Цьогорічна зима була холодна й довга. Вже кінчався квітень, проте в Молібде́нових горах усюди ще лежав сніг. Він яскрів великими білими латками навіть унизу на возлобках південних схилів, не кажучи вже про високі заледенілі що́вби хребтів, які громадилися з півночи. Поет Ахім стояв на ґанку свого гірського будиночка і дивився на вузеньку стежку, яка вилася поміж присипаними снігом велетенськими висохлими лопухами. Стежка подекуди здіймалася на маленькі пагорки, на яких у проталинах виблискували на сонці фіолетові квіточки сон-зілля. Ахім зачаровано глядів на них, і йому здавалося, що він чує їхній ніжний витончений пахіт.
Він стояв на ґанку вже майже чверть години. Коло його ніг лежали шкіряна подорожня торба, тепла лисяча шапка і ціпок із кістяною бамбулькою. Ахім зібрався у далеку путь, він їхав на свою батьківщину, острів Амос, де народився, виріс і де й досі жили його батько, мати, брати й сестри. У знаменитому географічному довіднику доктора Не́хена, так званому «Бу́карсі» про цей острів розповідалося дуже мало, він описувався як «досить великий за площею, покритий туманами, холодний, камянистий, зі злиденною рослинністю шматок суходолу на північному заході королівства, який від материка відокремлює широченна, стосімдесятикілометрова, збурювана частими штормовими вітрами Осина протока». Як не дивно, але в довіднику не було ані згадки, що на Амосі є каторга для військовополонених, у якій розташована кришталева вежа на взірець гігантського яйця, куди засилають на довічне увязнення державних злочинців.
Сьогодні вранці Ахім отримав телеграму з Амосу від найстаршої сестри Ґвія́ди. Вона повідомляла, що тато помирає і дуже хоче бачити його перед смертю. «Прошу тебе, приїжджай якнайскоріше!» — благала сестра.
«Боже! Скільки сплило років, відколи я покинув Амос!-- прошепотів Ахім. — Мені ж тоді було лише пятнадцять!» Він надів шапку, закинув за плече торбу, взяв ціпка і рушив стежкою через галявину, яку зувсібіч обступав грабовий ліс. Перед тим, як зникнути серед грубих вузлуватих грабових стовбурів, Ахім на мить обернувся. Бляшаний одуд, прикріплений на довгій жердині до цегляного димаря на даху будиночка, радісно кивнув головою. «Пробач мені, що я залишаю тебе!»-- мовив Ахім і зник у гущавині.
До бетонованої дороги, де раз на день проїжджав пасажирський екіпаж, він дістався без пригод, насолоджуючись співом пташок, мяким шелестом листя у верховіттях грабів і шумом потоку, вздовж якого вилася стежка. На дорозі Ахімові не довелося довго ждати. Його підібрала перша ж попутня машина, лискучий чорний лімузин із рудяними смугами на крилах. За кермом сидів коренастий, з короткопідстриженим білявим волоссям офіцер кавалерії, на новенькому темно-коричневому кітелі якого сяяло з півдесятка орденів, а також срібна й золота медалі. Це був полковник Бенхаї́л. Він, одержавши десять днів відпустки, прибув до Північно-Земельного королівства просто з фронту і зараз вертався з гірського містечка Вазі́ка, куди їздив провідати сестру й матір.
-Гріх не взяти такого незвичайного подорожнього! — сказав Бенхаїл, гальмуючи обіч Ахіма.
-Дякую, полковнику, — мовив Ахім, сідаючи до автомобіля. — Ви їдете до Рафаґедона?
-Так, шановний незнайомцю, а потім поїздом до Асґе́ра, а звідти кораблем знову на фронт, — сяйнув Бенхаїл золотими зубами.
-О, то ви на війну? Як там успіхи нашої звитяжної армії? — Ахім дивився не на полковника, а кудись уперед, де вдалині бетонована дорога завертала за скелястий виступ.
-Ха! — вражено скрикнув Бенхаїл. — То ви нічого не знаєте про останні події? — Він натис на газ, і лімузин з оглушливим ревом зірвався з місця.
-Бачите, полковнику, я вже пять років живу тут дуже усамітнено…-- почав Ахім.
