З якогось часу я укмітив, що мені важко вранці вставати і часто доводиться докладати зусиль, аби змусити себе вилізти з-під ковдри. Та й сплю погано, якимись уривками. А прокидаюся, коли за вікном ще глупа ніч, темінь, нічого не видно. Довго лежу, затамувавши дух, удивляюся в чорну пляму шибок, прислухаюся до звуків у хаті і в саду.
Що́ ж хочу побачити? Що́ почути? Адже все це я бачив і чув багато разів - і вчора, і позавчора, і ще раніше, відколи почався цей холодний з нічними заморозками жовтень. Тоді буквально за кілька днів зелене листя на деревах умах пожовкло, а на деяких й осипалося, як от на розлогій грушці коло озерця, у затінку якої я збавляв час у літню спекоту (чомусь щороку вона перша скидає листя). На старих порохнявих вишнях також ні листочка, і на горіхові, і на білій морві, що вигналася при самій сусідській огорожі, і на височезному вязові, який росте з того боку саду за двоповерховими літніми офіци́нами з ґаражем, де стоїть моє стареньке авто.
Все це я бачив і знаю. Що́ там може бути нового? Хіба що додасться більшої жовтини на яблунях, жерделях, сливах… Молодий явір у кутку, де вулиця, стане ще гарніший у своєму дивоглядному золотому з зеленавою поволокою вбранні, а сумах навпроти західного вікна хати, набере ще глибшого, ще розпачливішого багрецю.
Те саме і зі звуками. Вони ті самі, і чуті не раз – важкий рип сволока (ніколи не вгадаєш котрий), мишача шамотня на горищі, глухий гримкіт бляхи на даху, коли вітер раптом сильніше подме з заходу, сумовите, повне безнадії витття пса на чиємусь обійсті (воно щоразу мене всього ніби паралізує, коли чую)… А ще сад, його дивний шум, переповнений численними відзвуками, суголосками, шелестами, шарудіннями, трісканнями, жвяканнями, ухканнями…, шум, який то згасає, западаючи в незрушну тишу, то посилюється, наростає і врешті перетворюється на тисячаголосу музику затаєної десь у надрах оркестри. І от саме тоді, коли ця музика стихає, коли всі дерева мовчать, коли здається, що все заніміло і ніколи не подасть голосу, до мого слуху коли-не-коли і долинає це таємниче зідхання саду, завше неспогадане, непередбачуване, про яке я ніколи не можу сказати, було воно чи тільки примерекони́лося мені.
Так, усе це я знаю і не чекаю жодних несподіванок. Утім, щоразу, коли чую звуки тут у хаті й за вікном, і коли потім при перших проблисках сонця виходжу в сад і бачу дерева, не можу звільнитися від відчуття, що ніколи не чув ні цих звуків, ні не бачив цих дерев. Неначе все це ніколи не існувало раніше й існує тільки тепер, зараз, цієї мити й ніколи не припинить існувати. Мене не стане, а все це буде завжди.
Ось що́, прошу вас, змушує мене вставати з ліжка, хоч як не хочеться на холод вистиглої хати – нездоланна жага знову і знову відчути цю хвилюючу свіжість одвічного «тепер», адже тільки воно й приносить наснагу моїй душі. Певен, поки ця наснага буде зі мною, доти піти з цього життя я не захочу.
