Дарка сприйняла моє бажання
розлучитися без будь-яких емоцій. Не знаю, що діялося в її серці, але принаймні
на її лиці не ворухнулося жодної рисочки, не промайнуло жодної зміни, вона дивилася
на мене своїми тьмавими з зеленавим полиском очима незворушно і мовчала.
-Ти згідна розлучитися?- запитав я.
-Ні,- ледь чутно пробелькотіла вона.
-Але ж ти розумієш, що нас нічого не поєднує, і ми лише
мучимо одне одного?- я сів на фіґуристий стілець з чорного дерева і дивився на
дружину. Вона сиділа напівобернута до
мене коло великого дзеркала з полірованим столиком, на якому лежали всякі
пуделочка, фляшечки й инше косметичне причандалля.
-Я не хочу,- Дарка повернулася до
дзеркала й стала підфарбовувати вії. В її голосі було щось непоступливе й
затяте.
Мене це неабияк здивувало. Адже за шістнадцять
років дружина ніколи не виявляла такого виразного норову. «Що з нею? Виходить,
я зовсім її не знаю?!»
-Гаразд, тоді подумай день-два, бо
нам так чи так не жити вдвох,- я встав і, вже будучи в дверях, кинув:
-Я виїжджаю до Перу. До Варусі.
Дарка, наче не чуючи, дивилася в
дзеркало і фарбувала губи.
Однак про Варусю я просто так
сказав, аби пустити тумана́, бо моя сестра, яка вже багато років жила з
чоловіком в місті Альєндо і сном-духом не відала, що я збираюся приїхати. Я навіть листа їй не написав про свій замір.
Та й жити у сестри не хотів. Я мав зовсім инші пляни.
Відтоді минуло кілька місяців. Проте
дружина затялася на своєму і знай повторювала, що не хоче ніякого розлучення.
Не помагали жодні доводи: ні що ми зовсім счужіли одне одному, ні що я її давно
не кохаю і вона мене теж, ні що ми спимо в ріжних покоях і давно втратили
потребу у фізичній близькості, ні що мої
і її уподобання настільки далекі, що це породжує лише роздрато́вання і взаємну
ненависть, ні навіть мої погрози, що я якогось дня вколошкаю її, а потім і на
себе накладу руки. Дарка вперто твердила: ні, ні, ні, я не хочу розлучатися.
Мені аж ніяк не хотілося доводити
справу до суду, бо це змусило би на невизначений час забути про Перу, а, отже, фактично
відступитися від рішення докорінно змінити своє життя, себто, зруйнувати все,
на чому воно трималося, всі цінності, надії, втіхи, звички, все те, у що я
вірив, і що врешті-решт не принесло мені ані найменшого душевного спокою, а
лише розчаро́вання, гіркоту й пекучий біль. Тож я не міг відмовитися від того
найважливішого, до чого йшов продовж багатьох років, і що тепер повністю
визріло і мало бути здійснене наперекір усім завадам. Великий відхід… так я
називав це рішення, бо воно означало порвати всі звязки зі світом, з рідними, друзями, знайомими, взагалі зі всім звичним оточенням і
виїхати з Києва, й узагалі з України якомога далі, туди, де мене ніхто не знає,
і там у повному усамітненні зануритися в споглядання всіх порухів і глибинних
спонук власної душі, побачити приховану
суть кожної думки, почуття, схотінки, обави, задоволення і незадоволення, надії і безнадії, радости і
печали, віри і зневіри, руху і безруху, аби з’ясувати загадку, що змалку мучила мене -
що́ є те, за чим так тужить і ніяк не може заспокоїтися моя душа?
І таким вита́лищем самопізнання я
обрав далекі, аж на тому краю світу гори Перу. Прочитавши багато книжок й переглянувши
чимало документальних кінострічок про природу цієї країни, я утвердився на
думці, що дика гірська місцевість Західних Кордильєр біля вулкану Коропуна (ця
гора сягала понад шість з половиною кілометрів), є ідеальним місцем для втілення
у життя задуманого мною. Тим паче, що до Мольєндо, великого міста над Тихим
океаном, де жила Варуся, там було як палицею докинути.