-Дурниці, — перебив його Бенхаїл. — Я впевнений, що наші перемоги славлять навіть дерева, потоки й скелі в цих горах. Він на мить відірвав руки від керма і зробив широкий жест долонями. При цьому його лице побуряковіло, а в очах заблискотіли хижі вогники. — Знайте, що всі північно-східні провінції Діямантової імперії вже в наших руках. Штурмом узято головний північний порт Брайбінар. Шостої імперської армії більше не існує. Лишилося тільки кілька сотень леґіонерів на чолі з генералом Байзелем, яким удалося випорскнути з оточення, і тепер вони, очманілі зі страху, тікають на захід за ріку Ту́ну.
-Та невже? — промимрив Ахім, продовжуючи затуманеними очима дивитися на майже прямовисний бе́скет, за яким зникала дорога.
-Що?! Ви не вірите!? — полковник різко повернув голову до Ахіма і ледве встиг вивернути кермо, бо лімузином раптом струснуло, кинуло ліворуч і він мало не полетів із стрімкого о́блазу вниз, де текла, люто клекочучи серед каміння, ріка Рафа. — Мій драґунський полк разом з бриґадою кулеметників, озброєних новими легкими мар’я́жами, брав безпосередню участь в операції з остаточного розгрому Шостої армії. Саме мої драґуни першими перейшли ріку Брайбу й, рейдуючи в запіллі ворога, захопили стратегічно важливе місто Чавна́р у провінції Тене́бра. Двадцять сьомий леґіон, який чинив нам запеклий опір, ми загнали в Трансальгарські болота і там повністю знищили.
-І що, ніхто з ворожих вояків не залишився живим? — Ахім глипнув на Бенхаїла, відчувши, як щось стислося в його серці. Бескет удалині вмить перетворився на невиразну пляму.
-Чого ж, ми взяли в полон девятеро леґіонерів, — полковник посміхнувся, знову сяйнувши золотими зубами. — Втрапив до наших рук і їхній командир капітан Лорвик, але мені довелося його зарубати ось цією іграшкою, — і він, тримаючи лівою рукою кермо, правою вийняв з-за пояса із брезентових піхов важкий ніж-тесак із дрібненькими зубцями на тилію.
Ахім злякано зиркнув на ніж. Ще ніколи перед ним так відверто не хизувалися знаряддям убивства. Від жаху в нього все заціпеніло всередині.
-Цей сучий капітан запамятається мені на ціле життя,-- вів далі Бенхаїл. — Адже саме з його ласки я тепер змушений світити цими блискітками. — Він, бридко вищиривши золоті зуби, зареготав. — Коли його привели закривавленого, босого й без шапки, я й у думці не покладав, що він раптом кинеться на мене із залізною шрубою. Мої солдати так розлютилися, що тут же повбивали всіх полонених, узятих під час того бою. Добре памятаю, їх було рівно тридцять два. І якщо б не телефонограма від головнокомандувача військами фельдмаршала О́роса терміново вислати всіх захоплених леґіонерів двадцять сьомого леґіону до Брайбінара, то навряд чи й ці девятеро, яких пізніше ми виловили в навколишніх чагарниках, залишилися б живими.
-Невже ви так мало цінуєте людське життя? — запитав Ахім, удивляючись у бескет, до якого щораз ближче й ближче підїжджав лімузин. На його вершині темнів покручений кущик. І Ахім ніяк не міг розгледіти, що то було -- шипшина, глід, терен чи ще щось инше. Зрідка його погляд опускався вниз, до підніжжя бескета, яке все було встелене червоним мохом. «Який густий глибокий колір, наче кров!» — думав він і знову зводив очі на вершину.
-Що таке життя? Пуста тінь. Честь важливіша за життя!-- полковник насупився.
Ахім мовчав. Бенхаїл закурив сиґару і, тримаючи руки на кермі, дивився на дорогу, яка метер за метром зникала під колесами лімузина. Більше вони не розмовляли.