Цієї ночи мені приснилася Вустя, моя перша дружина. Минуло тридцять пять років, як вона померла, а я не памятаю, щоб за весь цей час вона хоч раз з’являлася в моїх снах. І це дивно, адже наяву я часто згадував Вустю, її овальне миловиде лице з незмінним виразом чогось недомовленого, маленькі блідо-рожеві губи, зчаста фарбовані понсовою або карміновою помадою, прозористі попелясті очі, що дивилися запитливо, однак ніби не сподіваючись на відповідь, гарне пропорційне тіло, не худе, але й не опасисте, невеличкі перса у формі випнутих кружалець, засадисті, майже ідеальної округлости сідниці, які плавко переходили в помірно широкі стегна і рівні, без найменшої рапатости чи синіх прожилок ноги (ці доладні спадисті лінії її нижньої половини тіла неабияк збуджували мене), перебирав у памяті численні епізоди нашого життя, радісні й гіркі, наші мрії, сподівання, страхи, наші жарти, чуттєві пориви, хвилюючі любовні ігри, повні екзотичних химерій, наші розмови, суперечки, взаємні докори, претенсії, звинувачення, наші смутки, жалі, нарікання, наші клопоти, досадні сварки, конфлікти, виснажливі пошуки примирення…
Я кохав Вустю, втім, мабуть, не усвідомлював повною мірою її ваги для себе, з дня на день милувався нею, її лагідним голосом, зличнотою очей, диханням, ґраційними рухами, ходою, тим, як вона голубливо підносила до вуст горнятко з кавою, як їла свої улюблені канапки з сиром, як сідала на ліжко, грайливо поклавши ногу на ногу, як, наче пестячи, вдягала нічну сорочку, почувався щасливим, що вона поруч, що можу розмовляти з нею, прислухатися до биття її серця, прагнув абсолютного злиття, повної єдности душі й тіла, щоб між нами не залишалося жодної цяточки незгоди чи нерозуміння.
А вона? За всі десять років я так і не втямив, кохає вона мене по-справжньому, самовіддано, з повною жертовністю, як я її, чи ні. Так, безумовно, вона кохала мене. Я не можу заперечити. Це виявлялося у всьому: і в радості, з якою вона зустрічала мене щоразу, коли я вертався з роботи, і в цікавості до моїх захоплень, зокрема, реліґійно-містичними вченнями, і в переживанні, коли я мав якісь прикрощі або хворів, наприклад, на ґрипу чи мене мучив радикуліт (корінце́виця, так Вустя, яка була з львівської родини спадкових учителів, називала цю недугу), і в потребі поділитися своїми сумнівами, і у пристрасті, з якою вона віддавалася мені на подружньому ложі, а ще в прагненні вразити мене чимось незвичним у своїй зовнішності - надзвичайною охайністю, доглянутими, завше нафарбованими нігтями на руках та ногах, помадою на губах якогось рідкісного відтінку, вишуканими сукнями, кофтинами, блюзочками, штанами, иншим одягом, зосібна, і нижньою білизною, станиками, мережаними пантальонцями, тонюсінькими панчохами, також взуттям, елеґантними мештиками на високих або низьких підборах, босоніжками найчудернацькіших стьонів, ефектною зачіскою, щотижня иншою, маленькими срібними бо́втицями, помітними на вухах лише зблизька, всякими екзотичними кульчиками, підвісками, коралями, перстениками тощо. І разом з тим мені весь час здавалося, що в її серці є якісь глибоко скриті, таємні закапелки, доступу до яких я ніколи не матиму. І це гнітило мене. Раз поза раз намагався пояснити їй, що хочу, аби вона повністю, всією душею розкрилася, нічого не таїла від мене, благав її, переконував, але вона лише здуміло дивилася на мене і твердила, що не має жодних таємниць, нічого такого, що не зважилася б мені розповісти.
-Милий, я нічого не приховую від тебе- казала.
Втім, я не вірив їй.
-Чому ж тоді я цього не відчуваю?- питав.
-Я не знаю,- відповідала вона.
І так рік за роком мене муляло відчуття, що я не становлю такої ваги для Вусті, як вона для мене, що її кохання якесь инакше, ніж моє. Тож я знову і знову силкувався пробитися до Вустиного серця, до його сокровенних таємниць, в існуванні яких майже не сумнівався, говорив, допитувався, доказував, дратувався, а вона знай відповідала, що не може узяти до тями, про що мені йдеться.