Коли минуло два місяці, і я побачив,
що мої умовляння ніяким чином не діють і, як бачиться, без суду не обійтися, то
і зважився на цей крок, який буквально приголомшив і Дарку, і всіх моїх друзів
та знайомих, не кажучи вже про рідню – я
відмовився на користь дружини від своїх статків, переписавши на неї усе, у тому числі й розкішну двоповерхову камяницю
з садом, чотири авта, зосібна, новенький «лексус», коштовності, також чималу
готівку в гривнях та доларах, які зберігалися в сейфі мого кабінету, всі активи
в банках і прибутки з акцій зернопереробних підприємств. Собі я купив на Лівому
березі біля базару «Юність» невеличку однокімнатну квартиру в доволі похмурій девятиповерхівці,
збудованій ще до незалежности в так звані брежнєвські часи, щоб було де
прихилити голову перед виїздом з України, а також залишив собі трохи грошей як на
сам переліт до Ліми, звідки збирався поїздом добиратися до Мольєндо, так і на
їжу і проживання в готелях на перших порах, поки не облаштуюся в якійсь милій
серцю безлюдній гірській місцині. У Варусі я ні жити, ні гостювати не хотів,
праг лише якнайскорішого усамітнення. «Побачуся з сестрою десь на вулиці чи в
кавярні, побалакаємо трохи, вона розкаже мені про свої радощі й печалі, та й
поїду в гори подалі від цього незатишного світу шукати те, до чого поривається все
моє внутрішнє єство»,- міркував я.
Дарка, певна річ, дуже хутко
оговталася від шоку, як тільки впевнилася, що я цілком наповажне пропоную їй
усі статки в обмін на свою свободу – звільнення від шлюбних пут. Утім, до кінця
не йняла віри повною мірою, аж поки я не підписав у нотаря усі документи,
які засвідчували, що відтепер вона єдина власниця мого майна. Тож розлучення
наше відбулося швидко і без будь-яких ускладнень – кожен залишився задоволеним
своїм становищем: я здобув свободу, а вона багатство.
Мені відразу впало ввічі, як
змінилася моя вже колишня дружина, отримавши матеріяльну незалежність. Зовні
вона, проте, залишалася такою ж мовчазною, затаєною, уповільненою в діях і
заглибленою у власні марива, як і була, у всій її постаті і далі прозирало щось
«відьомське», як я це називав, особливо, коли в сутінках нерухомо сиділа з
книжкою в руках, але не читаючи, а внуривши очі у темне вікно чи на якийсь предмет, наприклад,
позолочений канделябр, мідну статуетку на столику, настінний годинник,
різьблену скриньку з благовоннями, картину, клямку на дверях тощо, не чуючи
нічого і не відгукуючись на мої звертання. Та й звичок своїх вона не перемінила,
і то жодної - як і раніше цілими днями читала й читала, ніколи й ніде не
розлучалася з книжкою, хай де була: у лазничці, ніжачись у ванні, повній запахущої
води з розмарином; сидячи на сніжнобілому з підігрівом унітазі у власній убиральні;
в їдальні, коли ми обідали за вкритим накрохмаленим обрусом столом; навіть у
нашій спальні, коли готувалася до злягання зі мною на широченному ліжку зі срібними
свічниками на побічницях, що, зізнаюся, доводило мене до сказу. Вона, як і
раніше, рідко коли виходила з дому, уникала веселих товариств, душевних розмов,
не любила влаштовувати прийнять, бенкетів, вечірок, узагалі приймати вдома
гостей, хай навіть одного чи двох, і за весь час нашого подружнього життя так і
не завела собі навіть просто приятельки, не те щоб мати близьку подругу.