До Рафаґедона Ахім прибув пізно ввечері. Тут він переночував у своєму помешканні на вулиці Короля-Оленя, а на світанку виїхав синім, пошарпаним автобусом, що належав якійсь напівзанепалій автотранспортній компанії, до Нуля́на, найбільшого порту на північному заході королівства. Автобус, в якому, окрім Ахіма, їхало ще шестеро пасажирів, цілий день та ніч пихкав, роблячи короткі зупинки в Шадра́сі, Аве́ді та Хітму́ні, поки врешті не перетнув лісисту рівнину Хітея́нської области і не дістався до морського узбережжя, де над затишною бухтою в гирлі ріки Ну́лі розкинулося місто Нуля́н.
У нулянському порті Ахім збавив цілих три години, поки йому пощастило знайти корабель, який того дня відпливав на Амос. Це була незграбна, вщерть завантажена вугіллям, чотирищоглова баркенти́на «Ваґабу́нда», якою командував похмурий дідок капітан Шкена́х. Після довгих умовлянь він згодився за двадцять золотих рафенів узяти Ахіма на о́блавок.
Баркентина відчалила від пристани в саме полудне. Розтинаючи тупим носом холодні хвилі й важко порипуючи позеленілою від старости й обліпленою скойками обшивкою, вона повільно поплила на північ. Погода була погана, весь час падав дощ з мокрим снігом, але, на щастя, на морі не дуже штормило і «Ваґабунда», подолавши безкраю широчінь Осиної протоки, наступного дня щасливо дісталася до Амосу. Коли вона кинула кі́тву в порті міста Гетба́ла, то небо раптом прояснилося і з-за хмар виглянуло сонце. Це всіх на судні втішило, крім капітана Шкенаха, який в’їдливо зауважив, буцімто Бог навмисне затримав на морі негоду, поки «Ваґабунда» була в дорозі.
-Так, так, це вже така моя доля, — бурчав він, спершись ліктями на фальшборт. — Колись з Його всемилостивої волі я разом з моєю «Ваґабундою» щезну в хлані Осиної протоки.
Зійшовши на берег, Ахім негайно зупинив першого ж шарабана, який навернувся під руки. Це був обтягнений ташем повіз, запряжений двійком баских коней чорної і білої масти.
-Даю два золоті рафени, тільки якомога швидше довези мене до Бусоли́ма, — гукнув він візникові, кидаючи до шарабана свої торбу й ціпок і всідаючись на деревяне сидіння, до блиску відполіроване не одною сотнею людських сідниць.
-Не переживайте, пане, до заходу сонця будете в селі,-- кивнув візник, ховаючи лукаву усмішку у величезній кучерявій бороді, яка, здається, ніколи не бачила гребінця.
Коли шарабан, маневруючи серед безладно розкиданих контейнерів, куп сміття та брудних баюр виїжджав з порту, Ахім у самому кінці пристани раптом побачив сіру юрбу. Це були військовополонені. Їх щойно перевезли шлюпками з двох фреґатів і зараз шикували в колону, щоб під конвоєм припровадити на каторгу, яка була розташована в глибині острова.
-Їх тут мало не щодня вивантажують десятками сотень,-- буркнув візник.
-Бідолахи, — зідхнув Ахім. — Хіба вам їх не шкода?
-Ворогів? Чого б це я мав їх жаліти? — візник зневажливо пхикнув.
Раптом серед полонених зчинилася метушня, залунали вигуки, потім гримнуло кілька пострілів. Ахім побачив, як від натовпу відділився якийсь чоловік і щодуху побіг просто до шарабана. За ним навздогін кинулися озброєні рушницями солдати. «Не втечеш, не втечеш!» — кричали вони, час від часу стріляючи. Коли втікач уже був зовсім близько, візник зістрибнув із козлів і побіг йому навперейми. Полонений зупинився, не знаючи що робити. Ахім виразно бачив його здивовані блакитні очі і шрам, глибоку синювату вмятину на правій скроні. Втікач був дуже сухорлявий, крізь діри його френча прозирали ребра. «Йому немає, певно, і тридцяти», — подумки відзначив Ахім.
-Ну, підходь, підходь, королівський виплодку! — раптом вереснув утікач. З його правої руки звисала на ланцюгу бойова сталева куля.
Візник весь пополотнів і стояв не рухаючись. Тим часом підбігли солдати й миттю оточили втікача, спрямувавши на нього люфи своїх рушниць.
-Здавайся! — загорлали вони.