І от десь на пятий-шостий рік нашого з Вустею подружнього життя марність моїх спроб усунути душевні перепони, які, як мені здавалося, розділяли нас, заваджали злитися в єдине ціле, стала щораз частіше викликати в мене непогамовні напади злости, які чергувалися з затяжною апатією. Я відчував, що не розумію дружини, в ній була якась загадка, яка вислизала від мене. Намагався і не міг зрозуміти. Вустине єство уявлялося мені зітканим з двох частин: видимої, яку я бачив і розумів та невидимої, яку не бачив і не розумів, але неясні імпульси якої долинали до мого серця, викликаючи сумніви, занепокоєння й дразливу непевність, позаяк иноді відчутно дисонували з тим, якою бачилася мені дружина. Ця невидима частина здебільша мовчала і рідко коли виявляла себе, але я відчував її присутність, чей, у кожному Вустиному порухові як затаєну незгоду чи принаймні вагання.
Зовні дітклива суперечність двох частин душі Вусті виражалася у найрозмаїтіших формах. І насамперед у тому, що дружина здавалася мені то до краю примітивною, по-дитячому наївною, навіть глупою, то раптом мудрою, проникливою, наділеною витонченим розумом. І це, ясна річ, неабияк дивувало мене, засвідчуючи, що я насправді не знаю, хто вона, і не годен скласти про неї більш-менш сталої думки. Иноді Вустя говорила таке, що мене наче обсипало приском, змушувало засумніватися в усьому своєму досвіді, у всіх своїх принципах і підходах до життя. Я відчував (хоч усе в мені повставало проти), що за словами дружини таки криється якась правда, осягти яку я не спроможен, принаймні, зараз. Мої запальні заперечення, доводи, роз’яснення, арґументи, підкріплені розлогими цитатами з Упанішад, Сократа, Будди, Вардгамани, Ісуса, Лао-дзи, Бодгідгарми, майстрів дзен й багатьох инших давніх і новітніх просвітлених учителів, учення яких я з великою загарою студіював, розбивалися на друзки об Вустине мовчання. Вона ніколи не заходила в тривалі суперечки зі мною. Просто замовкала і уважно (втім, я не певен, що аж так уважно) слухала мої «глибокомудрі» тиради, які могли тривати годинами. Иноді бува докидала якусь малозначущу фразу, коли я на мить зупинявся, і знову замовкала. А я й далі говорив, аж поки не втомлювався і також замовкав, з прикрістю усвідомлюючи, що всі ці логічно витончені умовиводи марні – мої слова зависають у повітрі, легкі, пусті, позбавлені будь-якої ваги. І тоді я, згнічений серцем, йшов до своєї кімнати, лягав на ліжко і в апатії лежав там, внуривши очі в стелю. І це могло тривати і кілька днів.
А бувало й инакше. Після виснажливого й безуспішного доказування, що дружина помиляється, мене огортала пекуча образа й злість, і я йшов геть з дому, видзвонював якихось друзів чи знайомих і збавляв з ними час десь по київських кавярнях та рестораціях, пючи коньяк (инших алькогольних напоїв не визнавав) і повертався в наше просторе з пятьма кімнатами помешкання на Липках (ми жили разом з моїми батьком-матір’ю) пізно вночі пяний, мовчки падав, як був в одязі, на мяку шкіряну канапу у вітальні, де стояло старе австрійське піяніно R.Weissbrod Eisenberg (памятаю його ще з дитинства, коли ми жили в маленькому галицькому містечку Б.) і засинав мертвим сном. Мама, визирнувши зі спальні й побачивши мене, сахалася назад й зачиняла за собою двері. А до Вусті, яка в нічній сорочці виходила в передпокій, розгублено дивилася на мене опухлого й обдертого і морщила носа, бо від мене немилосердно тхнуло коньячним перегаром і ще якоюсь гидотою, я не озивався ні словом. Вона теж мовчала. Лише зорила на мене якось дивно, проте без найменшого осуду, докору, зневаги… І це мене неабияк вражало. О, цей її погляд… Я не міг його збагнути. Я й досі не знаю, як описати, що виражали її очі. Відчуваю, але описати не можу. Вони лякали мене і водночас заворожували.
Памятаю, як Вустя одного разу вимовила слова, які особливо збентежили і збурили моє серце і які я часто й досі згадую.
-Ну навіщо ти вічно чогось домагаєшся, прагнеш чогось досягти, кимось стати? Невже не можна просто жити?- запитала вона з напрочуд щирою посмішкою, насипаючи до миски вареників з картоплею, гарячих, щойно з окропу - моєї улюбленої страви.