Зміни, які сталися з Даркою по
нашому розлученні, мали суто внутрішній характер і насамперед виявлялися у
ставленні до мене. У її поведінці з’явилася поблажлива зверхність, за якою
часами проривалася прихована зневага. Иноді вона дозволяла собі навіть відкрито
насміватися з мене, здебільша робила це у формі двозначних з їдкою підшрикачкою зауважень щодо
моєї особи. Мені було дивно, але моя колишня дружина не почувала ані найменшої
вдячности, що я віддав їй усі свої статки. Так, наче я був зобовязаний це
зробити і не міг учинити инакше. Я уважно спостерігав за метаморфозами, які
ставалися з нею, і що далі, то більше переконувався, що вона не просто зневажає
мене, а щиро ненавидить, і то всім своїм жіночим нутром, яке ніяк не може
забути принижень за роки нашого подружнього життя. «Обмежена, зла,
недоброзичлива істота, позбавлена й крихти великодушности. І я цю жінку колись
кохав!»,- з гіркотою скрикував я, будучи наодинці. Утім, по якомусь часі я збагнув,
що таке безсердечне ставлення Дарки до мене викликане не лише цілком
підставною образою за колишні кривди, а більшою мірою ще й тому, що вона мала мене за божевільного, і то вже давненько,
а теперішнє моє рішення віддати їй усе своє майно і фактично голим-босим вирушати до чужої
країни, лише додало їй ще більшої певности, що її колишній чоловік остаточно рішився
розуму.
-Ну що ти там збираєшся робити в тих
Кордильєрах? За що будеш жити?- питалася вона з глузливою посмішкою, коли я приїхав забирати дещо зі свого манаття. Вона стояла в дверях мого кабінету
як завжди з книжкою в руці й застиглим поглядом блукала по полірованій поверхні
бюрка з численними шуфлядками; мяких віденських стільцях; шафах, де за шклом зберігалася
технічна література, всякі довідники й посібники для роботи; по стінах, обвішаних
мапами Південної Америки, зосібна великою мапою Перу; по кількох збільшених світлинах
вулкану Коропуна, сфотографованих з літака.
-Глянь на світлини… Хіба ці засніжені
гірські вершини не прекрасні?!- я вказав рукою на одну зі світлин, де
призахіднє сонце торкалося зледенілого чолопка найвищої гори.
-Може, й прекрасні,- вона пхикнула,
зиркнувши на світлину,- але що ти там, у цьому пустищі їстимеш?
-Я їду туди не для того, щоб їсти. А
для зовсім иншої ціли,- я сердито шпурнув у вже до верху напаковану валізу
кілька флянелевих сорочок і марно намагався її закрити.
-Візьми другу валізу… Не бачиш, що та
повна?- Дарка дивилася на мене спогорда, мало як не на якесь неповноцінне
створіння. Її наче щось дратувало.
-Тихоне, ну ти можеш до ладу́
пояснити, що́ хочеш урешті-решт добитися цією своєю дурною затією?- запитала
вона.
Я звівся на ноги. Деякий час мовчав,
не знаючи, з чого почати, бо вже стільки разів безуспішно намагався щось їй
пояснювати, але з цього нічого не виходило.
-Дарцю, ти й так не зрозумієш, то,
може, дасиш мені спокій, га?- врешті мовив
я. Мене починала злити сама її присутність. «Чого вона прийшла й висить
над душею?»
-Ти справді не збираєшся повертатися
до України?- знову запитала Дарка.
-Ні, не збираюся, що я тут забув?!-
буркнув я, беручи другу валізу, щоб укладати речі.
-Тоді навіщо ти купив собі у Києві цю
квартиру, цей задрипаний ти́рлик-однопокоїк на метер-півтора, якщо не будеш там
жити?
-Хай це тебе не хвилює,- розсердився
я.- І взагалі, може, ти би не заваджала мені й забралася звідси?!
-Просто все скінчиться тим, що цю твою
однокімнатку, як не буде довго хазяїна, заберуть чужі люди! Як ти не
розумієш?!- крикнула вона.
-Це моя справа!- гаркнув я у
відповідь,- не лізь не в своє діло.
Я до того розійшовся, що вже був ладен
кинутися на Дарку з кулаками. Але вона вчасно вибігла в коридор, устигши ще
гукнути:
-Ліпше би ти на мене той свій тирлик
записав!
Я підскочив до дверей і з тріском їх
захряснув.