-Ні, живим ви мене не візьмете! — зи́кнув він і кинувся просто на рушниці, оскаженіло вимахуючи кулею. — Слава імператору! — заволав він, падаючи на коліна, звалений ударом кольби в спину. — Слава Балтазарові Другому! — прохрипів він, одержавши ще один удар кольбою по голові, і непритомний повалився на землю. Солдати тут же кинулися на нього і звязали йому руки.
За мить до них підбіг захеканий опецькуватий фельдфебель і, копнувши носаком чобота розпростерте на землі тіло, запитав:
-Як звати цього навіженого?
-Вузципілон, пане фельдфебелю, — відказав один із солдатів. — Він належить до групи, яку я конвоюю.
-Гм, дивні імена в цій Діямантовій імперії, — пробурмотів фельдфебель. — Ну чого ви стали, тягніть його, — крикнув він, і двоє солдатів, схопивши непритомного бідолаху за ноги, поволочили його туди, де стояла решта полонених.
Але Ахім цього вже не бачив. Він наказав візникові їхати і до самого Бусолима сидів, похнюпивши голову, і не промовив більше жодного слова. Він навіть не зауважив, коли шарабан вїхав до села і зупинився біля невисокої, викладеної з жовтуватого каменю-вапняку хати, де жили його батько-мати і де минуло його дитинство.
-Пане, ми приїхали, — візник торкнув Ахіма за лікоть.
-Так? — Ахім протер очі. — Я здається трошки задрімав.
Він зліз із шарабана. Візник подав йому торбу й ціпок.
-Ось, на, — Ахім розплатився з візником і стояв нерухомо доти, поки шарабан не зник з очей.
Довкола панувала якась дивна тиша. З хати ніхто не виходив, хоча двері були привідчинені. По подвірї походжав півень з розкішним бризястим хвостом і три рябі курки. Біля деревяного колодязя, розлігшись на зеленому моріжку, спав рудий кіт. Сонце стояло вже зовсім низько.
Ахім рушив до хати. Але, тільки-но він простяг руку, щоб узятися за мідну клямку, двері розчахлися і на порозі з’явилася матір. Вона була вся в чорному. Її великі сірі очі задумливо дивилися на нього.
-Він уже помер, — прошепотіла вона і заплакала.
Ахім мовчки пригорнув матір до грудей, тоді легенько відсторонив її і ввійшов до хати. В батьковій кімнаті панував страшний безлад. На підлозі валялися якісь фляшечки від ліків, брудне зібгане простирало, розтоптані недогарки свічок, клапті газет, надбитий фаянсовий таріль й инший мотлох. Батько лежав горілиць на шкіряній канапі вже обмитий і одягнений у темний кратчастий костюм. Його сиве волосся було рівно зачесане назад і змащене ялівцевою олією. На заплющених повіках лежали два мідні рафени.
У кімнаті більше нікого не було. На стіні біля потьмянілого портрета покійного короля Вешаї́ла Другого, підступно вбитого понад тридцять років тому, ритмічно цокав масивний мосяжевий годинник. Ахім підійшов до канапи. Батькове лице було дивовижно спокійне. Такого тихого, умиротвореного виразу на його обличчі він ніколи не бачив.
-От і все, більше ніщо не мучитиме тебе, — прошепотів Ахім. Тоді поклав долоню на холодне батькове чоло і додав:
-Я знаю, ти завжди любив мене.
Постоявши трохи біля небіжчика, Ахім відійшов у найдальший кінець покою і, сівши на зашмугляний запилюжений фотель, довго мовчки дивився то на батькове обличчя, то на такі знайомі з дитинства навколишні предмети -- шафу з книжками, чорні стільці з круглими деревяними спинками, стіл, накритий квітчастим обрусом, заслану павутинням швейну машину в кутку, скрипку на підвіконні, широке залізне ліжко, застелене покривалом із темно-синього драпу, два глиняні свічники на лавці. І весь цей час його не покидало дивне відчуття, що ні батькове тіло, ні жодна річ, яку він зараз споглядає, насправді не є знані йому. Адже те, що зосталося зараз від батька, лише дуже віддалено нагадувало того, кого він колись називав батьком. Смерть забрала його, не залишивши по ньому жодного сліду. Але ж чому всі ці предмети в кімнаті, які він памятає із самого раннього дитинства, теж здаються йому наче померлими? Невже батькова смерть позбавила життя і їх?