Я узяв ложку і застиг. Не міг мовити й слова. Хотілося заперечити, але в голові не містилося жодної думки. Вона була пуста, як бутлява тиква. Здатність мислити десь щезла. Секунду-дві я мовчав, відчуваючи, як піді мною валяться всі основи, все, на що можна було спертися, хоч об щось зачепитися. Я наче летів у прірву, в якій нема ні верху, ні низу.
-Як можна жити просто так?- мовив я, врешті опанувавши себе.- Навіщо, Вустю, говориш таку нісенітницю?
Мій голос злегка дрижав. Я відчував, що говорю не надто впевнено, і це мене злило.
-Ну, чому ж не можна? Просто жити, робити, що треба, і не сушити собі голови нічим,- Вустя дістала з холодника сметану в півлітровому слоїку і поклала на стіл. Тоді з якимсь недоречним (так мені здалося) зворушенням глянула і додала:
-Просто жити, розумієш, Тисю, жити і все.
-Твоя наївність, Вустю, мене вбиває,- мовив я з досадою.- Та людина жодного кроку не може ступити без певної ціли. Все на світі цілеспрямоване. Абсолютно все. Яблуня цвіте, щоб були яблука. Журавлі відлітають у ирій, щоб не замерзнути. Людина засіває поле, щоб мати хліб. Навіть цю сметану ти вийняла, щоб смачніші були вареники. У всьому є своя мета. В кожній дрібниці. Все існує для чогось і ради чогось. Якщо нема мети, то неможливий і рух. Припинення ж руху – це смерть. Рух є суттю життя. І поки є рух, поки ми до чогось рухаємося, прагнемо чогось, доти й живемо. Невже це так важко узяти до тями?- я замовк і дивився на дружину з докором.
-Ти маєш рацію, але… розумієш… мені би хотілося…
Вустя не могла підібрати слів і знеможено унурила в мене свої великі ясні очі, і я знову відчув, як трачу всі опори під ногами. На мене наче дихнуло щось, що жило, існувало, але було недоступне для мене.
Мусило минути трохи часу, поки до мене повернулася здатність повноцінно аналізувати. І я тут же пустився вчергове пояснювати Вусті прописні, як я був переконаний, істини про життя. Я говорив довго, зупинявся на численних детялях, вказував на звязки між нібито суперечливими висновками, наводив приклади з повсякдення, не кажучи вже про афоризми всяких реліґійних містиків, насамперед ще живого тоді Раджніша, вченням якого особливо захоплювався.
Дружина покірно слухала мої просторікування. І мовчала. Мені здавалося, що я зумів переконати її. Проте певности не мав.
-То ти зрозуміла?- запитав я.
Вона здвигнула плечима. Тоді тихо встала і повільно, мовби боячись спіткнутися, рушила до свого покою. Коли підійшла до дверей і взялася за мідну клямку, я глипнув на неї і помітив, що її очі заплющені. Вустя рухалася наосліп. Чи не хотіла вона в такий спосіб сказати, що хтось з нас сліпий? Вона чи я? Моє серце стислося. Виходить, що протягом цієї години, коли мій язик без кінця говорив, говорив, говорив, я зовсім не відчував і не бачив, що діється з жінкою, яку так безмірно, як був певен, кохав. Це відкриття так ошелешило мене, вкинуло в таке жахливе сумяття, що я в нестямі вибіг з помешкання і кинувся кудись вулицею, навіть забувши одягти пальто, а надворі було доволі холодно, бо вже почався листопад. Перехожі звертали на мене здивовані погляди й озиралися вслід. Проте я ні на що не зважав. «Як же я міг щось розповідати так довго Вусті, але її самої, живої, що була поряд, не бачити? Де ж був я тоді? З ким вів бесіду? І що́ варті ті всі мої мудрі слова, коли та, до якої вони були адресовані, перебувала не зі мною? І чи мають ці слова взагалі якусь цінність, якщо вони не відгукуються в серці иншого?»,- нуртувало в моїй голові, а я йшов усе далі й далі хідником, не бачачи ні людей, ні вітрин маґазинів, ні авт, які проїжджали вулицею, й зовсім не відчуваючи, що руки мої закоцюрбли від холоду.