Мушу зізнатися, що зважитися на
рішення так докорінно змінити своє життя (хоч воно визрівало протягом багатьох
років!), я навряд чи зміг би, якби не запізнався понад два роки тому з Гордієм
Сташівським. Якогось теплого дня наприкінці вересня я зустрів його на березі Дніпра біля Південного
мосту, де він сидів з мольбертом і малював. Це було після чергової дикої сварки
з Даркою, яка чимось (уже не памятаю чим) не догодила мені під час злягання на довжелезному
кухонному столі, заставленому всякими наїдками, тарелями з паштетом, чавунцями
зі смажениною, тушкованою осетриною, розмаїтими салатами у глибоких керамічних
мисках. Я вибештав дружину найогиднішими словами і, гримнувши дверима, пішов з
дому. І зразу ж, як це зазвичай бувало зі мною у таких випадках, став докоряти собі
за нестриманість, невиправдану жорстокість, за те, що вчергове піддався шалові,
а водночас шукав виправдань, звинувачував
дружину в тупості, що вона нібито навмисне мене провокувала, вдавала, що не
розуміє, свідомо дразнила. Проте почуття вини й власної неспроможности бути
таким, як належить, не переставало гризти мене, і я не хотів нікого бачити, не
бажав ні з ким розмовляти, поривався кудись втекти, усамітнитися, щезнути для
всіх, тож, купивши плоску двістіграмову флящину коньяку «Тиса», переїхав метром
на той бік Дніпра, вийшов на станції «Славутич» і, додибулявши до води, став там бродити по широкому, де-не-де
порослому миршавими вербовими кущиками піщаному березі, попиваючи коньяк.
У цій непривітній захаращеній
сміттям місцині біля самого мосту було цілковито безлюдно. Чулося лише
хлюпотіння води об бетонні опори, долинали десь здаля пронизливі, схожі на плач
крики чайок, а також шум ваґонів, які з невеликими перервами раз по́ раз
проїжджали вгорі. Тож я неабияк здивувався, коли за каменем чи то пак за великою
грудою застиглого бетону, всіяною на маківці скалками битих фляшок, уздрів якогось
чоловіка. Він тихо сидів і дивився у далину. Перед ним був подорожній мольберт,
розкладні ніжки якого стояли у воді. Чоловік мав коротку борідку, зачесане
назад темне волосся з сивиною, був босоніж з закоченими до колін штаньми, його
ступні з шерехатими потрісканими пятами щоразу, як накочувалися більші хвилі, також
омивала вода.
-О, не сподівався, що тут хтось є,- я
підійшов ближче.- Малюєте?
Чоловік обернувся і деякий час
уважно дивився на мене. Його сірі очі були напрочуд живі, зорили з непідробною
цікавістю.
-А ви…- він злегка прокашлявся,-
шукаєте, де би прихилити голову?
Його спокійний теплий голос був пройнятий
таким щирим розумінням і співчуттям, що я на мить устіль забув про свою досадну
сварку з дружиною, всі повязані з цим гіркі почуття, які згнічували моє серце.
Мені навіть здалося, що з моєї голови взагалі вивітрилося все, що я дотепер
знав, і вона стала такою ж порожньою, як суха бутлява тиква.
-Саме так,- прошепотів я,
відчуваючи, як важко мені говорити.
-Не переживайте, ви не унікальний з
цією бідою. Вона в кожного з нас чигає за плечима. І якщо не сьогодні, то
завтра неодмінно вхопить за поли,- він посміхнувся і простяг руку.- Будьмо
знайомі, Гордій Сташівський.
Я потис йому руку і також
відрекомендувався.
-А чи не можна з тою бідою зробити,
як у цій народній приповідці: «Схопив москаль за поли? Поли вріж і тікай!»?- запитав
я, теж посміхнувшись.
-Не знаю, не знаю…- пробурмотів
Гордій і, повернувшись до мольберта, став наносити на полотно мазки
прозористо-зеленавою фарбою.
-Ви художник?- запитав я, марно
намагаючись зрозуміти, що зображено на полотні. На ньому була якась широка
пляма невизначеного кольору, чи то попелястого з зеленими прожилками, чи то
блакитного з темно-сірими смугами.
-Розмовляймо на «ти»,- відказав він,
продовжуючи малювати.- Адже ми, здається, одного віку.
-Добре,- кивнув я,- і мовив:
- Ніяк не можу втямити, що ти малюєш.