Ахім дивився на батька, потім переводив погляд на стіл, шафу з книжками, ліжко, стільці, швейну машину, годинник, портрет короля Вешаїла Другого і відчував, що щось в грудях нестерпно душить його. «О Боже, тут на всьому печать смерти!»
За вікном уже почало смеркати. Ахім звівся на ноги. Він пробув біля небіжчика майже годину. І за весь цей час до покою ніхто навіть не заглянув. Ахім ще раз глипнув на батька. Його лице, як і раніше, було спокійне, умиротворене. Здавалося, що за ним схована якась сокровенна таїна буття.
-Ну, скажи мені, що ти знаєш? — ледь чутно прошепотів Ахім.
Але батько мовчав. Його обличчя залишалося нерухомим.
-Ніхто не відповість мені на моє питання, навіть ти,-- зідхнув Ахім і рушив до дверей.
Вийшовши з кімнати, він ступив кілька кроків по коридорі і зупинився біля кухні, двері якої були відхилені. Крізь широку щілину Ахім побачив матір, своїх двох сестер і двох братів. Вони про щось голосно сперечалися.
-Так, так, це ти доїхала йому кінця своїми нескінченними докорами! — збуджено говорив один з братів, відрізаючи собі скибку білого хліба й намазуючи її маслом.
-Ого́л має рацію, мамо. Своїм безглуздим прагненням переробити тата на свій копил, ти прискорила його смерть,-- кивав головою другий брат, настромлюючи на виделець шматок шинки.
-Негідники, як ви смієте мене звинувачувати! — вигукувала в гніві мати, кидаючи на стіл порцелянове горнятко, з якого щойно пила каву. — Адже це через ваші гультяйство й борги тата двічі в цьому році розбивав параліч.
-При чому тут це, при чому тут це! — верещав Огол. — Адже саме ти гризла його все життя.
-Але якби не ця ганебна історія з татовою фелюгою, яку ви, підробивши документи, намагалися продати, то він би й досі жив! — утрутилася сестра Ґвія́да, яка сиділа поруч з матір’ю і довгий час мовчала, втупившись у тарілку.
-Істинна правда, істинна правда! — пискливо підтакнула її молодша сестра на імя Халде́я.
-Ти диви, які святі! — злісно скривив рота Огол. — Ашу́ре, ти бачив ще десь таких лицемірок?— Краще згадайте, як часто ви провідували батька. Він весь час тільки й нарікав, що рідні донечки зовсім забули про нього.
-Чого там базікати! Головною причиною татової смерти є таки ви, мої дорогенькі синочки, — крикнула матір. — Ця ваша затія з фелюгою просто вбила його.
-Брехня! — зарепетував Огол і, поглитнувшись шматком помідора, став корчитися в приступах кашлю.
Ахім не став слухати, чим все це закінчиться, і вийшов з хати. Надворі щораз більше й більше западали сутінки. На заході, де зайшло сонце, жевріла тоненька рожева смужка. У повітрі не чулося ані найменшого вітерця.
«Господи! Все померло в цьому домі. Я нікого не впізнаю. Невже ці люди — мої рідні? Куди поділися моя мама, мої брати й сестри?» — запитував себе Ахім. Він ішов селом, дивився на низенькі камяні хати, злиденні городи, приземкуваті, схожі на кущі дерева, чоловіків та жінок, які мовчазно проходили мимо нього, і відчував, що і весь Бусолим позначений печаттю смерти. «Все, все померло тут! Навіщо ж тоді я приїхав сюди?»-- шепотів Ахім і йшов усе далі й далі. Якась сила тягла його кудись в невідоме, і він ішов, покірно підкоряючись їй.