Це Вустине таке просте питання «Ну навіщо ти вічно чогось домагаєшся?» глибоко вкарбувалося в мою память. Я часто згадував його. Роздумував над ним, аналізував. Воно не відпускало мене, ятрило серце, змушувало раз у раз ставити під сумнів всі мої переконання, досвід, віру в ідеали, підривало надію, знецінювало все те, ради чого я жив і на чому, властиво, трималося моє життя. Скільки разів я намагався переконати себе, що нема ніякої затаєної правди у словах дружини, що вони примітивні, пусті, поверхові, не варті уваги, але щось у мені вперто заперечувало, твердило, що слушність не за мною, і я з цим «щось» нічого не міг вдіяти. Я був схожий на подорожнього, який іде пустинною, випаленою сонцем дорогою до свого дому, але що далі йде, то більше слабне його певність, що справді рухається до свого дому.
Иноді я заводив розмову з Вустею, стараючись бути ненавязливим, без намагань щось довести, розтовкмачити, просто вільно без напружень бесідуючи, розпитував про її ставлення до життя, до тих чи инших подій, як теперішніх, так і минулих, до наших друзів, родичів, до всяких видатних людей, історичних осіб, до добра і зла, до сенсів нашого з нею і взагалі людського існування, намагаючись розібратися в скритих пружинах її світовідчуття, яке так часто бентежило мене, і при тому докладав зусиль, щоб бути абсолютно безстороннім. Але з цього нічого не виходило, бо дружина просто базікала, розповідала всякі історії про себе й инших, здебільша спільних знайомих, не розуміла моїх питань, була часто алогічна, перескакувала з одного на друге, давала суперечливі, оцінки і я не міг нічого з’ясувати – вона жила емоціями, які, як мені здавалося, не мали міцного стрижня, взагалі чогось усталеного. Бувало, що слухаючи Вустю, її розповіді і судження про людей та події, мене на якийсь змиг охоплював панічний ляк: а що, як вона справді знає те, чого знати мені не дано. Втім, дивна річ, моє кохання до неї через це не слабло, лише посилювалося, вона ставала для мене ще жаданніша, ще звабливіша як жінка - кожна частинка її тіла, починаючи від губ і кінчаючи нігтиками на ногах, збуджувала мене, викликала заласливу жагу торкатися її всюди, пестити, голубити, цілувати і, проникши в самі надра її жіночого єства, розчинитися, щезнути. Не знаю, може, ця груба суто плотська хіть, яка заволодівала мною, була поривом розпачу, останньою моєю надією пізнати таємницю моєї дружини, яку я кохав і яка однак пішла з життя, так і залишившись для мене нерозгаданою загадкою.
Мушу зазначити, що ці мої гризькі безплідні намагання зрозуміти таїну Вустиної душі почалися лише на пятий-шостий рік по нашому одруженні. Перші чотири роки, які ми провели у Львові на вулиці Зеленій, де винайняли крихітну однокімнатку («кавалірський тирлик» як любив казати тато Вусті), минули у повній злагоді і були чей найщасливішим періодом нашого подружнього життя. Навесні тисяча девятсот сімдесят девятого року ми повернулися до Києва, бо мені вдалося відновитися в Київському університеті імени Т.Шевченка. Вустя не надто раділа, що ми знову будемо під опікою моїх батька-матери. Ці три місяці в Києві ще тоді перед шлюбом, коли вона перебралася зі студентського гуртожитку до помешкання на Липках і жила разом зі мною в моїй кімнаті, їй запамяталися мало не щоденними набридливими ремствуваннями моєї мами, яка ніяк не могла змиритися, що я так неждано-негадано, не питаючи нічийого дозволу, привів «цю безсоромну дівку з вулиці» в наш дім. Не помагало ніщо, ні пояснення, що вона не «з вулиці», а студентка Київського політехнічного інституту і приїхала зі Львова, ні запевнення, що ми кохаємо одне одного, ні що збираємося брати шлюб, і що вже подали заяву до загсу і навіть хочемо повінчатися у церкві. «В мої часи такого не було. Та де це видано, щоб дівчина явно-славно жила з хлопцем до шлюбу. Спочатку шлюб, а тоді живіть!»- твердила вона, гнівно блискаючи очима то на мене, то на Вустю. А та нічого не казала у відповідь, просто мовчала і дивилася на мою матір своїми ясними попелястими очима, такими злагідними, тихими, сповненими чогось невимовного.
