Сніги ще лежали. Величезні білі замети ховали під собою корчі, повалені дерева, вщерть були завіяні снігом усі лісові улоговини і навіть невеликі яри. Морози вдень хоча й слабли, зате вночі лютували ще з більшою силою. Здавалося, ніщо не віщує наближення весни. І тільки затислий зувсібіч скелями Чорний потік, який у широких місцях не замерзав навіть у тихих ляґунах поміж порослими мохом валунами, шумів не так понуро. А ще сонце відчутно довше висіло над обледенілими вершинами гір.
Відлюдник Єфрем з деревяною діжкою за спиною обережно пробирався до потоку. Вузенька стежка вилася між пагорбами, подекуди майже впритул прилягаючи до прямовисних камяних о́блазів. Снігу було так багато, що Єфремова постать иноді зовсім зникала за білими кучугурами, потім знову вигулькувала десь в иншому місці.
У чорному шкіряному каптурі, одягнений у кожух з облізлого лисячого хутра, він більше скидався на стару хвору гієну, яка шукає останнього прихистку, щоб там померти, ніж на людину. Його ноги, взуті в діряві постоли, кривавили. На снігові після кожного кроку лишалися руді плями, особливо від лівої стопи.
Єфрем зрідка обертався, зиркав на свої ноги і йшов далі. Діставшись до потоку, він сів перепочити. З неба яскраво світило сонце. Воно стояло високо і навіть трошки пригрівало. Було полудне. Десь у тисових заростях співав гірський вюрок. Його різке бадьоре «вжя…вжя» розливалося в повітрі, напоюючи довкілля якоюсь здоровою непереможною радістю. Єфрем довго дивився на пінисте бурління потоку, потім перевів погляд на протилежний берег, де від самої води починався стрімкий порослий ялицею скелястий схил гори Немезіди. Тут, над потоком її маківки не було видно. Проте Єфрем бачив її. Йому не треба було для цього очей. Адже вже вісімнадцять років він щодня вдосвіта вставав, щоб споглядати, як над її вершиною сходить сонце.
«Цього літа я, здається-таки, знайду неске́йф. Усім нутром чую, що знайду,-- пошепки говорив він.—Хай тільки-но стануть сніги, зразу ж подамся до лісу, а ще краще на полонини, а то й вище на самі верхівя до бескетів, скутих вічною кригою».
Він уже кілька років марно шукав цей дивовижний гриб, який, як стверджувалося в книзі пророцтв Святого Маркуса, може відновлювати память. Йому вкрай важливо було його знайти. Адже за час свого багаторічного відлюдництва, яке всеціло було присвячене виснажливій духовій практиці, Єфрем повністю оволодів своїм тілом, навчився ставати невидимим, перекидатися в звіра чи дерево, ходити по воді, керувати потоками енерґії, проник в найглибші закапелки свідомости, легко управляв почуттями й бажаннями, жонґлюючи ними як штука́р мячиками, крім того, міг тамувати діяльність розуму і в повному безгомінні уважно стежити за будь-якою думкою від мити її появи і до мити її зникнення, проте заглянути за таємну завісу, звідки приходила думка і куди вона потім ховалася, так і не навчився. Це був поріг, за який переступити йому було наче заказано.
«Я здобув усе, але найголовніше, те, задля чого я, власне, усамітнився в Драконових горах, залишається недосяжним для мене. Навіщо мені всі ці уміння, коли я не можу знайти Того, за ким тужить моя душа. Адже вона була колись з Ним і прагне повернутися до Нього, але не памятає дороги назад. Лишенько мені, адже я забув про найголовніше, про шлях до Нього. В моїй свідомості немає жодного місця, де б я не побував. Але все, що я знайшов, виявилося мертвим. І ось я шукаю, шукаю… і не знаходжу, бо Він десь там, за таємною завісою, за якою німіє думка. Як же проникнути туди!? Як згадати благословенну дорогу до Нього!? Чей, єдина надія -- нескейф! Лише він поверне мені память!»
Так думав Єфрем, сидячи над потоком. Тим часом вюрок перестав співати, сонце поволі сховалося за хмарами, з заходу подув вітер, і в короткій хвилі став падати густий лапатий сніг. Його ставало все більше й більше, аж поки суцільна біла запона не огорнула все навколо, і на відстані трьох метрів нічого не можна було розгледіти.