Невдовзі Ахім вийшов із села й опинився на морському узбережжі. Це було незвичайної краси місце, куди в дитинстві він так любив ходити. Весь берег на багато кілометрів тут був усіяний скелями, порослими чорним ялівцем і карликовою березою. Будучи юнаком, Ахім часто цілими днями блукав цим узбережжям серед ялівцевих і березових чагарів, перебираючись із однієї скелі на иншу, щоразу шукаючи вищі, стрімкіші і недоступніші бе́скети. І на вершині кожної скелі він знаходив предивні речі -- гнізда з яєчками сизих мартинів, зелені малахітові палички, прегарні сині квіти-сараце́нії, пахучі гриби-туховики, які при дотику перетворювалися в хмарку рожевої куряви, велетенських зеленаво-жовтих жуків, метеликів з химерним орнаментом на крильцях, соковиті ягоди біблісу, що мали здатність гамувати спрагу, грудки чорного бурштину тощо. Ахім вірив, що кожен бескет, на якому він ще не побував, криє в собі якусь предивну таємницю, і щоразу коли він видирався на новий стрімчак, серце його завмирало і він сповнювався святобливим трепетом в очікуванні побачити щось неймовірне. Иноді фантастичні краєвиди, які відкривалися зі скель, наприклад, сліпуче сонце, яке вставало над безмежною гладінню моря чи схожий на білу хмарину вітрильник, який гордо плив водяною пустелею серед мільйонів искристих хвильок, так проймали його, що він заледве не тратив притомність.
Це скелясте узбережжя пізніше часто снилося Ахімові, і йому здавалося, що нічого прекраснішого від нього він не бачив і ніколи не побачить. І ось тепер саме сюди він прийшов. Ахім хотів ще раз побачити це дивовижне місце. Невже і воно стало мертвим, невже й воно покинуло його, як і все инше на цьому острові.
Ахім видерся на один з бескетів і, сівши на його вершині, став дивитися на море. Це була та сама скеля, на якій він колись знайшов під буйно розрослим ялівцем прегарне перо якоїсь пташки, яке відсвічувало зеленими й синіми відтінками. Але зараз тут не росла навіть трава й біліло лише голе каміння.
«Все чуже, наче мене ніколи тут не було», — сумно подумав Ахім. Біля його ніг безшумно проповзла отруйна хвощева змія і зникла під каменем. Внизу ледь чутно плюскотіли морські хвилі, вдаряючись об камяне підніжжя бескету. На морі був штиль, а саме воно здавалося гігантським блискучим дзеркалом. А коли зійшов місяць, то по воді пролягла широка фосфорична дорога. Вона починалася від бескета і губилася далеко за морським обрієм.
Ахім дивився на місяць і на фосфоричну дорогу. Ні, це було зовсім щось инше, байдуже й холодне. Те, що він шукав тут, те, що памятав з дитинства, щезло навіки. «Скелясте узбережжя теж покинуло мене», — з Ахімового ока викотилася сльоза. «Все покидає мене, все, що я люблю, рано чи пізно покидає мене», — простогнав Ахім.
«У-ху! — раптом тихо ухнуло щось, і перед Ахімовим обличчям промайнув розпливчастий силует пугача. Ахім відчув, як до його чола ледь чутно черкнулося пугачеве крило. Це був ніжний, немов повів вітру, доторк. Але від нього Ахімове серце стрепенулося. «Якщо все покидає мене, то що лишається мені?»-- прошамотіли його вуста. «Тільки цей місяць і ця фосфорична дорога», — пролебеділа бліда Ахімова тінь на білому камінні.
Ахім здриґнувся і встав. Йому здалося, що в повітрі дзвенить якась чарівна музика, наче грають мільйони невидимих інструментів, а з морем відбувається щось дивовижне. Воно наче проясніло й ожило, кожна хвилька на ньому танцювала, виблискувала й сміялася. Він став зачудувано вдивлятися у тремтливе водяне плесо. І що довше він удивлявся, то швидше щезали всі його давні спогади й марення. Фосфоричний блиск щораз глибше й глибше проникав в його серце, заповнюючи усі клітини його єства. Незабаром Ахім уже нічого не памятав і, здавалося, сам став частиною фосфоричного блиску. Він нерухомо стояв на ма́ківці бескету і дивився поперед себе. Його очі були широко розплющені. Вони не мали жодного виразу, в них, наче в очах мерця, не прозирало ні думки, ні почуття. Проте це були живі очі. Вони віддзеркалювали місяць і фосфоричну дорогу в безкрайому просторі моря.
Немає коментарів:
Дописати коментар