Проте Вустині побоювання не справдилися. Мати (її імя було Ґена, але київські знайомі називали її Женя) прийняла нас з радістю і на диво сердечно, адже ми, як не є, тепер були законні чоловік та жінка, а ще всі ці кілька років, коли я й Вустя жили у Львові, а сестра Варуся була в Харкові, навчаючись у медінституті, вона почувалася дуже самотньою у здоровенній на пять кімнат квартирі з просторою кухнею, двома вбиральнями, лазничкою і широким, як заля, передпокоєм. Тут, правда, разом з нею мешкав і мій батько. Але він з кожним роком ставав мовчазнішим, замкнутішим, відлюдькуватішим, устіль перестав спілкуватися з друзями і, коли був не на роботі, то збавляв весь вільний час у своєму кабінеті, заваленому численними папками, кресленнями, зшитками математичних розрахунків, всякими офіційними документами, виробничими актами, науковими монографіями, найрозмаїтішими посібниками, довідниками й иншою здебільша технічною літературою. «Антосьо (так мати завше називала свого чоловіка) в мене тут за квартиранта. Як прийде субота-неділя, від нього слова живого не дочекаєшся. Від своїх паперів і носа не висуне. Тільки й бачу його на кухні, коли сідає їсти, або в коридорі, коли йде до кльозету. Боже, Боже, хіба я маю чоловіка?… Вдова при живому мужеві…»,- бідкалася мама, радіючи нашому приїздові. Адже повернення сина й невістки наснажувало матір ще й надією, що Вустя народить дитину, і її убоге життя нарешті сповниться сенсом – клопотами з догляду за маленьким внуком чи внучкою. «Дитя в хаті – радість для родини!»- знай повторювала вона при будь-якій нагоді, прозоро натякаючи, що вельми чекає тої радости.
Моя сердешна мама, вона навіть не здогадувалася, що цього ніколи не буде, позаяк Вустя не хотіла мати дітей. Зізнаюся, що свою дивну нехіть до материнства дружина мені так ніколи до ладу́ й не пояснила. Та я й не дуже наполягав, розцінюючи цю нехіть як яскраве свідчення нестандартности її жіночої натури. А ще небажання Вусті мати дитину мене цілком влаштовувало. Адже я не збирався створювати сімї, як решта моїх друзів та знайомих, праг зовсім иншого життя, не такого нудного й сірого, як жили всі довкола. Цей банальний однотипний для всіх ланцюжок «учитися, працювати, одружитися, мати дітей, здобути шану, померти» бачився мені вкрай нікчемним і викликав у моїй душі рішучий протест. Я вірив, що покликаний для иншого життя, маю відкрити якийсь принципово новий шлях, прекрасний, великий, ніким не звіданий. Тож і на думці не мав дорікати в чомусь дружині, тільки попросив її, щоб принаймні на перших порах нікому не говорила, що не збирається народжувати.
Я добре памятаю, з чого все почалося. Якогось дня Вусті стали докучати болі з правого боку живота. Вона пішла в поліклініку, де їй зробили ультразвукове дослідження черевної порожнини. Коли повернулася, то чомусь не заглянула до мене, як робила зазвичай (ми на той час жили кожен в окремій кімнаті), а, роззувшись, босоніж тихо перетнула передпокій, зайшла до себе і зачинила зсередини двері. Я трохи почекав, відклав зшиток з самвидавчим передруком творів Кастанеди, який з богобійним трепетом читав останні кілька днів, майже не відриваючись, і рушив до дружини.
