Срібна куля досвідченого королівського стрільця, вочевидь, була отруєна, бо леґіонер Вузципілон уже четвертий місяць лежав у седіоланському шпиталі, уражений загальним ро́зслабом, себто мав повний параліч мязів рук та ніг, як зазначалося в його медичній карточці. Лікарі говорили, що можливість Вузципілонового одужання дуже незначна, а один молодий фельдшер на імя Діоге́н навіть побився об заклад з однооким санітаром Бартоломі́єм, заявивши, що Вузципілон не доживе й до осени. Хоч як там було, вигляд відважний леґіонер мав справді нікудишній. Він з напіврозплющеними очима зовсім нерухомо лежав на своєму залізному ліжку і, охоплений розпачем, дивився на білу, мов сніг стелю.
Був третій місяць як ніколи жаркого літа. Всюди літало безліч мух, які цілими роями обсідали Вузципілонове обличчя, шию та руки, завдаючи йому невимовних мук, і він із щоразу глибшою гіркотою усвідомлював своє цілковите безсилля навіть супроти цих нікчемних комах, будучи неспроможним поворухнути бодай одним пальцем. Ночами його безперестанно мучило безсоння і болісні думки про майбутні великі битви, в яких він, як йому здавалося, вже більше ніколи не братиме участи. Якщо ж від перевтоми й духового виснаження Вузципілон і засинав на якісь чверть години, то зразу впадав у страхітливі обійми таких кошмарних сновидінь, від яких потім довго не міг оговтатися.
Коли літо нарешті закінчилося, і настала тепла суха осінь, він почав дедалі частіше думати про самогубство. Крізь відчинені вікна до палати вітер часто закидав пожовкле листя, й один яворовий листок упав біля самого леґіонерового ліжка. Вузципілон зі сумом дивився на той листок, знаючи, що рано чи пізно прийде лікарняна прибиральниця і змете його з підлоги разом з иншим сміттям.
Якось по зажиттю невеликої дози морфію йому приснилася Моаві́та, його покійна наречена. Вона була зодягнена в біле шовкове плаття й сумно йшла безлюдною вулицею з кошичком малесеньких фіялок у руках. Цей дивний сон дуже вразив і схвилював Вузципілона, з очей якого цілу ніч безупину текли гіркі сльози, а над ранок він твердо взяв на думку накласти на себе руки.
Однак леґіонер Вузципілон через ро́зслаб не міг сам здійснити цей замір і тому після трьох днів гризьких роздумів прикликав фельдшера Діогена і розповів йому про своє бажання.
-Це дуже просто зробити, але що я з того матиму? — з кислою міною запитав фельдшер і нахилився над паралізованим леґіонером, аби почути відповідь.
Така нелюдська безсердечність викликала у Вузципілона шалену лють, і він замісць відповіди що було сили плюнув Діогенові в лице. Той з переляку відскочив і, мов стріла вилетів з палати.
Відразу ж наступного дня Вузципілона відправили до містечка Тія́ра, розташованого майже за пятсот кілометрів на північ від столиці, де була головна імперська лічни́ця для психічнохворих.
Немає коментарів:
Дописати коментар