На диво сніг припинився так само раптово як і розпочався. Хмари розступилися і знову засвітило сонце. Єфрем звівся на ноги, набрав у діжку води і вже хотів був рушати, коли по той бік потоку побачив сірі тіні, які рухалися берегом. Пятеро чоловіків, озброєних рушницями й да́ґами, йшли у́стяж над самою водою, переступаючи з каменя на камінь. Характерний зі звуженням до талії крій їхніх пошматованих шинель (колір, здається, зеленаво-попелястий, хоча його важко було визначити через бруд) свідчив, що це були імперські леґіонери.
-Агов, чоловіче!—загорлав здоровань із величезною двосічною сокирою, який ішов попереду.
Він зупинився, махаючи шапкою. Решта леґіонерів теж поставали й повернули голови до Єфрема. Проте вони не бачили його й не розуміли, чого це їхній побратим репетує.
-Що таке?! Кого ти там побачив, Лу́кашу?— загукали вони.
-На тому березі якийсь дід,—відказав здоровань.—Де ти подівся, чоловіче! Ми не заподіємо тобі лиха, -- знову загорлав він.
-Присягаюся, я бачив його там побіч тої поваленої сосни,-- Лукаш удивлявся в протилежний берег, спантеличено лупаючи очима.
-Та тобі, може, привиділося!— мовив один з леґіонерів.
-Шипшинового куща узяв за діда,-- засміявся другий леґіонер.
-А що, кущ здалека дуже нагадує людину. Хіба ні?- додав третій леґіонер. Він сперся на рушницю і разом зі всіма дивився на той берег.
-Та ні, я таки бачив його. Він просто сховався,-- наполягав на своєму здоровань. Тоді встромив сокиру держалном у землю і знову став гукати:
-Та не бійтеся, хай йому грець. Я хорунжий Лукаш. Нас з двадцять сьомого леґіону лишилося в живих усього пятеро. Уся Шоста армія його величности імператора Балтазара Другого розбита вщент. Ми намагаємося перейти гори й дістатися до південних провінцій. Хочемо спитати, чи є тут якась стежка на про́смик.
Проте відповіди не було. Єфрем стояв нерухомий. Він притулився до засніженого куща, і майже злився з ним. З його грудей, обличчя прозирало віття, всіяне малесенькими поморщеними плодами шипшини. Діжка за спиною була обліплена снігом і здавалася гніздом.
-Покажися ж діду, стокрот болячок в твої печінки! Я знаю, що ти десь ховаєшся,-- врешті розлютився Лукаш.
-Облиш, там нікого немає!— загукали инші леґіонери.
-Ні, я провчу його. Буде, идолів син, памятати, як шанувати вояків імператора.
З цими словами хорунжий відстебнув з пояса ре́панку, ту, яка позначалася кодом ПСЧ-8 і мала найбільшу вибухову силу, висмикнув за́гвіздок і пожбурив її через потік. Всі попадали ницьма, чекаючи вибуху. Але ґраната не тільки не вибухла, не почулося навіть звуку, щоб вона шелепнулася десь на землю. Просто щезла і все.
Леґіонери позводилися на ноги. Вони були вкрай спантеличені. Лукаш в німому подиві стояв, розвівши руки, і дивився кудись далеко на північний захід, де сріблився ледяний чолопо́к гори Юсти. Ніхто з них не памятав, щоб з репанками було щось таке. Адже це були ґранати найдосконалішої конструкції.
І тоді знову пішов сніг. Малесенькі дрібні сніжинки закружляли в повітрі. Від шипшинового куща відділилася напівпрозора людська силюета, яка в скорім часі перетворилася у відлюдника Єфрема. З діжкою через праве плече, згорблений він поволі рушив назад тою ж стежкою, якою прийшов до потоку. Здавалося, що він не йде, а пливе. Легіонери бачили тільки його спину. Вона все віддалялася й віддалялася і врешті щезла за засніженим пагорбом.
-Біс з ним, самі знайдемо дорогу на просмик,-- хорунжий Лукаш надів шапку й узяв у руки сокиру.—Ходімо,-- гукнув він і сягнистими кроками рушив уздовж берега.
Решта легіонерів мовчки побрели за ним. З-за потоку долинуло протяжне скавчання гієни.
Немає коментарів:
Дописати коментар