Вустя лежала ницьма на ліжку. Її гладенькі гарні ноги кінчиками фарбованих нігтів ледь-ледь торкалися килиму на підлозі. Я на якусь мить завмер. Тоді сів поруч.
-Що сталося?
-У мене пухлина. Я цього не переживу.
Вона перевернулася навзнак. Не плакала. Просто дивилася на мене своїм глибоким пильним аж до млости поглядом, який мене незмінно бентежив.
-А, може, не все так погано?...- почав був я.
Вустя і далі уважно дивилася не мене. Мовчки. В її очах не було нічого, за що б могла зачепитися думка. Я відчув, що починаю тремтіти. Так, наче на мене війнуло чимось холодним, незнаним. Підняв з підлоги папірець з лікарським висновком. «У правій пахвині неправильної форми структура завбільшки…»
З цієї хвилини й почався цей повільний, повний болю й страждань рух Вусті до смерти. Він тривав довгих два роки. Я не уявляю, як вона, бідачка, все це витерпіла. А щодо мене, то ці два роки випали з мого життя – я не бачив нічого, не міг тішитися нічим, все втратило для мене будь-яку значущість, жив, немов у тумані – була тільки моя нещасна дружина і її нескінченний біль, який то слаб, то посилювався, але ніколи не припинявся, її біль, який став і моїм болем. Я ненавидів його, проклинав, але він був байдужий до мене.
Аби остаточно переконатися, що виявлена у Вусті пухлина недоброякісна, треба було зробити ві́дщипок ураженої тканини. Ми їздили до лікарні, де за допомогою спеціяльного зонду було проведено аналіз, який підтвердив рак. Але я не сказав дружині правди. Обманув її, запевнивши, що в неї в сліпій кишці невеличкий доброякісний наріст, який успішно можна вирізати. Вона так і померла через два роки, не відаючи, що з нею - стотно на дванадцятий день по операції о восьмій тридцять ранку. Я до кінця був з нею, бачив її останні ледь чутні схрипи і довго не йняв віри, що Вусті вже нема.
Цей мій обман і досі мучить мене, і я далеко не певен, що вчинив тоді правильно, сказавши неправду. І ніякі логічні доводи, що правда могла би вбити Вустю, завдала би їй більшого страждання, не можуть заглушити сумління, того внутрішнього голосу в мені, який викриває безустанні натуги мого розсудку виправдатися. Адже річ не просто у такій собі вимушеній олжі́, викликаній благими замірами, а в тому, що ще тоді в Києві напередодні нашого з Вустею шлюбу ми заприсяглися (це було чотирнадцятого травня, ми сиділи на набережній Дніпра, а за нашими спинами сяяли бані Видубицького монастиря ) завсіди казати одне одному правду, хай яка ця правда буде гірка та прикра. Ми навіть, узявшись за руки, поцілувалися на підтвердження обопільної клятви. І от я зламав цю клятву. Зрадив. Виявився негідником перед дружиною. З цим гріхом живу і з ним піду до могили.
Тож Вустя, яка наснилася мені цієї ночі, нагадала те, що я волів би забути. А позаяк перед картинами сновидінь свідомість вельми вразлива, нічим не захищена і може лише безрадно сприймати бачене (розум спить, не годен виставити жодних захисних доводів) то це особливо дошкульно згнічувало моє серце. Все, що бачилося у сні, здавалося абсолютним, беззаперечним, позбавленим будь-якого двозначного тлумачення й вимагало беззастережного прийняття. І мені не залишалося нічого иншого, як нерухомо лежати на ліжку і намагатися щонайстотніше відновлювати в памяті деталі сну, все, що робила Вустя, який мала вигляд і що було довкола, силкуючись відшукати в тому всьому хоч якісь натяки на прощення.