-Воду, Тихоне, воду... З літа, чей,
щовечора приїжджаю сюди, намагаючись намалювати дніпровську воду. Та ба, вона
така непостійна, мінлива, кожного разу инакша, і те, що малював учора, сьогодні
вже бачиться мені далеким, чужим, мертвим, таким, яке не має ані найменшого
стосунку до цієї загадкової нуртуючої сяючої найнесподіванішими барвами і
повної затаєної внутрішньої потуги води Дніпра. Ще трохи і я, здається,
остаточно зневірюся в своїх здібностях і облишу сміховинні зусилля зобразити
те, що неможливо зобразити. Втім, щоб ти знав, я ніякий і не художник, просто
ні сіло ні впало заповзявся намалювати
цю воду, бо вона запала мені в серце і не відпускає.
-Маєш слушність, Гордію, вода цієї
ріки воістину дивовижна, адже не дарма мене тягне до неї щоразу, коли душа
ридає від розпуки.
-Отже, не тільки я, а й ти дещо
знаєш про цю ріку, чи не так?- Гордій перестав малювати і звівся на ноги.
-Сподіваюся, що так,- відказав я.
Ми замовкли і дивилися на воду. Вона
текла повільно, заглиблена в себе і,
здавалося, абсолютно була байдужа до нас.
Відтоді я доволі часто бачився з
Гордієм. Зазвичай приїжджав до нього на вулицю Михайла Бойчука (тоді вона ще
була Кіквідзе) автом, відпускав шофера разом з машиною, і ми йшли в ботанічний
сад. Там серед буйної зелени дивоглядних дерев, кущів, ліян, ряснобарвя
квітів, трав, мохів гуляли широкими доріжками, тінистими алеями й вузенькими стежинами,
зрідка відпочиваючи на лавках, а то й просто на траві, і безупину розмовляли,
дискутували й навіть запалисто сперечалися про причини людських страждань, призначення і
сенс людського життя. Я, будучи цілковито щирим з Гордієм у всьому, сповіряв йому
найглибші свої таємниці й помисли. Він був на диво уважним слухачем. Я
відчував, що Гордій розуміє мене співслова – слухає не розумом, а серцем. І
ніколи не перебиває, хай як я довго говорив би. Здавалося, в його душі
вміщалося все, весь я, всі мої думки, і моя правда, і моя омана. Не було
нічого, що би викликало в нього осуд в мені. І навіть тоді, коли він був зі
мною не згоден, коли заперечував щось, коли доводив, що я помиляюся, я не мав відчуття осудливого ставлення
до себе. Саме тому я згодом і дав Гордієві це ймення Серен, яке латиною означає
безшпетний, незаплямлений, чистий.
На жаль, коли я згодом мучився у
розпачливих роздумах; коли мене роздирали сумніви і непевність, що робити зі своїм
життям, і я що далі, то глибше западав у апатію, яка иноді могла тривати по кілька
днів і навіть тиждень; коли мої бізнесові справи внаслідок цього неухильно
стали котитися вниз, позаяк треба було відповідати на ті чи инші виклики, а
жодних реакцій з мого боку не було, то на
той час Гордій Сташівський уже з Києва виїхав і жив у глухому селі на
Чернігівщині. Тож я не мав нікого, з ким міг би порадитися, пошукати підтримки,
просто комусь вилити наболіле.
Так, я перебував у безрадісному
становищі. З одного боку почував жахливу нехіть до бізнесових справ, будь-яких
ділових перемовин, рішень, розпоряджень,
иноді просто вимикав мобільник, щоб ніхто не докучав, а з другого боку вдома мене чекала Дарка,
мовчазна заглиблена у якісь свої відьомські чари особа, яка наче тінь сновигала коридорами,
залями, покоями, кімнатками й закамарками мого будинку і яку я ненавидів ще
більше, ніж свою роботу. Подітися мені не було де; треба було на щось зважитися:
або одним рипом змінити своє дотеперішнє життя і зосередитися на
найсокровеннішому, або і далі скніти в нескінченній гонитві за маривами,
зрікшись навіть спроби проникнути за таємну запону власної душі. Це був дуже
важкий вибір. І я не знав, як чинити. Адже теперішнє, те, що я знав, було повне скорботи, і я хотів позбутися його,
а майбутнє, до якого хотів пристати, не
знав, і навіть не мав певности, чи можливе
воно взагалі.
