясному небі розчиняються в незмірній блакиті, і я збентежений не міг зрозуміти, були чи не були всі ці видива насправді.
І от якоїсь мити я повернув голову до вікна й угледів на черешні напрочуд гарного, просто розкішного оперенням птаха. Це була жовна, звана ще зеленим дятлом. Я не раз бачив цього птаха в моєму рідному Давні, памятаю його з дитячих років... В Еритській провінції й зараз їх багато. Але тут, у Седіолані, в гігантській столиці Діямантової імперії, де все вирує, шумить, гуркоче, де вулиці переповнені людьми, екіпажами, каретами, по́возами, вантажівками на солярці, пасажирськими автобусами, зчаста дуже пошарпаними, автами всіх ґатунків, мені ніколи не доводилося уздріти жовну. Ніколи за понад два десятки років, відколи я тут оселився.
Тож я дивився на птаха і відчував, як щось близьке, щемливо-рідне й безповоротньо втрачене війнуло на мене.
Жовна статечно сиділа на грубій гілці і раз поза раз дзьобала соковиті темно-червоні черешні. Вона була така гожа, така сподобна, така досконала обтічністю форми та фактурою оперення, така презлична яскравістю барв, які плавко переходили одне в одне, одночасно контрастуючи і гармонійно зливаючись, що від захвату мені аж дух перехопило. Я вмить забув усе, що думав, згадував, бачив в уяві, мій розум завмер, наче паралізований. Разом з ним перестав існувати і я. Було все: бюрко, каламар, ручка з пером, мої руки, коліна, шпалери на стінах, розчинене навстіж вікно, вуличний гамір, шелест листя, проблиски сонця крізь густу зелень, ніжні повіви вітру, черешня і дивовижної краси птах, який неквапливо, з гідністю поїдав пурпурові лискучі ягоди... Було все, мене ж не було.
«Хто ж тоді впивався зличнотою жовни? її здивованими круглими оченятами, обрамленими чорним? хто милувався червоною шапочкою на її голові? зеленою спинкою із мацюпкими білими цяточками? зеленими з жовтою поволокою крилами, кінчики яких закінчувалися яскравою жовтиною? чорним хвостом з поперечними білими смужками? бурими з білим ряботинням грудьми? Хто, якщо мене не було? Адже не міг же я пропасти, провалитися в небуття? То де ж я був тоді? Де?»- раз за разом запитував я, коли жовна полетіла геть і здатність розріжняти світ думок і світ живий, реальний знову повернулася до мене. Втім, питання, де я був, і досі залишається без відповіди.
Врешті я звівся на ноги і вийшов у сад. Довго нипав там поміж дерев, то тут, то там продираючись крізь зарості ожини, вишняку й болиголова. Мені чогось баглося, щось тривожило моє серце й кудись кликало, якесь невиразне бажання, прагнення до чогось, але я не розумів що́ хочу й куди мене пориває, і ніяк не міг заспокоїтися, зупинитися, щоб розглянутися довкола. І знай кружляв, кружляв садом то там, то там, наче неприкаяний, не знаючи, де себе подіти, шпортаючись й ранячи ожиновими стеблами ноги, натикаючись на сухе гілля, сучки, ледь встигаючи заслонятися від звислих тонких галузок, які нема, нема та й шмагали мене по обличчі. Так і застали мене сутінки. І якщо би не голод, який став що далі, то виразніше дошкуляти, то я, певно, залишився би в саду – вертатися до будинку в безгоміння своїх покоїв мені було осоружно
Ось так я і жив, одноманітно, самотою, без друзів, часто западаючи в безрух, у мертвотне оціпеніння або, навпаки, в тривогу, що неодмінно переростала в сумяття, нічим не примітні дні йшли за такими ж иншими днями, моя пригніченість незмінно чергувалася з наснагою, скорбота з веселістю. Коли почував творче піднесення, то неодмінно писав, і міг не вставати з-за бюрка протягом багатьох годин. А бувало, що все здавалося мені марнотою, пустим, не вартим і захо́ду, і я тижнями не брався за перо, залишаючи незавершеною чергову оповідку.
Я не знаю, що́ мені по-справжньому хотілося, що́ надихало, що́, може, неусвідомлене й глибоко приховане внутрі, окрилювало мене? Адже цінности не бачив ні в чому. Жодна діяльність, жодна мета не мали для мене сенсу. І попри це я продовжував жити. То що́ додавало мені сил, що́ тримало мене? Не знаю. Бо ж хіба можна жити, коли не бачиш сенсу, коли нема нічого, ради чого варто було би старатися? Нічого! Ні в чому! Ані на пілочку! А якщо нічого не тримає, не тішить, не дає наснаги, то як можна жити? Адже життя – це зусилля, нескінченна вервечка напружень, намагань щось здолати. Звідки ж візьметься енерґія для цього, коли не знаєш, ради чого зусилля потрібне, не бачиш, у чому його сенс?
Я ж цього сенсу не бачив і тому не сумнівався, що це німе Небо винесло мені вирок - я позначений печаттю смерти, живу без права на життя і мушу невідхильно виконати вирок. І все-таки я відтягував його виконання, не зважувався на крок, після якого нема вороття. Я міг зробити цей крок хоч і зараз. Достатньо було вийняти з потаємної шуфлядки ту капсулю. Але минали дні, і я барився, чекав. Чого? Може, мене стримувала сама можливість будь-якої мити перейти ту межу? Чи, може, я чогось-таки сподівався? Але чого я міг сподіватися, коли ні в чому, абсолютно ні в чому не бачив для себе виходу? Тим більше, що знав - так чи так, а герць зі смертю неухильно завершиться поразкою для мене, як і для кожного, це лише питання часу? Тож чи не ліпше самому призначити ту останню годину, ніж здатися на ласку байдужого Неба, від примх якого залежить, чи відійдеш у засвіти раптово і безболісно, чи тіло твоє повільно з муками вмиратиме, виснажуючись недугами?
Ця загадка, виражена коротким питанням «що́ тримає мене в житті?», неабияк мучить моє серце. Адже, здавало би ся, я давно не маю в цьому світі жодної справи, яку треба би залагодити, жодного привязання до когось чи до чогось, жодних плянів, жодних бажань, сподівань хай там на що, а проте зволікаю з дня на день зі своїм вироком і далі живу.