У сні все відбувалося чомусь тут у саду за хатою мого покійного друга Серена, де я тепер жив. Був доволі холодний ранок. Здається, рання весна. Вустя, із розпущеним яскраво-каштановим волоссям, стягнутим ззаду гарненькою перлямутровою шпонькою з мініятюрним сердечком, повільно ступала вниз стежкою серед безлистих вишень, рельєфне мереживо гілок яких було напрочуд виразне на тлі блідого, майже білого неба. Я рухався за нею. Під нашими ногами хрускотіло зашкарубле від нічного морозу листя, з боків подекуди виднілися невеличкі білі латки снігу. Ми йшли мовчки. Вустя не озиралася й не дивилася на мене. Очі її були спрямовані кудись уперед. Вона ступала неквапливо, але впевнено, як людина, що знає, куди йде. Иноді мені здавалося, що вона не помічає мене, навіть не знає, що я також тут майже поряд. І тоді мені хотілося її окликнути, гукнути, щоб вона обернулася й побачила мене. Але вуста мої наче заніміли.
На кілька коротких змигів Вустя зупинилася перед височенною ялиною. Звела голову і дивилася. Десь вгорі серед зеленої глиці промайнула тінь якоїсь барвистої пташки. Я помітив, як Вустине лице проясніло. Вона навіть щось сказала. Але я не розчув, що́. Не був певен, чи й до мене. Та все одно мені стало дуже легко, наче якийсь камінь спав з душі. Тим часом Вустя йшла все далі садом, минула білу сливу, дві зимові яблуні… Тут земля вже була не спадиста, а цілком рівна. Коло грушки я порівнявся з Вустею і ми йшли поруч. Невдовзі, коли проходили попри зарості тамариксу, вона взяла мене за руку. Її рука була така тепла ніжна і наче щось промовляла, щось заспокійливе, заколисуюче і водночас печальне. Я хотів дещо сказати і знову не зміг. Глядів на Вустю, але вона не дивилася на мене. Вся була спрямована кудись далеко. Я звернув увагу, яке в неї умиротворене лице. Ніколи раніше я не помічав такого.
Коли ми підійшли до огорожі, обвитої безлистими ліянами дикого винограду, я через силу вичавив:
-Вустю, я знаю, я вчинив…
Але вона навіть не повернула голови. Легенько відпустила мою руку і з усміхом на обличчі рушила до огорожі, яка раптом щезла, і перед моїми очима розкинулася широченна ріка, вкрита льодом. Це була Десна. Мене чомусь зовсім не здивувало, звідки тут могла взятися Десна. Я стояв і дивився в захваті, як від берега до берега виблискує на сонці гладенький, зрідка притрушений снігом лід. Потім уздрів Вустю. Вона підійшла до краю і ступила на кригу. Один, другий, третій крок, ще кілька десятків кроків і Вустя була вже на середині. Тільки тепер я укмітив, що вона на ковзанах. З жахом дивився на неї і, не тямлячи себе, став кричати:
-Вустю, Вустю, вернися, лід з проталинами, не витримає, вернися, вернися…!
Але Вустя не звертала на мене ані найменшої уваги, ковзалася щораз з більшою швидкістю, описуючи по ріці гігантські кола. Коли вона деколи проносилася повз мене, то я бачив її розчервоніле лице і щасливі очі, такі радісні, наснажені, повні завзяття, яких я ніколи не бачив у неї раніше. А я продовжував кричати, кликати, щоб вона вернулася. Втім, вона не чула мене, навіть не дивилася в мій бік.
Урешті Вустя знову опинилася на середині. Мчала зі шаленою швидкістю по самому фарватері, де була найбільша течія, найтонший лід. Я не переставав кричати, махав до неї руками, бігав по берегу… І раптом зупинився. Під Вустиними ногами забурунилася вода і вона щезла в холодній темній хлані.
Лежачи на ліжку, я кілька разів уважно прокрутив у памяті усе, що наснилося. Жодної за́чіпки, жодного натяку, жодного найменшого поруху, знаку, риски, цятки про прощення не було в ньому. "І не буде,- прошепотів я.- Не може бути, бо те що сталося, не виправити". Тоді встав, одягся і вийшов у сад. Довго стояв біля огорожі, обвитої безлистими ліянами дикого винограду. Вона мала стотно такий же вигляд, як і у сні.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
73. Фляшка коньяку
https://ua-human.blogspot.com/2021/11/73.html
Читати далі...