Ось з такими почуттями, повен
сумнівів, суперечливих думок, поривів я і поїхав в село до Гордія Сташівського.
Він жив там уже три роки. За цей час я двічі побував у нього. Втім, Гордій не
приїжджав до Києва жодного разу. Обіцяв, що якось навідає мене, але так і не приїхав. Зізнаюся, мене це певною мірою дійма́ло.
Мені здавалося, що мій друг ставиться до мене дещо зверхньо. Але я не мав
певности у цьому, бо те, як він зі мною спілкувався (ми коли-не-коли розмовляли
в телефон і листувалися через фейсбук) щоразу
переконувало в його щирій прихильності
до мене.
До села я приїхав автом у саме полудне і застав Гордія
надворі, стотніше, в деревяній альтанці, всуціль обвитій диким виноградом, де
він саме збирався обідати. На столі стояла закіптявіла чавунна па́нва з
гречаною кашею, два зварені натвердо й облуплені яйця, алюмінієва коні́вка з
маслом, ста́вець з нарізаними скибками білого хліба, кілька зелених цибулин,
карафа з золотисто-білим вином і пустий кришталевий келих, ґрані якого під
сліпучими променями серпневого сонця вилискували дивогляддям барв і відтінків -
пурпурових, понсових, шарлатових, жовтих, оранжевих, лільових, лазурових,
туркусових, смарагдових... Літо цьогоріч було жарке й майже без дощів.
-О, то я вчасно, саме на обід
утрапив!- засміявся я, вітаючись.
-Сідай,- Гордій вийняв з шуфляди
чистий полумисок і наклав каші.- Друге яйце твоє.- Тоді, діставши з шуфляди ще
один келих, налив вина.
-З білих порічок?
-Так, воно ще смачніше, ніж те, яке
ти куштував минулого літа. Витримане з дрібкою ганусу.
Ми цокнулися і випили. Потім мовчки
їли кашу, кожен думаючи про щось своє. За парканом у густому сливняку
сусідського обійстя, де давно ніхто не мешкав, невигадливо виспівували
золотомушки. «Ці-флі-гііі… ці-флі-гііі…»,- звучало сливе́ над самим моїм вухом.
Я коли-не-коли повертав голову і бачив на гілочках цих рухливих малесеньких
пташок з помаранчевими тімячками, обрамленими чорними смужками. Вони на мить
з’являлися і тут же щезали в зелені. Їхній спів здавався мені таким доречним і
природнім, і таким милим, що в моєму серці розлилася дивовижна злагода, яку,
здавалося, ніщо не може порушити.
-Зверни увагу,- мовив Гордій,
укмітивши, що я позираю за огорожу,- це не прості золотомушки, а червоноголові,
їхні тімячка темно-помаранчеві, майже червоні.
-Ти ба, я й не знав, що є ще й
прості,- здивовано кивнув я.
Він знову наповнив келихи. Тепер ми
пили неквапливо, з насолодою смакуючи кожен ковток.
-То що, ти так і живеш самотою,
нікого не надибав за ці три роки?- мовив я, запитливо зиркнувши на свого друга.
-Ні, нікого,- Гордій зробив павзу.-
Відколи померла Марія, я нікого і не шукав. Та й не шукатиму.
-Чому? Хіба тобі не важко без жінки?
-Марія була моя перша. Ти ж бо
знаєш, я не знав инших жінок. Вона буде й остання.
-Але ж тобі всього пятдесят пять. Певен,
без жінки тобі не легко.
-Річ не в тім,- Гордій дивився
кудись у верховіття старезної акації,
яка росла за дровітнею. Там бігала юрлива білка з величезним розпушеним
хвостом, який здавався вдвічі довшим за неї саму.- Просто так мені покладено.
Сказавши це, він замовк. У його очах
відображалася лише тиша і спокій. Жодної тривоги чи ремствування.
-А знаєш, як я тебе називаю?- я
допив своє вино і поклав келих на стіл.
-Ну і як?- дещо насмішкувато запитав
Гордій.
-Серен,- відказав я, втім, не виявив
на його лиці ні осуду, ні схвалення.- З латини це означає чистий, незаплямлений. Не
заперечуєш, як я так тебе і кликатиму?
-Клич, як хочеш. Хіба це має
значення? Але запевняю, мені далеко до того, що означає це слово.
Увечері ми пішли в сад, де під
тінистою грушкою стояло кілька легких стільців і столик з порцеляновим
чайником, розмальваним рожами, і двома піялами також з рожами. Трохи віддалік
блищало невеличке озерце, на третину заросле листопру́гами. Серед широченних округлих
листків, які щільно вкривали воду, то тут, то там рожевіли великі пишні квіти. Посідавши
на стільці, ми пили зелений чай і поглядали на озерце. Там над квітами літало з
десяток фіолетових бабок.
-Знаєш, Серене,- перервав я
мовчанку,- мені весь час здається, що ти наче щось не кажеш мені… Хоча ти зовні
і спокійний, і навіть иноді веселий, але я вчуваю якийсь затаєний смуток.
-Можливо,- тихо відказав Гордій з легким тремтінням у голосі. Тоді по павзі, яка, як мені здалося, аж надто затяглася, продовжив:
- Тут у мене минулого літа
гостював один мій друг… з далекого дитинства. Ми не бачилися тридцять років... Розумієш,
і я, і він віддавна пишемо вірші… Так от, йому у мене надзвичайно сподобалося... особливо квіти листопругів. Він навіть спочатку
було подумав, що це лотоси… І всі три дні, коли жив тут, тільки й говорив про
них…
-Ти ніколи не зізнавався мені, що складаєш
вірші,- з докором зауважив я.
-Не думаю, що тобі це було аж так важливе. Та й я ніколи не
ставився до свого віршування наповажне. Це для мене не більше, ніж розвага.
-Хай, Серене, я це просто так сказав. І
будь певен, зовсім не ображаюся.
Гордій відсьорбнув чаю і став дивився
на озерце. Здавалося, він зовсім забув про мою присутність. Я також мовчав.
Мені хотілося розповісти йому про те, що гнітило моє серце, порадитися з ним,
але я ніяк не зважувався. Тож ми обидвоє сиділи безмовні, і це тривало доволі довго.
Врешті Гордій порушив тишу:
-Недавно я довідався, що той мій
друг помер. Дзвонив деяким знайомим… Хотів розпитатися, де його поховали. Але
ніхто нічого не зміг повідомити. І досі
не знаю, де його могила. Тож я написав про
нього вірша... Ось послухай:
Так і не знаю,
де тебе поховали…
Та й чи треба знати
мені?...
Кості твої там –
у білих хмарках…
А тут в озерці
знову цвітуть
рожеві листопруги,
такі свіжі пишні,
ті самі,
які ти бачив.
-Дуже сумний вірш. Аж надто. Він позбавляє надії,- мовив я, розглядаючи пишні з ніжними ясно-рожевими пелюстками чашечки на воді.
-А якщо надій нема? Що тоді? Хіба
життя припиняється?
-Людина живе надією. Всі люди. Нема
нікого, хто жив би без надії.
-Усі?- Гордій повернувся до мене.
Його очі наче протинали мене.- Я не певен, що всі.
-Але ж це самоочевидне,- я відчув
легке збентеження від його погляду.- Хіба ти знаєш хоч когось, хто жив би без
жодних надій?
-До чого тут инші люди? Є ти і радощі
або гіркоти твого серця. Тож ти і маєш сам для себе з’ясувати, чи можна жити
без надій.
-Навіщо? Хіба не досить беззаперечного
факту, що кожен з нас постійно чогось хоче, а, отже, має надію це здобути?
-Ну то ж яка, Тихоне, твоя надія? З
останньої нашої телефонної розмови я зробив висновок, що ти розчарувався у
всьому, збираєшся закрити бізнес, розлучитися з дружиною і їхати кудись далеко.
-Так, справді розчарувався, мене
нічого не тішить, все стало осоружним, і я просто собі місця не знаходжу.
-Але ж ти живеш, чи не так?-
засміявся мій друг і знову наповнив чаєм наші порожні піяли.
-Я кажу тобі цілком серйозно,
Серене. Мені не до жартів.
-Не сердся, друже. Я також говорю серйозно,- Гордій знову
дивився на воду.- А по якомусь часі мовив:
-Я цілком вірю, що ти втратив усі
надії. Тому й питаюся, як же ти живеш?
-Так, утратив. Усе, чим я жив,
виявилося фальшивим. Моя ж душа прагне чогось зовсім иншого.
-І чого? Ти це знаєш?- Гордій
зиркнув на мене і знову повернув голову до озера.
-У тім то й річ, що не знаю,- я
відсьорбнув чаю і поклав піялу на столик.
На деякий час запала мовчанка. Було
тихо. Не чулося навіть співу пташок. Звідкись прилетів сорокопуд і сів на
стовпчик огорожі. Я стежив за ним, аж поки той не злетів наділ і не щез у
заростях ожини. «Якусь комаху спіймав»,- подумав. Тоді звів голову. В небі
пливли білі хмарини. Довго дивився, як вони линуть у небесній блакиті. Врешті
знову став говорити:
-Але ось це я аж надто добре знаю і не
потребую жодних ні доказів, ні підтверджень - моя душа поривається кудись, тужить за чимось, але
ніщо з того, що є, не втішає її. От і хочу зрозуміти, що́ є це, за чим вона
тужить.
-І що збираєшся робити?- Гордій узяв
піялу й підніс до вуст. –Запахущий, ні з чим незрівнянний напій!
-Мені потрібна тиша, усамітнення, хочу
припинити всяку метушню, тривоги, щоб нічого не відволікало, і тоді, гадаю, я зміг
би прислухатися до голосу душі і
побачити, за чим вона спрагла. Але спочатку я маю покінчити з тепершнім своїм
життям – розлучитися з Даркою, закрити бізнес і виїхати в якесь безлюдне місце, і то подалі від
України.
-І куди?- Гордій знову дивився на
мене і наче прошивав очима.
-До Перу, в гори Кордильєри.
-А ти певен, що тобі це допоможе?
-Я не можу бути ні в чому певним,
але теперішнє моє життя що далі, то стає нестерпнішим.
-Справді не позаздриш тобі,- мовив
Гордій, співчутливо всміхнувшись.
-Так, бо теперішнє погане, а
майбутнє туманне. Тому я і мучуся, бо ніяк не годен зважитися на такий
радикальний крок.
-Але ти принаймні маєш надію, що
з’ясуєш те, чого хоче твоя душа.
-Так, маєш слушність, ця надія і додає мені наснаги.
-Думаю, Тихоне, що твої, сумніви не
довго протривають, і ти таки зважишся здійснити задумане. Просто не зможеш
инакше.
-То ти підтримуєш мене?- зрадів я.
-Певною мірою так,- відказав він, унуривши
в мене очі.- Втім, я не вірю, що будь-яка надія може щось доброго принести.
-Чому не може?- я здуміло видивився на Гордія.- Адже я
хочу збагнути те сокровенне, чого прагне моя душа. Це ж так просто. Зупинитися і
прислухатися до її голосу.
-Бо це ще одна мета, можливо, ще одна
чергова омана. То ж чи не ліпше піти иншим шляхом – не шукати те, що хоче душа,
а розібратися з тим, від чого вона тікає?
-Серене, зрозумій, душа краще знає
чого їй треба... Я волію йти за її покликом і шукати доти, поки вона не скаже:
ось моя гавань!
-Я нічого не стверджую і ні на чому
не наполягаю, Тихоне. Адже я так само, як і ти, живу в сумятті та повен суперечливих
поривань. Тож хто знає, може, саме за тобою правда. У кожному разі ти маєш
робити те, що хочеш, а я робитиму те, що хочу я.
-Дякую, друже, ти підтримав мене на
дусі... Отже, я не даремно приїхав до тебе.
Ось ця розмова з Гордієм
Сташівським, якого я відтоді називав лише Сереном, і прискорила всі події –
минуло десь вісім чи девять місяців, як я закрив усі бізнесові справи, розлучився
з дружиною, переписав на неї все нерухоме й рухоме майно, всі кошти й активи в банках
і, залишивши за собою мацюпку
однокімнатну квартирку на Лівому березі (хоч і її Дарка домагалася!) виїхав до Перу.
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
67. Біла піяла
https://ua-human.blogspot.com/2021/04/67.html
Читати далі...
